296

---

К.С. Полетило

ІНФОРМАЦІЙНІ ПРАВА І СВОБОДИ ОСОБИ, ЇХ СУДОВИЙ ЗАХИСТ ТА ОСОБЛИВОСТІ СУДОЧИНСТВА В ОСНОВНОМУ ЗАКОНІ НІМЕЧЧИНИ

Розглядаються конституційні норми, які захищають інформаційні права і свободи особи, порушуються питання судового захисту інформа­ційних прав з врахуванням особливостей судочинства Німеччини.

Ключові слова: інформаційні права, судовий захист, Основний закон Німеччини.

Постановка проблеми. Інтенсивний розвиток інформатизації, входження України до світового інформаційного простору ведуть до появи значних загроз інформаційним правам і свободам людини і гро­мадянина. Крім того, розвиток законодавчої бази в галузі інформати­зації суттєво відстає від розвитку нових інформаційних технологій. У ряді країн законодавча база сформована по-різному для захисту інфо­рмаційних прав і свобод людини і громадянина, тому не використову­вати здобутки окремих країн було б помилково. Сказане дає підставу стверджувати, що порушена тема є актуальною.

Стан дослідження. Питання порівняльного аналізу конституцій різних держав не є новим. Йому приділяли значну увагу О.І. Степанюк, В.Ф. Мелешко, В.Ф. Погоріло, В.М. Шаповал, О.В. Сі-лькевич, П.Б. Стецюк, Ю.М. Тодика та інші. Окремі науковці аналізу­вали стан забезпечення інформаційних прав особи в основних законах зарубіжних країн. У цьому контексті слід виділити праці В.Я. Тація, А.В. Іщенка, Р.А. Калюжного, І.П. Козаченка. Ряд дослідників розгля­дали проблеми судового захисту основних прав і свобод (у тому числі і інформаційних) в країнах Європи. З цієї тематики публікації – В.Н. Денисова, М.І. Козюбри, В.П. Кошеварова, В.І. Манукяна, П.Ф. Мар-тиненка, Р.А. Петрова, С. Шевчука та ін. Однак, спеціальних дослі­джень, присвячених судовому захисту інформаційних прав і свобод людини в країнах Європи практично нем

а. Це питання порушувалося лише окремими авторами і носило епізодичний характер.

Виклад основних положень. Прийняття Основного Закону Ні­меччини зумовлене прагненням країни стати рівноправним членом об’єднаної Європи та бажанням слугувати всезагальному миру. Це записано у преамбулі [1].

Федеративна Республіка Німеччина – демократична та соціальна федеративна держава [1, ст. 20] із двопалатним парламентом – Бундеста­гом та Бундесратом. Законодавча діяльність реалізується через Бундестаг. Рішення Бундестагу може бути оскаржене до Федерального конституцій­ного суду [1, ст. 50]. Законопроекти вносяться у Бундестаг Федеральним урядом, членами Бундестагу та Бундесрату [1, ст. 76, п. 1].

Закони Бундестагу мають бути схвалені Бундесратом [1, ст. 77, п. 2]. Через Бундесрат землі Німеччини беруть участь у зако­нодавчій чи виконавчій владі Федерації, а також у справах Євро­пейського Союзу [1, ст. 50].

Основний Закон Німеччини не є усталеним. Спеціальними зако­нами до нього можуть бути внесені зміни (окрім питань поділу Феде­рації на землі; участі земель у законодавчій роботі; принципів, що ле­жать в основі прав і свобод людини і громадянина та конституційного ладу) [1, ст. 79]. Внесення змін до Основного Закону пояснюється мо­жливістю прийняття Європейським Союзом засновницьких договорів, обов’язкових для його членів; навпаки, Федеративна Республіка Німе­ччина як і інші рівноправні члени цього Союзу можуть вийти з ініціа­тивою або делегувати свої законодавчі пропозиції. Це забезпечує при­йняття єдиних стандартів дотримання прав і свобод людини і громадя­нина в усій Європі.

Як основу будь-якого людського співтовариства, миру та спра­ведливості на Землі в Німеччині визнаються недоторканні та невідчу-жувані права людини [1, ст. 1, п. 2], ті права, яких людина набуває із народженням ( право на життя, право на фізичну недоторканість [1, ст. 2], право власності [1, ст. 14], право притулку [1, ст. 126а]; право на рівність усіх перед законом [1, ст. 3, п. 1]) і обмежити які ніхто не вправі; невідчужуваність прав особи допускає їх певне обмеження.

