263

---

О.В. Авраменко

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ, ВЧИНЕНИХ У СТАНІ СИЛЬНОГО ДУШЕВНОГО ХВИЛЮВАННЯ

З’ясовуються особливості врахування стану сильного душевно­го хвилювання у кримінально-правовій кваліфікації, розглядаються питання, пов’язані з кваліфікацією умисного вбивства одночасно заподіяного в стані сильного душевного хвилювання та при перевищенні меж необхідної оборони, а також заподіяння в стані сильного душевного хвилювання іншої шкоди здоров’ю потерпілого.

Ключові слова: стан сильного душевного хвилювання, криміна­льно-правова кваліфікація.

Постановка проблеми. У Кримінальному кодексі України 2001 р. про стан сильного душевного хвилювання йдеться у п’яти статтях, а саме: у ч. 4 ст. 36, ч. 3 ст. 39, п. 7 ст. 66, ст. 116, ст. 123 КК. Це поняття вжите законодавцем як у нормах Загальної частини КК, так і в Особливій його частині. Так, кримінальна відповідальність пере­дбачена за умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хви­лювання (ст. 116 КК) та умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК). Проте, як свідчить практика застосування кримінального закону, в стані сильно­го душевного хвилювання можуть бути вчинені й інші злочини, не пов’язані із посяганням на життя чи здоров’я особи, через що в науці кримінального права, в слідчій та судовій практиці постало ряд питань, які певною мірою залишаються невирішеними на сьогодні.

До питань, які неоднозначно вирішуються у науці кримінального права та практиці застосування кримінального закону і стосуються кримінально-правової кваліфікації злочинів, вчинених у стані сильного душевного хвилювання можна віднести, зокрема, такі: 1) як кваліфікувати випадки умисного вбивства одночасно заподіяного в стані сильного ду­шевного хвилювання та при перев

ищенні меж необхідної оборони; 2) як кваліфікувати випадки заподіяння в стані сильного душевного хвилюван­ня іншої шкоди здоров’ю, крім тяжкого тілесного ушкодження; 3) як кваліфікувати випадки незакінченого посягання на життя та здоров’я вчи­неного в стані сильного душевного хвилювання; 4) як кваліфікувати ви­падки умисного заподіяння в стані сильного душевного хвилювання тяж­кого тілесного ушкодження, що призвело до смерті потерпілого.

Стан дослідження. Питання впливу стану сильного душевного хвилювання на кримінально-правову кваліфікацію привертало увагу багатьох вчених криміналістів. Суттєвий внесок у розробку проблеми зробили А.М. Байлов, В.М. Бурдін, В.О. Навроцький, О.М. Попов, Т. Ткаченко, Б.В. Сидоров, Т.Г. Шавгулідзе та ін. Підняті нами питан­ня неоднозначно вирішуються в науковій літературі та в судовій практиці, у зв’язку з чим спробуємо розглянути різні точки зору на вказані проблеми, а також запропонувати власне бачення.

Поділяючи певною мірою погляди авторів низки публікацій, ми поставили мету - визначити правову природу стану сильного душев­ного хвилювання та її вплив на кримінально-правову кваліфікацію.

Виклад основних положень. Перш за все, доцільно розглянути питання кваліфікації умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання та одночасно при перевищенні меж необхідної оборони. Кримінальне законодавство України встановлює відпові­дальність за різні види злочинів, пов’язані з умисним заподіянням смерті людини. У другому розділі Особливої частини КК кваліфікацію вбивств передбачено у п’яти статтях.

Це обумовлено реалізацією мети максимальної диференціації відповідальності за такі діяння безпосередньо у кримінальному законі. Крім того, передбачено необхідність врахування наявності певного стану особи при вчиненні злочину та інших обставин, за яких його було вчинено. Диференціація кримінальної відповідальності відо­бражена у декількох кримінально-правових нормах, під ознаки яких може підпадати вчинений злочин. Це, знову ж таки, обумовлює певні проблеми при кваліфікації таких посягань.

