236

---

В.С. Бігун

ПРАВОЗАХИСНИЙ СМИСЛ ПРАВОСУДДЯ (ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВЕ ОСМИСЛЕННЯ ІДЕЇ ПРАВОСУДДЯ)

Поняття правосуддя конкретизується шляхом з’ясування смис­лів явища, позначеного як правосуддя. З-поміж інших, виокремлюється правозахисний смисл правосуддя, виявляються його змістовні та фо­рмальні характеристики. Доводиться, що на сьогодні в Україні конце­птуально домінує правозахисний смисл правосуддя, зумовлений суспі­льними перетвореннями, спрямованими на гарантування за допомогою суду захисту прав і свобод людини.

Ключові слова: філософія права, філософія правосуддя, право-захисний смисл правосуддя, суд, судова діяльність.

Постановка проблеми. Нормативне впровадження та розвиток положення про те, що правосуддя здійснюється винятково судами, не вирішує питання про здійснення правосуддя. Заперечення цього озна­чало б визнання того, що будь-яке судове рішення є актом здійснення правосуддя, а зміст поняття правосуддя є тотожним поняттю судочинства. Щоб осмислити, що таке правосуддя, початково візьмемо для початку дискусії одне з енциклопедичних визначень правосуддя. Так, правосуддя визначається як «правозастосувальна діяльність суду з роз­гляду і вирішення у встановленому законом процесуальному порядку віднесених до його компетенції … справ з метою охорони прав та сво­бод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб та інтересів держави» [1, с. 50]. Ключові риси правосуддя за цим ви­значенням – «діяльність суду» «з метою охорони… прав». Ці риси ві­дображають певні ключові смисли правосуддя в цьому визначенні.

Загалом же, дослідження правосуддя через виявлення тих ключових смислів, які позначає правосуддя як явище, констатує певний філософсько-правовий підхід [2] до дослідження правових явищ, який уможливлює конкретизацію їх змісту – в цьому ви

падку правосуддя. На практиці реалізація такого смислу означала б здійс­нення ідеї правосуддя.

Стан дослідження. Проблеми смислів правосуддя можна оха­рактеризувати так: смисли правосуддя досліджено фрагментарно, вод­ночас для подальшого дослідження наявна колосальна джерельна база: кількість наукових праць, присвячених окремим питанням судочинст­ва як форми здійснення правосуддя, засвідчує значні інтелектуальні зусилля, прикладені авторами в намаганні дослідити явище правосуд­дя. При цьому їхня абсолютна більшість присвячена вивченню проце­суальних форм здійснення правосуддя – судочинству в різних його видах. Менш значну увагу в цих працях присвячено змістовному ви­вченню правосуддя, під яким ми в даній статті маємо на увазі з’ясування смислів правосуддя, що залишається дискусійним питан­ням. Отже, ідея правосуддя виявляється і конкретизується в смислах правосуддя. При цьому ці смисли можуть бути різними, про що неод­норазово стверджували провідні правознавці [3, c. 84]. Наша мета – окреслення смислів правосуддя та розкриття одного з них, який ми визначаємо як правозахисний.

Виклад основних положень. Ідея, як форма осягнення дійснос­ті в думці, зазвичай, включає усвідомлення мети і способів подальшо­го перетворення світу. В цьому розумінні правосуддя – це водночас усвідомленням мети того, що розуміється під правосуддям, – смислів правосуддя – та способів перетворення світу – через правосуддя. Ґрун­туючись на гегелівських позиціях про те, що ідея – це досконалість, якої нема в бутті, але, якщо ідея буде правильною, то, попри всі пере­шкоди, вона не буде неможливою; розвиваючи думку про «гармонію мислення та буття» (П. Юркевич), ми схиляємося до думки: існує ідея правосуддя, яка конкретизується в певних смислах.

