203

---

О.Р. Галайко

СВІТОГЛЯДНА ОБУМОВЛЕНІСТЬ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ ФІЛОСОФІЇ ТА ПРАВА

Розглядаючи світоглядну, гносеологічну, аксіологічну й цивілізаційну функції права, автор простежує тенденції синтезу філософського і загально-наукового підходів до з’ясування сутності природи і змісту права, правової дійсності, діалектики відношень права і суспільства, що істотно позначаєть­ся на формуванні суспільного світогляду.

Ключові слова: філософія право, правова система, філософсько-правовий інтерес, філософсько-правові аспекти, філософське праворозуміння, рефлексія правової онтології.

Постановка проблеми. Філософія розуміння права як системи загальнообов’язкових норм і відносин, що охороняються засобами державного впливу, включаючи примусові заходи, певною мірою спів­відноситься з юридичним трактуванням права як системи наявних у суспільстві правових доктрин і цінностей та сформованих на цих зага­льнообов’язкових правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою. На осмисленні цих концептуальних положень базується формування суспільної свідомості, одним із активних виявів якої є прагнення пізнання суті всіх соціальних явищ, в тому числі влади, права, держави, законодавства, політики, управління тощо, що оточу­ють соціум, а відтак усвідомлення їх багатофункціональності, багато-аспектності перебування у певних взаємозв’язках, комбінація яких визначає місце і роль конкретного індивіда, людини в історичних про­цесах соціальної взаємодії. Саме це спонукає людину вивчати не тіль­ки самі явища, у тому числі правові, з якими вона стикається, а й зв’язки як між ними, безпосередньо, так і ними та іншими соціальними явищами. Причому процес пізнання не обмежується розумінням сут­ності права і його зв’язків з людиною, з іншими соціальними явищами, а й передбачає розуміння значень, що містяться у доктринах, ідеях

, концепціях, теоріях, якими трактуються особливості сприйняття пра­вової дійсності. І в здійсненні таких рецепцій важливу роль відіграють філософські науки, насамперед філософія права, що підносить значен­ня вивчення аксіологічних, антропологічних і гносеологічних ціннос­тей права як регулятора суспільних відносин на досить високий рівень.

Стан дослідження. У цьому контексті маємо усі підстави за­значити, що нові підходи до філософського розуміння суспільно-правових явищ були започатковані ще Г.В. Гегелем у його праці «Фі­лософія права» (1821 р.), де викладено його суспільно-політичні по­гляди, а також вчення про державу і права. У ній Гегелем розробляли­ся такі ключові поняття, як «право», «держава», «громадянське суспі­льство», які є центральними для суспільної філософії, політичної й правової науки [1, с. 514]. Фактичне формування філософії права як науки почалося з середини ХІХ ст. Історичний внесок у розвиток цієї науки, у визначення її у системі правових наук зробили російські та українські вчені К. Неволін, М. Коркунов, Я. Козельський, Л. Петра-жицький, М. Ренненкампф, М. Ковалевський, Б. Кістяківський, М. Па-лієнко, С. Дністрянський, Ф. Тарановський, Є. Спекторський, П. Лодій та ін. Після періоду тривалого занепаду та ігнорування, часткового поглинання суміжними галузями, що було характерним для правознав­ства в радянський державі вже в наш час відбулося відродження філо­софії права як самостійної науки. Цьому насамперед сприяло видання праць Д.А. Киримова, В.С. Нерсесянца, С.С. Алексєєва, О.В. Тарника, К.К. Жоля, А.А. Козловського, М.В. Костецького, С.С. Сливки, О.О. Бандури та багатьох інших учених. А започаткування періодич­ного випуску з 2003 р. збірника наукових праць «Проблеми філософії права» сприяло поглибенню і розширенню досліджень з таких актуа­льних напрямів: «філософія права як наукова теорія; ґенеза предмета філософів права в культурі та цивілізації; теоретичне облгрунтування понять і законів права; сутність права; свобода як фундаментальна під­валина права; діалектика права і суспільства, взаємовідношення інди­віда, держави і права» і т. ін. [2, с. 277]. Безумовно, цим не вичерпуєть­ся перелік проблемних питань, вирішення яких потребує пильної уваги науковців. Враховуючи важливість розробки цієї тематики, ми поста­вили мету – з’ясувати світоглядну обумовленість синтезу філософсь­кого і конкретно-наукового підходів до пізнання сутності природи і змісту права, правової дійсності, що сприятиме удосконаленню й роз­витку методології і теорії вітчизняної юридичної науки, її важливих складових – правознавства і державознавства.

Виклад основних положень. В умовах демократичної транс­формації українських суспільних відносин, передусім державно-владних і юридичних, конституційної переорієнтації української дер­жави на утвердження та забезпечення прав і свобод людини, на задо­волення потреб соціуму загалом особливої актуалізується прагнення отримати нові знання про право не тільки як нормативний чинник ор­ганізації суспільного життя, але й як певний момент суспільного буття, результат розвитку суспільної культури, цивілізації.