У теорії кримінального права та судовій практиці неоднозначно вирішується питання кваліфікації умисних вбивств в стані сильного душевного хвилювання та при перевищенні меж необхідної оборони, що вчинені одночасно. Зокрема, в одних випадках вчинення умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони, коли особа одно­часно перебувала в стані сильного душевного хвилювання, суди кваліфікують діяння як умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони за ст. 118 КК, а не за ст. 116 КК як умисне вбивст­во, вчинене в стані сильного душевного хвилювання. В інших випад­ках, за наявності таких самих ознак, вчинене кваліфікують як вбивство в стані сильного душевного хвилювання. Виникає питання: у зв’язку з чим можливе таке співпадіння ознак двох самостійних кримінально правових норм та як застосовувати закон у таких ситуаціях.

Відповідаючи на перше питання, доцільно відзначити таке: стан сильного душевного хвилювання та стан необхідної оборони можуть бути викликані однією умовою – протизаконним насильством з боку потерпілого. У ст. 116 КК така ознака прямо вказана у диспозиції. Для складу злочину, передбаченого ст. 118 КК, ця ознака може бути фор­мою суспільно небезпечного посягання, яке викликало стан необхідної оборони. Отже, наведені стани не виключають один одного.

Говорячи про стан сильного душевного хвилювання, законодавець не розкриває його суті, а без цього неможливо правильно визначити юри­дичну природу складу злочину. Одні вчені, вказуючи на сильне душевне хвилювання, мають на увазі лише фізіологічний афект і вважають такий стан не хворобливим [1, с. 51]. Інші, характеризуючи стан сильного ду­шевного хвилювання, розуміють теж фізіологічний афект, але одночасно мають на увазі й просто афект, його вид (гнів, страх), наводять приклади із судової практики, в яких під впливом цих афектів вчинялися злочини [2, с 31-33]. Ототожнення стану сильного душевного хвилювання та афекту, на нашу думку, не є правильним, оскільки не кожний афект визнається станом сильного душевного хвилювання. Поняття необхідної оборони визначено законодавцем в ч. 1 ст. 36 КК і є конституційним правом кожної особи, що закріплено в ч. 3 ст. 27 Конституції України.

Відповідь на друге питання знаходимо в абзаці 1 п. 10 постано­ви Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991 р. № 4 «Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань», тут зазначе­но, що дії осіб, які вчинили вбивство при перевищенні меж необхідної оборони і одночасно перебували у стані сильного душевного хвилю­вання, що раптово виникло, належить кваліфікувати за ст. 97, тобто за більш м’якою нормою, а не за ст. 95 КК України 1960 р.

Постановою Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 1 «Про судову практику у справах про необхідну оборону» у п. 12 наведену вище постанову від 1991 р. визнала такою, що втратила чинність. Проте, відповідного положення щодо кваліфікації вбивств за такої ситуації, чинна постанова не містить. Нема його і у постанові Пленуму Верховного Суду України від 07 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я осо­би». Отже, по-перше, правило кваліфікації вбивства за вказаних обста­вин було упущено Пленумом Верховного Суду України і квалі­фікувати вчинене слід, користуючись таким самим правилом, що було визначено у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991р. № 4; по-друге, пленум Верховного Суду України, враховуючи положення ч. 4 ст. 36 КК вважає, що вбивство, вчинене одночасно в стані необхідної оборони та у стані сильного душевного хвилювання, у всіх випадках виключає кримінальну відповідальність.

І дійсно, суди, як правило, кваліфікують злочинне діяння за нормою, яка передбачає менш суворе покарання у санкції. Очевидно законодавець, як це пояснює В.В. Сташис, вважає умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони менш небезпечним злочином, ніж умисне вбивство вчинене в стані сильного душевного хвилювання [3, с 91-92]. Зі змісту ст. 12 КК випливає, що саме санкція статті є виразом суспільної небезпеки злочину, тобто при визначенні співвідношення тяжкості злочинів необхідно враховувати розмір одного основного виду покарання.

Санкція умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душев­ного хвилювання, передбачає покарання у вигляді позбавлення волі до 5 років, а санкція умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони – позбавлення волі до 2 років. Отже, перевагу слід віддавати нормі, яка встановлює найбільш привілейований вид злочину, яка поліпшує становище особи.

