210

---

Ю.Б. Хім’як

ЗАХИСТ ПРАВА НА ЖИТТЯ У ПРАКТИЦІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Аналізуючи практику захисту права на життя Європейського Суду та кримінального судочинства України, визначається початко­вий момент кримінально-правової охорони життя людини, пропону­ються зміни у законодавстві про кримінальну відповідальність щодо виділення привілейованого виду умисного вбивства, вчиненого спосо­бом евтаназії.

Ключові слова: Європейський Суд з прав людини, право на жит­тя, початковий момент життя людини, умисне вбивство, евтаназія.

Постановка проблеми. З моменту прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. Конвенція про захист прав та основоположних свобод (далі – Конвенція) та практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) визнаються в Україні джерелом права, що вимагає вироблення підходів їх врахування як у теорії права загалом, так і в кримінальному праві зокрема. Тому розгляд проблеми, пов’язаної з кримінально-правовою охороною права людини на життя, що становить першооснову правового статусу людини, є природним та невід’ємним, має абсолютний характер та не підлягає обмеженню.

Стан дослідження. До цих питань була звернута увага багатьох учених. Так, висвітленню різних аспектів цієї важливої проблеми кримінального права було присвячено низку видань, а також чимало публікацій у спеціальній періодиці. Їх авторами є такі відомі вчені-криміналісти, як М.І. Бажанов, С. Бояров, В.О. Глушков, В.К. Грищук, О.В. Гороховська, О.В. Заруцький, М.Й. Коржанський, О.М. Красіков, Н.Є. Крилова, А.В. Наумов, Т.А. Павленко, М.І. Хавронюк, П.П. Пилип-чук, О.М. Попов. Однак науковці розглядали цю проблему без врахування практики ЄСПЛ щодо захисту права на життя. Тому нашою метою – розглянути

у межах цієї розвідки основні питання, що стосуються цього права, спробувати обґрунтувати необхідність змін у Кримінальному кодексі України у контексті гармонізації з Конвенцією та практикою ЄСПЛ.

Виклад основних положень. У ст. 2 Конвенції передбачається право людини на життя, яке, як зазначив ЄСПЛ у рішенні Андронікоу та Константіноу проти Кіпру, «… є одним з найбільш фундаменталь­них положень Конвенції і охороняє одну з основних цінностей демо­кратичного суспільства» [1, с. 80]. У цій статті проголошено, що «пра­во кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше, ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання. Позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили: a) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства; b) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вар­тою; c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання» [2, с. 443]. Тобто, у цій статті передбачаються позитивні, негативні та процедурні зобов’язання держави. Позитивні зобов’язання полягають у тому, що держава повинна використовувати всі заходи для охорони життя людей у межах своєї юрисдикції, негативні - в утриманні держави від позбавлення життя людини, а процедурні – в її обов’язку здійснювати ефективне розслідування незалежно від того, чи загинула людина в результаті дій представників держави або приватних осіб. Важливість ст. 2 Конвенції полягає у тому, що відповідно до ч. 2 ст. 15 Конвенції держава не може відступити від положень Конвенції, навіть в умовах війни або надзвичайного стану, за винятком випадків загибелі лю­дей в результаті правомірних військових дій.

Насамперед зазначимо, що будь-яка держава-учасник Конвенції повинна використовувати всі необхідні заходи для охорони життя людей в межах своєї юрисдикції. Тому в національному законодавстві повинні існувати ті нормативно-правові акти, які б закріплювали відповідні положення. В Україні право на життя гарантується Конституцією, ст. 27 якої проголошує: «Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави - захищати права людини. Кожен має право захи­щати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від проти­правних посягань». Оскільки життя традиційно належить до об’єкта кримінально-правової охорони, то й за посягання на нього настає саме кримінальна відповідальність. У КК передбачається відповідальність за цілу низку злочинів, які полягають у позбавленні життя людини (або за­маху на вчинення відповідних злочинів) - ст.ст. 115, 116, 117, 118, 119, 348, 379, 400, 442, 443 КК. Крім того, у багатьох статтях КК встановлена відповідально за вчинення незаконних діянь, які спричинили смерть (за­гибель) потерпілого (потерпілих). Одночасно у ньому передбачаються ті обставини, за наявності яких посягання на життя людини не є вважатися кримінально-караним. Йдеться про випадки заподіяння смерті у стані необхідної оборони (ст. 36), крайньої необхідності (ст. 39), затримання особи, яка вчинила злочин (ст. 38) тощо.

Незважаючи на важливість права на життя, ЄСПЛ вперше розгля­нув справу, яка порушувала ст. 2 Конвенції, лише у 1995 р. - «Маккан та інші проти Сполученого Королівства» під умовною назвою «гібралтар­ська справа», в якій держава-відповідач була визнана відповідальною за порушення ст. 2 Конвенції за те, що служби спецпризначення вбила трьох терористів Ірландської Республіканської Армії. Після цієї справи кількість звернень до ЄСПЛ щодо порушення ст. 2 Конвенції почала стрімко зро­стати, в основному за рахунок справ, де державою-відповідачем була Ту­реччина (справа «Гулег проти Туреччини» від 27 липня 1998 р., справа «Курт проти Туреччини» від 25 травня 1998 р., справа «Акдивар прорти Туреччини» від 16 вересня 1996 р. тощо) [3, с 20-21].

Останнім часом збільшилася кількість справ, державою-відповідачем у яких є Україна - справа «Муравська проти України» [4], справа «Гонгадзе проти України» [5], справа «Кац та інші проти України» [6], справа «Шевченко проти України» [7]. В усіх цих справах ЄСПЛ кон­статував порушення ст. 2 Конвенції - невиконання позитивних обов’язків держави щодо захисту права на життя з боку держави. Так, у справі «Гон­гадзе проти України», ЄСПЛ зазначив: «Суд повторює, що перше речення п. 1 ст. 2 Конвенції зобов’язує державу не тільки утримуватись від умис­ного або незаконного позбавлення життя, але також вживати відповідних заходів для захисту життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією. Це включає основне завдання держави щодо забезпечення права на життя шляхом прийняття ефективних норм кримінальних законів для поперед­ження злочинів проти особи, що забезпечуються правоохоронним механізмом для попередження, усунення та покарання порушень таких норм. За відповідних обставин це також поширюється на позитивний обов’язок органів державної влади вживати заходів попередження для захисту особи або осіб, чиє життя знаходиться під загрозою здійснення кримінальних дій іншими особами» [5].

Проголошуючи захист права на життя, ЄСПЛ, тим не менше, не визначає його початковий та кінцевий моменти. Лише Європейська комісія з прав людини в рішенні по справі Н. проти Норвегії від 19 травня 1992 р. визначила, що «обмеження, передбачені як другим реченням п. 1, так і п. 2 ст. 2 за своєю природою належать лише до особи, яка вже народилася і не можуть застосовуватися щодо дитини, яка повинна народитися» [3, с. 22]. З цього приводу Гом’єн Донна пише: «Комісія дійшла висновку про те, що визнання безумовного права утробного плоду на життя суперечило б змісту та цілям Конвенції (Заява № 8416/78). Однак Комісія визнала, що держава може встановлювати певні обмеження при здійсненні права на аборт, не порушуючи при цьому вміщеного у статті 8 права вагітної жінки на приватне життя (Брюггеманн і Шойтен, Доп. Ком. від 1977 р.). У цій справі Комісія навмисно залишила відкритим питання про права утробного плоду» [8, с. 10].

Визначення початкового моменту життя належить до одного з найбільш дискусійних питань в теорії кримінального права. На зако­нодавчому рівні момент початку життя не встановлений. І лише в п. 1.2 Інструкції з визначення критеріїв перинатального періоду, живона-родженості та мертвонародженості, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я № 179 від 29 березня 2006 р., встановлено, що живонародженість – це «вигнання або вилучення з організму матері плода, який після вигнання/вилучення (незалежно від тривалості вагітності, від того, чи перерізана пуповина і чи відшарувалась пла­цента) дихає або має будь-які інші ознаки життя, такі як серцебиття, пульсація пуповини, певні рухи скелетних м’язів» [9].

На сьогодні превалюючим як в теорії, так і на практиці є визначен­ня початку людського життя з певного етапу фізіологічних пологів. При цьому одна група науковців вважає, що життя людини починається з того моменту, коли дитина здатна до самостійного існування, повністю відокремлена від тіла матері та зробила перший подих (Б.В. Здравомислов, О.М. Красіков, С Бояров, О.В. Наумов, В.Н. Лисак, М.Д. Шаргородський тощо). При цьому науковці виділяють такі ознаки початку жит­тя дитини - дихання, серцебиття, пульсація пуповини або довільний рух мускулатури [10, с. 203;11, с 39]. Такий підхід узгоджується з положен­нями вітчизняної медичної науки, в якій тривалий час початком життя людини визнавався момент, коли новонароджений починав дихати. Інші вчені стверджують, що момент початку життя людини пов’язаний з таким етапом фізіологічних пологів, коли лише частина дитини зявилася з утро­би матері (В.С. Бородін, О.О. Жижиленко Б.С. Утевський, А.А. Піонтков-ський, Є.Ф. Побегайло та інші).

На сьогодні в теорії кримінального права існують й інші точки зору щодо моменту початку життя людини, які повязані з визнанням того, що воно починається ще задовго до фізіологічних пологів. Зокрема, О.М. Попов вважає, що життя людини починається з моменту зачаття [12, с 56]. Ця позиція має своє нормативне закріплення у цивільному законодавстві України. Відповідно до ст. 1222 ЦК України право на спад­кування виникає у людини, яка була зачата за життя спадкодавця і народ­жена живою після відкриття спадщини. Саме такий підхід передбачений у ст. 4 Американської конвенції з прав людини, яка передбачає, що право на життя захищається законом, як правило, з моменту зачаття [13, с 74].

На думку Р. Шарапова, момент початку життя людини датується народженням головного мозку, тобто, досягненням плодом повних двад­цяти двох тижнів внутріутробного розвитку [14, с 75]. Це обґрунто­вується національним законодавством, що, як правило, забороняє штучне переривання вагітності у термін понад 22 тижні. Аналогічне нормативне положення існує і в Україні. Наприклад, ч. 6 ст. 281 ЦК України передбачає, що у випадках, встановлених законодавством, штучне пере­ривання вагітності може бути проведене при вагітності від дванадцяти до двадцяти двох тижнів. У п. 5.3. Інструкції про порядок проведення операції штучного переривання вагітності наголошує, що штучне перери­вання вагітності, строк якої становить від 12 до 22 тижнів, здійснюється відповідно до переліку підстав, за наявності яких можливе штучне пере­ривання вагітності, наведених у додатку до постанови Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2006 р. «Про реалізацію статті 281 Цивільного ко­дексу України». Тобто, законодавство України визначає повні 22 тижні вагітності як граничний строк її переривання за умови наявності законо­давчо визначеної обставини.

У ст. 117 КК України «Умисне вбивство матір’ю новонарод­женої дитини» передбачається, що відповідний злочин може бути вчинений під час пологів або відразу ж після пологів. Це означає, що за­конодавець визнав момент початку життя саме з початком фізіо­логічних пологів – з того моменту, коли вони лише почалися, незалеж­но від того, чи здатна дитина до самостійного існування. Зрештою по­логи – це фізіологічний процес виходу плода з тіла матері. Тому, враховуючи критерій живонародженості, можемо визначити початко­вим моментом життя момент появи з організму матері частини тіла новонародженого за умови наявності у нього серцебиття. На нашу думку, саме таке рішення законодавця є обґрунтованим на сьогодні та відповідає потребам правозастосовної практики і теорії кримінального права. Спроба визначити момент початку життя людини ще задовго до пологів зрозуміла. Однак, передчасна і потребує додаткового вивчен­ня, оскільки за таких умов буде відкинутий такий важливий критерій медичної практики, як живонародженість.

У практиці ЄСПЛ нема чіткої позиції і щодо моменту закінчення життя. У відповідних рішеннях ця проблема тісно пов’язана з евтаназією. В юридичній енциклопедії евтаназія визначається як «навмисне позбавлення життя невидужно хворої лю­дини з метою припинення її страждань» [15, с. 318]. В Основах зако­нодавства України про охорону здоров’я (ст. 52) передбачено, що медичні працівники зобов’язані надавати медичну допомогу у повному обсязі хворому, який перебуває в критичному для життя стані. Активні заходи щодо підтримання життя хворого припиняються в тому разі, коли стан людини визначається як незворотна смерть. Медичним працівникам забороняється здійснення евтаназії [16].

У багатьох розвинених країнах проблема евтаназії так і залишається невирішеною. Суперечливі погляди на евтаназію з медичної і морально-етичної точок зору породили і неоднозначну юридичну оцінку цього явища, що знайшло відображення в законодавстві деяких країн. Традиційно евтаназія поділяється на па­сивну та активну. Пасивна евтаназія має місце у випадку, якщо припиняється надання медичної допомоги, яка спрямована на продов­ження життя, що прискорює настання природної смерті, а активна – це введення людині, яка помирає, будь-яких лікарських або інших засобів чи вчинення інших дій, що призводить до швидкого і безболісного настання смерті. В окремих державах (наприклад, Голландії, Швей­царії, Франції) пасивна евтаназія дозволена.

ЄСПЛ у своїй прецедентній практиці фактично визнав право людини на пасивну евтаназію. Зокрема, як зазначає Г.І. Конь, «…при активній формі евтаназії дії медичного працівника кваліфікуються prima facia як порушення ст. 2 Конвенції, а у випадку припинення лікування на прохання пацієнта (пасивна форма евтаназії) Європейська Комісія встано­вила, що такі дії ст. 2 Конвенції не заборонені… проте не можна тлумачи­ти ст. 2 Конвенції як таку, що дає людям право на смерть» [1, с 81, 82]. Виходячи з цього, вважаємо, що кожна людина має право розпоряджатися своїм життям, надавши відповідні вказівки на випадок невиліковної хво­роби. У такому випадку йдеться не про прохання припинити життя люди­ни, а про відмову від надання медичної допомоги за умови, що така відмова може призвести до настання смерті.

Що стосується активної евтаназії, то більшість науковців виступає проти її легалізації. Такого ж підходу дотримується і ЄСПЛ. Зокрема, у справі Претті проти Сполученого Королівства заявниця, повністю паралізована, важко хвора жінка стверджувала, що англійська влада, відмовивши їй в евтаназії, порушила її право на жит­тя. ЄСПЛ відмовився тлумачити «право на життя» у протилежному значенні і прийшов до висновку, що порушення ст. 2 Конвенції не бу­ло. Однак, розгляд цієї справи вплинув на англійську владу, яка, за повідомленням преси, незадовго після цього визнали можливим добровільну смерть іншої невиліковно хворої жінки [3, с 22–23]. От­же, ЄСПЛ прийшов до висновку, що ст. 2 Конвенції не може тлумачи­тися настільки поширювально, щоб включати у право на життя діаметрально протилежне право на смерть.

У кримінальному законодавстві багатьох держав світу встановлена відповідальність за привілейований вид умисного вбивства, вчиненого шляхом евтаназії. Серед країн СНД такий склад передбачений в КК Грузії, Азербайджану та Молдови. В історії українського кримінального законодавства відомі випадки, коли кримінальна відповідальність за по­збавлення життя людини зі співчуття не передбачалася. Так, ст. 143 КК УСРР 1922 року встановлювала відповідальність за умисне вбивство без обтяжуючих ознак. А в примітці до неї зазначалося, що вбивство, вчинене за наполяганням вбитого із співчуття не карається [17, с 580]. Однак, відповідна норма проіснувала недовго - до 3 січня 1923 р. З цього часу і донині умисне вбивство способом евтаназії почало визнаватися простим умисним вбивством і на сьогодні відповідні діяння підлягають кваліфікації за ч. 1 ст. 115 КК (якщо у вчиненому відсутні кваліфікуючі ознаки). Однак, така оцінка, на думку О.С. Капінуса, порушує один з принципів кримінального права - принцип справедливості. Просте вбив­ство - це насильницьке позбавлення життя людини проти її волі, а евтаназія вчиняється лише на прохання потерпілого [18, с. 252]. Повністю приєднуємося до цієї точки зору і вважаємо, що в КК повинна бути вста­новлена кримінальна відповідальність за привілейований вид умисного вбивства – убивство невиліковно хворого на його прохання, вчинене ме­дичним працівником зі співчуття з метою позбавлення хворого болісних фізичних страждань, що викликані його невиліковною хворобою.

Висновок. Отже, питання про межі та зміст кримінально-правової охорони права на життя є дискусійним у науці кримінального права. Актуальність такої дискусії обумовлюється і тим, що Україна прагне інтегрувати європейські стандарти з прав людини та закріпити їх в законодавстві, в т. ч. кримінальному. Показником успішності тако­го завдання є відповідність національного законодавства Конвенції та практиці ЄСПЛ. Традиційне розуміння початкового моменту права на життя в Україні в основному відповідає європейським стандартам та практиці ЄСПЛ, проте, враховуючи еволюційне тлумачення Конвенції, яке отримує офіційне закріплення в практиці ЄСПЛ, цілком можливим є прийняття цим Судом рішень, які значно змінять законодавство про кримінальну відповідальність України та практику його застосування через інститут обов’язкової імплементації. Це пов’язано з тим, що ЄСПЛ не визначив чітку позицію з цього питання, що залишає знач­ний простір для дискусії серед вчених-криміналістів. Також вважаємо, що відсутність в КК України такого правового явища як евтаназія є вадою законодавства про кримінальну відповідальність. ЄСПЛ не визначив свою чітку позицію відносно евтаназії, проте більшість розвинутих країн в тій чи іншій мірі закріплюють привілейовану відповідальність за евтаназію. Тому пропонуємо виокремити в КК самостійну статтю, в якій встановити відповідальність за привілейований вид умисного вбивства способом евтаназії. Така норма буде відповідати сучасним світовим тенденціям в регулюванні такого правового явища як евтаназія. Орієнтиром для подальшого вдосконалення законодавства про кримінальну відпо­відальність щодо евтаназії повинні бути відповідні рішення ЄСПЛ, оскільки це питання в національному законодавстві іноземних дер­жав регулюється по-різному.

–––––––––––

Конь Г.И. Обеспечение права на жизнь в решениях Межамерикан­ского и Европейского судов по правам человека / Г.И. Конь // Вестник Мос­ковского университета. Серия 11. Право. – 2006. – № 6. – С. 80–92.

Див.: Офіційний вісник України. - 2006. - № 32. - С. 442–453.

Туманов В.А. Комментарий к Конвенции о защите прав человека и основных свобод и практика ее применения / В.А. Туманов, Л.М. Энтин. - М.: Норма, 2002. - 336 с.

Справа «Муравська проти України»: рішення Європейського суду з прав людини від 13 листопада 2008 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://human-rights.unian.net/ukr/detail/188919.

Справа «Гонгадзе проти України»: рішення Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1014.4281.0.

Справа «Кац та інші проти України»: рішення Європейського суду з прав людини від 18 грудня 2008 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://human-rights.unian.net/ukr/detail/189176.

Справа «Шевченко проти України»: рішення Європейського суду з прав людини від 04 квітня 2006 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://lawua.info/jurdata/dir151/dk151116.htm.

Донна Гом’єн. Короткий путівник по Європейській Конвенції з прав людини / Гом’єн Донна. - Львів: Кальварія, 1998. - 80 с

Див.: Офіційний Вісник України. - 2006. - № 15. - Ст. 1150.

Наумов А. В. Практика применения УК РФ: комментарии судебной практики и доктринальное толкование. / А.В. Наумов - М.: Волтерс Клувер, 2005. - 1024 с.

Лысенко В.Н. Проблемы определения начального момента охраны жизни человека в уголовном праве / В.Н. Лысенко // Российский следова­тель. - 2002. - №2. - С. 38–42.

Попов А.Н. Преступления против личности при смягчающих об­стоятельствах / А.Н. Попов. - СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. - 472 с.

Романовский Г.Б. Юридическое определение момента возникнове­ния права на жизнь / Г.Б. Романовский // Государство и право. - 2007. - № 11. - С. 71-78.

Шарапов Р. Начало уголовно-правовой охрани жизни человека / Р. Шарапов // Уголовное право. - 2005. - № 1. - С. 75-77.

Юридична енциклопедія: в 6-ти. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (гол. редкол.) та ін. ]. - К.: Українська енциклопедія. - 1998. - Т. 2: Д-Й. - 744 с.

Див.: Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 4. - Ст. 19.

Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-крестьянского прави­тельства Украины. - Харьков: Изд. Наркомюста У.С.С.Р., 1922. - С. 561-592.

Капинус О.С. Евтаназия в свете права на жизнь: монографія / О.С. Капинус. - М.: Изд. дом «Камерон», 2006. - 480 с.

 

< Попередня   Наступна >