Наукові статті Теорія кваліфікації злочинів ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ СТАТЕВОЇ СВОБОДИ ТА СТАТЕВОЇ НЕДОТОРКАНОСТІПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ СТАТЕВОЇ СВОБОДИ ТА СТАТЕВОЇ НЕДОТОРКАНОСТІ
| Наукові статті - Теорія кваліфікації злочинів |
ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ СТАТЕВОЇ СВОБОДИ ТА СТАТЕВОЇ НЕДОТОРКАНОСТІ
Н. Антонюк
Досліджено проблемні питання кримінально-правової кваліфікації статевих злочинів. Вказано на положення постанови Пленуму Верховного Суду України „Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини”, які не відповідають чинному Кримінальному кодексу України, теорії кримінального права. Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення Розділу IV Особливої частини Кримінального кодексу України „Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи”.
Ключові слова: зґвалтування, погроза, використання безпорадного стану потерпілої особи, група осіб, особливо тяжкі наслідки.
Статева свобода та статева недоторканість є одними з найважливіших прав особи. Адже порушення цих прав відображається на психічному стані потерпілого, має прямий вплив на здоров’я, нормальну життєдіяльність особи. Керуючись цими міркуваннями, законодавець розмістив розділ, що містить склади злочинів проти статевої свободи і статевої недоторканості одразу після посягань на життя, здоров’я і волю особи.
Незважаючи на наявність позиції Верховного Суду України щодо кримінально-правової оцінки злочинів проти статевої свободи і статевої недоторканості, даній у постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. № 4 „Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини” (далі – Постанова), багато питань щодо змісту ознак цих складів злочинів, їх кримінально-правової кваліфікації залишаються не вирішеними. Потрібно звернути увагу, що зазначена Постанова ухвалена до появи Кримінального кодексу України 2001 р. (далі – КК України), а тому низка питань, висвітлених у ній, потребують переосмислення і перегляду з урахуванням п
До проблемних питань, на вирішенні яких ми вважаємо за доцільне зупинитися, зачислюють:
– зміст погрози у разі вчинення зґвалтування (ст. 152 КК України) чи насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК України);
– коло осіб, до яких може бути застосовано фізичне насильство;
– час реалізації погрози і ознаки погрози;
– вчинення зазначених злочинів групою осіб;
– зміст особливо тяжких наслідків у зґвалтуванні чи насильницькому адоволенні статевої пристрасті неприродним способом;
– зміст діяння у злочині, передбаченому ст. 155 КК України.
Очевидно, що переліченими питаннями не вичерпуються всі проблеми кримінально-правової кваліфікації злочинів проти статевої свободи і недоторканості, однак з’ясування цих питань, їх наукове осмислення може бути корисним для теорії кримінального права і правозастосовної практики загалом.
Розпочнемо із з’ясування змісту погрози у складах злочинів, передбачених ст. ст. 152 та 153 КК України. У кримінальному праві можна виокремити такі види погроз залежно від їх змісту:
– погроза застосування фізичного насильства (тобто погроза вбити, заподіяти тілесні ушкодження, позбавити волі тощо);
– погроза знищення або пошкодження майна (так звана погроза „матеріального характеру”);
– погроза розголосити відомості, які певні особи бажають зберегти у таємниці.
Традиційно законодавець, конструюючи той чи інший склад злочину, чітко зазначає, яку саме погрозу (погрозу якого змісту) він має на увазі. Отже, викладено зміст погрози і у ст. ст. 152 та 153 КК України: „... із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування...” Використання законодавцем зазначеної конструкції, на нашу думку, дає підстави зробити однозначний висновок про те, що йдеться лише про погрозу застосування фізичного насильства.
Однак у кримінально-правовій літературі висловлюються зовсім протилежні погляди щодо змісту погрози у зґвалтуванні чи насильницькому задоволенні статевої пристрасті неприродним способом. Зокрема, М.М. Корчовий зазначає, що і теорія, і практика стоять на позиції широкого тлумачення поняття погрози під час вчинення зґвалтування [1]. Автор констатує, що під погрозою у зґвалтуванні потрібно розуміти як погрозу фізичним насильством, так і погрозу так званого шантажного змісту (погроза знищення або пошкодження майна, розголошення відомостей). М.М. Корчовий вважає, що висловлений підхід відповідає змісту ст. 152 КК України і багатолітній судовій практиці.