Методологія юридичної науки передбачає й створення механіз­му реалізації її теоретичних засад, нормативно-правових актів. Найва­жливішою умовою формування громадянського суспільства та демок­ратичної, соціально-правової держави є надійний захист прав і свобод людини. Мова йде про реальне «виконання обов’язку держави стосов­но будь-якої людини, встановленого ст. 25 Загальної декларації прав людини [3, с 10].

У нашому суспільстві поки що спостерігається глибокий роз­рив між конституційними нормами, що проголошують людський ви­мір права та держави і реальними суспільними відносинами, станом відповідальності держави перед людиною за свою діяльність. Факти­чно вітчизняна юридична наука звично продовжує залишатися на державно-центристських методологічних позиціях. Декларуючи принцип пріоритетності інтересів людини як найвищої соціальної цінності, наша наука не досліджує першопричини глибокої соціаль­ної кризи та економічної розбалансованості, погіршення соціального становища у суспільстві.

Філософія права розширює рамки правознавства за рахунок ба­чення загальної картини світу, дозволяє правознавцям ставити та ви­рішувати значно ширше коло питань у порівнянні з традиційною про­блематикою. Правознавство конкретизує уявлення правової філософії про загальну картину світу, про правовий простір, про людський вимір права тощо. При цьому потрібно долати помилкове судження, коли проводиться відокремлення «легальності», тобто сфери правової, що охоплює винятково зовнішні, формальні відносини людей та «мораль­ності». Тобто моральної сфери, яка являє собою внутрішню здатність розумної істоти встановлювати для самої себе універсальний та необ­хідний «категоричний імператив». Цей імператив як загальний мора­льний закон врешті-решт поширюється і на правову сферу лише як на свою часткову спадщину. Однак ця спроба пов’язати моральність із легальністю не увінчувалася успіхом упродовж тривалого часу, оскі­льки, за справедливим зауваженням російського правознавця П. Нов­городцева, «коли Кант хоче представити право у зв’язку з моральністю, воно втрачає свої специфічні риси, коли ж він намагається підкре­слити специфічні риси права, воно втрачає свій зв’язок із моральніс­тю» [4, с. 352].

На сьогодні пріоритетними є дослідження: предмета філософії права та предмета теорії права і держави, методології філософії права та філософії права як методологічної дисципліни; історії розвитку фі­лософсько-правової думки в Україні; антології права; філософії прав людини, онтології права; аксіології права; гносеології права; приклад­ного застосування філософії права у сучасному правознавстві та дер­жавотворенні. Разом із тим, необхідно подолати вузьконормативне розуміння права як суто державної законодавчої діяльності, адже пра­во виступає вираженням вимог справедливості, загальної міри (форми, норми), свободи і рівності. Для сучасної науки характерний процес інтеграції знань, що допомагає не лише з’ясувати динаміку різномані­тних галузей науки, але й установити певні спільні елементи, визначи­ти єдність наукових структур. У ролі таких інтеграційних галузей до­слідження у XX ст. виступали кібернетика, загальна теорія систем, синергетика.

Використання синергетичного підходу та уособлення міждис­циплінарних досліджень забезпечує якісне оновлення методології аналізу правової сфери, справедливо зауважує Ю. Оборотов. «Для правознавства важливо визнати, що дезорганізаційні процеси в сус­пільстві по-своєму природні, об’єктивні і складають необхідний еле­мент соціального розвитку, тому людині необхідно дати правові цін­нісні орієнтири для життя в стані невизначеності, нестабільності, хаосу» [5, с. 19].

Оновлення методологічних підвалин філософії права здійсню­ється багатовекторно. Відповідно, хоча і своєрідно філософські мето­дологічні інновації рефлексуються в методології правознавства, її принципах. Один із них, причому чи не найвагоміший, – принцип плюралізму. Адже плюралізм – це не тільки і не стільки констатація багатоманітності буття. Головна ознака плюралістичного погляду на світ – визнання існування більше, ніж однієї сутності (людини, інсти­туту, суспільної «речі»). У методологічному аспекті під плюралізмом розуміється така установка, згідно з якою на кожне істотне запитання існує кілька «рівноправних» відповідей, хоча вони можуть бути діаме­трально протилежними, взаємовиключними або ж взаємодоповнювальними. Такий «принциповий» плюралізм загострює проблему право­вого устрою плюралістичного суспільства, статусу та функцій права в демократичному суспільстві. Ситуація легалізованого плюралізму спричиняє те, що «найбільш істотні із джерел і норм права, які визнані обов’язковими на сьогодні в умовах демократії втрачають свою впоря­дковуючу функцію» [6, с 38]. Сам факт того, що такі поняття як «люд­ська гідність», «свобода» або «моральний закон» інтерпретуються у відповідності з приватним (одиничним, особистісним, індивідуальним) уявленням про суспільство і право цілком справедливо викликає запи­тання про критерій, який пов’язує ці уявлення з певною правовою но­рмою. Такою нормою в умовах плюралізму може бути лише право, а точніше лише конституційне право. «Плюралізм вимагає нейтральних щодо інтерпретацій світу, формальних принципів справедливості, рів­ності та всезагальності права і ці принципи мають значимість позитив­ного права» [6, с 49].

Із принципом плюралізму органічно пов’язаний принцип толе­рантності, який перестає бути лише філософсько-етичною вимогою та набуває загальнометодологічного значення насамперед у суспільс­твознавчих науках, у тому числі у правознавстві. Толерантне став­лення до «іншого», перегляд категоріальних оцінок незвичного та незвичайного стає нормою. До речі, принцип толерантності виступає своєрідною рефлексією на тенденцію антропологізації, яка «здається, досягла своєї вершини».

За умов наростання різноманітності у світі, що безперервно ускладнюється, стрімких диверсифікаційних процесів (ситуація плюралізму) виважена толерантність є запорукою успішної мобілі­зації «соціального інтелекту» на розв’язання найгостріших супере­чностей. Толерантність, орієнтація на взаєморозуміння та взаємо­повагу, що зумовлює необхідність формування полілогічної куль­тури, стає чи не найголовнішою умовою нейтралізації наростання тотальної конфронтації індивідів, страт, конфесій, країн, культур, цивілізацій. За умов інформаційної та техніко-технологічної рево­люції культура діалогу та полілогу важлива та необхідна не лише у міжособистісному спілкуванні, а й у професійній діяльності, адже однаковий науковий чи професійний результат можна отримати різними способами.

Інформаційна залученість суб’єкта до подій, що відбуваються в суспільстві, його пряма чи опосередкована дотичність до них поро­джує феномен «контекстної людини»: «я є те, що собою уявляю, за­вдяки контексту, в якому перебуваю». Ситуація «контекстної особис­тості» звичайно ж має враховуватись у правовій практиці.

Отже, філософія і право не просто тісно взаємодіють, мають спільне «генетичне коріння», але й відчувають тотожні та поточні проблеми і дилеми методологічного характеру, які мають бути з’ясовані та розв’язані завдяки спільній теоретичній роботі філосо­фів і правників.

Право наскрізь філософізоване явище. Це проявляється на всіх рівнях правової матерії і відносно всіх аспектів філософського знання: онтологічного, гносеологічного, логічного, аксеологічного, навіть ес­тетичного. Так, будь-яка національно-правова система, не кажучи вже про ту чи іншу філософсько-правову концепцію, ґрунтується на пев­ній, явно чи неявно прийнятій, онтології, що зумовлює як політику права загалом і процеси правозастосування, так і методи правового пізнання, засоби розгортання права і правореалізації. Ще в стародавні та античні часи право розумілось як явище космічного походження. Порядок і гармонія космосу є природною основою порядку, який фор­мує держава в соціальному бутті і коли закони, що встановлюються, не відповідають цьому космічному порядку, руйнуються держави, імперії і хаос поглинає життя суспільства [7, с. 49]. Рефлексія правової онто­логії здійснюється і в сучасному світовому правознавстві. Право іден­тичне з порядком буття і в основі складає з ним єдність. Принципом устрою порядку буття виступає норма, кожна норма позитивного пра­ва повинна відповідати буттю, володіючому структурою норми. Норми позитивного права не можуть бути вигаданими: людина постійно ви­являє право, точніше серцевину права, яка зосереджена в бутті. Пра­во – не чиста вигадка людей, воно вкорінене в бутті, а тому має мета­фізичну природу. Саме це мав на увазі відомий правознавець Є. Спекторський, коли відповідав на скептичну реакцію на метафізику практичних працівників права: «Юристи, які люблять франтувати сво­їм реалізмом, звичайно, рішуче відкидають як метафізику загалом, так і метафізику юриспруденції зокрема. Але при цьому вони випускають із виду, що є два реалізми – реалізм емпіричної, експериментальної науки, нічого не визнаючої, окрім факту, і реалізм метафізики, при­ймаючий за конкретні факти предмети своєї віри. Вони випускають із виду, що вони самі надто часто наближаються до реалізму другого типу. Вони не помічають, що їх реалізм досить часто нагадує «реа­лізм» тих схоластичних метафізиків середньовіччя, котрі, на відміну від номіналістів, визнавали за універсаліями, за абстрагованими понят­тями реальне, конкретне буття, те, що по-німецьки так адекватно пере­дається словом Dasein.

Світ права - це зовсім особливий світ, немов би надбудований юриспруденцією над емпіричною дійсністю...» [8, с 115].

Сучасний стан розвитку філософії права в Україні виступає ло­гічним продовженням майже трьохтисячолітнього періоду «філософс­твування» на теми правди і неправди, добра і зла, справедливості та несправедливості, свободи і рабства, порядку та анархії тощо. Філо­софсько-правові ідеї, що автономно зародилися в трьох різних цивілі­заціях (Індії, Китаї, Елладі) або синтезувалися із теологічними концеп­ціями та стали цементуючою основою релігійних догм і правил (в ін­дуїзмі), або стали основою соціальної етики ритуалу та суспільної ієрархії (в Китаї), або послужили насінням, із якого виросла європей­ська філософія права в усьому її різноманітті.

Уже впродовж майже століття ми спостерігаємо щонайменше дві тенденції в розвитку європейської філософії права. В країнах кон­тинентальної Європи проявляється синтез емпіричного та теоретично­го начал, у результаті чого філософія права, з одного боку, виступає вершиною теоретичної юриспруденції, а з другого - містком, зв’язковою ланкою із загальною філософією та філософськими наука­ми: етикою, естетикою тощо [9, с 117].

Філософія, займаючись правом, не зраджує сама собі, вона до­сліджує одне з явищ зовнішнього світу, вона досліджує саму себе. У цьому розумінні право можна назвати прикладною філософією. Інколи дослідження права значно корисніше для філософії, ніж самого права, більш ефективніше, ніж філософська саморефлексія.

Право оживляє філософію, пов’язує її з навколишньою дійсніс­тю, показує, що її категорії, абстракції - не порожні схеми, а засоби перетворення дійсності за допомогою права. «Виявивши гносеологічну природу права як такого, ми зрозуміємо, наскільки правильно буде застосовувати до явищ правових ті ж самі категорії, під якими ми роз­глядаємо явища світу конкретного» [10, с 6]. Право виступає джере­лом життєвої енергії філософії, оскільки випливає з самих безпосеред­ніх життєвих ситуацій. Філософія ж робить право осмисленим, надає йому всезагального характеру, наближає його критерії до абсолютних критеріїв істини, добра, справедливості. Філософія без права мертва, право без філософії порожнє.

Висновок. Доводиться констатувати, що традиції взаємовідно­син представників філософії та юриспруденції не відзначаються особ­ливою прихильністю один до одного, що не могло не відобразитися на науковому співробітництві. Снобізм і зверхність філософів щодо юристів пояснюється тотальним матеріалізмом і меркантилізмом останніх. Цей матеріалізм проявляється в предметі діяльності юристів, пов’язаному передусім з відносинами власності, з володінням, корис­туванням і розпорядженням майном, маєтком, спадщиною, товаром, річчю тощо; меркантилізм же проявляється в бажанні юристів мати непоганий зиск із причетності до регулювання вказаних відносин вла­сності та схильності саму професію перетворювати на значну та впли­вову власність. Тому професія юриста (подібно до професії лікаря чи священника) завжди у народі користувалась авторитетом і визнавалась як така, що дає хороший прибуток і матеріальну забезпеченість.

––––––––––––

Історія філософії: словник / за заг. ред. В.І. Ярошовця. – К.: Знання України, 2006. – 1200 с.

Юридична енциклопедія: в 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (го­лова редкол.) та ін. – К.: Укр. енциклопедія. – Т. 6: Т –Я. – 2004. – 768 с.

Загальна декларація прав людини // Вісник Уповноваженого Вер­ховної Ради України з прав людини. – 1999. – № 1. – С. 10.

Новгородцев П.И. Введение в философию права. Кризис совре­менного правосознания / П.И. Новгородцев. – СПб.: Лань, 2000. – 352 с.

Оборотов Ю.Н. Традиции и обновления в правовой сфере. Вопро­сы теории (от познания к постижению права) / Ю.Н. Оборотов. – Одесса, 2002.

Зандкюлер Х.И. Демократия, всеобщность права и реальный плю­рализм / Х.И. Зандкюлер // Вопросы философии. – 1999. – № 2. – С. 38.

Пермяков Ю.Е. Лекции по философии права / Ю.Е. Пермяков. – Самара, 1995. – Разд. «Космос и право». – С. 24–34.

Четвернин В.А. Современные концепции естественного права / В.А. Четвернин. – М.: Наука, 1988. – С. 107–115.

Костицький М.В. Філософія права як наука і навчальна дисципліна / М.В. Костицький // Проблеми філософії права. – 2003. – Т. 1. – С. 16–18.

Камбуров В.К. К вопросу об отношении философии к юриспруде­нции / В.К. Камбуров. – Томск: Т-во скоропечати А.А. Левинсон, 1904.

 

< Попередня   Наступна >