Головна Наукові статті Судова система РОЛЬ ТА МІСЦЕ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ В СИСТЕМІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

РОЛЬ ТА МІСЦЕ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ В СИСТЕМІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

Наукові статті - Судова система
237

В.Б. Ковальчук

РОЛЬ ТА МІСЦЕ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ В СИСТЕМІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

На основі аналізу, конституційний контроль, конституційна відповідальність. ролі та місця Конституційного Суду Укра­їни у системі органів державної влади автор обґрунтовує практи­чні рекомендації щодо реформування діяльності єдиного органу конституційної юрисдикції відповідно до європейських демократи­чних стандартів.

Ключові слова: Конституційний Суд України, конституційний механізм легітимації державної влади, доктрина політичного питан­ня

Постановка проблеми. Процес інтегрування України в загаль­ноєвропейський простір неминуче пов’язаний з удосконаленням сис­теми організації та функціонування органів державної влади, а водно­час з посиленням конституційного контролю за їхньою діяльністю. Як єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, що вирішує питан­ня про відповідність законів та інших правових актів Основному Зако­ну. Конституційний Суд України також дає офіційне тлумачення Кон­ституції та інших законів. Правовий статус цього органу визначено ст.ст. 147–153 Конституції України. Процедура розгляду ним справ визначається Законом України від 16 жовтня 1996 р. З’ясування ролі та місця Конституційного Суду України в системі органів державної вла­ди тепер набуває особливої актуальності.

Стан дослідження. Це питання неодноразово висвітлювалося на сторінках фахових видань та монографій правової тематики. Дета­льний аналіз ця проблема знайшла у працях таких авторитетних вче­них, як В. Тацій, Ю. Тодика, В. Тихий, М. Козюбра, М. Костицький, В. Шаповал, В. Кампо, О. Скрипнюк, А. Селіванов, Ю. Барабаш та ін. Цьому питанню було присвячено не одну конференцію та науковий семінар. Одне з останніх обговорень ролі та місця Конституційного Суду України у системі органі

в державної влади відбулося на міжна­родній конференції, яка проходила у Києві 16 травня 2008 р.

Незважаючи на підвищену увагу науковців до цієї проблеми, усе ж ще є низка питань, які потребують наукового з’ясування. Одне з них полягає у тому, чи необхідна в умовах демократичного транзиту ревізія чи трансформація статусу та функцій Конституційного Суду. Ні в фаховому середовищі теоретиків та практиків права, ні серед висо­копоставлених чиновників органів державної влади, ні в суспільстві загалом нема однозначної відповіді на це питання. На наше переко­нання, така зміна статусу не просто необхідна, але й неминуча і від­буватися вона повинна в напрямку розширення компетенції Кон­ституційного Суду. Очевидно, повноваження єдиного органу кон­ституційної юрисдикції не повинні зводитися лише до встановлення конституційності правових актів вищих органів державної влади, а їх необхідно розширити за рахунок здійснення контролю й за легітимністю актів та дій органів публічної влади. У цьому сенсі важ­ливо теоретично обґрунтувати цю позицію з тим, щоб надати прак­тичні рекомендації, які б дозволили надалі реформувати діяльність цього органу в напрямку його наближення до європейських демок­ратичних стандартів.

Виклад основних положень. Сучасну правову та політичну си­стему країн західної демократії важко уявити без такої важливої скла­дової, як органи конституційного контролю, до яких належать перш за все конституційні суди, а також інші несудові органи, що мають відпо­відні повноваження (Конституційна Рада Франції чи Конституційний Трибунал Республіки Польща). Вперше в Європі конституційний суд як орган конституційного контролю був запроваджений у систему су­дової влади Австрії після того, як у листопаді 1920 р. було прийнято демократичну Конституцію (Федеральний закон). Створення консти­туційного суду стало втіленням у життя ідеї відомого австрійського те­оретика права Ганса Кельзена. Тому цю модель організації конституцій­ного контролю називають «австрійською» або «кельзенівською».

