Наукові статті Правоохоронні органи ПРИВАТИЗАЦІЯ ЗАВДАНЬ ПОЛІЦІЇ: ДОСВІД НІМЕЧЧИНИ ТА ПОЛЬЩІПРИВАТИЗАЦІЯ ЗАВДАНЬ ПОЛІЦІЇ: ДОСВІД НІМЕЧЧИНИ ТА ПОЛЬЩІ
| Наукові статті - Правоохоронні органи |
ПРОНЕВИЧ О.С.
кандидат історичних наук, доцент, вчений секретар Харківського національного університету внутрішніх справ
ПРИВАТИЗАЦІЯ ЗАВДАНЬ ПОЛІЦІЇ: ДОСВІД НІМЕЧЧИНИ ТА ПОЛЬЩІ
Останнім часом в переважній більшості держав світу спостерігається стійка тенденція розширення кола завдань поліції (міліції). З одного боку, це явище об’єктивно зумовлено трансформацією суспільства, реформуванням органів державної влади та місцевого самоврядування, стрімкими економічними та політичними процесами. З іншого боку, воно пояснюється ускладненням криміногенної обстановки, появою нових видів злочинів, що складають загрозу охоронюваному державою благу. Вищеназвані чинники спричиняють необхідність пошуку нових форм підвищення ефективності діяльності органів охорони правопорядку. Вирішуючи цю проблему в умовах обмеженого фінансування та перманентної нестачі кваліфікованих кадрів, поліція повинна максимально раціонально використовувати наявні ресурси. Одним з апробованих шляхів вирішення проблеми покращання охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки є передача (делегування) окремих завдань поліції іншим суб’єктам правоохоронної діяльності, у тому числі й недержавним інституціям. Такий підхід дозволяє вивільнити поліцію від виконання окремих завдань у галузі забезпечення громадського порядку і громадської безпеки та зосередити її персонал на ефективній діяльності у стратегічних, соціально найбільш значущих напрямах. Подібний феномен можна визначити як “приватизацію завдань поліції”.
Явище приватизації (роздержавлення) іманентно властиве публічній адміністрації у цілому. У цьому процесі мова йде не стільки про звуження завдань органів державної влади, скільки про необхідність забезпечення їх ефективної реалізації. Поняття “приватизація публічних завдань” не є однозначним. Переважно його мо
Проблема роздержавлення правоохоронної діяльності останнім часом аналізувалася у працях вітчизняних фахівців В.К. Грищука, М.В. Костицького, В.Т. Нора, а також зарубіжних дослідників Е.-Г. Альфа, С. Бєрната, А. Бласа, З. Леонські, Ф. Шоха та ін., які розвиток недержавних правоохоронних організацій (приватних бюро, агентств, служб безпеки) пояснюють ускладненням суспільних відносин, стрімким зростанням рівня злочинності, обмеженістю сучасної держави у засобах боротьби з порушенням норм права тощо. Водночас варто зауважити, що питання концептуального, методологічного характеру щодо підходів до здійснення приватизації завдань поліції (міліції) у контексті забезпечення внутрішньої безпеки донині системно не розглянуто, як й комплексно не проаналізовано особливостей організаційно-правового забезпечення функціонування недержавних суб’єктів правоохоронної діяльності в окремих країнах світу.
Перша спроба часткового роздержавлення правоохоронної діяльності на терені колиш-нього Радянського Союзу була здійснена у 1922 році, коли Радою Народних Комісарів РРФСР розглядався проект декрету про розшукові бюро, де йшлося про перспективу розвитку приват-них розшукових бюро, що мали утворюватися за особливим дозволом НКВС. Повноваження приватних розшукових бюро пропонувалося обмежити негласним спостереженням та збором інформації з метою попередження і розкриття злочинів проти особи, майнових інтересів фізичних та юридичних осіб (розшук безвісти відсутніх осіб, охорона об’єктів тощо). Згідно з цим документом розшукові бюро позбавлялися права здійснення процесуальних дій, що було віднесено до виключної компетенції органів внутрішніх справ. Проект декрету викликав значний інтерес, однак прийнятий не був через об’єктивні причини [3, с. 62-63].