Який же смисл, тобто особливий зміст [4, с 590], чи смисли правосуддя? З-поміж таких, видається обґрунтовано вирізняти наступ­ні: правосуддя як справедливість (здійснити правосуддя значить доби­тися (реалізувати) справедливість; при цьому розуміння справедливос­ті може бути як суб’єктивним - його зміст формує як той, який доби­вається правосуддя (наприклад, позивач), так і об’єктивним - тобто таким, що не залежить від свідомості людини, а відображається у пев­них принципах, наприклад, судочинства); правосуддя як форма здійс­нення судової влади (мета - здійснення владних повноважень; влада здійснюється через механізм судочинства, що реалізовується в різних формах представництва, й забезпечується примусом, зокрема, держав­ним або соціальним); правосуддя як судовий захист (права) (мета пра­восуддя - захист прав, свобод чи інтересів за допомогою суду); право­суддя як вирішення конфлікту (спору) (здійснити правосуддя значить вирішити конфлікт через суд); правосуддя як судовий спосіб умиро­творення, балансування (здійснити правосуддя значить поновити втра­чений баланс, мир тощо; в цьому смислі актуальним є охоплення су­дочинством ідей так званого «відновного правосуддя», мета якого не так забезпечити здійснення правових норм, притягнення до відповіда­льності винних осіб, як відшкодування нематеріальної та матеріальної шкоди та відновлення, за можливості та наявності доброї волі, балансу інтересів між конфліктуючими сторонами); правосуддя як судовий спосіб здійснення права (правореалізація в формах застосування, тлу­мачення чи творення права) (здійснити правосуддя значить адекватно тлумачити, творити чи застосувати право до обставин у справі відпові­дно до процесуально внормованої процедури та ідеї права).

Розкриємо зміст правосуддя як судового захисту права, яким ми називатимемо «правозахисний смисл правосуддя». Судовий захист -один із різновидів правового захисту, який полягає у захисті за допо­могою суду. Його характеристики нині чітко відображають положення писаного права. Так, Конституція України, з-поміж іншого, декларує та встановлює, що «звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод … гарантується» (ч. 3 ст. 8); «кожному гарантується су­довий захист права спростовувати недостовірну інформацію про се­бе…» (ч. 4 ст. 32); «права і свободи людини і громадянина захищають­ся судом» (ч. 1 ст. 55); «кожен має право після використання всіх наці­ональних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ …» (ч. 4 ст. 55) (виділення курсивом тут і далі – авторські). Зазначені положення кон­ституюють конституційне право особи на судовий захист.

Право на судовий захист визначається як «спосіб захисту прав, свобод і законних інтересів учасників суспільних правовідносин – фі­зичних та юридичних осіб» [5, с. 29]. Проблеми співвідношення таких понять, як «право на судовий захист», «право на звернення до суду», «право на позов (у матеріальному та процесуальному розуміннях)», «право на пред’явлення позову», «право на задоволення позову» досі залишаються предметом наукових дискусій [6, с. 146].

Науковці, зокрема, уточнюють: «Право на судовий захист – це передбачена законодавством можливість фізичних та юридичних осіб захищати свої права в судах загальної і конституційної юрисдикції. Це право слід розглядати двояко: з одного боку, як одне з конституційних прав людини в державі нарівні з іншими політичними, економічними, соціальними й культурними правами, а з другого – як право, що закрі­плює спеціальний механізм захисту всіх без винятку вищезазначених прав» [6, c. 12]. «Право на судовий захист – гарантований Конституці­єю правовий інструмент, за допомогою якого суб’єкти права можуть добитися відновлення порушеного права» [8, с. 11].

При цьому захист прав і свобод людини провадиться шляхом здійснення правосуддя, а останнє визначається в одному з дослі­джень, як «діяльність суду за встановленою законом процедурою по захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб і юридичних осіб при дійсному або передбачуваному порушенні норм конституційно­го, цивільного, трудового, кримінального, адміністративного чи інших галузей права» [7, c. 6, 12].