Така модель конституційного контролю набула поширення в тих країнах Європи, які пережили періоди тоталітаризму та авторита­ризму і перейшли на шлях демократії. Вона була запроваджена після Другої світової війни Основним Законом ФРН від 23 травня 1949 р., Конституцією Італійської Республіки від 22 грудня 1947 р., після лік­відації авторитарного режиму на Піренеях - Конституцією Іспанії, яка набрала чинності 29 грудня 1978 р., Конституцією Португальської Ре­спубліки від 2 квітня 1976 р., законами про зміни до Конституції чи Конституціями в державах, які з’явилися на пострадянському просторі з 1989 до 1997 р. Конституційний Суд України, як відомо, розпочав свою діяльність після прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. та Закону України «Про Конституційний Суд України». Важливо зазна­чити, що конституційні суди мали і мають загалом серйозну народну підтримку (про що свідчать соціологічні дослідження) і їх зараховують до найбільш легітимних демократичних інститутів [1, c. 167].

Те, що в сучасних демократіях за останні двадцять років роль кон­ституційних судів значно зросла, особливо в тих державах, де зменшува­лася легітимність парламентів та партійних систем, не є випадковістю. Такий процес був зумовлений тим, що конституційні суди стали реальним охоронцем конституції, а отже, прав як окремих людей, так і суспільства загалом. Змінилася сама концепція ролі конституційної юстиції в житті суспільства та держави. Так, з органу, який був покликаний здійснювати виключно формально-юридичну функцію, а саме забезпечувати верховен­ство конституції і утверджувати ієрархію правових норм на чолі з консти­туцією як «основоположною нормою» (саме таке позитивістське розумін­ня конституційного контролю було притаманне Г. Кельзену), він перетво­рився в орган, призначенням якого стало забезпечення функціонування нової ціннісно-орієнтованої парадигми права, головна мета якої полягає у забезпеченні суверенного права народу та автономної свободи особи як головної передумови ефективної діяльності держави.

Роль органів конституційної юстиції в сучасних демократіях зросла не тому, що вони стали потужним органом влади, а через те, що стали тією реальною силою, здатною захистити суверенні права народу, відображені в конституції, від зазіхань з боку органів держа­вної влади, зокрема тих представницьких органів, які намагаються монополізувати це право. Так, екс-голова Верховного Суду США Дж. Маршал доводив необхідність конституційного контролю за ак­тами парламенту тим, що воля народу, виражена в конституції, має вищий характер, і саме ця воля встановлює певні межі, які жоден орган не може переступати. Саме для захисту цієї волі і необхідний судовий контроль з боку судових установ [2, c. 101]. Тому зовсім невипадковим є те, що Федеральний Конституційний Суд Німеччини свої рішення завжди проголошує від «імені народу».

Таким чином, у механізмі легітимації державної влади консти­туційні суди є посередниками між народом та владою, які, з одного боку, захищають право народу на його волевиявлення, що реалізову­ється, перш за все, через вибори та референдум, а з іншого – здійсню­ють контроль за легітимністю актів органів державної влади. Саме так визначив роль судів, які займаються конституційними питаннями, О. Гамільтон, коли вказував на обов’язковий характер рішень таких судів для інших гілок влади. Вони, на його думку, наділені такою вла­дою тому, що тлумачать норми вищого рівня, як посередники між на­родом та законодавством [3, c. 505].

Необхідність органу, який міг би впливати на процес легітима­ції, зумовлена ще й тим, що в кожному суспільстві, яке за своєю струк­турою є завжди неоднорідним, нема єдиної думки з приводу того, які рішення органів державної влади варто вважати легітимними, а які такими не вважаються. Це стосується правових регуляторів суспільно­го життя конституції та законів, сприйняття положень яких будуть завжди неоднозначними як серед різних органів державної влади, так і з-поміж різних груп населення та інститутів громадянського суспільс­тва. Тому остаточну крапку в цих питаннях повинен ставити суд (кон­ституційний, верховний), який через свій високий моральний авторитет та фахову компетентність універсалізує розуміння правових положень та шляхом судової правотворчості надає цьому праворозумінню обов’яз­кову силу, що зміцнює легітимність державної влади [4, c. 123].

У зв’язку з тією роллю, яку конституційні суди відіграють сьо­годні у встановленні та розвитку демократії, значно розширилися межі їхньої предметної компетенції. Серед тих повноважень органів консти­туційної юрисдикції, які безпосередньо стосуються питання легітима­ції, потрібно виділити такі: тлумачення конституції стосовно спорів з питань про обсяг прав та обов’язків вищих органів державної влади; вирішення питання про відповідність конституції (конституційність) законів та інших правових актів органів державної влади; здійснення конституційного контролю за дотриманням прав та свобод людини; за­безпечення конституційності в процесі волевиявлення громадян на ви­борах та референдумах; гарантування конституційних прав меншості.