Свобода особи в Німеччині є непорушною [1, ст. 2, п. 2]. Такі свободи, як свобода віросповідання, свобода совісті, свобода релігій­них та світоглядних переконань [1, ст. 4, п. 1] є недоторканні, хоча окремі підлягають обмеженню. До інших належать свобода вислов­лення думок, зокрема свобода друку [1, ст. 5, п. 1], свобода викладання [1, ст. 5, п. 3], свобода зібрань [1, ст. 8], свобода об’єднань [1, ст. 9], таємниця листування, поштових, телеграфних та телефонних повідом­лень [1, ст. 10] обмежуються у випадку їх використання для боротьби проти основ вільного демократичного ладу [1, ст. 18]. Ряд свобод жи­телів Німеччини є недоторканні, це насамперед свобода віросповідан­ня, свобода совісті, свобода релігійних та світоглядних переконань.

Вільний розвиток людини і громадянина в Німеччині гаранту­ється у тій мірі, доки особа не порушує прав інших та не порушує кон­ституційний лад і моральні норми [1, ст. 2, п. 1]. Обмеження прав і свобод допускаються у межах закону [1, ст. 2]. Рівність усіх людей перед законом у Німеччині гарантована [1, ст. 3, п. 1].

Як і в Україні [2, ст. 6], в Німеччині державна влада здійснюєть­ся на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову [1, ст. 3, п. 1], чоловіки і жінки рівноправні [1, ст. 3, п. 2]. Нікому не може бути надана перевага за ознаками статі, походження, раси, мови, його вітчи­зни, місця народження, віросповідання, релігійних та політичних по­глядів [1, ст. 3, п. 3].

Із інформаційними правами та свободами людини і громадянина в Основному Законі Німеччини безпосередньо пов’язана: ст. 5 п. 1 [1]: «Кожний має право вільно висловлювати та поширювати свої думки усно, письмово та через зображення, а також безперешкодно отримувати інфо­рмацію із загальнодоступних джерел. Гарантується свобода друку та сво­бода передачі інформації через радіо та кіно. Цензури не існує». У ч. 2 цієї статті гарантовано ширші і демократичніші можливості отримання осо­бою інформації в Німеччині, ніж в Україні. Зокрема, порівняно із ст. 40 Конституції України забезпечено право особі направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів. Отже, органи державної влади та органи місцевого само­врядування не охоплюють усіх джерел, з яких людина і громадянин може отримати за запитом інформацію. Німецька Конституція забезпечує отри­мання інформації більш всеохоплююче, тому і джерела інформації визна­чаються як загальнодоступні, одночасно забезпечуються однакові умови в отриманні інформації усім особам.

Якщо ж звернутися до ст. 34 [2], то надане українським Основ­ним законом право вільно збирати, зберігати, використовувати та по­ширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір не акцентує увагу на джерелах інформації.

Частково про джерела інформації йдеться у ст. 32: «Кожний грома­дянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місце­вого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею». Наведені джерела інформації торкаються лише інформації для конкретної особи про неї ж, а для інформації не «про себе» – не йдеться. Це дозволяє ствер­джувати, що трактування загальнодоступності джерел інформації забез­печує кожній людині і громадянину однакові права на інформацію. Крім того, процитована українська норма не може бути вагомим аргументом щодо загальнодоступності джерел інформації в Україні, бо існує така ж німецька [1, ст. 17]: «Кожний має право, як окремо, так і разом з іншими особами, звертатися письмово з проханням чи скаргою до компетентних інстанцій та народних представництв».

І в німецькій ст. 5 [1] та українських ст. 34, 40 [2] допускаються законодавчі обмеження на інформацію.

У ст. 10 п. 1 [1] записано: «Таємниця листування, а також по­штових, телеграфних та телефонних повідомлень недоторканна». Ана­логом цієї норми є ст. 31 Конституції України, в якій кожному гаран­тується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та ін­шої кореспонденції. Порівняння цих статей дає підставу стверджувати, що українська норма забезпечує ширші права, адже охоплює ще й інші види кореспонденції.

