309

---

Л.В. Павлик

КВАЛІФІКУЮЧІ ОЗНАКИ ЯК ЗАСІБ ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Досліджуються кваліфікуючі ознаки злочинів у сфері господарської ді­яльності та їх вплив як засобу диференціації кримінальної відповідальності на обсяг покарання, що може бути призначений за основний та кваліфікований склади злочину.

Ключові слова: кваліфікуючі ознаки, диференціація кримінальної від­повідальності, злочини у господарській діяльності, обсяг покарання.

Постановка проблеми. У КК України передбачено близько двох десятків кваліфікуючих ознак, що утворюють у поєднанні з ос­новними складами відповідно кваліфіковані та особливо кваліфіко­вані склади злочинів.

За наявності цих ознак зростає ступінь суспільної небезпеки злочинного діяння, а тому відповідно для особи, що його вчинила, повинно передбачатись суворіше покарання, ніж за вчинення основ­ного складу злочину. Однак, чинний кримінальний закон не завжди встановлює відповідність між суспільною небезпекою, тяжкістю зло­чину та покаранням, що може бути призначеним за його вчинення. Тобто, законодавець не завжди правильно використовує такий потужний засіб диференціації кримінальної відповідальності як ква­ліфікуючі ознаки.

Стан дослідження. Проблема кваліфікуючих ознак складу зло­чину недостатньо висвітлена у навчальній та науковій літературі. Її розглядають частково у межах свого дослідження ті науковці, які ана­лізують окремі злочини у сфері господарської діяльності. Монографіч­ні праці, присвячені проблематиці диференціації кримінальної відпові­дальності, засобам її проведення, видані в Російській Федерації. Їх ав­торами були А.В. Васильєвський, Л.Л. Кругліков, Т.А. Лєснієвскі-Костарєва та Ю.Б. Мельникова [1]. Окремі аспекти пит

ання кваліфі­куючих ознак розглядали у своїх працях Ю.В. Баулін, Л.П. Брич, Н.О. Гуторова, О.О. Дудоров, Е. Кісілюк, О.К. Марін, В.О. Навроцький, М.І. Хавронюк та інші. Однак, незважаючи на наукову роз­робленість окремих аспектів проблематики кваліфікуючих ознак, нау­кового аналізу кваліфікуючих ознак як засобу диференціації криміна­льної відповідальності за злочини у сфері господарської діяльності фактично поки що не здійснено.

Саме тому нашою метою стало з’ясування змісту квалі­фікуючих ознак, які використовуються у статтях Розділу VII Особли­вої частини КК України, та визначення їх впливу на проведення диференціації кримінальної відповідальності за злочини у господар­ській діяльності.

Виклад основних положень. У теорії кримінального права під кваліфікуючими ознаками розуміють передбачені законом притаманні частині злочинів відповідного виду суттєві обставини, що відбивають типовий, значно змінений порівняно з основним складом злочину сту­пінь суспільної небезпечності вчиненого й особи винного та вплив на законодавчу оцінку вчиненого й міру відповідальності [2, с 48]. Ква­ліфікуючі ознаки, поряд з іншими кримінально-правовими засобами, виконують функцію диференціації кримінальної відповідальності, встановлюючи нові, підвищені порівняно з передбаченими санкціями за злочин з основним складом межі типового покарання [3, с 366]. Отже, кваліфікуючі ознаки використовуються у кримінальному праві як засіб диференціації кримінальної відповідальності для конструю­вання більш небезпечного виду діянь і відповідно для визначення у законі нових меж караності порівняно з тими, які передбачені за вчи­нення основного складу злочину.