В Україні недержавні суб’єкти правоохоронної діяльності поштовх для розвитку отримали лише наприкінці 80-х рр. ХХ ст. Природно, що в умовах відсутності в нашій державі достатнього досвіду роздержавлення правоохоронної діяльності існує потреба урахування зарубіжних підходів до визначення завдань поліції (міліції) та засад взаємодії органів охорони правопорядку з недержавними суб’єктами правоохоронної діяльності.
В сучасній Німеччині предметна публічна дискусія щодо з’ясування перспектив роздержавлення правоохоронної діяльності, можливостей приватизації окремих завдань поліції та впливу цього процесу на зміцнення почуття безпеки населення набула розмаху у середині 90-років ХХ ст. за ініціативою керівництва поліції, науковців, політиків, профспілок, інституцій громадянського суспільства. Аналітиками було визначено, що розгляд проблеми має здійснюватися на двох рівнях, а саме: опрацювання необхідних організаційно-правових засад і здійснення поглибленого комплексного емпірично-кримінологічного дослідження з метою виявлення можливого рівня впливу недержавних суб’єктів правоохоронної (поліцейської) діяльності на почуття безпеки громадян (суспільства у цілому).
Апологети “приватизації галузі безпеки” в Німеччині на той час запропонували таку філософську парадигму: боротьба зі злочинністю, що передбачає репресію (виявлення і розслідування скоєних злочинів) та профілактику, не може ефективно здійснюватися державою (поліцією, прокуратору, судом) при пасивній позиції суспільства. Вони наголошували, що держава зобов’язана забезпечити обивателям певний (мінімальний) рівень безпеки у межах наявних бюджетних та організаційних можливостей, а все, що виходить за межі надаваного державою мінімуму безпеки, повинно визнаватися додатковою розкішшю, яка має оплачуватися обивателем. Якщо держава неспроможна забезпечити обивателю абсолютну безпеку, то вона повинна потурбуватися про створення необхідних умов для створення і розвитку ринку таких послуг. “Купуючи” на цьому ринку безпеку, обиватель не обтяжує при цьому бюджет, а отже й інших обивателів-платників податків, за рахунок яких й забезпечується так званий мінімум безпеки.
Німецькі правознавці ґрунтуються на базовій тезі щодо неможливості цілковитого роздержавлення правоохоронної галузі, оскільки державі іманентно властива виключна монополія на застосування примусу, а її завдання у галузі забезпечення внутрішньої безпеки мають владний характер. З іншого боку, сучасна німецька правова доктрина передбачає, що в галузі забезпечення внутрішньої безпеки монополії держави не існує, оскільки кожен громадянин уповноважений піклуватися про власну безпеку. Тому гостро постало питання щодо того, які ж завдання поліції у галузі забезпечення безпеки можуть бути делеговані недержавним суб’єктам правоохоронної діяльності.
Наукова дискусія сприяла артикуляції позиції німецької держави щодо підходів до роздержавлення правоохоронної діяльності та приватизації завдань поліції, а також з’ясуванню певних колізій. Так, аксіоматичним залишається твердження щодо збереження у повному об’ємі відповідальності держави за гарантування внутрішньої безпеки (право інтервенції держави).
Налагодження партнерства між поліцією і приватними охоронними структурами пояснюється потребою ефективного забезпечення внутрішньої безпеки. Водночас дослідники акцентують увагу на наявності такої суперечливості: чи є подібне партнерство для поліції бездоганним з етичної точки зору, якщо приватні охоронні фірми та детективні агенції є суб’єктами підприємницької діяльності, мають власні економічні інтереси та надають послуги платоспроможним категоріям населення (проблема безпеки виключно для заможних осіб).
На думку німецьких фахівців у галузі поліцейського права, поліція є носієм державної монополії на застосування примусу, однак вона не володіє монополією у галузі забезпечення внутрішньої безпеки. Усталеним словосполученням “приватизація завдань поліції” ними охоплюється надзвичайно широке коло явищ: від внутрішньополіцейської діяльності, спрямованої на дебюрократизацію відомства шляхом заміщення цивільними фахівцями окремих посад в поліції, аж до цілковитого делегування недержавним суб’єктам правоохоронної діяльності права виконання окремих державних завдань із захисту суспільства від загроз і посягань на охоронюване благо.
Забезпечення внутрішньої безпеки (оборона перед загрозами та протидія злочинності) є завданням, від виконання якого держава апріорно ухилитися не може. У цій площині існує низка державних завдань, що за жодних обставин не підлягають приватизації (роздержавленню).
Приватизація поліцейських завдань зумовлена необхідністю ефективної оборони перед загрозою [4, с. 97]. Коли держава не здійснює або ж неспроможна здійснювати діяльність з метою забезпечення оборони перед загрозою, то неможливо відмовити обивателям (громадянам) у вжитті необхідних заходів щодо охорони їх прав [5, с. 180]. За цих обставин заборона приватної оборони перед загрозою виключена. А тому існує переконання, що приватні охоронні служби у галузі, пов’язаній з конкретними загрозами, можуть безперешкодно функціонувати та надавати відповідні послуги, що гарантується відповідно до п. 1 ст. 12 та ст. 19 Основного закону ФРН [6].
При приватизації завдань поліції можна виокремити дві групи випадків, а саме: допуск приватної оборони перед загрозою; передача (делегування) приватному секторові окремих завдань державу у галузі оборони перед загрозою.
При здійсненні оборони перед загрозами німецькою правовою доктриною допускаються такі класичні види діяльності приватних охоронних фірм:
охорона організацій, установ та підприємств;
охорона (як внутрішня, так й зовнішня) об’єктів (підприємств, залізниці, атомних електростанцій (ст. 2 Закону ФРН про атомну енергію), військових теренів (згідно з Законом ФРН про застосування безпосереднього примусу і спеціальних засобів військовослужбовцями бундесверу та цивільними вартовими) тощо);
охорона конвоїв;
охорона фізичних осіб;
консультативна діяльність у галузі безпеки;
аналіз можливих загроз для конкретних об’єктів або місць;
контроль вантажу (згідно з ст. 29 Закону ФРН про повітряний транспорт).
Фахівці у галузі поліцейського менеджменту зазначають, що з точки зору належного забезпечення внутрішньої безпеки приватними охоронними структурами проблемними (дискусійними) визнаються такі випадки:
забезпечення охорони торгівельних центрів (в умовах зростання терористичних загроз надзвичайно гостро постало питання ефективного забезпечення безпеки у публічних місцях);
монтаж і обслуговування систем сигналізації;
патрульна служба в криміногенних районах (проблему може складати діяльність приватних охоронних фірм в особливо небезпечних місцях);
контроль за паркуванням автотранспорту.
Набагато складнішим є питання делегування приватним суб’єктам державних завдань поліції у галузі безпеки. Передача до приватного сектору окремих завдань поліції можливо за умови наявності достатніх підстав. Спірним є факт, чи є достатньою підставою єдине прагнення до розвантаження поліції. При вирішенні проблеми приватизації завдань поліції обов’язковою умовою є збереження можливості контролю з боку поліції за приватними охоронними структурами, оскільки саме держава уповноважена забезпечувати внутрішню безпеку, а недержавні суб’єкти правоохоронної діяльності відіграють допоміжну роль.
Невирішеним залишається також питання щодо розмежування відповідальності поліції та недержавних суб’єктів правоохоронної діяльності у контексті забезпечення реалізації концепції “полів безпеки”. Статус “поля безпека” мають об’єкти та території, що перебувають під охороною приватних охоронних фірм. Водночас більшість цих об’єктів належить до місць публічного користування (банки, торгівельні центри, станції техобслуговування тощо). Зважаючи на присутність у цих місцях персоналу приватних охоронних фірм, є підстави розглядати їх як такі, що вилучені із сфери відповідальності працівників поліції. За цих умов виникає колізія відповідальності, що потребує чіткого правового урегулювання.
Більшість фахівців наголошує на наявності об’єктивної необхідності чіткого нормативного визначення переліку основоположних завдань поліції, які у жодному випадку не можуть бути делеговані недержавним суб’єктам правоохоронної діяльності.
Зазначимо, що при опрацюванні основоположних засад державної політики в галузі внутрішньої безпеки держави-члени Європейського Союзу зобов’язані зважати на європейський вимір гарантії внутрішньої безпеки. Відповідно до ст. К 1 Угоди про створення Європейського Союзу внутрішня безпека віднесена до завдань ЄС. Це положення гарантує приватним охоронним фірмам можливість надання послуг у межах Європейського Союзу. Слід також зважати на рекомендацію Ради Європи щодо співпраці з приватним сектором з метою запобігання злочинності (рекомендація № [87] 19 Ради Міністрів, що передбачає можливість кооперування недержавних суб’єктів охоронної діяльності та поліції).
Держави колишнього соціалістичного табору на стадії суспільної трансформації також зіткнулися з необхідністю визначатися щодо перспектив приватизації галузі безпеки. Досить показовим є досвід Республіки Польща, де перша ліцензія на надання послуг з охорони осіб та майна була видана 1 січня 1989 р., тобто зразу після набуття чинності Закону “Про господарчу діяльність” [7].
Приватизація завдань поліції у Польщі першочергово торкається виконання завдань у галузі охорони осіб та майна. До недержавних суб’єктів правоохоронної діяльності відносяться охоронні фірми, детективні агентства та служби охорони порядку, що створюються організаторами масових заходів.
Організаційно-правові засади діяльності недержавних суб’єктів правоохоронної діяльності визначено Законом Польщі “Про охорону осіб та майна” від 22 серпня 1997 р. [8]. Необхідність ухвали закону була зумовлена архаїчністю нормативно-правової бази. На той час існувала значна кількість створених відповідно до Закону “Про господарчу діяльність” суб’єктів господарчої діяльності, щодо легітимності діяльності яких існували обґрунтовані сумніви.
У штаті приватних суб’єктів охоронної діяльності Польщі нині перебуває близько 200 тис. осіб (натомість чисельність особового складу поліції нині складає близько 100 тис. осіб). Приватний сектор пропонує широкий спектр послуг з охорони осіб та майна, а саме: фізична охорона об’єктів і територій; конвоювання транспорту з грошима і дорогоцінностями; фізична охорона осіб; охорона спортивних і культурно-масових заходів [9].
У чинному польському законодавстві питанням делегування завдань поліції приватним охоронним агенціям і співпраці приватного сектору охорони з державними органами охорони правопорядку належної уваги не приділено. Щоправда, законодавець визначив перелік об’єктів, територій та закладів, що підлягають обов’язковій охороні, та окреслив засади їх охорони. Обов’язковій охороні підлягають об’єкти, важливі для обороноздатності, державного економічного інтересу, державної безпеки та інших важливих інтересів держави. До цих об’єктів віднесено: підприємства з виготовлення спеціальної (стратегічної) продукції; склади державного резерву; аеро- та морські порти; банки; електростанції; теплоелектроцентралі; трубопроводи; енергетичні та телекомунікаційні лінії; греблі; телекомунікаційні та поштові об’єкти та заклади; державні архівні установи. Вищеназвані об’єкти повинні охоронятися спеціальними приватними озброєними охоронними формаціями (охоронними бюро, службами безпеки), персонал яких має право на носіння зброї та відповідне технічне забезпечення. Отже, приватному сектору охорони були нормативно делеговані завдання охорони об’єктів, виключно важливих для публічного інтересу. Посилаючись на це, окремі фахівці стверджують, що з цього моменту у Польщі розпочався процес “приватизації галузі безпеки”.
Водночас зауважимо, що інші завдання у галузі охорони громадського порядку та громадської безпеки на основі закону формально приватизації не піддавалися.
Законодавство Республіки Польща припускає можливість застосування примусу суб’єктами приватного права. Наприклад, це передбачено положеннями Закону Польщі “Про охорону осіб і майна” та Закону Польщі “Про забезпечення масових заходів” [10]. Поліцеїсти звертають увагу на те, що передача певних функцій охоронним фірмам спричиняє необхідність законодавчого урегулювання застосування примусу персоналом цих приватних фірм. Щоправда, закон “Про охорону осіб та майна” визначає форми примусу та засади їх застосування. Закон “Про безпеку масових заходів” передбачає діяльність служб охорони порядку, що утворюються організатором масових заходів, та надає їм певні владні повноваження, однак натомість не окреслює адміністративні “засоби охорони” для осіб, по відношенню до яких застосовано засоби примусу.
Обсяг участі охоронних фірм в охороні громадського порядку та забезпеченні громадської безпеки залежить від їх різновиду. Серед них є служби, що потребують концесії (уступки) та діють у якості спеціальних озброєних охоронних формацій, а також служби, що функціонують на підставі дозволу, виданого комендантом поліції певного воєводства. Підприємці, які здійснюють концесійну діяльність у правоохоронній галузі, можуть надавати послуги суб’єктам, які здійснюють управління територією, об’єктами або обладнанням, що підлягають обов’язковій охороні, та з цього приводу внесені до відповідних обліків.
Закон уповноважує приватні суб’єкти охоронної діяльності до здійснення чинностей у галузі охорони осіб і майна та визначає цілі цієї діяльності. Зокрема, зазначено, що охорона осіб повинна забезпечувати безпеку їх життя, здоров’я та особисту недоторканість, а охорона майна має бути спрямована на запобігання злочинам і правопорушенням щодо майна, протидію спробам заподіяння шкоди, унеможливлення доступу на охоронювану територію не уповноважених на це осіб. Легітимними формами охоронної діяльності визнана безпосередня фізична охорона та технічне забезпечення.
Завдання, пов’язані з охороною осіб і майна, можуть виконувати три категорії працівників, а саме: особи, які мають ліцензії на фізичну охорону; особи, які мають ліцензії на технічне забезпечення; особи, які можуть виконувати завдання з охорони без наявності ліцензії. За загальним правилом, коло завдань і набір засобів, що застосовуються особою без ліцензії, є значно вужчим у порівнянні з ліцензованими працівниками.
Органом, уповноваженим до видання, відмови у виданні, позбавлення або вилучення ліцензії є комендант поліції воєводства [11]. Умовами отримання ліцензії є, крім окреслених у законі формальних умов, складання іспиту спеціальній комісії, що утворюється комендантом поліції воєводства.
Повноваження працівників охоронних фірм поділяються на основні та допоміжні. До першої категорії відносяться такі повноваження: встановлення підстав легітимного перебування осіб на охоронюваних територіях або об’єктах; перевірка документів з метою встановлення особистості; затримання осіб, які становлять очевидну безпосередню загрозу для життя або здоров’я людей, а також для майна, що перебуває під охороною, за умови їх негайної передачі поліції. У разі виникнення потреби ефективність реалізації цих повноважень гарантується можливістю застосування засобів безпосереднього примусу. Вони можуть застосовуватися у разі існування загрози для особи або майна, що перебувають під охороною, або ж з метою відбиття нападу на уповноваженого для охорони працівника і лише щодо осіб, які унеможливлюють виконання ним завдань, передбачених чинним законодавством. Засоби безпосереднього примусу можуть вживатися виключно у передбачених законом ситуаціях і лише щодо визначених ним суб’єктів. Законодавцем визнані такі засоби безпосереднього примусу: фізична сила у вигляді нейтралізуючих прийомів або інших подібних технік оборони, кайданки, багатофункціональні оборонні палиці, сторожові собаки, електричні паралізатори, газова зброя.
Здійснення нагляду за приватними охоронними структурами законодавцем покладено на Головного коменданта поліції Польщі, який до здійснення контролю та виконання наглядових чинностей уповноважує функціонерів поліції. Такі повноваження надаються працівникам превенційної служби (поліції громадської безпеки) Головної комендатури поліції або комендатур воєводств на підставі писемного представлення безпосереднього начальника. Нагляд поширюється на засади та способи реалізації завдань у галузі охорони, способи застосування працівниками недержавних суб’єктів засобів безпосереднього примусу (вогнепальної зброї), дотримання кваліфікаційних вимог персоналу приватних охоронних фірм. Зокрема, надзору підлягають: організація та засади діяльності, озброєння, оснащення та співпраця з іншими формаціями (службами); відповідність стану охорони із затвердженим планом охорони; режим доступу на територію охоронюваних об’єктів; доступ на територію офісу підприємця, який здійснює діяльність у галузі охорони осіб та майна, в дні та години, в які здійснюється або повинна здійснюватися статутна діяльність. Поліція уповноважена видавати письмові рекомендації з метою усунення виявлених порушень і дотримання приватними охоронними структурами приписів права.
Помітним явищем у контексті приватизації завдань поліції в Польщі стало ухвалення Закону “Про детективні послуги” від 6 липня 2001 р. [12]. В законі було визначено засади здійснення підприємницької діяльності у галузі надання детективних послуг, права і обов’язки детективів, засади та порядок набуття повноважень щодо надання такого виду послуг. Відповідно до ст. 2 закону поняття “детективні послуги” визначено як дії, що полягають у добуванні інформації про осіб, предмети та події, реалізовані на підставі укладеної з клієнтом угоди, у формах та в галузі, не віднесених до компетенції державних органів та інституцій. Детективи уповноважені здійснювати такі чинності:
збір інформації у цивільних справах щодо майна та дотримання вимог чесності у господарчих стосунках, нелегітимного використання у господарчій діяльності товарних знаків і торгівельних марок, нечесної конкуренції та оприлюднення відомостей, що становлять комерційну таємницю;
розшук майна та осіб (загиблих або таких, які переховуються);
збір інформації у справі, щодо якої здійснюється кримінальне провадження, провадження у справах про фінансові злочини та ін.., якщо при провадженні можна застосувати норми кримінального права, за умови, якщо замовник цих дій не є органом, що здійснює або наглядає за провадження з цих справ.
Детективна діяльність визнана діяльністю квазиполіцейською, а тому законодавець передбачив досить жорсткі умови отримання ліцензії детектива, що видається комендантом поліції воєводства після складання кандидатом іспиту спеціально створеній комісій. Тематика іспиту надзвичайно широка, охоплюючи питання з різних галузей права.
Законом не визначено каталогу засобів і методів, що можуть використовуватися детективом при виконанні службових чинностей. Натомість чітко окреслено те, що детективу заборонено. Згідно з ст. 7 закону “Про детективні послуги” детектив позбавлений можливості застосування технічних засобів та здійснення оперативно-розшукових дій, що нормативно віднесено до компетенції державних правоохоронних органів.
Варто зауважити, що ідея приватизації частини завдань поліції окремими фахівцями не підтримується. Опоненти концепції “приватизації галузі безпеки” зазвичай наголошують на відсутності у персоналу приватних охоронних структур відповідної кваліфікації для виконання завдань, що належать до компетенції державних правоохоронних органів, перш за все поліції. Вони зазначають, що зорієнтований на отримання прибутку приватний охоронний сектор неспроможний виконати жодної з чотирьох основоположних функцій державної поліції – підтримання правопорядку (law enforcement), служба на користь суспільства (social refferal), підтримання громадського порядку та громадської безпеки, запобігання злочинності. Серед типових аргументів проти приватизації завдань поліції також називається логістичну недосконалість приватних охоронних фірм (відсутність розгалужених загальнодержавних систем зв’язку і баз даних, науково-дослідних осередків тощо). Істотним аргументом проти приватизації завдань поліції є неможливість налагодження ефективного контролю за діяльністю приватних суб’єктів правоохоронної діяльності з боку громадянського суспільства. Вважається також, що приватний охоронний сектор не має за мету охорону публічного інтересу, оскільки зацікавлений в охороні лише тих суб’єктів та осіб, які спроможні оплатити такі послуги. Таким чином, увага акцентується на проблемі “безпеки для заможних”, які мають фінансові можливості для придбання безпеки як різновиду товару.
Резюмуючи вищесказане, зазначимо, що приватизація галузі безпеки (завдань поліції) не є якоюсь недоречністю або абстракцією. Це комплексна проблема, що торкається надзвичайно важливої галузі суспільного буття – забезпечення внутрішньої безпеки держави. Її поява зумовлена неможливістю держави та органів місцевого самоврядування забезпечити кожному обивателю безпеку, намірами вивільнити поліцію від виконання окремих завдань та націлити її на вирішення стратегічних завдань, а також прагненням надати громадянам можливість безпосередньої участі у підвищенні рівня безпеки в суспільстві.