Обмеження права, наведеного у п. 1 ст. 10 [1], допускаються з ме­тою захисту основ вільного демократичного ладу чи безпеки Федерації або однієї з земель. Крім того, закон допускає введення контролю з боку спеціальних та допоміжних органів, що формуються народними предста­вництвом [1, ст. 10, п. 2]. Перше наведене обмеження відсутнє в українсь­кому Основному Законі і відповідає критерію обмеження інформаційних прав в Європейській конвенції з прав людини [3], який обумовлений «не­обхідністю в демократичному суспільстві». Згаданий критерій є надзви­чайно важливим (більшість рішень Європейського Суду в галузі інформа­ції пов’язана саме з ним). Зміст критерію обмеження «необхідність в де­мократичному суспільстві» з’ясовується на основі прецедентів Європей­ського Суду. Так, із справи Хандисайд проти Об’єднаного Королівства видно, що «необхідність» рівнозначна доказу в суді існування нагальної (гострої або конче потрібної) суспільної потреби у втручанні. «Демокра­тичне суспільство» визначається дослідниками рішень Європейського Суду як таке, в якому має місце толерантність, наявність плюралізму ду­мок, верховенство права, відсутність свавільного втручання держави в права людини, збалансованість прав людини і суспільства [4, с 230], має місце пропорційне втручання держави із законною метою та фактори, що супроводжують державне обмеження (розумність, належність, сумлін­ність, доречність, достатність) [5, с 472].

Обидві Конституції допускають обмеження права власності, але з метою суспільної необхідності, лише за законом, із можливим здійснен­ням відшкодування. Спори стосовно відшкодування власності розгляда­ються німецькими судами загальної юрисдикції [1, ст. 14, п. 3]. Власність та право її спадковості гарантоване п. 1 ст. 14 Конституції Німеччини, а зміст та межі визначаються законами. Подібне за змістом формулювання дає і вітчизняна Конституція [2, ст. 40], яка визначає, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Спільним в обох основних законах є те, що право приватної власності на інформацію не виділяється з загального права власності. Слід наголосити, що із втратою чинності Закону України «Про власність», власність на інформацію лю­дини та громадянина визначає Закон України «Про інформацію».

Конституція Німеччини [1, ст. 18] займає жорстку позицію до осіб, які використовують свободу висловлювання думок, зокрема сво­боду друку, свободу викладання, свободу зібрання, свободу об’єднань, таємницю листування, поштових, телеграфних та телефонних повід­омлень, право власності чи право притулку для боротьби проти основ вільного демократичного ладу: порушники позбавляються цих прав рішенням Федерального конституційного суду.

За Основним Законом Німеччини законодавча влада пов’язана з конституційним ладом, а виконавча та судова - з законом та правом [1, ст. 20]. Реалізуючи в рамках конституційного ладу законодавчу владу та забезпечуючи існування виконавчої та судової влади, держава Ні­меччина, усвідомлюючи свою відповідальність перед майбутніми по­коліннями, захищає природні основи життя [1, ст. 20]. Український Основний Закон [2] в ст. 50 так визначає природні основи життя: «Ко­жен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшко­дування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гаранту­ється право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її по­ширення. Така інформація ніким не може бути засекречена».

Порівняння статей обох конституцій дає підстави стверджувати, що в Україні права про природні основи життя широкіші. Вітчизняний Основний Закон гарантує доступ до інформації, що становить основу безпечного для людини життя, відкритість цієї інформації, чого нема у німецькій конституції.

Для створення об’єднаної Європи Федеративна Республіка Ні­меччина бере участь у розвитку Європейського Союзу, що базується на принципах демократії, правової, соціальної та федеративної держа­ви, а також принципі субсидіарності, забезпечує захист основних прав.

Закони, які обмежують будь-яке основне право, повинні носити загальний характер, а не торкатися лише окремого випадку, – ствер­джується у Конституції Німеччини [1, ст. 19, п. 1]. Крім того, обмежу­ючий закон має підкреслювати конкретне право з посиланням на стат­тю Основного Закону. Будь-яке обмеження законом основного права ні в якому разі не може торкатися суті основного права [1, ст. 19, п. 2]. Конституція Німеччини закріплює основні права за юридичними осо­бами, зареєстрованими на території Німеччини, оскільки ці права за своєю суттю можуть бути застосовні і до них.

Звернення до суду особи, права якої порушено державною вла­дою, допускає ст. 19 п. 4, причому наголошується, що коли не встано­влена інша підсудність, діє загальний судовий порядок.