При кримінально-правовій оцінці ситуацій співпадіння стану сильного душевного хвилювання та необхідної оборони виникає й інше питання, яке практично не вирішується ні у теорії кримінального права, ні у практиці застосування кримінального закону. У ч. 4 ст. 36 КК передбачено, що особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небез­печним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту. Тобто стан сильного душевного хвилювання в такому випадку є умовою, що виключає злочинність діяння при необхідній обороні. З цього випливає, що стан сильного душевного хвилювання виключає можли­вість притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинення вбивства у стані необхідної оборони лише за умови, якщо сильне ду­шевне хвилювання виключало здатність особи оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту. Однак, видається, на практиці можливі випадки, коли стан сильного душевного хвилювання не виключає такої здатності. У таких випадках діяння, на нашу думку, слід кваліфікувати за статтею, яка передбачає менш суворе покарання.

Для розмежування умисного вбивства, вчиненого в стані силь­ного душевного хвилювання, та умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони необхідно враховувати мотивацію суб’єкта. На відміну від стану сильного душевного хвилювання мотив при необхідній обороні характеризується наміром захистити свої законні інтереси, інтереси держави, суспільства або іншої особи шляхом заподіяння шкоди тому, хто посягає. На відміну від перевищення меж необхідної оборони вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, характеризується тим, що протиправні дії потерпілого не становлять настільки значної суспільної небезпеки, як це має місце при необхідній обороні та її перевищенні.

За наявності стану сильного душевного хвилювання визначним мотивом є гнів, що породжує прагнення спричинити шкоду тому, хто посягає. В результаті емоційної напруженості та збудженості суб’єкт втрачає контроль над своїми діяннями. Перевищення меж необхідної оборони також супроводжується хвилюванням особи, яка обороняється, однак це хвилювання не перешкоджає основній меті - відбити напад, захистити себе від посягання [4, с 167-168].

Враховуючи наведене вище, вважаємо, що дії осіб, які вчинили вбивство при перевищенні меж необхідної оборони і одночасно пере­бували у стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло, належить кваліфікувати за ст. 118 КК, тобто за більш м’якою нормою, а не за ст. 116 КК.

Наступним невирішеним на сьогодні питанням є кваліфікація випадків заподіяння у стані сильного душевного хвилювання іншої шкоди здоров’ю, крім тяжкого тілесного ушкодження. У чинному КК, на відміну від КК 1960 р., нема окремого складу злочину про заподіяння в стані сильного душевного хвилювання середньої тяжкості тілесного ушкодження.

Наявність пропозицій кваліфікувати випадки вчинення умисно­го середньої тяжкості та легкого тілесного ушкодження, заподіяного в стані сильного душевного хвилювання, за ст. 122 та ст. 125 КК відповідно з врахуванням стану сильного душевного хвилювання як обставини, що пом’якшує покарання, обумовлюється, поглядами на кримінально-правові норми, що передбачають склади злочинів з пом’якшуючими ознаками у складі, як на спеціальні норми. Так, за такого розуміння норма, передбачена в ст. 116 КК, є спеціальною щодо норми передбаченої у ч. 1 ст. 115 КК. Отже, у випадку вчинення умис­ного вбивства в стані сильного душевного хвилювання має місце нібито конкуренція загальної (ч. 1 ст. 115 КК) та спеціальної норми (ст. 116 КК). За загальними правилами кваліфікації злочинів, за наявності такого виду конкуренції застосовувати необхідно спеціальну норму. Проте таке розуміння норми, яка передбачає склад злочину з пом’якшуючою ознакою, видається помилковим. Адже в такому ви­падку через відсутність спеціальної норми застосуванню підлягає загальна норма, тобто за такого розуміння співвідношення вказаних норм заподіяння у стані сильного душевного хвилювання, що рап­тово виникло внаслідок протиправної чи аморальної поведінки потерпілого, умисного середньої тяжкості чи легкого тілесного уш­кодження потрібно кваліфікувати за ст. 122 або ст. 125 КК відпо­відно. Стан сильного душевного хвилювання ж при цьому необхідно враховувати як обставину, що відповідно до п. 7 ст. 66 КК пом’якшує покарання [5, с 126-127].

