257

---

Т.М. Данилюк

КЛАСИФІКАЦІЯ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ВСТАНОВЛЕННЯ МОМЕНТУ ЗАКІНЧЕННЯ ЗЛОЧИНУ

З’ясовується значення для визначення моменту закінчення злочину способу закріплення у статті (частині статті) КК України, яка встановлює відповідальність за його вчинення, ознак складу такого злочину.

Ключові слова: злочин, склад злочину класифікація складів злочинів, закінчений злочин, момент закінчення злочину.

Постановка проблеми. Питання розмежування закінченого та незакінченого злочину тривалий час привертає увагу науковців. Таке розмежування має не лише наукове, а й важливе практичне значення. Вірне вирішення цього питання у процесі застосування кримінального закону необхідне для забезпечення реалізації принципів законності та точності кримінально-правової кваліфікації. А у зв’язку зі змінами Кримінального кодексу України щодо караності замаху на злочин та готування до злочину [1], це питання набуває особливої актуальності. Йдеться про те, що у відповідності з положеннями ст. 68 КК за вчинення готування до злочину строк або розмір покарання не може перевищувати половини мак­симального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини кодексу, а за вчинення замаху на злочин строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього кодексу. Тобто вірне розмежування закінченого та незакінченого є необхідною передумовою правильного застосування кримінальної відповідальності та покарання, має важливе значення для дотримання прав та законних інтересів особи, винної у вчиненні злочину.

Стан дослідження. Проблематику визначення моме

нту закінчення злочину висвітлювали у низці своїх праць учені ще в радянський період. Не залишається поза увагою ця проблематика і сучасних науковців. Серед найбільш відомих авторів публікацій на цю тематику слід назвати таких, як А.А. Акопов, Н.Д. Дурманов, В.Д. Іванов, В.Ф. Караулов, Н.Ф. Кузнецова, А.А. Піонтковський, В.В. Скибицький, І.С. Тишкевич, Н.В. Лясс, Є.В. Благов, А.Н.Трайнін, С.С. Яценко. Доречно тут згадати дві монографії „Стадии совершения преступления по советскому уголовному праву” Н.Д. Дурманова і „Стадии совершения преступления” В.Ф. Караулова, на які орієнтувалися науковці у той час. Однак, враховуючи відмінність чинного українського законодавства від законодавства, на основі якого проводили свої наукові дослідження згадані вчені, а також розвиток кримінально-правової науки, можемо констатувати, що питання визначення моменту закінчення злочину не отримало повного і остаточного вирішення.

До того ж, В.О. Навроцький підкреслює, що правила, за якими визначається момент закінчення злочинів, базуються насамперед на врахуванні виду складу злочину[2, c. 143]. А класифікація складів злочинів українськими вченими проводиться за трьома критеріями: ступенем суспільної небезпечності; способом (особливостями) конструкції (об’єктивної сторони); способом опису ознак у законі. Проте, вони ж при визначенні юридичного моменту закінчення злочину розмежовують лише момент закінчення злочину з матеріальним, формальним та усіченим складом (класифікація – за способом (особливостями) конструкції об’єктивної сторони) [3, c. 196–198]. Значення інших класифікацій для визначення моменту закінчення злочину не розглядається. Крім того, усічений склад виділяється не всіма науковцями [4, c. 94–95].

З огляду на викладене наша мета – з’ясувати значення класифікації складів злочинів для визначення моменту закінчення злочину за чинним кримінальним правом України.

Виклад основних положень. В теорії та на практиці існують три по­зиції відносно визначення моменту закінчення злочинів – суб’єктивна, об’єктивна та змішана. Згідно з суб’єктивною теорією злочин вважається закінченим, виходячи з уявлення про це суб’єкта злочину. Відповідно до об’єктивної теорії – момент закінчення злочину визначається законодавцем. Змішана теорія намагається поєднати законодавче визначення моменту закінчення злочину з уявленням про нього винної особи [5, c. 363].

На думку Н.Ф. Кузнєцової, остання позиція є найбільш обґрун­тованою. Момент утворення закінченого складу злочину визначає, перш за все, законодавець. Так, якщо склад розбою сконструйовано як напад з метою заволодіння майном поєднаний з насильством небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу (а відтак сам факт заволодіння майном лежить поза межами складу злочину), то якщо злочинцю й не вдалося заволодіти майном жертви, злочин вважається закінченим. Якщо ж умисне вбивство передбачає настання смерті людини, то дії винного, який, наприклад, з метою вбивства здійснив постріл з вогнепальної зброї, але лише поранив потерпілого, слід розцінювати як замах на вбивство, а не заподіяння тілесного ушкодження. В такому випадку мета не була реалізована, а бажані наслідки не настали. Заподіяння тілесного ушкодження охоплюється замахом на вбивство. Всі ознаки заподіяння тілесного ушкодження є, але вчинене однаково слід кваліфікувати як замах на вбивство [5, c. 363].

Саме цю позицію підтримуємо і ми з уточненням, що, на наше переконання, слід чітко розмежовувати два поняття: момент закінчення злочину як реальний факт (для зручності, далі називатимемо його фактичним моментом закінчення злочину) та зафіксований у законі, через використання різних конструкцій складу злочину, абстрактний момент закінчення злочинів такого виду (для зручності, далі називатимемо нормативний момент закінчення злочину). Останній має значення для вирішення питання про кваліфікацію дій винного – лише за статтею (частиною статті) Особливої частини КК, чи також з посиланням на відповідну частину ст.ст. 14, 15 КК.

Безумовно, переважно такі моменти співпадають, хоча фактичний наповнюється конкретнішим змістом. Проте, можливі і випадки, коли ці моменти можуть розходитися у часі, причому істотно (наприклад, при вчиненні так званих тривалих злочинів). Вдало демонструє це і А.П. Козлов на прикладі зґвалтування. Йдеться про те, що відповідно до загаль­ноприйнятого підходу зґвалтування вважається закінченим (нормативний момент) з моменту початку статевого акту. А якщо вважати, що фактичний момент закінчення злочину співпадає з нормативним, то з моменту початку статевого акту потерпіла особа позбавлена права на необхідну оборону, адже однією з її умов є наявність посягання (воно розпочате і не закінчене), що безперечно є абсурдним [6, c. 147].

Безперечно, закінчений злочин має місце, як правило, при від­повідності об’єктивної сторони вчиненого особою її суб’єктивним прагненням. Однак це зовсім не означає, що у випадку закінченого злочину суб’єкт завжди досягає бажаного. Визнання злочину закінченим або незакінченим залежить насамперед від особливостей законодавчого конструювання відповідного складу злочину (нормативний момент закінчення). Наприклад, більшість науковців вважає правильною позицію визнання зґвалтування закінченим з моменту фактичного початку статевих зносин, а не фізіологічного завершення статевого акту, хоч навряд чи таку мету (початку статевих зносин) має злочинець вчиняючи зґвалтування. Тож доцільно розмежувати поняття нормативного та фактичного закін­чення злочину.

Перед тим, як перейти до розгляду питання про нормативний момент закінчення злочину, слід безперечно відзначити, що він залежить насамперед від особливостей конструкції складу злочину. А для визначення, які види злочинів за особливостями конструкції доцільно виділяти, треба спочатку встановити зміст самого поняття складу злочину. Переважно українські вчені визначають склад злочину як сукупність встановлених кримінальним законом об’єктивних і суб’єктивних ознак, які характеризують суспільно небезпечне діяння як злочинне. Хоча такий підхід не єдиний, проте інші визначення істотно не відрізняються від нього.

Науковці зазначають, що у визначеннях поняття складу злочину, викладеного у наукових публікаціях, допускаються два розходження: по-перше, окремі автори, визначаючи поняття складу злочину, роблять наголос на тому, що він передбачений в КК, інші – що має місце лише у випадку вчинення особою діяння, яке містить такий склад; по-друге, інші автори, визначаючи поняття складу злочину прив’язують його до конкретного злочину, інші – до поняття злочину взагалі.

Проблема в тому, що, наводячи поняття складу злочину, слід враховувати, що воно може вживатися у декількох значеннях, які виплива­ють із призначення складу злочину, а саме: а) склад злочину як теоретична юридична конструкція („шаблон”), з використанням якої законодавець встановлює (закріплює) кримінальну протиправність (кримінально-правову заборону) діянь та здійснює визнання їх злочинами; б) склад злочину як інструмент у кримінально-правовій кваліфікації, який використовується для встановлення відповідності між вчиненим особою діянням та поведінкою, яка забороняється кримінально-правовою нормою [7, c. 316–319].

Слушна, на наш погляд, також позиція, за якою при визначенні поняття складу злочину слід враховувати, що таким поняттям ми оперуємо, коли йдеться про склад злочину як інститут Загальної частини кримінального права, а також у випадку коли йдеться про конкретний злочин (крадіжку, грабіж, тощо). Відтак визначаючи поняття складу злочину слід враховувати і ступінь конкретизації цього поняття, а отже, вести мову про: 1) загальне вчення про склад злочину як теоретичну конструкцію; 2) склад конкретного злочину, як юридичну конструкцію, зафіксовану в КК України (далі – склад конкретного злочину); 3) склад злочину, як інструмент у кримінально-правовій кваліфікації [7, c. 318].

Загальне поняття складу злочину не існує як таке у законі, а є резу­льтатом узагальнення всіх злочинних діянь і утворює певну модель складу злочину, наділену всіма можливими ознаками, тому В.М. Кудрявцев називає такий склад „максимальною конструкцією” [8, c. 32].

Склад конкретного злочину являє собою сукупність передбачених кримінальним законом необхідних і достатніх об’єктивних і суб’єктивних ознак визначеного змісту, притаманних саме цьому злочину. Ознаки складу конкретного злочину є необхідними в тому значенні, що без них нема складу цього злочину, нема підстав застосування до особи кримінальної від­повідальності саме за цей злочин. За відсутності хоча б однієї з таких ознак діяння або ж визнається іншим злочином, або ж не є злочинним. Ознаки складу конкретного злочину достатні тому, що нема необхідності вста­новлювати які-небудь додаткові ознаки, щоб мати підставу для висновку про наявність складу цього злочину, щоб мати підстави застосування кримінальної відповідальності до конкретної особи саме за цей злочин. Визначений зміст ознак складу конкретного злочину означає, що якщо загальний склад злочину це лише перелік ознак, які його утворюють, то у складі конкретного злочину вони наповнюються визначеним змістом. Наприклад, ознакою об’єктивної сторони загального складу злочину є суспільно-небезпечне діяння (будь-яке), ознакою ж об’єктивної сторони (наприклад, убивств) є суспільно небезпечне діяння – посягання на життя іншої людини, а не будь яке [7, c. 319].

Якщо з приводу поняття складу злочину і мають місце розходження в позиціях вчених, то як аксіома приймається те, що його утворюють чотири групи ознак, що називаються у теорії кримінального права елементами складу злочину: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт та суб’єктивна сторона. Саме за змістом ознак, що утворюють ці елементи, один злочин буде відрізнятися від іншого.

Визначившись з підходами до розуміння складу злочину можна перейти до питання про класифікацію таких складів. Як вже зазначалося, така класифікація проводиться за: а) ступенем суспільної небезпечності (основні, кваліфіковані, особливо кваліфіковані, привілейовані); б) способом (особливостями) конструкції (об’єктивної сторони) (матеріальний, формальний, усічений); в) способом опису ознак у законі (прості та складні) [9, c. 161; 10, c. 51–54; 3, c. 97–-99; 11, c. 71–73].

Проте при визначенні юридичного моменту закінчення злочину розмежовують лише момент закінчення злочину з матеріальним, фор­мальним та усіченим складом (класифікація – за способом (особливостями) конструкції об’єктивної сторони) [3, c. 196–198].

Безперечно, в одних випадках злочин буде вважатися закінченим (нормативний момент) у разі настання наслідків, передбачених у відповідній статті (частині статті) Особливої частини КК (злочин з матеріальним складом), в інших – у разі вчинення діянь, передбачених у нормі КК (злочин з формальним складом). Однак недоцільно виділяти як окремий різновид усічений склад злочину. У цьому слушна позиція П.С. Матишевського, який вважає, що використання терміну „усічений” неприйнятне, адже кожен склад злочину завжди „повний”, має всі чотири елементи [4, c. 94–95].

Обґрунтованою є і позиція А.П. Козлова з цього приводу. Він вважає, що виділення формальних та матеріальних складів злочинів відбувається на підставі наявності чи відсутності суспільно небезпечного наслідку як ознаки об’єктивної сторони складу злочину. Водночас виділення усіченого складу злочину відбувається залежно від стадії вчинення злочину, на якій злочин вважається закінченим.

Тобто виділення формальних, матеріальних та усічених складів злочинів відбувається на підставі двох різних критеріїв. В класифікації одного рівня такий підхід є логічною помилкою. У цьому випадку бракує ще одного елемента, який би включав у себе злочини з формальним та усіченим складом. Необхідно створити дворівневу класифікацію. На першому рівні, на думку вченого, склади злочинів можна поділити на матеріальні та нематеріальні, а на другому – нематеріальні включатимуть формальні та усічені склади злочинів. У такому випадку матеріальні та нематеріальні склади злочинів виділятимуться за ознакою наявності чи відсутності суспільно небезпечного наслідку як ознаки об’єктивної сторони. Нема­теріальні ж склади злочинів поділятимуться на формальні та усічені за ознакою стадії, на якій злочинне діяння вважається закінченим [12, c. 796–979].

Проте і цю позицію навряд чи можна вважати беззаперечною. Не зрозуміло, з яких підстав висловлюється теза, що в так званих усічених складах злочинів момент закінчення перенесено на стадію готування чи замаху. Чому, наприклад, вважається, що в бандитизмі момент закінчення перенесено на стадію готування, а в розбої – на стадію замаху? Навіть, якщо вважати, що „без наслідкових” злочинів нема і злочин слід вважати закінченим з моменту настання таких наслідків, то усіченими слід визнавати і формальні склади, адже в них момент закінчення також переноситься на час вчинення діяння, а не співпадає з моментом настання наслідку.

Якщо, наприклад, у бандитизмі вважається, що момент закінчення „перенесено” на стадію готування, то в таке твердження абсолютно не вписується положення постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об’єднаннями” від 23 грудня 2005 р. ? 13, де зазначено: „Оскільки в ст. 257 КК передбачено відповідальність за організацію банди, а не за організаційну діяльність щодо її створення, дії обвинувачених можна кваліфікувати як закінчений бандитизм лише у випадках, коли банду дійсно було організовано. Організаційна ж діяльність, яка не дала такого результату, може розцінюватись як замах на бандитизм” [13, с. 5]. Тобто, якщо б законодавець не „переніс” момент закінчення злочину, то діяння, спрямовані на створення банди, розцінювалися б як замах на готування до бандитизму, що не логічно.

Крім того, якщо з’ясувати, які ознаки об’єктивної сторони можуть набувати статусу обов’язкових у так званих усічених та формальних складах, то виявиться, що цей перелік є однаковим. До таких ознак належать насамперед суспільно небезпечне діяння, а також місце, час, спосіб, знаряддя (засоби), обстановка тощо.

Отже, виділення поряд з матеріальним та формальним як окремого виду усіченого складу злочину необґрунтоване, адже в такому випадку порушено правило про необхідність проведення класифікації одного рівня за єдиним критерієм. Виділення усіченого складу як різновиду формального, на нашу думку, також недоцільне, бо, по-перше, у такому випадку повинен виділятися і „повний” склад; по-друге, теза про перенесення моменту закінчення злочину на стадію готування чи замаху не має належного обґрунтування.

Не доцільне, на наш погляд, і виділення формально-матеріального складу злочину, як це робить дехто з науковців. Більш прийнятним слід вважати, що у випадках, коли йдеться про так званий „формально-матеріальний” склад злочину, насправді в одній статті (частині статті) Особливої частини КК передбачено декілька складів злочинів, принаймні один з яких є матеріальним, інший – формальним, причому ці склади передбачені як альтернативні.

Однією з класифікацій складів злочинів, що запропонована науковцями, є їх поділ за способом опису ознак у законі. За цим критерієм склади злочинів поділяються на прості і складні. К.Т. Тедеєв з цього приводу зазначає, що „в певних випадках (виділено нами. – Т.Д.) значення має і структура таких складів (прості чи складні)” [14]. Як на нашу думку, ця класифікація має важливе значення для визначення нормативного момен­ту закінчення злочину завжди. Адже, якщо склад злочину сформульовано в законі як простий, то і злочин, відповідальність за вчинення якого передбачена у статті (частині статті) КК, що закріплює такий склад, завжди буде простою, а відтак момент його закінчення буде встановлюватися за певними правилами. Якщо ж склад злочину у КК сформульовано як складний, то злочин, відповідальність за вчинення якого передбачена у статті (частині статті) КК, що закріплює такий склад, може бути або простою, або ускладненою (складною), що визначатиме певні особливості встановлення моменту закінчення такого злочину.

Поняття простого складу злочину, на нашу думку, найбільш вдало визначено П.Л. Фрісом: „Прості – це склади злочинів, які визначаються одиничністю всіх його елементів і передбачають один об’єкт посягання, одне діяння, одну форму вини тощо” [15, с. 48]. Складний є антиподом простого, тобто це склад, в якому його об’єктивні ознаки не є одиничними, навпаки, він, наприклад, містить декілька альтернативних чи обов’язкових діянь, декілька альтернативних чи обов’язкових наслідків тощо.

Таким чином, класифікувавши склади злочинів за обидвома критеріями одночасно (особливостями конструкції та способом опису у законі), можемо виділити такі їх види: формальний склад: простий – з одним діянням, складний – з кількома альтернативними діяннями чи з кількома обов’язковими діяннями; матеріальний склад: простий – з одним наслідком, складний – з кількома альтернативними наслідками чи з кількома обов’язковими наслідками. І саме такі види складів злочинів, на нашу думку, визначають нормативний момент закінчення злочину.

Висновки. При вирішенні питання про момент закінчення злочину доцільно виділяти та розмежовувати нормативний та фактичний моменти його закінчення. Нормативний момент закінчення злочину має значення для вирішення питання про кваліфікацію дій винного – лише за статтею (частиною статті) Особливої частини КК, чи також з посиланням на відповідну частину ст.ст. 14, 15 КК; фактичний – має місце з моменту реального припинення особою злочинної поведінки.

Нормативний момент закінчення злочину як реального факту визначається особливостями закріплення ознак складу злочину в статті (частині статті) Особливої частини КК, яка встановлює відповідальність за його вчинення. Для визначення нормативного моменту закінчення злочину має значення вид складу злочину, ознаки якого закріплені у статті (частині статті): по-перше, за особливостями його конструкції (конструкції об’єктивної сторони) (матеріальний він чи формальний); по-друге, за способом опису ознак такого складу у законі (простий він чи складний).

Отже, можна з врахуванням виду їх складу запропонувати кла­сифікувати злочини за моментом їх закінчення на: 1) злочини, склад яких є простим формальним; 2) злочини, склад яких є складним формальним; 3) злочини, склад яких є простим матеріальним; 4) злочини, склад яких є складним матеріальним.

–––––––––

Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності: Закон України за станом на 15 квітня 2008 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2008. – № 24. – Ст. 236.

Навроцький В.О. Основи кримінально-правової кваліфікації: навч. посібник / В.О. Навроцький. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 704 с.

Кримінальне право України. Загальна частина: підручник / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, Л.М. Кривоченко та ін.; за ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. 3-є вид. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 496 с.

Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина: підручник / П.С. Матишевський. – К.: А.С.К., 2001. – 352 с.

Курс уголовного права. Общая часть. В 2 т. Т. 1. Учение о преступлении / под ред. Н.Ф. Кузнецовой и И.М. Тяжковой. – М.: Зерцало, 1999. – 592 с.

Козлов А. П. Учение о стадиях преступления – The doctrine on stages of crime / А.П. Козлов. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002 . – 353 с.

Красницький І.В. Окремі проблеми визначення поняття складу злочину у сучасному кримінальному праві / І.В. Красницький // Державотворення та правотворення в Україні: проблеми та перспективи: матеріали Другої звітної конференції. – Львів: ЛьвДУВС, 2008. – С. 316–319.

Див.: Yнциклопедия уголовного права: В 5 т. Т. 4. Состав преступления. – СПб.: Изд. проф. В.Б. Малинина, , 2005. – 986 с.

Грищук В.К. Кримінальне право України. Загальна частина: навч. посібник. – К.: Ін Юре, 2006. – 568 с.

Кримінальне право в запитаннях і відповідях. Загальна частина / посібник / за заг. ред. В.А. Клименка. – К.: Атіка, 2003. – 288 с.

Кримінальне право України. Загальна частина: підручник /Ю.В. Александров, В.І. Антипов, М.В. Володько [та ін.]. – Вид. 3-є; [за ред.

М.І. Мельника, В.А. Климента]. – К.: Юридична думка, 2004. – 352 с.

Козлов А.П. Понятие преступления / А.П. Козлов. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2004. – 819 с.

Див.: Вісник Верховного Суду України. – 2006. – № 1 (65). – С. 2–6.

Тедеев К.Т. Стадии совершения преступления и конструкции составов: автореф. д. – М.: Моск. гос. юрид. акад., 2005. – 27 с.

Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина: підручник / П.Л. Фріс. – К.: Атіка, 2004. – 488 с.

 

< Попередня   Наступна >