224

---

М.Н. Курко

ОКРЕМІ ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

З метою реалізації стратегічного курсу України на інтеграцію до Європейського Союзу, забезпечення всебічного входження України у єв­ропейський політичний, економічний і правовий простір та створення передумов для набуття Україною членства в ЄС Указами Президента України затверджено Стратегію інтеграції України до ЄС. Основними напрямами культурно-освітньої і науково-технічної інтеграції визначено впровадження європейських норм і стандартів в освіті, науці і техніці, поширення власних культурних і науково-технічних здобутків у країнах ЄС. Основні риси сучасної парадигми освіти визначено ще в Декларації прав людини, проголошеній і затвердженій Генеральною Асамблеєю ООН, де відзначається, що освіта має бути спрямована на загальний роз­виток людини. Це принципове положення присутнє майже у всіх сучас­них зарубіжних програмах розвитку освіти, і в Україні також.

Переломним моментом у розвитку системи освіти в країнах ЄС стали 60-ті рр. ХХ ст. Теза про те, що збереження західними країнами та США гегемонії у світі можливе тільки за умов суттєвого підвищення ста­ндартів національної системи освіти, була беззаперечно прийнята суспіль­ством, парламентом і федеральним урядом. Тому у 60-70-х рр. спостері­галося неухильне підвищення статусу освіти, яка почала визнаватися як загальнодержавна цінність. У цей період відбувається інтенсивний пошук нових підходів до розбудови освітньої системи, що призвів до появи ціло­го ряду освітніх концепцій. Найбільш відомі з них - меритократична кон­цепція, концепція «мультикультурної освіти», концепція «гуманістичного навчання», концепція «структурного функціоналізму».

Меритократична концепція ґрунтується на положенні про про­відну роль інтелектуальної еліти у створенні могутньої та

процвітаю­чої держави. У зв’язку з цим прийшло розуміння необхідності ранньо­го виявлення обдарованих дітей та створення для них елітарної систе­ми освіти. Основними складовими «формули успіху» у вихованні національної еліти в розвинених країнах вважаються науково обґрун­тований, ретельний відбір здібних дітей і підлітків; перевага розуму й здібностей над походженням; наявність високопрофесійних фахівців, спеціально підготовлених до роботи з обдарованими дітьми.

У сучасних умовах в Україні дедалі стає очевидним, що смис­лом і основним показником прогресу людства є розвиток кожної окре­мої людини на основі її здібностей. До того ж це - головний важіль подальшого прогресу суспільства, особливо в умовах переходу до нау­ково-інформаційних технологій, а потім - і суспільства знань, де успіх у виробництві й життєдіяльності залежатиме насамперед від розвитку людини. У зв’язку з цим істотно актуалізується не тільки з огляду на інтереси окремої людини, а й суспільства загалом, завдання - якомога більше наблизити навчання і виховання кожної дитини до її сутності, здібностей та особливостей. На наш погляд, цей принцип має бути ви­значальним під час проведення будь-яких змін в освіті, бо саме він дозволить досягти найвищої якості освіти і, що надзвичайно важливо, не всупереч природі кожної людини, а завдяки її пізнанню й розвитку.

Концепція «мультикультурної освіти» набула популярності у 70-90-ті рр. ХХ ст. у зв’язку з посиленням в суспільстві демократичного руху за зміну статусу іммігрантів, індіанців, сексуальних меншин, людей з фізичними або психічними вадами тощо.

З кінця 70-х рр. активізувалася антитехнократична концепція «гуманістичного навчання», що цілком слушно розглядається фахів­цями як антитеза традиційної системи освіти. Остання заснована на соціоцентричному підході, у межах якого мета розвитку особистості – її соціалізація та професіоналізація з позицій максимальної суспільної корисності. На початку 80-х рр. впроваджено в освітню практику кон­цепцію «структурного функціоналізму», в якій однією з основних за­сад визнається моральне виховання студентів.

У сучасній Україні нового бачення набула така функція навча­льного процесу – навчити людину використовувати здобуті знання у своїй практичній діяльності (професійній, громадсько-політичній, по­бутовій та ін.). Поки що, на превеликий жаль, засвоєння знань тим, хто навчається, часто зорієнтоване на досягнення «тактичної мети» – ус­пішно скласти іспит або залік. За такого підходу людина і знання най­більше зближуються в момент іспиту, але потім швидко й назавжди взаємно віддаляються. Практично втрачається сенс навчання, засвоєн­ня знань. Тому необхідно позбутися формального підходу до навчан­ня, перетворити навчальну діяльність в органічне засвоєння знань як методології, бази, основи діяльності людини у різних сферах життя.