Аналізуючи Розділ VII Особливої частини КК України, з’ясо­вуємо, що із 40 статей, які входять до його складу, лише 10 складаються з однієї частини і не містять кваліфікуючих ознак; дві (ст. 202 КК, ст. 2091 КК) складається з двох частин, проте друга частина не містить кваліфікованих ознак, а визначає окремий склад злочину; ще одна (ст. 223 КК) також складається з двох частин, але у другій частині її передбачено кваліфікуючу ознаку «заподіяння великої матеріальної шкоди», проте діяння, передбачені тут відмінні від тих, що передбаче­ні в ч. 1 цієї ж статті. Крім того, у деяких статтях ознака, яка є кваліфі­куючою в інших статтях, виступає ознакою об’єктивної сторони осно­вного складу злочину (ч. 1, 2 ст. 202 КК).

При цьому 23 статті VII розділу Особливої частини КК України містять другі частини, в яких передбачені кваліфікуючі ознаки, вісім статей містять частини треті, в яких передбачені особливо кваліфіко­вані склади злочинів. Усе це дає нам змогу зрозуміти, що законодавець широко використовує кваліфікуючі ознаки для створення кваліфікова­них і особливо кваліфікованих складів злочинів. Як слушно зауважує Н.О. Гуторова, сукупність цих ознак дозволяє за рахунок більш дета­льного законодавчого визначення меж кримінальної відповідальності за злочини у сфері господарської діяльності скоротити межі судового розсуду при призначенні покарання [2, с. 48].

Серед обставин, які визнаються кваліфікуючими ознаками складів злочинів у сфері господарської діяльності, є такі: вчинення злочину повторно або особою, раніше судимою за цей злочин; вчи­нення злочину за попередньою змовою групою осіб чи організова­ною групою; вчинення злочину у великих чи особливо великих роз­мірах; заподіяння значної, великої чи особливо великої шкоди; на­стання тяжких наслідків та ін. Арсенал засобів для диференціації здається більш, ніж достатнім, однак використання його не за певни­ми усталеними правилами призводить до того, що нівелюється різ­ниця між покараннями за основний та кваліфікований склади злочи­нів, часто обсяг покарання не відповідає ступеню суспільної небезпе­ки певного злочину, завданій ним шкоди.

Для більш детальної диференціації кримінальної відповідально­сті за злочини у сфері господарської діяльності законодавець викорис­товує такі кваліфікуючі ознаки, як заподіяння істотної, значної, вели­кої чи особливо великої матеріальної шкоди або ж загроза її заподіян­ню. У ст.ст. 231, 232, 2321 КК України передбачено кримінально-правові норми, диспозиція яких містить вказівку на заподіяння істот­ної шкоди як обов’язкової умови кримінальної відповідальності. При цьому, як вже зазначалось, у цих статтях кваліфікованих складів не передбачено та й вказівка на істотну шкоду є огріхом законодавця, оскільки у ч. 1 ст. 11 КК України визначено, що злочином може бути лише діяння, передбачене цим кодексом, а в ч. 2 ст. 11 КК є вказівка на те, що не може бути злочином діяння, якщо воно не заподіяло чи не могло заподіяти істотної шкоди. Тобто, вказівка законодавця на істот­ну шкоду в статтях Особливої частини КК є зайвою. Що ж стосується поняття значної шкоди, то законодавець у межах одного розділу дає різний кількісний вимір цієї шкоди (від трьох і більше неоподаткова­них мінімумів доходів громадян (далі - н.м.д.г.) у ч. 1 ст. 225 КК до 20 і більше н.м.д.г. (ч. 1. ст. 2031 КК) і до 1000 н.м.д.г. (ч. 1 ст. 212, ч. 1 ст.2121 КК). Поняттю велика шкода законодавець також надає різного кількісного виміру: від 100 і більше н.м.д.г. (ч. 2 ст. 2031 КК) і до 6000 н.м.д.г. (ч. 2 ст. 209 КК), а особливо велика шкода вимірюється від 400 і більше н.м.д.г. (ч. 3 ст. 199 КК) і до 18000 і більше н.м.д.г. (ч. 3 ст. 209 КК). Отже, у межах одного розділу законодавець надає різного змісту одному і тому ж поняттю, що є неприпустимим відпові­дно до правил законодавчої техніки. Також слід зауважити, що при побудові статей та їх частин законодавець не завжди узгоджує поло­ження Загальної та Особливої частин, не дотримується принципу ди­ференціації кримінальної відповідальності через застосування кваліфі­куючих ознак.

