В.О. НАВРОЦЬКИЙ,

доктор юридичних наук, професор (Львівський державний університет внутрішніх справ)

ФУНКЦІЇЇ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ КВАЛІФІКАЦІЇ ТА СУЧАСНІСТЬ

Питання про функції кримінально-правової кваліфікації неодноразово висвіт­лювалося у кримінально-правовій літера­турі. Цікаві і вагомі положення з приводу поняття таких функцій, їх класифікації, ха­рактеристики окремих функцій висловлю­вали у своїх публікаціях такі знані радян­ські, українські, російські криміналісти як Є.В. Благов, Ф.Г. Бурчак. В.М. Кудряв­цев, Н.Ф. Кузнєцова, О.І. Рарог, С.В. Тарарухін. Висловлював свою позицію з від­повідної проблематики і автор цих рядків [1, 120—130].

Здається, що функціональний аналіз кримінально-правової кваліфікації прове­дений достатньо повно і не може привести до формулювання нових наукових ідей чи практичних рекомендацій. Адже йдеться про положення фундаментальні, яким не притаманна мінливість, які до того ж, де­тально і різнобічно проаналізовані не од­ним поколінням криміналістів.

Однак сучасна правова дійсність пока­зує, що є підстави вказати на цілий ряд но­вих аспектів проблеми. У одному з усних виступів наприкінці 80-х років минуло сто­ліття Ф.Г. Бурчак звернув увагу на заро­дження в умовах «перебудови» дивовиж­ного поєднання правового нігілізму, пра­вового фетишизму та правового волюнта­ризму. Зараз же ці процеси розквітли, що й не дивно, враховуючи багаторічний пе­ріод, коли влада не утруднювала себе до­триманням нею ж створених законів, а на­селення щиро відповідало взаємністю. Знову і знову підтверджувалася давня теза про те, що у нас суворість законів ком­пенсується їх необов’язковістю. Водночас відзначається вибірковість у притягненні до кримінальної відповідальності (бізнес-конкурентів, політичних противників чи тих, хто просто не зміг «відкупитися»). При цьому широко застосовуються і ін­струменти кримінально-правової кваліфі­кації про що й піде мова далі.

Серед багатьох парадоксів, якими від­значається кримінально-правова кваліфі­кація в сучасних умовах, насамперед слід вказати на явну деформацію в реалізації основної функції кримінально-правової кваліфікації — визначенні того, є вчинене діяння злочином чи ні. В уяві і багатьох на­уковців і чи не всіх працівників правозастосовних органів, кримінально-правова кваліфікація зводиться до кваліфікації зло­чинів. Підтвердженням є те, що відповід­ний спецкурс у значному числі навчаль­них закладів називається «Кваліфікація злочинів», відповідно, питанням кваліфі­кації діянь, які передбачені КК, але не є злочинними, увага там не приділяється. Криміналісти-теоретики зазвичай не про­сто не заперечують того, що кримінально-правова кваліфікація включає як кваліфі­кацію злочинів, так і діянь, що не є зло­чинними, а й підтримують цю тезу, проте в своїх виступах та друкованих працях надто вже часто обмежуються традицій­ним підходом і кваліфікацію у криміналь­ному праві бачать у оцінці діянь, які є зло­чинними. Про це свідчать хоча б назви від­повідних публікацій, навіть і останніх ро­ків видання [2—6].

На практиці такий підхід виливається в те, що діяння, які відповідно до закону не є злочинними належної кваліфікації або не отримують взагалі, або ж відповідну оцінку здобувають після тривалих поневі­рянь осіб, які кримінального закону не по­рушували. Підтверджується це хоча б усталеною практикою відповідно до якої норми про необхідну оборону якщо і застосову­ються, то вже після того, як людину при­тягнуть до кримінальної відповідальності за вбивство або тілесні ушкодження, про­ведуть слідство, а часом і судовий розгляд в ході яких посилання на обставини, що виключають злочинність повністю ігно­руються. Про існування ж інших норм, які регламентують обставини, що виключа­ють злочинність діяння, українські слідчі, прокурори та судді мабуть і не згадують — інакше де ж тоді відповідні справи?

За таких підходів відома ідея, згідно якої кримінальний кодекс — це кодекс свободи, а кримінальне право — галузь, яка забезпечує вільний розвиток особис­тості й можливості захисту нею своїх прав залишається лише гарним лозунгом. І на початку третього тисячоліття збері­гається репресивний ухил і асоціюється кримінально-правове регулювання лише з буцегарнею…

Характеризуючи види функцій кримі­нально-правової кваліфікації, які виділя­ються за їхнім змістом, не можна не звер­нути увагу на перекоси, які пов’язані з на­маганням запезпечити «справну цифру» у статистичній звітності.

З одного боку, явно простежується на­магання шляхом неправильної кваліфі­кації приховати справжній стан злочин­ності, особливо найтяжчих її видів. Загаль­новідомо, що в Україні заподіяння ушко­джень, які потягли смерть не одразу, а че­рез певний час, завжди кваліфікують не як убивство, а як тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого. При цьому локалізацію ушкоджень, їх кіль­кість, використовувані засоби враження, попередні стосунки між винним та потер­пілим, поведінка винного після вчинення посягання — всі ті обставини, які визна­чають співвідношення злочинів, передба­чених ст. 115 та ч. 2 ст. 121 КК до уваги не приймаються, оскільки є обставина, яка жодного правового значення не має і є на­магання показати, що на підвідомчій тери­торії вбивство не зафіксоване.

З іншого ж боку, керівники чисельних спеціальних органів та підрозділів, створе­них для протидії певного виду посяганням, повсякчас намагаються довести свою сус­пільну необхідність в тому числі шляхом «натяжок» у кваліфікації або й явних зло­вживань. Невдовзі після появи у вітчизня­ному кримінальному законодавстві норми про легалізацію доходів, отриманих зло­чинним шляхом, тодішній керівник слід­ства в органах податкової міліції України цілком серйозно оповідав про волоцюгу, який розбивши вітрину в одному кіоску, набрав жменю копійок, а в іншому кіоску вчинив фінансову операцію і легалізував злочинній дохід — купив на ці копійки пляшку горілки. А скільки є випадків, коли дії трьох дядьків, які гуртом вкрали дві курки оцінюються як діяльність організо­ваної злочинної групи… Перелік прикла­дів можна продовжувати і продовжувати.

Ще гірша ситуація виникає тоді, коли кримінальне право намагаються викорис­тати в бізнесових чи політичних розбірках. За таких умов, про наявність підстав ква­ліфікації чи її точність взагалі не йдеться.

Останні п’ять-шість років ознаменува­лися звинуваченнями політичних опонен­тів в державній зраді (чи не щоразу, коли укладалися важливі міждержавні угоди), посяганні на територіальну цілісність і не­доторканність України (у зв’язку з декла­руванням федералістичних устремлінь), захопленні влади (регулярно в ході вста­новлення результатів виборів та «перефор-матуванні» парламенту) тощо. При цьому високопоставлених авторів звинувачень особливо не цікавило те, що державна зрада може вчинюватися лише трьома ді­яннями, прямо визначеними у диспозицій ч. 1 ст. 111 КК; що ст. 110 КК передбачає дії, публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до зміни меж тери­торії або державного кордону України і не охоплює будь-які «внутрідержавні» пере­розподіли; що ненасильницьке захоплення влади не охоплюється ст. 109 КК. Осо­бливо прикро те, що Генеральна прокура­тура України, яка в інших випадках прямо таки непідйомна і вперто не бачить очевид­них злочинів, на такого роду звинувачення реагує з ентузіазмом — якісь справи пору­шує з гучним розголосом цього, щось роз­слідує, а потім врешті решт чи то сама, чи з допомогою судів в повній тиші згортає роз­слідування. Не потурбувавшись при цьому вирішити питання про відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину.

Водночас, у інших випадках, криміналь­но-правова оцінка, яка прямо таки напро­шується, компетентними органами не здій­снюється. Поза кримінально-правовою оцінкою залишилася проведена в Україні приватизація, яка в суспільній свідомості однозначно характеризується як злочинна. Показовими є приклади із неодноразовими захопленнями українських моряків сома­лійськими піратами. Ті ж працівники Ге­неральної прокуратури України ніби води в рот набрали і ні словом, ні ділом не зга­дали про ст. 8 КК України, яка передбачає застосування КК України щодо іноземців, які вчинили по-перше, злочин, передбаче­ний міжнародним договором, ратифікова­ним Україною, по-друге, особливо тяжкий злочин проти прав і свобод громадян Укра­їни та інтересів України та про передос­танню за ліком статтю Особливої частини КК України з короткою але промовистою назвою «Піратство».

Очевидно, що за таких підходів до кримінально-правової кваліфікації про виконання нею функції оцінки скоєного з точки зору суспільних і державних ін­тересів (що є суттю соціально-політичної функції кваліфікації) слід лише мріяти. Навряд чи внаслідок цього реалізуються і інші юридичні функції — правофіксуюча, правоконкретизуюча, правовстановлююча, кримінологічна.

Є підстави вважати, що функції криміналь но-правової кваліфікації не досяга­ються також внаслідок такого поширеного явища, як обвинувальний ухил у діяльності правозастосовних органів та пов`язаної з ним кваліфікації «із запасом».

Загалом можна констатувати, що функ­ції кримінально-правової кваліфікації мо­жуть бути реалізовані лише за умов її пра­вильності. Будь-які помилки чи зловжи­вання при кримінально-правовій оцінці скоєного, намагання вирішити завдяки за­стосуванню кримінального закону якісь невластиві йому завдання, веде у кращому випадку до недосягнення очікуваних ре­зультатів. У гіршому ж це тягне порушення законних прав та інтересів особи, інтересів суспільства та держави. Існуючі негаразди у сфері кримінально-правової кваліфікації, частина яких відзначена вище, є виявом за­гальної кризи у сфері кримінального права. Її подолання неможливе без забезпечення правильності кваліфікації. Видається, що це навіть більш важливе завдання, ніж по­дальше вдосконалення кримінального ма­теріального та процесуального законодав­ства та інституційні реформи в системі кримінальної юстиції.

Список використаної літератури:

1. Навроцький В.О. Теоретичні про­блеми кримінально-правової кваліфіка­ції / В.О. Навроцький — К.: Атіка, 1999. — 464 с.

2. Благов Е.В. Квалификация престу­плений (теория и практика) / Е.В. Благов.— Ярославль: Яросл.гос. ун-т, 2003. — 212 с.

3. Рарог А.И. Настольная кнгига судьи по квалификации преступлений: практичес­кое пособие / А.И. Рарог. — М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2006. — 224 с.

4. Кузнєцов В.В., Савченко А.В. Теорія кваліфікації злочинів: підручник / В. В. Куз­нєцов, А.В. Савченко. — К.: Вид. Паливода А.В., 2006. — 300 с.

5. Кузнецова Н. Ф. Проблемы квалифи­кации преступлений: Лекции по спецкурсу «Основы квалификации преступлений» / Н.Ф. Кузнецова. — М.: Изд. Дом «Городец», 2007. — 336 с.

6. Корнеева А.В. Теоретические основы квалификации преступлений. учебное по­собие / А.В. Корнеева. — М.: Проспект, 2010. — 176 с.