Звернемо увагу лише на ті повноваження Конституційного Суду України, які безпосередньо пов’язані з діяльністю вищих органів держав­ної влади. Так, лише Конституційний Суд здійснює контроль за діяльніс­тю публічної влади у межах чинної конституції і лише предметом його компетенції є встановлення конституційності правових актів цих органів. Такі повноваження покладають величезну відповідальність на суддів, адже завжди існує небезпека втручання суду в політичний процес.

Суд конституційної юрисдикції у своїй діяльності постійно балан­сує між правом та політикою, що його суттєво відрізняє від судів загаль­ної юрисдикції. Будучи за своєю суттю неполітичним інститутом з огляду на свої повноваження, конституційний суд змушений приймати рішення, які мають важливе політичне значення. Особливо це стосується конститу­ційного судочинства в розвинутих демократичних країнах, де суди при винесені рішення виходять не тільки з позитивних конституційних норм, а й з неписаних конституційних норм і принципів, а також здійснюють «творче», тобто розширене тлумачення конституції, що може викликати «підозру» щодо їхньої неупередженості та політичної нейтральності. У цій ситуації важливим є не допустити процесу трансформації права в по­літику і перетворення органу конституційного контролю в орган влади, який володіє необмеженими повноваженнями. З цього приводу слушною є думка відомого німецького вченого Отфріда Хьоффе, який вказував на те, що «жоден конституційний суд не повинен розвивати такого розшире­ного тлумачення, яке б в тій чи іншій мірі наблизило б до варіанту платонівського правління філософів, - до правління суддів. Замість того вони повинні розуміти про початкову інтенцію конституційного правосуддя -про недопущення кричущої несправедливості» [5, c. 88].

Разом з тим, варто взяти до уваги думку екс-голови Федераль­ного Суду Німеччини Ю. Лімбах, що для конституційних суддів практично кожне розглядуване ними питання є політичним [6, c. 6]. Так, Федеральний Конституційний Суд Німеччини розглядає практично всі політичні питання. Межа компетенції визначається наявністю у суді пасивної компетенції, тобто він не має права відкривати провадження за власною ініціативою, він може діяти тільки на підставі звернення до нього. З погляду здійснення судочинства, це вважається зрозумілим, а з політичного – це обмеження. Його судова практика принципово має тільки негативну дію [7, c. 23].

З метою встановлення необхідних стандартів відокремлення права від політики в західноєвропейському конституційному праві були сформовані доктрини «політичного питання» та «самообмеження суду». Їхній зміст полягає у тому, що суди не можуть вирішувати справи, в яких порушуються політичні питання, оскільки вони повинні вирішуватися політичними гілками влади (законодавчою та виконав­чою). Відповідно до цих доктрин судді не є легітимними у вирішенні важливих політичних питань, оскільки не обираються народом і не несуть перед ним відповідальність. Розробники доктрини «політично­го питання» спробували визначити ті критерії та обставини, за допомо­гою яких можна було б відмежувати політичне питання від правового і на основі цього рекомендувати суддям уникати тих ситуацій, які мо­жуть мати політичний підтекст.

Однак, на нашу думку, представниками такої доктрини так і не було розроблено чітких стандартів розмежування права від політики. Очевидно, зробити це і не можливо, особливо під час визначення за­вдань та сутності конституційного судочинства. Навіть при пануванні у державі принципу верховенства права, за словами судді Федерально­го Конституційного Суду Німеччини Каріна Грасхофа, політизації конституційної юстиції не можна нічим перешкодити [8, c. 38]. Так само юридизація політики в конституційній демократичній державі не повинна розглядатися як щось надзвичайно шкідливе. На підставі кон­ституційного судочинства і невід’ємного від нього верховенства права політика сама стає прогнозованішою. Політика не має реального віль­ного простору, а тільки межі для діяльності, які їй встановлює консти­туційне право.