Проте, аналізуючи статті Розділу VII Особливої частини КК України, можемо зробити висновок, що законодавець непослідовно та несистемно використовує кваліфікуючі ознаки для диференціації кри­мінальної відповідальності. Так, у ч. 2 і ч. 3 ст. 209 КК як кваліфікуючі ознаки застосовуються лише поняття велика та особливо велика шко­да, а значна шкода упускається; у ч. 1 ст. 201 КК використовується поняття великої шкоди для побудови основного складу злочину, проте у ч. 2 ст. 201 КК для побудови кваліфікованого складу злочину не ви­користовується поняття особливо-великої шкоди. Також у ч. 2 ст. 205 КК передбачено як кваліфікуючу ознаку заподіяння великої матеріальної шкоди, але як ознака основного складу значна шкода не зазначається. Отже, такі дії законодавця очевидно порушують принцип диференціації кримінальної відповідальності. Також важко не поміти­ти, що законодавець при конструюванні кваліфікованих складів зло­чинів використовує такі кваліфікуючі ознаки, як повторність (ч. 2 ст. 199, ч. 2 ст. 201, ч. 2 ст. 205 КК та ін.) та вчинення злочинного діяння особою, яка раніше була засуджена за цією статею (ч. 2 ст. 201, ч. 2 ст. 203, ч. 3 ст. 212 КК тощо), або ж називає ці кваліфікуючі ознаки разом (ч. 2 ст. 234 КК). Оскільки повторність має місце тоді, коли осо­ба повторно вчинила злочин незалежно від того чи була вона за нього засуджена, то слід зазначити, що дотримання принципу диференціації кримінальної відповідальності буде витримано, якщо обставина вчи­нення діяння особою, яка раніше була засуджена за цією статтею, буде особливо кваліфікуючою ознакою і передбачатиметься ч. 3, а ознака повторності – ч. 2 певної статті.

Диференціація кримінальної відповідальності за злочини у сфе­рі господарської діяльності за допомогою кваліфікуючих ознак стає важливою умовою призначення справедливого і співрозмірного пока­рання відповідно до характеру і ступеня суспільної небезпеки вчине­ного злочину. Однак законодавець не завше враховує ступінь і харак­тер суспільної небезпеки при визначенні обсягу кримінального пока­рання. Так, ст. 231 КК встановлює відповідальність за незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що ста­новлять комерційну або банківську таємницю, а ст. 232 КК передбачає кримінальну відповідальність за розголошення комерційної або бан­ківської таємниці особою, якій ця інформація стала відомою у зв’язку з професійною чи службовою діяльністю (умисно з корисливим чи ін­шим особистим мотивом), проте види та розмір покарання за ст. 231 КК є більш суворі, ніж у ст. 232 КК. Очевидно така диференці­ація кримінальної відповідальності не зовсім відображає реальну сус­пільну небезпеку цих злочинів, адже злочин, передбачений ст. 232 КК, вчиняється службовою особою, та й суть діянь полягає у розголошенні комерційної чи банківської таємниці, а не у збиранні чи використанні таких відомостей.

Отже, при проведенні диференціації необхідно співставляти межі кримінальної відповідальності за суміжні злочини, враховуючи характер і ступінь суспільної небезпеки.

Також помітно, що деякі із вищевказаних кваліфікуючих ознак співпадають із обставинами, які обтяжують покарання (ст. 67 КК України).

Однак, як зауважує Е. Кісілюк, кваліфікуючі ознаки виступають ознаками складу злочину [4, с. 113] та є засобом диференціації, а не індивідуалізації покарання, вони виступають інструментом в руках законодавця, а не судді [5, с. 5].

Із цим важко не погодитись, адже кваліфікуючі ознаки виража­ють об’єктивну сторону складу злочину та нерідко характеризують особу винного. Що ж стосується законодавчо закріплених обставин, що обтяжують покарання, і їх чіткого переліку, то бажано, щоб зако­нодавець у загальній частині так само чітко визначив кваліфікуючі ознаки злочину, використовуючи єдину для всього КК уніфіковану термінологію.

Коли ж йдеться про диференціацію покарань за злочини у сфері господарської діяльності, то цілком слушну позицію висловив Ю.В. Баулін про те, що покарання, яке призначається судом, повинно, з одного боку, показувати злочинцеві майнову невигідність вчинення ним злочину, а з другого - враховувати інтереси потерпілого при при­значенні заходів кримінальної відповідальності за певні злочини [6, с 8]. Адже науковці, які аналізували злочини у сфері господарської діяльності, неодноразово констатували той факт, що нерідко одні й ті ж самі кваліфікуючі ознаки отримують у різних складах злочинів не­однакове відображення у видах та розмірах покарання.

Висновки. Як бачимо, законодавець не дотримується правил законодавчої техніки та правил диференціації при конструюванні ос­новних та кваліфікованих складів злочинів. Санкції, передбачені за порушення кримінально-правової заборони у деяких випадках є вже надто невідповідними ступеню і характеру суспільної небезпеки окре­мих злочинів. Очевидно необхідно чітко визначити у Загальній частині КК України перелік кваліфікуючих ознак відповідно до зростання їх впливу на ступінь суспільної небезпеки, а також розробити та законо­давчо регламентувати правила встановлення обсягу покарань за осно­вні та кваліфіковані склади злочинів.

Також необхідно на законодавчому рівні розробити та закріпити у Загальній частині КК України роз’яснення окремих кримінально-правових понять.

–––––––––––––

Див.: Дифференциация ответственности в уголовном праве / Л.Л. Кругликов, А.В. Васильевский; Ассоциация Юридический центр. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. – 298 с.; Кругликов Л.Л. Смягчающие и отя­гчающие ответственность обстоятельства в уголовном праве: вопросы теории / Л.Л. Кругликов. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1985. – 164 с.; Лесниев-ски-Костарева Т.А. Дифференциация уголовной ответственности. Теория и законодательная практика / Т.А. Лесниевски-Костарева. – М.: НОРМА, 2000. – 400 с.; Мельникова Ю.Б. Дифференциация ответственности и индивидуализа­ция наказания / Ю.Б. Мельникова. – Красноярск, 1989. – 120 с.

Гуторова Н.О. Проблеми вдосконалення кваліфікуючих ознак злочи­нів у сфері господарської діяльності // Відповідальність за злочини у сфері господарської діяльності: матер. наук.-практ. конференції / ред. кол.: В.В. Сташис (голов. ред.) та ін. – Х.: «Кроссроуд», 2006. – С. 47–50.

Марін О.К. Окремі теоретичні основи аналізу системи ознак, що кваліфікують злочин // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: матер. ХІІ регіон. наук.-практ. конф., 9–10 лютого 2006 р. – Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2006. – С. 366–369.

Кісілюк Е. Юридична природа кваліфікуючих ознак складу злочину // Юридична Україна. – 2008. – №12. – С. 112–116.

Кругликов Л.Л. Квалифицирующие обстоятельства: понятие, виды, влияние на квалификацию преступлений: учеб. пособие / Л.Л. Кругликов, В.Н. Савинов. – Ярославль, 1989. – 382 с.

Баулін Ю.В. Актуальні проблеми кримінальної відповідальності за злочини у сфері господарської діяльності // Відповідальність за злочини у сфе­рі господарської діяльності: матер. наук.-практ. конфер. / ред. кол.: В.В. Сташис (голов. ред.) та ін. – Х.: «Кроссроуд», 2006. – С. 6–11.

 

< Попередня   Наступна >