Згідно із ст. 25 загальновизнані норми міжнародного права є складовою частиною федерального права і мають пріоритет перед за­конами і безпосередньо породжують права та обов’язки для осіб, які проживають на території ФРН. Таким чином, будь-яка особа, потрапи­вши на територію Федерації, потрапляє під захист Основного Закону Німеччини стосовно прав і свобод людини і громадянина. Підтриман­ня відносин з іноземними державами є функцією Федерації [1, ст. 32, п. 1]. У Німеччині федеральне право має пріоритет перед правом земель [1, ст. 31]. Кожний німець у будь-якій землі має рівні громадян­ські права та обов’язки [1, ст. 33, п. 1].

Цікавою з позицій розглядуваної теми є ст. 34: «Якщо посадовець порушує свої службові повноваження щодо третіх осіб, відповідальність несе держава чи корпорація, на службі якої перебуває особа. При цьому, за наявності умисності чи грубої недбалості зберігається право регресив­ного позову (щодо винуватця, уточнено - К.П.) і не виключається звер­нення до судів загальної юрисдикції». Дещо подібною до розглянутої є ст. 55 Конституції України, яка кожному гарантує право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місце­вого самоврядування, посадових чи службових осіб. Як правило, винний посадовець може і не бути покараний, або покараний у незначній мірі (попередження, догана). Рішення суду зводиться при цьому до відміни рішення органу влади, визнання незаконної дії чи бездіяльності, а про компенсацію збитків з винного, на відміну від німецької ст. 34 не йдеться: «Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів міс­цевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої неза­конними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень» [2, ст. 54]. На нашу думку, введення відповідальності конкретного посадовця чи службовця з можливим стяг­ненням з нього моральних збитків (а не з держави), вивело б посадовця на більш якісний, уважний до громадян та толерантний рівень співпраці.

Рішення найвищого законодавчого органу Бундестагу може бу­ти оскаржене у Федеральному конституційному суді [1, ст. 42, п. 2]. Конституція Німеччини не допускає притягнення до відповідальності будь-кого за повідомлення правдивої інформації про відкриті засідан­ня Бундестагу та його комітетів [1, ст. 42, п. 3]. Подібно як в Україні, де парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини [2, ст. 101], у Німеччині - Уповноваже­ний Бундестагу [1, ст. 45в].

У п. 1 ст. 46 Німецької Конституції, подібно до Конституції України [2, ст. 80] депутат не може переслідуватися у судовому чи адміністративному порядку чи нести будь-яку іншу відповідальність поза Бундестагом за своє голосування чи думку, висловлену в Бундес­тазі чи одному з його комітетів. Ця норма не діє у випадку образ на­клепницького характеру (тобто поширення неправдивої інформації). Подібною до цієї є ст. 80 [2].

У Конституції ФРН є норми, яких нема в Основному Законі України. Так, ст. 7 наголошує, що депутати Бундестагу мають право відмовитися свідчити проти осіб, які довірились їм як депутатам, або яким вони таким чином довірили будь-які факти, а також відносно са­мих цих фактів. У межах дії права на відмову від свідчень не допуска­ється арешт письмових матеріалів.

Судова влада в ФРН покладається на суддів; вона здійснюється Федеральним конституційним судом, передбаченими в Основному законі федеральними судами та судами земель [1, ст. 92]. До компетенції Феде­рального конституційного суду входить, зокрема, розгляд питань, пов’язаних з наявністю розбіжності чи сумнівів відносно того, чи відпові­дає федеральне право чи право землі за своєю формою чи змістом Основ­ному Закону; відповідність прав землі федеральним правам [1, ст. 93, п. 1]; конституційні скарги від будь-якої особи, що стверджує про порушення державною владою його основних прав чи одного з таких прав:

– право чинити опір тим, хто хоче усунути чинний лад [1, ст. 20, п. 4];

– право на рівність у громадянських правах [1, ст. 33, п. 1];

– право на користування громадянськими та політичними правами, допуск до державних посад [1, ст. 33, п. 3];

– право на доступ до державної посади незалежно від віро­сповідання;

– вірність службовому обов’язку;

– право бути обраним [1, ст. 38, п. 2];

– право на законний суд [1, ст. 101, п. 1];

– право бути вислуханим в суді [1, ст. 103];

– незаконне обмеження свободи особи [1, ст. 104, п. 1].

В галузі загальної, адміністративної, фінансової, трудової та со­ціальної юрисдикції Федерація засновує як вищі судові інстанції Фе­деральний верховний суд, Федеральний адміністративний суд, Феде­ральний фінансовий суд, Федеральний суд з трудових спорів, Федера­льний суд з соціальних питань [1, ст. 95, п. 1]. Для забезпечення єдності правосуддя запроваджено Єдиний сенат суддів [1, ст. 95, п. 3]. Федерація може заснувати для осіб, які перебувають у публічно-правових службових відносинах, федеральні суди у вирішенні дисцип­лінарних справ та розгляду скарг [1, ст. 96, п. 4].

Судді в Німеччині (як і в Україні [2, ст. 129]) незалежні та під­коряються лише закону [1, ст. 97, п. 1], проте на основі судового рі­шення судді можуть бути остаточно чи тимчасово звільнені з посади, переведені на інше місце роботи [1, ст. 97, п. 2]. Правовий статус фе­деральних суддів регулюється спеціальним федеральним законом [1, ст. 98, п. 1]. Відставка німецького судді або переведення його на іншу посаду допускається тоді, коли той порушив Основний Закон чи зазіх­нув на конституційний лад земель; таке покарання може бути вчинене Федеральним конституційним судом на основі клопотання двох третин депутатів Бундестагу [1, ст. 98, п. 2].

Конституція України не передбачає тимчасового усунення судді від виконання обов’язків або переведення його на інше місце роботи. Стосовно остаточного дострокового звільнення судді, то ст. 126 надає таке право органу, який його обрав чи призначив (Президенту України чи Верховній Раді України [2, ст. 128] ). Серед вагомих причин звільнення є порушення суддею вимог щодо несумісності, присяги або набрання за­конної сили обвинувального вироку щодо нього [2, ст. 126] (інші підстави звільнення практично однакові) На нашу думку, німецький підхід до зві­льнення судді є справедливішим, бо позбавлений фактору зацікавленості (Президентом України чи Верховною Радою України)

У кожній землі правовий статус судді визначається законом землі [1, ст. 98, п. 3] і землі можуть впливати на вибір суддів: постановляють, що призначення суддів здійснюється міністром юстиції спільно з коміте­том по виборах суддів [1, ст. 98, п. 4]. В усіх випадках звинувачення проти судді виносить Федеральний конституційний суд [1, ст. 98, п. 5].

На жаль, в Україні місцеві громади не впливають на вибір суд­дів, як це запроваджено У ФРН, хоча б частковий вплив громади на вибір судді в Україні забезпечив би кращу роботу судів, адже суддя прагнув би виправдати довіру громади відданим служінням державі (громада могла б цікавитись роботою свого обранця, наприклад, у фо­рмі запитів на кількість оскаржених його рішень).

Закони Німеччини призупиняються її судами у випадках, по-перше, визнання неконституційності закону землі, який впливає на рішення суду; по-друге, суперечливості закону з Основним Законом (рішенням конституційного суду) [1, ст. 100, п. 1].

У Німеччині не допускається створення надзвичайних судів [1, ст. 101, п. 1], а суди спеціальної юрисдикції можуть бути створені тільки на основі закону [1, ст. 101, п. 2].

Порівняння особливостей судового захисту прав і свобод особи дає змогу акцентувати увагу на ряді цікавих норм німецької Конститу­ції. Так, згідно з п. 1 ст. 100 ніхто не може бути вилучений з ведення свого законного судді. На нашу думку, наведена норма виключає вплив на суддю з боку колег-суддів, а вітчизняна норма про незалежність суддів та заборону впливу на суддів у будь-який спосіб [2, ст. 126] є більш загальною та декларативною.

У п. 1 ст. 103 [1] гарантовано право кожному бути вислуханим в суді. Це право ширше і демократичніше, ніж те, що зафіксоване у ст. 129 української Конституції про рівність усіх учасників судового процесу пе­ред законом і судом. Пояснюємо це тим, що рівність усіх учасників перед судом значною мірою залежить від методики процесуального розгляду справи: можна так побудувати судовий процес, що одна сторона буде тіль­ки відповідати словами «так», «ні», «не знаю», «не робив», «не буду відпо­відати» тощо. Проте це не забезпечує кожному право бути вислуханим.