Як зазначає угорський конституціоналіст Андраш Шайо, там, де здійснюється абстрактний контроль правових норм, а особливо попе­редній контроль, суд безумовно вирішує також політичні питання. Од­нак, з одного боку, політичні мотиви позову не тягнуть за собою полі­тичну спрямованість рішень суду, з іншого – вони додають політичній боротьбі конституційний і правовий характер, деполітизуючи і легітимуючи чинні закони [9, c. 238].

Слід визнати, що майже кожне питання щодо застосування кон­ституційних норм є політичним, адже воно стосується основ держав­ного та суспільного ладу. Покликання конституційного суду якраз і полягає у захисті конституційних принципів, на яких формується дер­жава та суспільство. Тому конституційний суд не може не втручатися у сферу діяльності інших гілок влади, особливо, якщо ними порушу­ються такі основоположні принципи демократичної держави, як на­родний суверенітет та права людини. Саме в цьому і полягає легітимуюча функція конституційного суду, яка повинна бути покладена в основу доктринального розмежування права та політики у діяльності органів конституційної юрисдикції.

Взагалі практику самообмеження суду необхідно розуміти як таку, що є частиною стратегії збільшення довіри до себе через надання гарантій правильної демократичної поведінки. У ширшому плані така легітимність суду є капіталом, який може як нарощуватися, так і зме­ншуватися [1, c. 200-201]. Для того, щоб кредит довіри до суду зрос­тав, як свідчить практика, при прийнятті важливих державних та сус­пільних рішень повинна бути врахована думка громадськості. Так, у ФРН навіть після прийняття певного рішення під впливом громадської думки Федеральний Конституційний Суд буває змушений його модер­нізувати [10, c. 254].

Потрібно зазначити, що Конституційний Суд України теж почав формувати основи доктрини «політичного питання». Наприклад, у рі­шенні по справі про вибори народних депутатів України від 23 лютого 1998 р. за № 1-рп/98 у мотивувальній частині Суд окремо зазначив, що питання чотиривідсоткового бар’єру, які мають подолати політичні партії та виборчі блоки для отримання мандатів у загальному багато­мандатному виборчому окрузі, «є питанням політичної доцільності» і має вирішуватися Верховною Радою України [11, c. 135].

Без сумніву таке рішення є надзвичайно важливим, навіть не стільки для формування досконалої виборчої системи України, скі­льки для подальшої практики Суду. Однак, на наш погляд, вказане Рішення Конституційного Суду України породжує неоднозначні висновки. Погоджуючись з думкою В. Шаповала про те, що «є пев­на межа політичної доцільності» [12, c. 83], вважаємо перехід за таку межу втручанням політики у право. Якщо політична доціль­ність реалізується шляхом порушення принципу справедливості, то втрачається легітимність, у цьому випадку легітимність закону. Адже може скластися ситуація, коли у Верховній Раді України де­путатська більшість прийме закон про вибори, в якому виборчий бар’єр буде настільки високий, що це позбавить значну частину громадян права голосу на виборах, і тим самим буде порушений конституційний принцип безпосереднього народовладдя, який пе­редбачає, що вибори мають бути максимально демократичними. Це зрештою дасть підстави певним політичним силам сформулювати перед Конституційним Судом питання, наскільки така виборча сис­тема, яка пропонується, відповідає вимогам демократичної легітимності і наскільки вона взагалі є конституційною. Таким чином, легітимність органу конституційної юрисдикції у вирішенні політичних питань повинна раціонально визначатися у кожному конкретному випадку і не може бути універсальною.

Конституційний Суд розвинув доктрину «політичного питання» в ухвалі про припинення конституційного провадження щодо визнання неконституційними актів парламенту, прийнятих у приміщенні «Укра­їнського дому» 21 січня та 1 лютого 2000 р. (ухвала № 2-уп від 27 червня 2000 року). Суд визнав ці акти непідвідомчими для розгляду, оскільки це питання «має регламентне, процедурне, політико-моральне значення, а рішення, прийняті в «Українському домі», є, по суті, еле­ментом політичного процесу». Жодною мірою не хочемо ставити під сумнів позицію Конституційного Суду у цьому питанні, вдаючись до аналізу ситуації, яка на той час склалася, однак, хотілося б висловити певні міркування з приводу окремих концептуальних положень ухва­ли. Так, Суд стверджував, що порушене у конституційних поданнях питання легітимності Верховної Ради в результаті поділу депутатів на дві групи не може бути розглянуто Конституційним Судом України, оскільки воно не належить до його компетенції. Таке твердження Суду, на наше переконання, є щонайменше спірним. Верховна Рада України є представницьким органом всього народу, який наділений делегованою легітимністю, що за певних обставин може бути втра­чена. Таку легітимність Верховна Рада України набуває на основі конституції – основоположного акту народу. Тому єдиний орган конституційної юрисдикції, який здійснює охорону конституції і дає тлумачення її норм (в тому числі «творче», розширене тлума­чення) володіє виключною компетенцією щодо визначення легітимності (походження і діяльності) будь-якого конституційно устано­вленого органу влади.