Щоб обґрунтувати схожу позицію, можна знайти посилання науковців на Постанову Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. № 4 „Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини”. У п. 8 цієї Постанови зазначено, що під погрозою, що застосовується як засіб подолання опору потерпілої, потрібно розуміти її залякування у вигляді висловлювань, жестів чи інших дій про застосування фізичного насильства..., а також про знищення чи пошкодження майна потерпілої чи її родичів, погроза розголошення відомостей, що ганьблять честь і гідність потерпілої.
Вважаємо, що це положення Постанови не повинно застосовуватися, з огляду на те, що воно стосувалося ст. 117 КК України 1960 р., тобто було дане до прийняття КК України 2001 р. і не відповідає змісту диспозиції ст. 152 КК України. У ст. 117 КК України 1960 р. зміст погрози не конкретизували, йшлося про погрозу загалом. У диспозиції ст. 152 КК України поняття „погроза” конкретизоване. Таку саму позицію висловив Верховний Суд України в аналізі судової практики у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи. Так, в аналізі судової практики вказано, що „у ч. 1 ст. 152 КК України 2001 р. порівняно з ч. 1 ст. 117 КК 1960 р. визначення поняття „зґвалтування” має чіткіший характер у частині, що стосується застосування погрози як засобу подолання опору потерпілої і досягнення при цьому злочинної мети. Погрозою, що застосовується як засіб подолання опору потерпілої особи, слід розуміти її залякування... про застосування фізичного насильства”.
На підтвердження висловленої позиції наведемо ще один аргумент. Примушування особи до вступу у статевий зв’язок, поєднане із погрозою знищення, пошкодження або вилучення майна, розголошення відомостей, що ганьблять особу чи її близьких родичів має кваліфікуватися за ч. 2 ст. 154 КК України. Тобто, застосування погрози так званого „шантажного характеру” законодавець передбачив у іншому складі злочину.
Отож, роблячи висновок щодо змісту погрози у складах злочинів, передбачених ст. ст. 152 та 153 КК України потрібно зазначити, що під погрозою у зґвалтуванні чи насильницькому задоволенні статевої пристрасті неприродним способом доцільно розуміти лише погрозу застосування фізичного насильства, а не погрозу знищення чи пошкодження майна, розголошення відомостей.
Вважаємо дискусійним питання щодо визначення кола осіб, до яких може бути застосоване фізичне насильство, або яким можуть погрожувати застосуванням фізичного насильства у складах злочинів, передбачених ст. ст. 152 та 153 КК України. У Постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. № 4 „Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини” зазначено, що йдеться про застосування фізичного насильства до самої потерпілої чи до її родичів (наприклад, до дитини). Такий підхід зберігся і в узагальненні судової практики по злочинах цієї категорії: погрозою, що застосовується як засіб подолання опору потерпілої особи, слід розуміти її залякування у вигляді висловлювань, жестів чи інших дій про застосування фізичного насильства до самої потерпілої особи чи до її родичів (наприклад, до дитини) [2, с. 18].
У диспозиції ст. ст. 152 та 153 КК України законодавець зазначає: „...із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи”. Вказівки про те, що фізичне насильство може бути застосоване до родичів потерпілої, немає. Якщо звернути увагу на інші статті КК України, то варто зазначити, що, наприклад, у ч. 2 ст. 154 КК України законодавець під час опису погрози шантажного змісту вказав, що йдеться про погрозу знищення, пошкодження або вилучення майна потерпілої (потерпілого) чи її (його) близьких родичів або розголошення відомостей, що ганьблять її (його) чи близьких родичів. Схожу конкретизацію осіб законодавець застосував у ст. 189 КК України, в якій вказав, що вимагання може полягати у висловлюванні погрози насильства над потерпілим чи його близькими родичами.
На нашу думку, висловлена ґвалтівником погроза застосувати насильство до дитини чи близьких родичів потерпілої чи й саме застосування фізичного насильства до цих осіб, ставлять особу у безвихідне становище, унаслідок чого вона змушена вступити у статеві зносини з метою не допустити або припинити таке насильство. Головне у цій ситуації, це те, щоб потерпіла особа усвідомлювала загрозу для своїх близьких, а винний застосовував насильство до цих осіб чи погрожував його застосувати з метою подолати опір потерпілої особи. Вважаємо, що з метою уникнення різних підходів до визначення кола осіб, до яких може застосовуватися фізичне насильство, доцільно внести зміни у диспозиції ст. ст. 152 та 153 КК України, вказавши таке: „... із застосуванням фізичного насильства до потерпілої особи чи її близьких, погрози його застосування до вказаних осіб...”.
Ще одним спірним питанням є межа реалізації висловленої погрози у часі. Зокрема, Я.М. Яковлєв вважає, що погроза при зґвалтуванні має носити винятково насильницьку спрямованість, бо в усіх інших ситуаціях для жінки немає безвихідного становища і вона не позбавлена можливості виявити свою волю негайно [3, с. 127]. Ночною з цього приводу є позиція А.А. Жижиленка і А.Г. Оршанського, які пишуть, що „погроза негайно заподіяти побої жінці, якщо вона не вступить у статевий зв’язок, достатня для складу зґвалтування, але погроза жінці вбити її при першій зустрічі не має значення” [4, с. 27].
Видається, що погляди цих науковців є цілком слушними. Потерпіла особа повинна усвідомлювати, що погроза у зґвалтуванні чи насильницькому задоволенні статевої пристрасті неприродним шляхом може бути реалізована негайно. Час реалізації погрози має бути таким, що ставить особу у безвихідне становище, призводить до того, що вона змушена вступити у статевий зв’язок, щоб запобігти настанню негативних наслідків.
Отож, якщо потерпілій особі вказують, що застосують фізичне насильство щодо дитини, батьків, неї самої через певний проміжок часу у разі відмови вступити у статеві зносини, то безвихідного становища немає і про склад зґвалтування чи насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом не йдеться. Отже, на підставі висловленого можна підсумувати, що час реалізації висловленої погрози або застосування фізичного насильства мають бути такими, що ставлять особу у безвихідне становище, тобто не повинні стосуватися майбутнього, а мають бути такими, що можуть реалізуватися негайно.
Для погрози в аналізованих випадках властиві такі ознаки: конкретність і реальність. Конкретність виявляється у тому, що потерпіла особа усвідомлює, що їй погрожують застосуванням фізичного насильства (вбивством, заподіянням тілесних ушкоджень тощо). Реальність погрози полягає у тому, що: 1) є об’єктивна небезпека реалізації погрози (у Постанові Пленуму Верховного Суду України зазначено, що потрібно звертати увагу на обстановку, що склалася, тобто оточення потерпілої групою осіб, глухе і безлюдне місце, нічний час тощо); 2) потерпіла особа сприймає погрозу як реальну.
У кримінально-правовій літературі виділено інші ознаки погрози під час вчинення аналізованих статевих злочинів, зокрема протиправність, достатню інтенсивність, доведеність в суді [1]. Вважаємо за недоцільне виділяти зазначені ознаки погрози з наступних міркувань.
Статеві зносини природним чи неприродним способом із застосуванням фізичного насильства, погрозою його застосування чи з використанням безпорадного стану потерпілої особи завжди є протиправними. На відміну від позбавлення життя, заподіяння тілесних ушкоджень, які за певних умов можуть бути правомірними (наприклад, у випадку необхідної оборони), вказівка на цю ознаку при характеристиці погрози у складах зґвалтування чи насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним шляхом є зайвою і недоцільною.
Термін „достатня інтенсивність” є оціночним і ускладнить доведення цієї ознаки. Немає значення, чи винний голосно крикнув, що вб’є потерпілу у випадку відмови вступити у статеві зносити, чи він сказав ці слова пошепки. Головне у цій ситуації, реально сприйняті погрози потерпілим.
Щодо ознаки „доведеність у суді”, то вважаємо, що не можна прив’язувати факт погрози і її конкретність та реальність із діяльністю правоохоронних органів, які проводять розслідування кримінальної справи. „Доведеність у суді” стосується доказування і процесуальної сторони справи, а тому не може визнаватися ознакою погрози як кримінально-правового поняття.
Тому вважаємо за доцільне виділити лише дві ознаки погрози, зміст яких ми розкрили вище: конкретність і реальність погрози.
Рекомендації Пленуму Верховного Суду України щодо кримінально-правової кваліфікації зґвалтування чи насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом, вчиненого групою осіб, на нашу думку, не відповідають положенням чинного КК України. Наприклад, у п. 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України зазначено, що дії учасника групового зґвалтування підлягають кваліфікації за ч. 3 ст. 117 КК України (за кваліфікуючою ознакою „група осіб”) і у тому разі, коли інші учасники злочину через неосудність, недосягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, або з інших передбачених законом підстав не були притягнуті до кримінальної відповідальності. Таку ж позицію Верховний Суд України висловив після прийняття КК України 2001 р. В узагальненні судової практики про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи зазначено, що дії учасників групового зґвалтування або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом підлягають кваліфікації за ч. 3 ст. 152 КК України або ч. 2 ст. 153 КК України і в тому випадку, коли інші учасники злочину через неосудність, недосягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, або з інших передбачених законом підстав не були притягнуті до кримінальної відповідальності [2, с. 21].
Вважаємо, що цей підхід є неправильним з огляду на такі положення. Вчинення злочину „групою осіб” є однією з форм співучасті, про що йдеться у ст. 28 КК України. Загальновідомо, що співучасть – це умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину (ст. 26 КК України). Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого, відповідно до КК України, може наставати кримінальна відповідальність. Особи, які не досягнули 14-річного віку, неосудні особи не є суб’єктами злочину, а отже, їх не беруть до уваги при з’ясуванні кількісної ознаки співучасті, в тому числі і кількісної ознаки „групи осіб”. Роз’яснення, дане у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. № 4 „Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини”, не суперечило положенням КК України 1960 р., оскільки у ст. 19 цього кодексу співучастю визнавали умисну спільну участь двох або більше осіб у вчиненні злочину. Однак положенням КК України 2001 р. воно повністю не відповідає.
Вироком від 1 листопада 2005 р. Гуляйпільський районний суд Запорізької області засудив Ф. за ч. 3 ст. 152 КК України та ст. 304 КК України за те, що він із застосуванням фізичного насильства, з використанням безпорадного стану потерпілої, групою осіб за участю П., 1992 р. н., котрий на момент вчинення злочину не досяг віку, з якого настає кримінальна відповідальність, зґвалтував потерпілу Б., а також втягнув неповнолітнього П. у злочинну діяльність. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 23 січня 2006 р. вирок щодо Ф. змінено: його дії перекваліфіковано з ч. 3 ст. 152 КК України на ч. 1 ст. 152 КК України. Апеляційний суд обґрунтував перекваліфікацію дій Ф. тією обставиною, що співучасник зґвалтування П. на момент вчинення злочину не був суб’єктом зґвалтування, а тому, на думку апеляційного суду, в діях Ф. відсутня кваліфікуюча ознака вчинення зґвалтування групою осіб.
Верховний Суд України в узагальненні судової практики про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи зазначив, що Апеляційний суд помилково перекваліфікував дії Ф. із ч. 3 ст. 152 КК України на ч. 1 цієї статті, тобто визнав їх як більш м’який злочин, оскільки відповідно до п. 14 постанови Пленуму від 27 березня 1992 р. № 4 дії учасника групового зґвалтування підлягають кваліфікації за ч. 3 ст. 152 КК України і в тому разі, коли інші учасники злочину через недосягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, або з інших передбачених законом підстав не були притягнуті до кримінальної відповідальності.
Вважаємо, що перекваліфікація дій Ф. з ч. 3 ст. 152 КК України на ч. 1 ст. 152 КК України, проведена Апеляційним судом Запорізької області, є правильною, оскільки суд керувався нормами чинного КК України, зокрема ст. 18, 26, 28 КК України. З огляду на це доцільним було приведення роз’яснень Верховного Суду України відповідно до нормам чинного КК України, зокрема важливо зазначити, що про групу осіб може йтися тоді, коли злочинні діяння вчиняються хоча б двома суб’єктами злочину.
Помилки на практиці трапляються під час визначення виду співучасті. Так, часто осіб, які фактично є співвиконавцями злочину, визнають пособниками або навіть свідками.
Відповідно до п. 14 Постанови, дії особи, яка не вчинила і не мала наміру вчинити статевий акт, але безпосередньо застосовувала фізичне насильство, погрозу чи довела потерпілу до безпорадного стану з метою зґвалтування її іншою особою, повинні розглядатися як співвиконавство у цьому злочині. Схожу позицію висловлено в аналізі судової практики по злочинах проти статевої свободи та статевої недоторканості. Однак, зазначений підхід не відповідає положенням теорії кримінального права. Наприклад, співвиконавцем злочину визнається особа, яка виконувала хоча б частину об’єктивної сторони злочину. Якщо йдеться про застосування фізичного насильства чи погрозу ним з метою примусити потерпілу вступити в статевий акт з іншою особою, – виконується частина об’єктивної сторони зґвалтування чи насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом і має місце співвиконання злочину. Якщо ж оцінювати дії по приведенню потерпілої до безпорадного стану (йдеться про „приведення” за згодою потерпілої особи, наприклад, спільне вживання алкогольних напоїв тощо), – об’єктивна сторона злочинів, передбачених ст. ст. 152 чи 153 КК України, ще не виконується. Адже, у цих статтях йдеться про використання безпорадного стану потерпілого, а не про доведення до безпорадного стану. Погоджуємося з висловленими у кримінально-правовій літературі поглядами про те, що дії особи, яка не вчинила і не мала наміру вчинити з потерпілою статевий акт, однак привела потерпілу особу до безпорадного стану з метою її зґвалтування, чи насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом іншою особою слід кваліфікувати як пособництво [5, с. 72].
Дискусії зумовила кваліфікація дій винних у такому випадку. Троє друзів поверталися машиною додому. Вони побачили свою сусідку, малолітню Е. і запропонували підвезти її. Однак замість того, щоб їхати додому, хлопці поїхали за місто. Там А. та Н., які були пасажирами, зґвалтували Е.
Р., який був водієм автомобіля, статевого акту не вчиняв. Дії Р. були кваліфіковані як пособництво у зґвалтуванні малолітньої (ч. 5 ст. 27 – ч. 4 ст. 152 КК України). Під час розслідування справи не було враховано того, що Р. не зупинив машину на вимогу дівчини, тобто фактично застосував фізичне насильство, яке виявилося у переміщенні потерпілої поза її волею. Окрім цього, він цинічно реготав, коли з потерпілою вчинявся статевий акт (зі свідчень потерпілої). Цими діями він чинив психічний вплив на потерпілу і демонстрував свою рішучість застосувати фізичне насильство у разі потреби. Дії Р. потрібно трактувати як дії співвиконавця злочину.
Підсумовуючи викладене зазначимо, що особи, які вчинили дії, що виходять за межі об’єктивної сторони злочину, тобто будь-яким чином сприяли вчиненню злочину (довели потерпілу до безпорадного стану, привезли потерпілу з метою її зґвалтування іншими особами, підказали, де можна придбати спиртні напої чи наркотичні засоби з тією ж метою), повинні притягуватися до кримінальної відповідальності за пособництво. Особи, які бачили факт вчинення насильницького статевого акту, але не мали до його вчинення жодного відношення (своїми діями не застосовували фізичного насильства, не висловлювали будь-яким чином можливість застосування психічного насильства у вигляді слів, жестів тощо), однак не надали потерпілій допомогу, не є співучасниками у злочині, а повинні бути визнані свідками. Співвиконавцями зґвалтування чи насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом виступають особи, які безпосередньо вчиняли статевий акт з потерпілою або які безпосередньо не вчиняли і не мали наміру вчиняти статевий акт, але застосовували фізичне насильство, погрожували що застосують його з метою примушення потерпілої до вступу в статевий акт з іншою особою.
Особливо тяжкими наслідками, про які йдеться у ч. 4 ст. 152 та ч. 3 ст. 153 КК України відповідно до позиції Верховного Суду України, можуть бути визнані: – смерть або самогубство потерпілої особи;
– втрата будь-якого органу чи його функцій, психічна хвороба або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на третину, непоправне знівечення обличчя, переривання вагітності; – втрата здатності до дітонародження;
– зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби або сифілісом, що сталися унаслідок зґвалтування.
Вартий уваги той факт, що тяжкі тілесні ушкодження, які визнані тяжкими лише за ознакою небезпечності для життя в момент заподіяння відповідно до позиції Верховного Суду України, потрібно кваліфікувати за сукупністю зґвалтування чи насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом і ст. 121 КК України. Підставами для такого твердження слугувало визнання всіх інших ознак тяжкого тілесного ушкодження (втрати будь-якого органу чи його функцій, психічної хвороби або іншого розладу здоров’я, поєднаного зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на третину, непоправного знівечення обличчя, переривання вагітності) матеріальними наслідками, які мають „безпосереднє відображення” на здоров’ї і та організмі потерпілого. Ушкодження, яке небезпечне для життя в момент заподіяння, трактують як таке, що лише створювало небезпеку для життя потерпілого. В.О. Навроцький з цього приводу зазначив, що вважати тяжке тілесне ушкодження, яке було небезпечним для життя в момент заподіяння формальним посяганням неправильно і необґрунтовано [6, с. 196].
Якщо звернутися до Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень (затв. Наказом Міністерства охорони здоров’я України від 17 січня 1995 р. № 6), потрібно констатувати, що до переліку ушкоджень, що є небезпечними для життя в момент заподіяння належать конкретні ушкодження, які спричинили негативний вплив на організм потерпілого (наприклад, відкриті й закриті переломи кісток склепіння та основи черепа, забій головного мозку, ізольовані внутрішньочерепні крововиливи тощо). Вважаємо, що такі впливи доцільно трактувати як матеріальні наслідки, що безпосередньо відбиваються на організмі потерпілого. Тяжкі тілесні ушкодження за всіма ознаками (у тому числі і за ознакою небезпечності для життя в момент заподіяння) мають бути визнані особливо тяжкими наслідками зґвалтування чи насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом.
Вважаємо за необхідне зазначити, що не є обґрунтованою позиція із визнання особливо тяжкими наслідками зґвалтування і насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом лише захворювання на сифіліс. Чому захворювання іншими венеричними хворобами не може визнаватися особливо тяжким наслідком? Оскільки у КК України є склад злочину, передбачений ст. 133 КК України „Зараження венеричною хворобою”, в якому немає жодної диференціації венеричних хвороб за ступенем впливу на організм потерпілого, вважаємо за доцільне визнати особливо тяжким наслідком у злочинах, передбачених ст. ст. 152 та 153 КК України зараження венеричною хворобою загалом.
Варто погодитися із пропозицією А.А. Музики щодо доцільності визнання особливо тяжким наслідком зґвалтування вагітності, якщо для цього є медичні протипоказання [7, с. 337].
Висловимо деякі міркування щодо складів інших статевих злочинів. Так, відповідно до змісту диспозиції ст. 155 КК України, потерпілою у складі злочину „Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості” може бути особа як жіночої, так і чоловічої статі, яка не досягла статевої зрілості. Факт досягнення статевої зрілості судово-медичний експерт визначає на підставі Правил проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів в бюро судово-медичної експертизи (затв. наказом Міністерства охорони здоров’я України від 17 січня 1995 р. № 6). У п. 2.1.1 цих Правил зазначено, що експертизу встановлення статевої зрілості в Україні проводять щодо осіб жіночої статі віком від 14 до 18 років. Якщо керуватися таким однозначним підходом, то особи віком до 14 років завжди повинні бути визнані такими, що не досягли статевої зрілості, а ті, що досягнули 18-річчя завжди мають бути статевозрілими. Видається, що такий „буквальний” підхід не враховує особливостей розвитку потенційних потерпілих. Потрібно передбачити можливість вирішення судово-медичним експертом питання про статеву зрілість особи і у інших випадках без прив’язки до віку.
Щодо змісту суспільно-небезпечного діяння у злочині, передбаченому ст. 155 КК України, варто погодитися, що законодавець використовує однакові терміни для позначення діяння у зґвалтуванні (ст. 152 КК України) і у злочині „Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості” (ст. 155 КК України). В обох статтях діяння позначено як „статеві зносини”. Як наслідок під статевими зносинами пропонують розуміти лише природний статевий акт [5, с. 74–75; 7, с. 341]. Ми погоджуємося із тим, що розуміння однакових термінів, вжитих законодавцем, має бути тотожним. Водночас потрібно констатувати наявність прогалини у кримінальному законодавстві, яку необхідно терміново усувати. Фактично добровільні статеві зносини, що полягають у зносинах природного характеру з особою, яка не досягла статевої зрілості, є злочином (ст. 155 КК України). Однак, добровільні статеві зносини так званого „неприродного характеру” з особою, яка не досягла статевої зрілості не тягнуть кримінальної відповідальності. Суспільна небезпека обох перелічених діянь є однаковою. Тому доцільно внести зміни у ст. 155 КК України і чітко вказати у диспозиції зміст діяння: „Статеві зносини або задоволення статевої пристрасті неприродним способом з особою, яка не досягла статевої зрілості”.
Ще одним цікавим питанням є встановлення кримінальної відповідальності за вчинення розпусних дій щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку (ст. 156 КК України). В узагальненні судової практики по злочинах проти статевої свободи та статевої недоторканності особи зазначено, що згода потерпілих на вчинення щодо цих розпусних дій на кримінально-правову оцінку дій винного не впливає. Немає жодних винятків для осіб, які є у шлюбі. Зазначимо, що в Україні право на шлюб мають і особи, які досягли чотирнадцяти років, якщо буде встановлено, що це відповідає їхнім інтересам (ст. 23 Сімейного кодексу України). Мабуть доцільно передбачити у постанові Пленуму ВСУ, що якщо особи є у шлюбі, то ніякого складу злочину у діях повнолітнього члена подружжя немає. Відсутність такої вказівки спричинює кумедні випадків, коли до кримінальної відповідальності хочуть притягнути чоловіка, який є із особою 14-річного віку у законному шлюбі.
Керуючись викладеним, вважаємо за доцільне вказати, що в Україні визріла необхідність для прийняття нової Постанови Пленуму Верховного Суду України, в якій була б обґрунтована позиція щодо кримінально-правової оцінки суспільно-небезпечних посягань на статеву свободу і недоторканість. У новій постанові Пленуму Верховного Суду України важливо було звернути особливу увагу на зміст кваліфікуючих ознак складів злочинів, передбачених Розділом IV Особливої частини КК України. Найпроблемнішим, на нашу думку, є з’ясування змісту таких кваліфікуючих ознак, як „повторність” (у контексті співвідношення із продовжуваним злочином), „вчинення злочину групою осіб” і змісту особливо тяжких наслідків в аналізованих злочинах. Щодо усунення очевидних недоліків, які допущені законодавцем під час конструювання складів статевих злочинів, то передусім потрібно внести зміни у деякі статті Розділу IV Особливої частини КК України, зокрема: доцільно чітко вказати у диспозиціях ст. ст. 152 і 153 КК України на можливість застосування фізичного насильства щодо потерпілої і близьких їй осіб, погрози застосування насильства щодо цих самих осіб; у диспозиції ст. 155 КК України необхідно чітко зазначити на зміст діяння. Запропоновані уточнення могли б усунути деякі проблеми, які виникають під час кримінально-правової кваліфікації злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості.
??????????????
Корчовий М. М. Погроза як спосіб застосування психічного насильства при зґвалтуванні [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://police.naiau.kiev.ua/tslc/pages/biblio/visnik/2002_3/ korshovi.htm
Судова практика у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи // Вісник Верховного Суду України. — 2007, № 3 (79). — С. 15—27.
Яковлев Я. М. Половые преступления / Я. М. Яковлев. — Душанбе : Ирфон, 1969. — 453 с.
Жижиленко А. А. Половые преступления / А. А. Жижиленко, А. Г. Оршанский. — М., 1927. — 168 с.
Брич Л. П. Розмежування згвалтування із суміжними складами злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи / Л. П. Брич // Життя і право. — 2004. — № 4. — С. 69—78.
Навроцький В. О. Кримінальне право України. Особлива частина : Курс лекцій / В. О. Навроцький. — К. : Т-во „Знання”, КОО, 2000. — 771 с. — (Вища освіта ХХІ століття).
Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. — [3-тє вид., переробл. та доповн. / за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка]. — К. : Атіка, 2003. — 1056 с.
Наступна >