Освіта в сучасних умовах є могутнім чинником розвитку духов­ної культури українського народу, відтворення інтелектуальних і про­дуктивних сил суспільства, запорукою громадянського миру і майбут­ніх успіхів у зміцненні й утвердженні авторитету України як суверен­ної, незалежної, демократичної, соціальної та правової держави – повноправного члена європейської та світової спільноти. Освіта і май­бутнє – два ключові аспекти, з позицій яких слід розглядати стан справ, що склався в галузі загальної середньої освіти, та визначати її перспективи. Національна система освіти функціонує у правовому по­лі, що ґрунтується на Конституції України, Законах України «Про освіту», «Про вищу освіту», «Про загальну середню освіту», «Про до­шкільну освіту», «Про позашкільну освіту», «Про охорону дитинства», Національній доктрині розвитку освіти.

Необхідність реформування системи вищої освіти України, її удосконалення і підвищення рівня якості є найважливішою соціокультурною проблемою, яка значною мірою обумовлюється процесами глобалізації та потребами формування позитивних умов для індивідуа­льного розвитку людини, її соціалізації та самореалізації у цьому світі.

Ці процеси диктують, перш за все, необхідність визначення, гармоні­зації та затвердження нормативно-правового забезпечення в галузі освіти з урахуванням вимог міжнародної та європейської систем стан­дартів та сертифікації.

Основною метою державної політики в галузі освіти є створен­ня умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, оновлення змісту освіти та організації навчаль­но-виховного процесу відповідно до демократичних цінностей, ринко­вих засад економіки, сучасних науково-технічних досягнень.

Пріоритетними напрямами державної політики щодо розвитку вищої освіти є: особистісна орієнтація вищої освіти; формування наці­ональних і загальнолюдських цінностей; створення для громадян рів­них можливостей у здобутті вищої освіти; постійне підвищення якості освіти, оновлення її змісту та форм організації навчально-виховного процесу; запровадження освітніх інновацій та інформаційних техноло­гій; формування в системі освіти нормативно-правових і організацій­но-економічних механізмів залучення і використання позабюджетних коштів; підвищення соціального статусу і професіоналізму працівників освіти, посилення їх державної і суспільної підтримки; розвиток осві­ти, як відкритої державно-суспільної системи; інтеграція вітчизняної вищої освіти до європейського та світового освітніх просторів.

Стає усе більш очевидним, що необхідна розробка довгостроко­вої програми структурної адаптації національної освітньої політики до нових міжнародних умов. При розробці стандартів враховуються про­цеси створення єдиного освітнього простору в Європі. Рекомендації щодо нормативних вимог визначаються згідно з Лісабонською конве­нцією і Болонською декларацією.

Окремо варто сказати про систему управління освітою, яка має базуватися на сучасних засадах освітнього менеджменту. Адже реалі­зація системи гуманістичного навчання неможлива без упровадження гуманістичної системи управління навчальними закладами, оскільки функціонування не орієнтованого на людину управління дискредиту­ватиме саму ідею гуманізації навчально-виховного процесу.

Потреба оперативно реагувати на нові, часом непередбачувані вимоги потребує не лише того, щоб структура й механізм управління середньою освітою були диверсифікованими і гнучкими, а також щоб вони планувалися під час консультацій з усіма зацікавленими сторо­нами. Відповідальність має чітко розподілятися між національним, регіональним та місцевим рівнями як щодо підтримки послідовності системи, так і щодо врахування місцевих або регіональних потреб і реалій. Тому, беручи до уваги національні традиції та історію певного регіону, треба не тільки шукати узгодження в питаннях визначення ролі, обов’язків та їхнього розподілу, а й гарантувати також, щоб ці структури працювали гармонійно й демократично з появою нових потреб.