Держава несе перед суспільством виключну відповідальність за підтримання правопорядку та притягнення до відповідальності винних у скоєнні злочинів осіб. З іншого боку, залучення до здійснення правоохоронної діяльності недержавних суб’єктів об’єктивно сприяє розширенню стратегічних можливостей урядів у боротьбі з правопорушеннями. Приватні охоронні бюро, детективні агентства та служби безпеки не складають конкуренції поліції, оскільки є допоміжними суб’єктами у галузі забезпечення громадського порядку та громадської безпеки. Діяльність недержавних суб’єктів у галузі забезпечення внутрішньої безпеки позитивно впливає на формування нової гуманної моделі моралі та правопорядку і не може суперечити принципу рівноправності.
Виконання поліцейських завдань у галузі забезпечення громадської безпеки та охорони громадського порядку іноді потребує застосування особливих правових форм діяльності, пов’язаних перш за все із вжиттям засобів безпосереднього примусу, у тому числі й вогнепальної зброї. За цих умов слід звертати увагу на те, аби приватизація завдань поліції не порушила певних кордонів, у межах яких заходи примусу нормативно уповноважені вживати лише чітко визначені суб’єкти, а також аби застосування нових організаційних форм забезпечувало законні права та інтереси громадян і суспільства у цілому. Приватизація завдань поліції означає передачу недержавним суб’єктам лише права на реалізацію окремих завдань, а не завдань держави у сфері правопорядку, а тим більше повноважень застосування примусу, що є виключеною прерогативою держави.
Список використаної літератури
Biernat S. Prywatyzacja zadan publicznych // Problematyka prawna. – Warszawa-Krakow, 1994; Blas A. Formy dzialan administracji w warunkach prywatyzacji // Administracja i prawo administracyjne u progu trzeciego tysiaclecia. – Lodz, 2000.
Schoch F. Privatisierung von Verwaltungsaufgaben // Deutsches Verwaltungsblatt. – 1994; Leonski Z. Problemy prywatyzacji administracji publicznej a ochrona praw jednostki // Jednostka wobec dzialan administracji publicznej (pod red. E. Ury). – Rzeszow, 2001.
Нор В., Грищук В. Права людини і правові проблеми роздержавлення правоохорон-ної діяльності // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 1999. – Вип. 34.
Mahlberg L. Gefahrenabwehr durch gewerbliche Sicherheitsunternehmen // Schriften zum цffentlichen Recht. – 1988. – Bd. 532.
Bracher Ch.-D. Gefahrenabwehr durch Private. Eine verfassungsrechtliche Untersuchung zu den Grenzen der Ьbertragung von Aufgaben der Gefahrenabwehr auf Private und die staatliche Zulassung privater Gefahrenabwehr. – Wiesbaden, 1987.
Основной закон ФРГ // Конституции зарубежных государств. – М., 1997.
Ustawa z dnia 23 grudnia 1988 r. o dzialalnosci gospodarczej // Dziennik Urzedowy. – 1988. – Nr. 41. – Poz. 324 ze pozn. zm.
Uztawa z dnia 22 sierpnia 1997 r. o ochronie osob i mienia // Dziennik Urzedowy. – 1997. – Nr. 114. – Poz. 740 ze pozn. zm.
Ura E., Pierprzny S. Udzial firm ochrony osob i mienia w zapewnieniu bezpieczenstwa i porzadku publicznego // Prawne i administracyjne aspekty bezpieczenstwa osob i porzadku publicznego w okresie transformacji ustrojowo-gospodarczej (pod red. W. Bednarka i S. Pikulskiego). – Olsztyn, 2000.
Ustawa z 22 sierpnia 1997 r. o bezpieczenstwie imprez masowych // Dziennik Urzedowy. – 1997. – Nr. 106. – Poz. 680 ze pozn. zm.
Bednarek W., Dobkowski J., Kopacz Z.. Policja administracyjna w systeme administracji publicznej (wybrane zagadnienia) // Instutucje wspolczesnego prawa administracyjnego. Ksiega jubileuszowa Prof. dr. hab. Jozefa Filipka. – Krakow, 2001.
Ustawa z uslugach detektywistycznych z 6 lirca 2001 r. // Dziennik Urzedowy. – 2002. – Nr. 12. – Poz. 110 ze pozn. zm.
< Попередня Наступна >