Таке визначення розкриває внутрішню суперечність формально­го визначення правосуддя й порушує питання про те, що таке правосу­ддя: це судова діяльність із захисту прав, свобод та інтересів осіб чи це діяльність суду із захисту норм права (тобто, коли порушені норми певного права)? Так, зазначені аспекти правосуддя перебувають у діа­лектичному зв’язку: йдеться про судовий захист прав, свобод та інте­ресів, які закріплені в нормах права. Водночас, обґрунтовано ствер­джувати, що не всі, наприклад, інтереси передбачаються нормами пра­ва. Зазначимо й різницю між «законними» та звичайними інтересами. Крім того, практичним стає питання праворозуміння, що лежить в ос­нові того чи іншого аспекту правосуддя: за легізмом правами будуть вважатися лише права, внормовані законом, прийнятим державою, тоді як за юснатуралізмом - й інші права, які не встановлені державою, але повинні нею забезпечуватися (наприклад, права людини). Зреш­тою, поняття «судовий захист прав, свобод та інтересів» є ширшим, більш абстрактним поняттям, що в даному випадку наближає нас до правозахисного смислу правосуддя.

Відповідно до цього смислу формулюється та конкретизується й відповідне завдання суду. Закон України «Про судоустрій України» встановлює: «Суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та за­конами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтере­сів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави» (ст. 2). Прикме­тно, що, наприклад, у Кодексі адміністративного судочинства зазна­чено: «Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів».

При цьому правозахисний смисл правосуддя, як принципова ри­са, домінує в різних видах судочинства. Так, у конституційному судо­чинстві України, конституційний контроль - «діяльність компетентних органів щодо забезпечення верховенства Конституції, законів та інших нормативних актів» [9, с 13] - «виконує роль найбільш ефективного механізму захисту особи від влади, є засобом забезпечення основних (конституційних) прав і свобод людини і громадянина, фактором пере­творення Конституції на чинне право» [9, с 3] При цьому уявляється, що «діяльність Конституційного Суду України, який нині здебільшого розв’язує конституційні спори між органами законодавчої і виконавчої влади, що об’єктивно створює передумови для розв’язання політичних конфліктів, має змінитися і стати важливим механізмом захисту прав та свобод людини і громадянина» [9, с 3].

Відтак, специфічно для певного виду судочинства конкретизу­ються й завдання певних його видів. Складнішим є функціонування цього смислу у тих видах судочинства, де йдеться про колізії інтересів. Для прикладу, поставимо питання про завдання кримінального судо­чинства. Про захист чиїх прав, свобод і обов’язків ідеться у контексті правозахисного смислу правосуддя?

У цьому зв’язку науковці відзначають, що «при визначенні нау­кового поняття «кримінально-процесуальне право» слід обов’язково акцентувати увагу на такій його складовій, як захист прав і свобод лю­дини і громадянина» [10, с 11]. Це зумовлено тим, що «у XX ст. світо­ве співтовариство дійшло висновку, що головним напрямом розвитку суспільства є насамперед захист людини, її життя і здоров’я, майна, честі й гідності, її прав і свобод». При цьому «в сучасних правових демократичних державах головний внесок судової влади у функціону­вання політичної системи полягає у тому, що у політичному процесі вона повинна стати гарантом захисту прав і свобод людини» [11, с. 9].

Захист прав та свобод людини і громадянина передбачається та забезпечується в міжнародно-правових документах. Так, стаття 8 Зага­льної декларації прав людини закріплює право «кожної людини на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або зако­ном». А стаття 10 Декларації проголошує, що «кожна людина, для ви­значення її прав та обов’язків, має право на основі повної рівності на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх ви­мог справедливості незалежним і безстороннім судом». Судовий за­хист прав людини відбувається, як на міжнародному (зокрема, євро­пейському) [12], так і на національному рівнях.

Але який ефект захисту прав і свобод на боротьбу зі злочинніс­тю? Вважається, що «дотримання прав і свобод людини не може бути засобом, що підвищує ефективність боротьби зі злочинністю; навпаки, це ускладнює таку боротьбу. Тому необхідно шукати баланс між двома цінностями – правами людини і ступенем контролю над злочинністю, тобто знаходити оптимальне співвідношення між публічністю (імпера­тивністю) й диспозитивністю». «…Ідея розширення засад диспозитивності в кримінальному процесі повинна мати розумні межі, про що свідчить досвід інших держав, які пройшли фазу сприйняття прав і свобод окремої людини як категорію, що превалює над інтересами суспільства». «Права і свободи та їх обмеження повинні мати певні розумні межі, бути збалансованими. Система кримінальної юстиції існує для захисту прав не тільки підозрюваних, обвинувачених і підсу­дних, а й потерпілих і суспільства в цілому» [10, с. 29].