Запровадження ступеневої системи вищої освіти й уведення но­вих освітньо-кваліфікаційних рівнів «бакалавр» та «магістр» надає широкі можливості для задоволення освітніх потреб особи, забезпечує гнучкість загальноосвітньої, загальнокультурної та наукової підготов­ки фахівців, підвищення їх соціального захисту на ринку праці та інте­грацію у світове освітянське співтовариство. Запровадження ступеневої вищої освіти в Україні значно розширило правові рамки фахівців, про що свідчить ратифікована Верховною Радою України конвенція «Про визнання кваліфікацій вищої освіти в європейському регіоні» (Лісабон, 1997 р.).

З метою незалежного забезпечення якісних показників освітньої діяльності законодавство України передбачає чіткий та прозорий ме­ханізм її регулювання, основними складовими якого є інституції ліцен­зування, атестації та акредитації. З цією метою в Україні створено від­повідну державно-громадська інституцію – Державну акредитаційну комісію (ДАК), яка забезпечує додержання вимог до вищої та профе­сійно-технічної освіти шляхом встановлення відповідних нормативних показників до їх ліцензування та акредитації. До складу ДАК входять представники громадськості – найвідоміші вчені, ректори навчальних закладів та державні особи.

Освіта вищого закладу є важливим елементом системи генерації знань. Вона забезпечує взаємозв’язок фундаментальної освіти і мож­ливості гнучкого реагування на потреби в кадрах по пріоритетних для країни напрямах, розвиток інтелектуальних здібностей майбутніх фа­хівців. Сьогодні необхідно трансформувати вузівський сектор освіти у складову національної інноваційної системи, одночасно сприяючи під­вищенню рівня професійності.

Освіта має готувати глобалістичну людину, точніше здатну жи­ти і ефективно діяти в глобальному середовищі. Тут є надзвичайно широкий спектр завдань – від формування відповідних світоглядних позицій, розуміння українського розвитку в контексті світових цивілізаційних процесів до відпрацювання навичок спілкування зі світом, людьми з інших країн, переймання їх досвіду і досягнень. Це особливо важливо в умовах, коли прогрес кожної окремої країни залежить не тільки від зусиль її громадян, а й від того, наскільки вони здатні сприймати все краще, що є в інших країнах.

Згадаємо ще про одну проблему, тобто про велику кількість програм окремих аспектів розвитку освіти. Сьогодні їх - десятки. Є програми галузеві, програми, за які відповідають представники декіль­кох галузей, тощо. Водночас нема узгодженості, конкретизації, струк­турованості, механізмів виконання багатьох програм. Жодна програма фінансово не забезпечена. Крім того, кожна програма має свою пері­одичність і обсяги звітності. Потрібно систематизувати чинну базу програм та припинити практику розробки і прийняття програм без за­безпечення їх фінансування.

Для досягнення якісної освіти корективи необхідно провести і в такій важливій сфері, як формування системи цінностей особистості. Освіта має готувати по-сучасному цінністно орієнтовану особистість. Суспільство загалом і освіта зокрема, відповідальні за формування у людей цінностей, час яких уже минув. Варто зрозуміти, що утвер­дження цінностей, які віджили свій вік, дуже негативно позначається не тільки на сутності особистості, а й, безумовно, на життєвому шляху людини та характері суспільства.

Отже, опираючись на досвід та концепції реалізації надання освітніх послуг зарубіжних країн, в Україні необхідно вжити заходів, що посприяли б поглибленню й модернізації економічного мислення в суспільстві, вдосконаленню нормативно-правової регламентації вищої освіти відповідно до законодавства розвинених країн, підвищенню капіталізації організацій в результаті інвентаризації активів вищих навчальних закладів, реєстрації прав на результати інтелектуальної діяльності, створенню великих конкурентоздатних науково-дослідних центрів відповідно до пріоритетних напрямків інноваційного розвит­ку - національних лабораторій, розширенню програмного фінансуван­ня у формуванні відомчих і державних цільових програм освітньої сфери із залученням провідних національних і зарубіжних організацій до цих програм і стратегії розвитку освітництва.

Успішна реалізація українською освітою зазначених функцій, поряд з іншими актуальними перетвореннями, дозволить сформувати людину з інноваційним типом мислення, інноваційним типом культу­ри, з готовністю до інноваційного типу діяльності, що стане адекват­ною відповіддю на перехід цивілізації в інноваційний тип розвитку. Лише сформувавши інноваційну особистість, зможемо стати конку­рентоспроможною нацією.

 

< Попередня   Наступна >