На думку В.М. Бурдіна, норми, якими передбачені склади злочинів з пом’якшуючими ознаками у складі, не є спеціальними нормами. Це пояснюється тим, що спеціальна норма – це та, яка містить ознаки основного складу злочину та одну чи кілька додаткових ознак. Ззовні, з першого погляду, так і виглядає справа у розглянутих випад­ках, але при детальному розгляді цього питання вона трактується інакше. З’ясовуючи те, яка норма є загальною, а яка спеціальною щодо неї, треба враховувати не тільки зовнішню кількість ознак складу зло­чину, а й їх остаточний вплив на склад злочину загалом. Йдеться про необхідність врахування при вирішенні питання про загальну та спеціальну норму суспільної небезпеки складів злочинів. Саме порівняння суспільної небезпеки вказаних складів злочину не дає підстав вважати, що норми, які передбачають склади злочинів з пом’якшуючими ознаками, є спеціальними. Якщо спеціальна норма повинна містити всі ознаки, властиві загальній норми, то необхідно зробити висновок про те, що спеціальна норма повинна передбачати у всякому разі не менш суспільно небезпечний склад злочину, ніж за­гальна. Порівняння суспільної небезпеки окремих складів злочину обов’язково повинно враховуватися при вирішенні питання про те, яка з норм є загальною, а яка спеціальною. Адже будь-яка ознака складу злочину, яка використовується законодавцем при формулюванні того чи іншого складу злочину, впливає на його суспільну небезпеку зага­лом. Відомо, що суспільна небезпека певного складу злочину знахо­дить свій вираз у типовій санкції відповідної кримінально-правової норми. Саме порівняння санкцій норм, які передбачені, зокрема, у ст. 116 та ч. 1 ст. 115 КК, свідчить про те, що норма, передбачена в ст. 116 КК, не є спеціальною щодо норми, передбаченої у ч. 1 ст. 115 КК, оскільки фіксує склад злочину, менший за своєю суспільною небезпе­кою, ніж той, що кваліфікується ч. 1 ст. 115 КК [5, с. 128].

Проте з приводу вирішення цих проблем відомі й інші точки зо­ру. На сьогодні по-іншому вирішуються вони і на практиці. Так, судо­ва колегія у кримінальних справах Верховного Суду України по окремій справі вказала, що заподіяння легкого тілесного ушкодження в стані сильного душевного хвилювання (за КК України 1960 р.) не є злочином [6, с. 136–137]. У п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я людини» від 1 квітня 1994 р. № 1 вказувалося, що легке тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильного душевного хвилюван­ня, викликане неправомірною поведінкою потерпілого, злочином не визнається [7, с. 94]. У п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2 вказується, що легке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання, викликане неправомірною поведінкою потерпілого, злочином не визнається. Щоправда, у жодній з названих постанов не дається пояснення, чому саме такою є позиція Пленуму Верховного Суду України.

Вирішення цього питання випливає із застосування історико-правового методу, на підставі якого можна говорити про те, що відбулася декриміналізація такого діяння, як вчинення середньої тяжкості тілесного ушкодження в стані сильного душевного хвилю­вання. Однак такий висновок є спірним, адже про декриміналізацію не вказується у прикінцевих та перехідних положеннях КК 2001 р, тому це питання і надалі залишається не вирішеним.

О.М. Попов вважає, що у тих випадках, коли в стані сильного душевного хвилювання, викликаного протиправною або аморальною поведінкою потерпілого, буде заподіяно легке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження, кримінальна відповідальність виключається з урахуванням положень про малозначність діяння. Цей науковець вказує на те, що, оскільки законодавець враховує стан сильного ду­шевного хвилювання у тяжчих злочинах, зокрема умисному вбивстві та умисному тяжкому тілесному ушкодженні, диференціюючи кримінальну відповідальність, і при цьому суттєво пом’якшуючи її, то не враховувати такий стан у випадку вчинення менш тяжкого злочину було б неправильним. На його думку, законодавець диференціює кримінальну відповідальність і в таких випадках, але ця диференціація як раз і полягає у тому, що у випадку вчинення в такому стані легкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження кримінальної відпо­відальності не встановлено взагалі. На доказ своєї позиції О.М. Попов порівнює верхню межу санкції умисного вбивства з відповідною санкцією умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання, і таке саме порівняння робить з умисним тяжкими тілесним ушкодженням. У результаті цього він виводить певні коефіцієнти пом’якшення покарання і приходить до висновку про те, що коли застосувати такі ж коефіцієнти для пом’якшення покарання за умисне легке та середньої тяжкості тілесне ушкодження, якщо вони заподіяні в стані сильного душевного хвилювання, то застосована санкція буде свідчити про малозначність цих діянь [8, с 84-85, 87]. Підхід О.М. Попова, по суті, цілком правильний. Адже, як уже вказу­валося, свій остаточний та узагальнений вираз суспільна небезпека певного складу злочину знаходить саме у типовій санкції. Єдине, що, на нашу думку, потребує уточнення, те, що до уваги треба брати не тільки порівняння верхньої, а й нижньої межі санкції.

Порівняння покарань за умисне вбивство та умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, на підставі КК 1960 р. та КК 2001 р. було проведено В.М. Бурдіним. На його думку, законодавець використовує різні коефіцієнти для пом’якшення пока­рання при умисному вбивстві, вчиненому в стані сильного душевного хвилювання, та тяжкому тілесному ушкодженні, заподіяному в стані сильного душевного хвилювання. Проте який би коефіцієнт ми не бра­ли до уваги, хоча, мабуть, логічним був той, що використовується при пом’якшенні покарання за умисне тяжке тілесне ушкодження, для ви­значення мінімального та максимального покарання за умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, заподіяного в стані сильного душевного хвилювання, можна прийти до висновку, що таке діяння, справді є малозначним [5, с. 130–132].

Як бачимо, заподіяння в стані сильного душевного хвилювання умисних легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень не є зло­чинами, і такі діяння слід визнавати малозначними на підставі ч. 2 ст. 11 КК.

Наступним, не менш важливим питанням, є кваліфікація випадків незакінченого посягання на життя та здоров’я, вчинене у стані сильного душевного хвилювання. Про можливість кваліфікації замаху у випадках, передбачених ст.ст. 116, 123 КК, висловлено декілька поглядів. Ряд вчених стверджує, що при вчиненні злочинного діяння у стані сильного душевного хвилювання, особа не втрачає кон­тролю над власною поведінкою. Вона усвідомлює характер своїй діянь, передбачає можливість настання наслідків та бажає цього. Відповідно особа в стані афекту, яка бажала настання злочинного ре­зультату, однак не досягнувши його з незалежних від неї обставин, повинна притягатися до кримінальної відповідальності за замах на злочин [9, с. 34; 11, с. 194].

Протилежних поглядів притримуються В.І. Ткаченко та Б.В. Сидоров. Так, В.І. Ткаченко вважає, що стан афекту виключає можливість недоведення злочину до кінця[10, с. 50]. На неможливість замаху щодо злочинів, які вчиняються у стані сильного душевного хвилювання – (ст.ст. 116 та 123 КК) вказує і В.О. Навроцький. Аргументує вчений свою думку тим, що вчиняючи таке посягання, особа прагне розправитися з тим, хто застосував протизаконне насильство, систематично знущався або вчинив тяжку образу. При цьому відбувається звуження сфери свідомості, зменшується можливість ке­рувати своєю поведінкою. Внаслідок цього особа, вчиняючи дії у стані сильного душевного хвилювання (психологічного афекту), не може точно передбачати наслідки своєї поведінки і не бажає якихось певних наслідків, не діє цілеспрямовано. Тому злочини, передбачені ст.ст. 116 та 123 КК, вчиняються з непрямим умислом, а, отже, і не можуть мати стадію замаху. Відповідальність при вчиненні посягань у стані сильно­го душевного хвилювання настає не за бажану (як це має місце при замаху) а за фактично заподіяну шкоду [11, с 175-176].