В цьому зв’язку актуальним є питання відповідності правозахисному смислу правосуддя окремих новел кримінально-правової прак­тики (йдеться не лише про Україну). Для прикладу, розглядається «відповідність угоди про визнання вини міжнародно-правовим станда­ртам захисту прав людини, зокрема таким стандартам, як право на справедливий судовий розгляд (ст. 6 Конвенції про захист прав люди­ни і основних свобод та ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права), гарантіям презумпції невинуватості, праву не да­вати свідчення проти себе, праву на захист, на швидкий суд і оскар­ження судових рішень та іншим положенням міжнародно-правових документів» [13, с 11]. Так, на думку одного з дослідників, Європей­ський суд з прав людини «не відкидає практику застосування угоди про визнання вини, а лише вказує, чи допущено при цьому порушення права особи на справедливий судовий розгляд».

Дослідник обґрунтовано вважає, «що перевага застосування процедури угоди про визнання вини як спрощеної та скороченої про­цедури розгляду кримінальних справ в основному полягає у заоща­дженні видатків на здійснення кримінального правосуддя та зменшен­ні тягаря на систему правосуддя, пов’язаного з повним судовим роз­глядом кримінальних справ, скороченні строків тримання обвину­ваченого і підсудного під вартою під час досудового слідства і судового розгляду справи, швидшому відшкодуванні шкоди, заподія­ної потерпілому» [13, с 11].

В цьому зв’язку йдеться про суперечливість різних цінностей, сми­слів, які їх зумовлюють. Так, з одному боку йдеться про правовий захист, зокрема потерпілих і загалом правової системи, правопорядку, а з друго­го - про ефективність судової, точніше, правоохоронної, системи в проти­дії злочинності. На нашу думку, ці цінності повинні балансуватися, а, за можливості, перший повинен мати пріоритет, оскільки це відповідає заде­кларованому концептуальному правозахисному смислу правосуддя.

Додамо, що якісною характеристикою здійснення правозахисного смислу правосуддя можна вважати риси стану, який називається «правовою захищеністю» та «юридичною безпекою». Саме такий стан визначається юридичною метою правозахисної діяльності у вітчизня­ній теорії права [14].

В цьому зв’язку слід відзначити, що правосуддя, в контексті правозахисного смислу правосуддя, вважається здійсненим у разі, ко­ли забезпечено (ефективний) судовий захист.

В науці та практиці немає єдиного визначення ефективності. Так, залежно від напрямку (змісту) функції у здійсненні правозахисту засоби захисту поділяють на: засоби юридичної відповідальності, за­соби відновлення, засоби присікання (припинення) та засоби попере­дження [15, с 12]. При цьому «розрізняють загальносоціальну ефекти­вність засобу захисту та його конкретно-ситуаційну ефективність, оскільки навіть при низькому показнику загальносоціальної ефектив­ності засіб захисту може «спрацювати» у конкретній справі і тим са­мим виявитись ефективним саме у ній. І навпаки, засіб захисту, який буде матиме високий показник загальносоціальної ефективності, може у конкретній справі виявитись, з певних причин, неефективним. Обидва виділені різновиди ефективності мають вивчатися з урахуванням зазанчених її складових: ефективності прогнозованої та ефективності реальної» [15, с. 13].

При цьому, слід також зазначити, що мета правосуддя в право-захисному смислі – не захист прав як самоціль, а здатність суду «за­безпечувати безперешкодне здійснення прав і свобод людини і грома­дянина» [16, с. 100]. Порушене право повинно бути відновлене й тому «коли судове рішення, грунтоване на законі, не досягає цілі захисту порушеного права, тоді воно не може претендувати на визнання актом правосуддя» [16, с. 100].