У цій ситуації важко не погодитися з думкою С Головатого про те, що не може бути такого, щоб питання легітимності актів, які є ре­зультатом діяльності органу державної влади в Україні, входили до сфери повноважень Суду, тоді як питання легітимності створення цьо­го органу залишалося б поза сферою повноважень Конституційного Суду України. Адже нелегітимно створений орган не може продукува­ти легітимних рішень [13, c. 1469].

Таким чином, Конституційний Суд України як суд конституцій­ної юрисдикції з огляду на своє покликання наділений правом встано­влювати легітимність вищого органу влади в державі, якщо він був всенародно обраний у разі відповідного звернення до нього. При цьо­му легітимність не лише актів такого органу, а й його діяльності. На підтвердження нашої думки про такий обсяг повноважень Консти­туційного Суду України щодо легітимації інших конституційних органів влади варто нагадати про норму ст. 104 Конституції Украї­ни, на підставі якої Голова Конституційного Суду здійснює проце­дуру приведення Глави держави до присяги народу України. При цьому цілком доречною в Основному Законі була б норма про участь Конституційного Суду України у процедурі приведення до присяги депутатів парламенту.

Висловлена нами позиція частково проглядається у практиці Конституційного Суду України: в рішенні КСУ від 7 липня 1998 р. № 11-рп/98 у справі щодо порядку голосування та повторного розгля­ду законів Верховною Радою України. Суд визначає, «що народний депутат України не має права голосувати за інших народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України» [11, c. 257-263]. Од­нак такий висновок надалі не було застосовано при розгляді подань щодо неконституційності актів Верховної Ради України з цієї причини. Основна причина відмови Конституційного Суду у порушенні прова­дження з таких справ - відсутність фактів про наявність народних де­путатів у залі засідань під час голосування [14, c. 91-92].

Розгляд правового статусу Конституційного Суду України у ме­ханізмі легітимації державної влади в контексті повноважень щодо тлумачення конституції стосовно спорів з питань про обсяг прав та обов’язків вищих органів державної влади та вирішення питання про відповідність конституції (конституційність) законів та інших право­вих актів органів державної влади дозволяє висловити деякі зауважен­ня до сучасного стану законодавства у цій сфері. Показово, що сього­дні Конституційний Суд України відповідно до чинного законодавства серйозно обмежений у своїх повноваженнях порівняно з переважною більшістю країн не лише Західної, а й Східної Європи, в яких досвід діяльності конституційних судів ненабагато більший (наприклад, пов­новаження органів конституційної юстиції Латвії, Польщі, Чехії, Сло­ваччини та ін.).

По-перше, основним предметом контролю Суду є акти вищих органів державної влади, а не їхні дії. І хоча ст. 152 Конституції Украї­ни дозволяє зробити висновок про те, що поряд з актами Конституцій­ний Суд може визнати неконституційними також і дії відповідних суб’єктів конституційних правовідносин, оскільки «матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовуються державою у встановленому законом порядку». Однак через відсутність практики офіційного тлумачення та практики застосування цієї норми, вона має абстрактно-теоретичний характер.

По-друге, беззаперечним є те, що Конституційний Суд здійс­нює лише абстрактний контроль і не наділений обов’язком з’ясування фактів, які дають підстави зробити висновок про легітимність діяльності відповідних органів державної влади, що дуже часто призводить до пасивності Суду у випадках, коли йдеться про пору­шення конституційної процедури з боку народних депутатів чи ін­ших владних суб’єктів при ухваленні тих чи інших важливих для су­спільства та держави рішень (щоправда, Суд активізував свою діяль­ність у цьому напрямку і прийняв два рішення від 7 липня 2009 р. № 17-рп/2009 та від 14 липня 2009 р. № 18/рп/2009, відповідно до яких скасував два закони саме з підстав порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення та набрання ними чинності). Таким обов’язком Суд наділений лише під час про­ходження процедури імпічменту Президенту України. Зокрема, Кон­ституційний Суд має перевірити дотримання парламентом та його органами конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент і надати з цього приводу відповідний висновок (ч. 6 ст. 111 Конституції України).