В.М. Бурдін вказує, що замах на злочин, як це випливає із ч. 1 ст. 15 КК, можливий лише з прямим умислом. Психологічна характе­ристика стану сильного душевного хвилювання свідчить про те, що діяння, вчинені у такому стані, характеризуються імпульсивною непередбачуваністю для самого винного. Учений вважає, що стосовно діянь та їх наслідків, вчинених у такому стані, скоріше за все потрібно говорити про встановлення непрямого умислу. Адже винний, діючи більшою мірою імпульсивно, бажає заподіяти кривднику будь-яку шкоду, і не може передбачати конкретних наслідків своїх дій і бажати їх настання. При непрямому умислі відповідальність настає за фактич­но завдану шкоду[5, с 136].

Ми поділяємо таку позицію щодо можливості замаху на злочин, вчинений у стані сильного душевного хвилювання, оскільки з огляду на конструкції складів злочинів, передбачених ст.ст. 116, 123 КК, та зміст їх диспозицій, у законі немає жодних обмежень щодо видів умислу. Такі злочини, як умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання та умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання, можуть бути вчинені як з прямим, так і з непрямим умислом.

Наступним питанням, яке необхідно з’ясувати, є кваліфікація заподіяного в стані сильного душевного хвилювання умисного тяжко­го тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого. В кримінальному законодавстві немає спеціальної норми, котра б пере­дбачала відповідальність за такі дії. У ст. 123 КК встановлена відпо­відальність лише за заподіяння тяжких тілесних ушкоджень в стані сильного душевного хвилювання, однак не вказано на такий наслідок, як смерть потерпілого.

По-різному підходять до вирішення цього питання в судовій і слідчій практиці, а також в теорії кримінального права. О.М. Попов вважає, що у випадку заподіяння в стані афекту тяжкої шкоди (тяжко­го тілесного ушкодження) здоров’ю потерпілої особи і коли в результаті подальшого розвитку причинно-наслідкового зв’язку насту­пила смерть останньої, то вчинене слід кваліфікувати тільки за ст. 113 КК РФ (ст. 123 КК). У випадку ж заподіяння в стані афекту через необережність смерті або тяжкої шкоди здоров’ю потерпілого, винна особа повинна відповідати за ст.ст. 109, 118 КК РФ (ст.ст. 119, 128 КК України), тобто за фактично заподіяні наслідки, а такий стан має вра­ховуватися при призначенні покарання як обставина, що його пом’якшує [8, с. 197]. Ю.Ляпунов не погоджується з такою позицією і зазначає, що кваліфікація дій винного повинна відбуватися за сукупністю злочинів, а саме за заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження в стані сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК) та вбивство через необережність (ст. 119 КК), а стан сильного душевного хвилювання при вбивстві необхідно враховувати як обставину, що відповідно до п. 7 ст. 66 КК пом’якшує покарання. Аргументуючи свою позицію, він зазначає, що, якщо у диспозиції кримінально-правової норми нема вказівки на відповідальність за діяння, що потяг­нули додаткові і, як правило, суспільно небезпечніші наслідки, але вони все ж настали, винно і причинно пов’язані з діями суб’єкта зло­чину, то вони мають підлягати самостійній юридичній оцінці за стат­тею КК, яка передбачає ці більш суспільно небезпечні наслідки. Не­хтування цього правила, на його думку, призводить до порушення принципу невідворотності покарання, оскільки злочинні діяння, що потягли додаткові, тяжчі наслідки, які становлять самостійний, суспільно небезпечніший злочин, залишається фактично безкарним [12, с. 61]. Позицію щодо кваліфікації аналізованого діяння лише за ст. 123 КК підтримують і ряд інших вчених [1, с. 104]. Така кваліфікація пояснюється тим, що в стані сильного душевного хви­лювання свідомість особи звужується і вона може передбачати лише найближчі наслідки свого діяння. Злочини, передбачені ст.ст. 121, 123 КК, суттєво відрізняються один від одного не тільки за змістом суб’єктивної сторони складу злочину, а й за ступенем суспільної не­безпеки.

Головним питанням кримінально-правової оцінки вчиненого діяння є встановлення спрямованості умислу винної особи. З приводу цього у постанові Пленуму Верховного Суду України №2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» в п. 22 вказано, що для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК), суди повинні ретель­но досліджувати докази, що мають значення для з’ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати, виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припи­нення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю.

Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має. Видається, що, оскільки законодавцем не передбачено кваліфікованого виду відповідальності за умисне тяжке тілесне уш­кодження, заподіяне в стані сильного душевного хвилювання, що спричинило смерть потерпілого, то такі дії слід кваліфікувати лише за ст. 123 КК. На нашу думку, неприпустимою є кваліфікація діянь вин­ного у стані сильного душевного хвилювання за нормою, що передбачає суворіше покарання, оскільки такий стан суттєво обмежує здатність усвідомлювати свої діяння та керувати ними і є ознакою, що пом’якшує покарання як у межах диференціації, так й індивідуалізації. Головним критерієм відмежування умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання, і умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, є ставлен­ня винної особи до наслідку.

Висновок. Отже, слід відзначити, що дії осіб, які вчинили вбив­ство при перевищенні меж необхідної оборони і одночасно перебували у стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло, нале­жить кваліфікувати за ст. 118 КК, тобто за більш м’якою нормою, а не за ст. 116 КК. Заподіяння у стані сильного душевного хвилювання умисних легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень не є зло­чинами, і такі діяння слід визнавати малозначними на підставі ч. 2 ст. 11 КК.

Поділяємо наведену позицію щодо можливості замаху на зло­чин, вчинений у стані сильного душевного хвилювання, оскільки з огляду на конструкції складів злочинів, передбачених ст.ст. 116, 123 КК, та зміст їх диспозицій, у законі немає жодних обмежень щодо видів умислу.

Враховуючи те, що законодавцем не передбачено кваліфікованого виду відповідальності за умисне тяжке тілесне уш­кодження, заподіяне в стані сильного душевного хвилювання у спричиненні смерті потерпілого, такі дії слід кваліфікувати лише за ст. 123 КК.

–––––––––––

Сташис В.В. Преступление против личности в УК УССР и судебной практике / В.В. Сташис, М.И. Бажанов. – Х.,1981. – 216с.

Ткаченко Т. Ответственность за преступления против жизни и здо­ровья, совершенные в состоянии аффекта / Т. Ткаченко // Законность. – 1996. – № 7. – С. 31–33.

Сташис В.В. Ответственность за умышленное убийство, совершен­ное в состоянии сильного душевного волнения / В.В. Сташис // Проблемы со­циалистической законности. – Х., 1976. – Вып. 1. – С. 90–102.

Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в следственной и су­дебной практике / С.А. Тарарухин. – К.: Юринком, 1995. – 208 с.

Бурдін В.М. Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені в стані сильного душевного хвилювання: монографія / В.М. Бурдін. – Л.: ПАІС, 2006. – 200 с.

Судебная практика. Убийства, изнасилования и другие преступления против личности. Сборник судебных решений по уголовным делам. – К.: «Знання» України, 1993. – 240 c.

Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1995. – № 1. – С. 94.

Попов А.Н. Преступления против личности при смягчающих обстоя­тельствах / А.Н. Попов. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. – 465 с.

Аниянц Н.К. Ответственность за преступления против жизни по дейст­вующему законодательству союзных республик / Н.К. Аниянц. – М., 1964. – 212 c.

Ткаченко В.И. Понятие и виды покушения на преступление / В.И. Ткаченко // Вопросы теории и практики применения уголовного законо­дательства. – Красноярск, 1990. – С. 47–57.

Навроцький В.О. Основи кримінально-правової кваліфікації: навч. посібник / В.О. Навроцький. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 704 с.

Ляпунов Ю.Квалификация умышленного причинения в состоянии силь­ного душевного волнения тяжких телесных повреждений, повлекших смерть потер­певшего / Ю. Ляпунов // Социалистическая законность. – 1977. – № 2. – С. 60–62.

 

< Попередня   Наступна >