П. 3 ст. 103 стверджується: «Ніхто на основі загальних криміна­льних законів не може бути неодноразово покараний за одне і те ж діяння» [1]. За ст. 61: «Ніхто не може бути двічі притягнутий до юри­дичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушен­ня» [2]. Порівняння цих норм показує, що в інших справах (а не тільки кримінальних), повторний розгляд справ по одному і тому ж питанню можливий за Основним Законом Німеччини. Додамо, що у згаданій німецькій статті не йдеться про оскарження в апеляційному чи каса­ційному порядку. На нашу думку, доцільність одного і того ж розгляду справи інколи ефективне, адже судове розпорядження (наприклад, не вчиняти конкретну дію) може не виконуватися відповідачем, незважа­ючи на судову заборону. Тоді повторний розгляд судом справи приве­де до жорсткішого рішення, яке таки поставить відповідача в умови, коли він змушений зважати на рішення суду.

Обмеження свободи особи у ФРН суворо регламентоване ст. 104. Так, п. 1 цієї статті визнає факт обмеження на основі парламе­нтського акту (закону, однакового для всіх осіб Німеччини) з дотри­манням усіх його формальностей, тобто забезпечує повне дотримання закону, а тому виключає будь-які відступи від нього. Логічним продо­вженням п. 1 є п. 2, який визнає затримання особи чи продовження терміну її затримання тільки за рішенням судді (суду), що цілком узго­джується з українською нормою [2, ст. 29].

У п. 3 ст. 104 визначено термін на отримання згоди судді на за­тримання – один день [1], а в Україні – 72 години [2, ст. 29].

За українською статтею кожному заарештованому чи затрима­ному має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затри­мання, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затри­мання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника; кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.

У німецькій статті безпосередньо визначено причину доставки затриманого до судді: щоб пояснити мотиви затримання, допитати за­триманого і що, на нашу думку, найголовніше, вислухати затриманого. Така більш оперативна доставка до судді зводить до мінімуму пору­шення прав затриманого з боку органів затримання і вказує на проце­суальну сторону (що саме суддя з’ясовує і які його дії).

У п. 4 наведеної німецької норми стверджується: «Про кожен випа­док прийняття суддівського рішення про обмеження свободи та про продо­вження терміну обмеження негайно повідомляться родичу затриманого або довіреній особі». Дещо по-іншому трактує цей факт українська норма: «Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заа­рештованого чи затриманого». У німецькому пункті вбачаємо ширші мож­ливості у забезпеченні прав затриманого. Основним аргументом може бути такий: якщо затриманий не має родичів, то кому тоді повідомляти?

Висновок. Розглянуті конституційні норми німецького Основ­ного Закону, які забезпечують захист у суді інформаційних прав і сво­бод особи, порівняння особливостей судочинства Німеччини та Украї­ни з позицій захисту окремих прав і свобод людини і громадянина, правового статусу суддів, можливого їх звільнення, тимчасового усу­нення чи переведення на іншу роботу - усе це важливе у контексті здійсненої в нашій країні нової судової реформи. Доцільність дослі­дження Конституції Німеччини полягає насамперед у тому, що в своїх тлумаченнях Європейський Суд з прав людини спирається на правові здобутки країн-учасниць Європейського Союзу, у тому числі ФРН.

–––––––––––––

Bundesrepablik Deutchland. Grundgesetz fьr die Bundesrepablik Deutschland. Textausgabe. Stand: Juli 2002. Herausgeber: Bundeszentrale fьr politische Bildung, Bonn. Umschlag: Norbert Josef Rsese. Satz: Medianhaus Fraitsheim AG, Bonn, Berlin. Druck: Chausen & Bosse, Leck. – 2004. – 96 c.

Конституція України [текст]: Основний Закон із змінами, внесеними згі­дно із Законом № 2222-ІУ від 8 грудня 2004 р.. – Х.: ФОП Співак Т.К., 2009. – 48 с.

Конвенція про захист прав людини та основних свобод з поправками, вне­сеними відповідно до положень Протоколу 11 з Протоколами 1, 4, 6, 7, 12 і 13. – Страсбург: Секретаріат Європейського Суду з прав людини, вересень 2003. – 35 с.

Манукян В.И. Международная защита прав человека: право, прецеден­ты, комментарии: науч.-практ. пособие / В.И. Манукян. – К.: Истина, 2010. – 480 с.

Шевчук С. Судовий захист прав людини. Практика Європейського суду з прав людини в контексті західної правової традиції / С. Шевчук. – [вид. 2-е, випр., доп.] – К.: Реферат, 2007. – 848 с.

 

< Попередня   Наступна >