По-третє, в Україні, на жаль, лише у зародковому стані перебу­ває інститут конституційної відповідальності, який є важливою скла­довою правової охорони Конституції України та легітимації державної влади (за порушення норм Основного Закону сьогодні передбачена адміністративна чи кримінальна відповідальність). Єдиним дієвим за­собом впливу Конституційного Суду на суб’єктів конституційно-правових відносин є прийняття рішення про неконституційність актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та Верховної Ради Автономної Республіки Крим, що має нас­лідком їхнє скасування (ст. 150 Конституції України). Загалом за 12 років діяльності Конституційного Суду України Суд вирішив пи­тання щодо конституційності понад 250 правових актів, з яких 90 визнано неконституційними повністю або в їх окремих частинах [15, c. 9]. Водночас, Суд сьогодні не володіє реальним механізмом притягнення до відповідальності вищих посадових осіб держави, за винятком опосередкованої участі в процедурі імпічменту Президенту України. Хоча в конституційному праві зарубіжних країн персональ­ний характер відповідальності часто застосовується, і це стосується не лише президента, а й інших вищих посадових осіб держави. Так, в Австрії, Болгарії, Греції, Грузії, Чехії, Франції орган конституційної юрисдикції вирішує питання позбавлення депутатського мандата, зокрема у зв’язку з порушенням вимоги щодо несумісності (незва­жаючи на те, що в Україні є три рішення Конституційного Суду, які стосуються сумісництва депутатів, непоодинокими є випадки їхньо­го порушення). У Туреччині Конституційний Суд уповноважений позбавити члена парламенту недоторканості [16, c. 32]. Федераль­ний Конституційний Суд Німеччини наділений компетенцією роз­глядати звинувачення щодо федеральних та земельних суддів у ви­падку порушення одним із них положень Основного закону чи кон­ституційного устрою землі при виконанні своїх повноважень чи незалежно від них [10, c. 251-252].

Така персональна відповідальність була б особливо ефективною щодо тих посадових осіб держави, які ігнорують чи порушують акти Конституційного Суду України. Однак сьогодні в Україні нема навіть самого поняття правопорушення, коли йдеться про невиконання рі­шень Конституційного Суду, а правове регулювання такої відповіда­льності вичерпується положенням ч. 4 ст. 70 Закону «Про Конститу­ційний Суд України», в якій зазначено, що невиконання рішень та не­додержання висновків Конституційного Суду України тягнуть за собою відповідальність згідно із законом [17]. По суті, така норма за­лишається декларативною через відсутність у законодавстві норм, які б передбачали притягнення до відповідальності винних в ігноруванні чи порушенні актів Суду. Серед дослідників цього питання небезпід­ставно висловлюється думка про те, що джерелом такої відповідально­сті мав би стати Закон «Про забезпечення виконання рішень Конституційного Суду України», в якому було б чітко визначено юридичні підстави відповідальності та процедурні питання відсторонення від посади вищих посадових осіб [18, c. 27].

Висновок. Таким чином роль органу конституційної юстиції в сучасній демократичній державі є надзвичайно вагомою. Конституцій­ний Суд як орган конституційного контролю займає важливе місце у механізмі легітимації державної влади, оскільки він покликаний захи­щати закріплені Конституцією суверенні права народу від протиправ­них дій та рішень органів публічної влади, тим самим надаючи їм до­даткової легітимності. Суд наділений такою владою тому, що виступає охоронцем Конституції, яка є за своєю природою суспільним догово­ром, в якому, з одного боку, визначені основні права та свободи люди­ни, а з іншого – межі повноважень держави. З метою такої демократи­чної легітимації Конституційний Суд повинен володіти певними пов­новаженнями, які на сьогодні закріплені в конституціях розвинутих європейських держав.

