504

---

В.О. ПОПЕЛЮШКО,

доктор юридичних наук, доцент, завідувач кафедри Національного університету «Острозька академія»

ДОСТОВІРНЕ (ІСТИННЕ) ВСТАНОВЛЕННЯ ОБСТАВИН ПРЕДМЕТА ДОКАЗУВАННЯ — ЗАПОРУКА ЇХ ПРАВИЛЬНОЇ КВАЛІФІКАЦІЇ

Норми кримінального права застосо­вуються в порядку і формах, встановлених процесуальним правом. Разом з тим, засто­сування процесуальних норм є не тільки формою життя матеріального права. Кри­мінальне матеріальне право і кримінально-процесуальне право — це дві самостійні галузі права, кожна з яких має свою форму і зміст, що передбачає взаємозв’язок між ними й за змістом.

Найбільш яскраво такий взаємозв’язок проявляється у предметі доказування, пов’язаному з обвинуваченням. Він опи­саний в законі так: «При провадженні досудового слідства, дізнання і розгляді кри­мінальної справи в суді підлягають доказу­ванню: 1) подія злочину (час, місце, спосіб і інші обставини вчинення злочину); 2) ви­нність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину; 3) обставини, що впли­вають на ступінь тяжкості злочину, а та­кож обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та обтяжу­ють покарання; 4) характер і розмір шкоди, заподіяної злочином, а також розмір ви­трат закладу охорони здоров’я на стаціо­нарне лікування потерпілого від злочин­ного діяння» (ст. 64 КПК). Це описання по суті виступає процесуально-правовим поняттям, що відображає основний зміст (і структуру) підстав вирішення кримі­нальних справ, їх схемою. Тому вважаю за можливе називати дану законодавчу схему «складом предмета доказування». Анало­гічно тому, як склад злочину є змістом по­няття злочину, склад предмета доказування є змістом поняття предмета доказування. А отже, розглядувані поняття можна і необ­хідно порівнювати безпосередньо.

Оскільки злочином є передбачене КК Украї

ни суспільно небезпечне винне ді­яння, вчинене суб’єктом злочину (ч. 1 ст. 11 КК), а його склад включає в себе еле­менти: 1) об’єкта, 2) об’єктивної сторони, 3) суб’єкта і 4) суб’єктивної сторони зло­чину, очевидно, що у предметі доказу­вання вони охоплюються лише обстави­нами, зазначеними в пп. 1 і 2 ст. 64 КПК, хоча термінологічно відрізняються. Але го­ловне тут не в термінології, а у тому, що кримінально-процесуальне поняття «подія злочину» не може не мати своїм змістом всіх обов’язкових ознак складу злочину, бо не може бути злочину, що не володіє усіма ознаками складу. Звідси, ознаки складу злочину складають основний зміст по­няття «подїї злочину». Тому обставини, які повинні бути встановленні в процесі дока­зування у кримінальній справі, в значній своїй частині визначені поняттям складу злочину. Встановлення ж відсутності в ді­янні ознак складу злочину має неодмінно тягти закриття справи (виправдання).

Співставлення складу злочину і події злочину показує, що друге поняття ширше першого за змістом тому, що, по-перше, включає «час, місце, спосіб та інші обста­вини вчинення злочину» й в тих випадках, коли вони не являються обов’язковими ознаками складу, а по-друге, є відкритим. І це не випадково. Подія злочину, крім ознак складу злочину, часу, місця спо­собу дії, може характеризуватися і іншими кримінально-правовими ознаками, що пливають на застосування норм Загальної частини КК (чинності закону про кримі­нальну відповідальність в просторі тощо).

З позицій же процесуального за­кону, і саме тому, що структура і зміст обставин предмета доказування, в да­ному випадку предмета обвинувачення, регламентовані як нормами матеріаль­ного, так і процесуального закону, вка­зані обставини кримінальної справи одно­часно із кримінально-правовою, мають й кримінально-процесуальну природу (зна­чимість). І їх процесуально-правова при­рода значно ширша матеріально-правової. Ряд обставин, що підлягають доказуванню у відповідності з правилами про пред­мет обвинувачення, можуть мати проце­суальне, а не матеріально-правове зна­чення. Наприклад, спосіб дій хулігана не названий ознакою складу злочину, перед­баченого ст. 296 КК, не завжди він висту­пає як обставина, що обтяжує покарання, але його невстановлення у даній катего­рії кримінальних справ завжди розгляда­ється як суттєва неповнота в частині вста­новлення фактичних обставин справи. Та­ким чином, поняття події злочину в його конкретному застосуванні за своїм змістом ширше кримінально-правового поняття складу злочину ще й тому, що відображає не тільки інші матеріально-правові ознаки злочину, а й процесуально-правові.

При дослідженні конкретного діяння поняття події злочину співвідноситься, безумовно, не тільки з загальним складом злочину, а і з складом злочину, за ознаками якого порушена кримінальна справа. Од­нак і в даному випадку, в процесі засто­сування права, поняття події злочину на­багато ширше і разом з тим набагато кон­кретніше характеризує досліджуване ді­яння. Тут має місце немовби взаємоконкре-тизація. Так, оскільки склади окремих ви­дів злочинів — абстракції більш низького рівня, ніж відповідні їм елементи предмета обвинувачення, вони дозволяють конкре­тизувати кримінально-правовий зміст цих елементів. Саме елементи певного складу злочину містять вказівки про безпосередній об’єкт посягання, його окремі риси, про конкретні форми об’єктивної сторони злочину (дія чи бездіяльність), спосіб дій, специфічні ознаки суб’єкта, певні форми вини, конкретні мотиви, мету і т.д. Співставлення події злочину з складом кон­кретного злочину дозволяє констатувати той чи інший вид злочину. З точки зору кримінального права така конкретизація є граничною. Разом з тим вона є достат­ньою, оскільки дозволяє правильно квалі­фікувати злочин.

Однак така конкретизація недостатня з точки зору процесуального права. Так, якщо виходити тільки з ознак складу зло­чину, вказаного в ч. 1 ст. 185 КК, достатньо встановити наявність в діянні ознак: а) та­ємного, б) заволодіння, в) осудною, досяг­неною віку кримінальної відповідальності особою, г) чужим майном, д) з корисною метою. Але для засудження особи цього буде недостатньо. Процесуальні приписи про предмет доказування передбачають, що досліджувана подія злочину повинна вияс­нятись і деталізуватись більш глибоко, в т.ч. за її кримінально-правовими ознаками. У справах про крадіжки майна громадян, наприклад, необхідно вияснити точний час і місце крадіжки, індивідуальні ознаки ви­нного, потерпілого тощо. Тобто необхідно з’ясувати характерні і неповторимі ознаки крадіжки, які відрізняють її від будь-яких інших діянь, досягти про подію крадіжки достовірного (істинного) знання. Конкре­тизація і деталізація діяння з усіх елемен­тів предмета обвинувачення — пряма ви­мого процесуального закону і викликана вона потребами практики, оскільки, з од­ного боку, детальне описання події зло­чину є формулою обвинувачення в поста­нові про притягнення особи як обвинува­ченого (ст. 132 КПК) і в обвинувальному висновку (ст. 223 КПК), яка визначає межі судового розгляду (ст. 275 КПК), а в разі постановлення обвинувального вироку є формулюванням обвинувачення, визна­ного судом доведеним (ч. 1 ст. 334 КПК), а з другого — забезпечує можливість пе­ревірки обвинувачення, що, своєю чергою, важливо для реального забезпечення права обвинуваченого на захист (ч. 3 ст. 43 КПК). Конкретизація і деталізація фактичних об­ставин події злочину має бути здійснена до рівня доказових фактів, інакше обвину­вачення неможливо ні доказати, ані, тим більше, спростувати.

Таким чином, в регламентації встанов­лення достовірності (істини) між нормами матеріального і процесуального права іс­нує нерозривний взаємозв’язок. При до­слідженні конкретного злочину суть цього взаємозв’язку проявляється, зокрема, в тому, що обставини справи з’ясовуються крізь призму правил процесуального за­кону про предмет обвинувачення і, одно­часно, норм кримінального права, що під­лягають застосуванню. Слідчий, судді по­стійно в думці співставляють факти і норми права. Ознаки складу злочину і відповідні їм елементи предмета обвинувачення мір-куються ними як єдине ціле. У той же час, як єдине ціле існують ознаки злочину — елементи предмета обвинувачення.

Такий взаємозв’язок, однак, встанов­люється при постановленні обвинуваль­ного вироку. В процесі ж встановлення об­ставин справи необхідно мати на увазі, що кримінально-правова оцінка фактів (квалі­фікація) і кримінально-процесуальне доказування — це різні види процесуальної ді­яльності. Щоби остаточно і правильно ква­ліфікувати досліджуване діяння, тобто за­стосувати кримінальний закон, необхідно спочатку всебічно, повно і об’єктивно встановити подію, отримати про неї досто­вірне (істинне) знання. До завершення про­цесу доказування може мати місце лише кримінально-правова кваліфікація версії про досліджувану подію. Саме тому, ду­маю, ст. 324 КПК вимагає від суду при постановленні вироку спочатку вирішити пи­тання, чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний (п. 1), а уже потім — чи має це діяння склад зло­чину і якою саме статтею кримінального закону він передбачений (п. 2).

Застосування норм про предмет дока­зування незалежно від того, за ознаками якої статті Особливої частини КК ведеться дослідження, покликане служити надій­ною юридичною гарантією того, що пред­мет доказування буде встановлено таким, яким він є в дійсності, в справі буде вста­новлена об’єктивна істина, що до кримі­нальної відповідальності будуть притяг­нуті дійсно винні особи, виправдані неви­нні, чи провадження у справі буде обґрун­товано закрито.

 

< Попередня   Наступна >