Висновки. Численні положення позитивного права, наведені на прикладі українського законодавства, дають підстави стверджувати про обґрунтованість виокремлення правозахисного смислу правосуддя як смислу правосуддя. Правозахисний смисл правосуддя – загалом один із смислів ідеї правосуддя, зокрема, як вказують результати ана­лізу позитивного права, й правосуддя в сучасній Україні.

Формальним чи процедурним критерієм (реалізації) правозахисного смислу правосуддя є ефективний судовий захист. Останній за­безпечує стан «правової захишеності», «юридичної безпеки». Змістов­ним критерієм здійснення правозахисного смислу правосуддя, який може претендувати вважатися ключовим чи істотним є здійснення права, точніше ідеї права. Зміст ідеї права зумовлений відповідними концепціями права, виробленими зокрема й філософією права.

Змістовне здійснення правозахисного смислу правосуддя доре­чно продовжити досліджувати в межах відповідного смислу правосуд­дя –як судового способу здійснення права. Перспективи подальших досліджень полягають й у з’ясуванні та конкретизації правозахисного смислу правосуддя в аспектах об’єктного, суб’єктного та інтер-суб’єктного, а також межах певних видів судочинства.

–––––––––––

Маляренко В. Т. Правосуддя // Юридична енциклопедія: в 6 т. / Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Українська енциклопедія. – Т. 5. – С. 50.

Бабкін В.Д. Взаємозв’язки філософії права та загальної теорії держа­ви і права[Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/ portal/soc_gum/Pfp/2003_1/56%20Babkin.pdf.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: навч. по­сібник / П.М. Рабінович. – [Вид. 10-те, допов.]. – Львів: Край, 2008.

Смисл // Філософський енциклопедичний словник / Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України / за ред. В. І. Шинкарука. – К.: Абрис, 2002.

Сірий М.І. Право на судовий захист / М.І. Сірий // Юридична енцик­лопедія. - К, 2003. - Т. 5. - С 29

Білоусов Ю.В. Строк звернення до суду як передумова права на су­довий захист у справах адміністративної юрисдикції / Ю.В. Білоусов // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. - 2004. - № 1-2 (9–10). - С 145-149.

Дашутін І.В. Правове регулювання судового захисту трудових прав громадян: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.05 / І.В. Дашутін. - Х. Національна юридична академія України ім. Яро­слава Мудрого, 2008. - 20 с

Тимченко Г.П. Способи та процесуальні форми захисту цивільних прав: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 / Г.П. Тимченко. - Х.: Нац. юрид. акад. України ім. Я.Мудрого, 2002. - 20 с

Кельман М.С. Конституційний контроль як засіб захисту конститу­цій у національних правових системах континентального права: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.02 / М.С. Кельман. - К. НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького, 2001. - 19 с

Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в кон­тексті європейських стандартів: теорія, історія і практика: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук: спец. 12.00.09 / В.Т. Маляренко. - Х.: Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого, 2005. - 35 с

Рекецька І.Р. Судова влада в контексті демократичної трансформа­ції українського суспільства: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.02 / І.Р. Рекецька. - О.: Одеська національна юридична академія, 2003. - 16 с

Шевчук С Судовий захист прав людини: практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції / С Шевчук. - К.: Реферат, 2006. - 848 с

Пушкар П.В. Угода про визнання вини у сучасному кримінальному процесі: порівняльно- правове дослідження: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 / П.В. Пушкар. - К.: Академія адвока­тури України, 2005. - 23 с

Гурджа Ю.О. Правовий захист особи в кримінальному процесі України: теорія та методологія: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук: спец. 12.00.09 / Ю.О. Гурджа. - О. Одес. нац. юрид. акад., 2007. -40 с.

Пашук Т.І. Право людини на ефективний державний захист її прав та свобод: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 / Т.І. Пашук. - Л.: Львівський національний ун-т ім. Івана Франка, 2006. - 16 с

Фурсов Д.А. Теория правосудия в кратком трехтомном изложении по гражданским делам / Д.А. Фурсов, И.В. Харламова. - М.: Статут, 2009. -Т. 1. Теория и практика организации правосудия.- 524 с.

 

< Попередня   Наступна >