Удосконалення діяльності Конституційного Суду України у сфері тлумачення Конституції стосовно спорів з питань про обсяг прав та обов’язків вищих органів державної влади та вирішення питання про відповідність конституції (конституційність) законів, інших пра­вових актів органів державної влади на сьогодні можливе із врахуван­ням наступного. По-перше, окрім встановлення конституційності актів вищих органів влади Конституційний Суд України повинен здійсню­вати контроль за легітимністю як актів, так і дій цих органів та вищих посадових осіб держави, про яких згадується в Конституції. По-друге, у вказаній сфері діяльності для Конституційного Суду варто встанови­ти повноваження, яке б чітко передбачало необхідність, в окремих ви­падках, здійснювати не лише абстрактний контроль за конституційністю дій вищих органів влади, а й з’ясовувати факти, що дають підстави зробити висновок про таку конституційність. По-третє, запровадити інститут конституційної відповідальності за невиконання актів Кон­ституційного Суду України органів та посадових осіб та розробити механізм впровадження цих актів.

–––––––––––

Розанвалон П’єр. Демократична легітимність. Безсторонність, реф­лективність, наближеність / П’єр Розанвалон; пер. з фр. Євгена Марічева. – Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. – 287 с.

Конституционний контроль в зарубежных странах. – М.: Норма, 2007. – 689 с.

Федералист. Политические ессе А. Гамильтона, Дж. Медисона и Дж. Джея / пер. с англ.; под общ. ред., с предисл. Н.Н. Яковлева. - М.: Прогресс -Литера, 1994. - 568 с.

Шевчук С. Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні / С Шевчук. - К.: Реферат, 2007. - 640 с

Хёффе Отфрид. Справедливость: философское видение / Отфрид Хёффе / пер. с нем. О.В. Кильдюшова; под ред Т.А.Дмитриева. - М.: Праксис. 2007. - 192 с.

Лімбах Ю. Федеральний Конституційний Суд як політичний фактор влади / пер. Німецького фонду міжнародного співробітництва («Humbolt forum recht»). - К., 1996. - 324 с.

Вінфрід Хассемер. Конституційне судочинство і політичний процес / Хассемер Вінфрід // Вісник Конституційного Суду. - 2000. - № 4. - С 22–23.

Карін Грасхоф. Принцип верховенства права в конституційному су­дочинстві / Грасхоф Карін // Вісник Конституційного Суду. - 2000. - № 4. -С 33-38.

Шайо А. Самоограничение власти (кратний курс конституционализ­ма) / А. Шайо; пер. с венг. - М.: Юристь, 2001. - 292 с

Соколов А.Н. Правовое государство: от идеи до ее материализации / А.Н. Соколов. - Калининград: ФГУИПП «Янтарный сказ», 2002. - 456 с.

Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997-2001 / від-повід. ред. ПБ. Євграфов. - К: Юрінком Інтер, 2001. - 512 с

Шаповал В. Проблема демократичності виборчої системи у кон­тексті рішень Конституційного Суду України / В. Шаповал // Вибори та демо­кратія. - 2008. - № 4 (18). - С 82-84.

Головатий С Верховенство права: монографія: у 3-х кн.. Кн. 3. Вер­ховенство права: український досвід / С Головатий. - К.: Фенікс, 2006. -С 1277-1747.

Барабаш Ю. Демократія в системі цінностей конституційного ладу (за матеріалами практики Конституційного Суду України) / Ю. Барабаш // Вісник Конституційного Суду України. - 2009. - № 5. - С 89-97.

Стрижак А. Конституційний Суд України в системі органів держав­ної влади України / А. Стрижак // Конституційний Суд у системі органів дер­жавної влади: актуальні проблеми та шляхи вирішення: матеріали міжнародної конференції, м. Київ, 16 травня 2008 р.; упор. К.О. Пігнаста [та ін.]. - К.: Ін Юре, 2008. - С 7-11.

Шаповал В.М. Суд як орган конституційного контролю (із зарубіж­ного досвіду) / В.М. Шаповал // Вісник Конституційного Суду України. - 2005. -№ 6. - С 20-33.

Див.: Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 49. - С 272.

Селіванов А.О. Конституція. Громадянин. Суд. Професійні та сус­пільні погляди / А.О. Селіванов. - К.: УАІД «Рада», 2009. - 560 с

 

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук