Головна Наукові статті Питання юридичної освіти ЗБЕРЕЖЕННЯ ТА РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНИХ ДУХОВНИХ ТРАДИЦІЙ ПРИ ФОРМУВАННІ МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИХ ЗАСАД ОСОБИСТОСТІ КУРСАНТА ЮРИДИЧНОГО ВУЗУ

ЗБЕРЕЖЕННЯ ТА РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНИХ ДУХОВНИХ ТРАДИЦІЙ ПРИ ФОРМУВАННІ МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИХ ЗАСАД ОСОБИСТОСТІ КУРСАНТА ЮРИДИЧНОГО ВУЗУ

Наукові статті - Питання юридичної освіти
333

О.Г. Поліщук

ЗБЕРЕЖЕННЯ ТА РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНИХ ДУХОВНИХ ТРАДИЦІЙ ПРИ ФОРМУВАННІ МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИХ ЗАСАД ОСОБИСТОСТІ КУРСАНТА ЮРИДИЧНОГО ВУЗУ

З’ясовується як збереження і розвиток національних духовних традицій впливають на формування морально-етичних засад особис­тості курсанта юридичного вузу.

Ключові слова: особистість, християнські морально-етичні засади, духовність, традиції.

Постановка проблеми. Сучасна доба, яку ще часто називають епо­хою глобальної цивілізаційної універсалізації, епохою розмивання й знеці­нення кордонів між різними сферами людської життєдіяльності, має, на наше переконання, яскраво виявлені позитивні, так само, втім, як і проти­лежні їм, виміри, які ще часто вважають сучасними викликами. До безсум­нівних позитивів сучасності слід віднести яскраво виявлену в епосі межі другого та третього тисячоліть відкритість для особистості, яка прагне пря­мувати шляхом власного духовного та інтелектуального самовдосконален­ня, різних сфер знань із різних сфер науки, техніки тощо. Зникнення систем табу, які часто мали в давньому та особливо недавньому минулому ідеоло­гічний, догматизований характер суттєво полегшує шлях формування гар­монійної особистості, яка може не з примусу, а цілком свідомо, обирати близькі їй морально-етичні парадигми, орієнтуватися на адекватні до її вла­сного розуміння світу й людини ціннісно-смислові універсалії.

Водночас і саме внаслідок згаданих причин сучасна доба накладає велику відповідальність на тих, хто за покликанням і за місцем у суспільстві повинен допомагати молодій особистості, чиї моральні цінності ще перебувають у стадії формування, знайти справжній шлях власного роз­витку, не схибити у виборі орієнтирів у просуванні вперед. Це положення набирає особливої ваги, коли йдеться про формування індивідуально

сті курсанта, майбутнього правоохоронця, який покликаний у своїй практич­ній діяльності дотримуватися не лише норм законодавства (ця диспозиція є аксіоматичною), а й орієнтуватися на ті засадничі принципи та поло­ження, які значною мірою й визначили ці норми.

Надійною в усі часи концептуальною засадою руху вперед для українського суспільства і особистості як його провідної складової були, є і будуть християнські морально-етичні цінності, їх практичне напов­нення у різних буттєвих ситуаціях та соціально-психологічних моделях. Так само важливою підвалиною для сучасного формування особистості є актуалізація духовно-інтелектуального досвіду, набутого багатьма по­коліннями предків, залучення його найбільш вагомих констант до різних форм навчального та виховного процесу. Отже, без ґрунтовного розгля­ду цих двох смислових універсалій – християнських цінностей і тісно пов’язаного з ними нагромадженого культурно-історичного досвіду не можна вести мову про адекватну сьогоденню та завданням майбутнього підготовку майбутнього правознавця, правоохоронця. Окреслене щойно положення зумовлює актуальність цієї розвідки.

Стан дослідження. У вітчизняному гуманітарному дискурсі, а особливо – у тій його провідній царині, в тій особливій культурній сфері, метою й головним завданням якої є опікування процесом стано­влення духовно-інтелектуальної ідентичності майбутніх поколінь як одним із найбільш помітних пріоритетів розвитку й збереження націо­нального універсуму, всебічного захисту наріжних рис унікальності українського народу, за наявністю яких й ототожнюють українців у європейській та світовій родині націй, християнським морально-етичним засадам у вихованні особистості приділялася значна увага. Саме на їхній неперебутності наголошували всі без винятку провідні мислителі, митці, а один із найбільших наших філософів – Григорій Сковорода, за свідченням його учня та першого біографа Михайла Ковалинського, пояснюючи свою позицію в такий спосіб, навчав майбутні покоління: «Багато, – казав мислитель, – не розуміючи мене або не бажа­ючи розуміти, роблять наклеп, начебто я відкидаю історію Старого й Но­вого Завіту, тому що визнаю й сповідую в ній духовний розум, відчуваю Богом писаний закон і добачаю сутнє через буквальний смисл. Я допов­нюю цим історію, а не руйную, бо як тіло без духа мертве, так і Святе

Письмо без віри; віра ж є звістка невидимих. Коли я хвалю доблесть воїна, безстрашність, мужність, хоробрість його, то цим не знищую ні його одя­гу, ані його зброї. Однострій, оснащення, зброя воїна є історія, а розум і слава цієї історії - це дух воїна, діло його» [1, с 38].

Виклад основних положень. Вважаємо за необхідне принаймні в короткому огляді зупинити увагу на кількох ключових диспозиціях мір­кувань видатного мислителя й наставника. Є цілком очевидним, що Гри­горій Сковорода пріоритетну увагу приділяв звільненню наріжних засад власного наставницького мислення від щонайменших підозр у його не­відповідності Святому Письму. Водночас він із не меншою мірою аргументованості своєї позиції наполягав на власному праві на новаторство у осмисленні морально-етичних засад християнських одвічних істин. Такий смисловий синтез прямо вказує на принцип новаторства як питомий для формування юної особистості, на можливість і навіть гостро відчуту мис­лителем потребу адаптування засад Святого Письма не лише ним, а й ко­жним справжнім наставником у реалії мінливого сьогодення.

Важливою концептуальною домінантою міркувань Г.С. Сковороди є також і те, що мислитель проводить пряму аналогію, пряму концептуальну паралель між воїном та віруючим, між служінням Богові та служінням за­хистові людей. У нашому контексті, де йдеться про формування, говорячи термінологією Григорія Сковороди, «воїна», а висловлюючись за допомо­гою сучасної термінологічної бази, «захисника правопорядку», така сутнісна єдність може розглядатись як визначальна для окреслених типів понять.

Тим більше, що Григорій Сковорода акцентує на тому, що єд­ність «одностроїв» та «доблесті» воїнів прирівнюється до єдності Свя­того Письма та віри. «Розум і слава історії» у вказаній контамінації прирівнюється до «духу воїна, діла його». Отже, у морально-етичних, світоглядних парадигмальних засадах найбільшого українського філо­софа й педагога зі зримою точністю відбилися перспективи формуван­ня та розвитку українського «воїнства» як сказали б тоді, тобто україн­ських правоохоронців, які присвячують своє життя збереженню пра­вопорядку, дотриманню всіх прав і свобод людини й громадянина, як визначаємо зараз.

У цитованому міркуванні Григорія Сковороди, на наше переко­нання, привертає увагу й наступна ціннісно-смислова парадигма. Ідеться про відчуття сутнього і дотримання Богом даного закону через буквальний смисл. Правознавець, правоохоронець, юрист завжди несе свою службу, власне служіння у відданості не лише Духові, а й Букві Закону. Саме в цьому вбачає він смисл свого високого покликання.

Власне, вони – Дух і Буква Закону, на варті якого правоохоронець по­стійно перебуває, - є невіддільними у його свідомості. Так само, при­нагідно зауважимо, як і у свідомості всіх законослухняних громадян.

Григорій Сковорода, розмірковуючи над сенсом буття й покликан­ням людини, з граничною ясністю вказував на першооснову всіх справж­ніх, всіх істинних законів, створених людським розумом. А саме – на Бо­жественний закон, де невіддільними є не лише Дух і Буква, а й Служіння Істині й Служба на варті Закону, правопорядку. Саме цим, на наш погляд, можна пояснити те, що мислитель не бачить іншого шляху для реалізації особистості як буквальне та повсякчасне, щоденне свідоме дотримання Духу і Букви Божественного закону, а відтак – й законів, створених людь­ми. Він наголошував на тому, що похвала «доблесті воїна» є не просто ша­ною до нього як до звитяжної й шляхетної особистості, а й виявом вищої шани до воїна саме як до того, хто всім своїм життям захищає Дух і Букву дарованого Богом і втіленого людьми Закону. Така єдність є характерною не лише для осмислення Сковородою окресленої проблеми, а й зустрічаєть­ся у працях інших українських мислителів – дослідників цього питання.

Сутнісно вагомим у вказаній смисловій контамінації є також і те, що Григорій Сковорода наголосив, що «однострій, оснащення, зброя воїна є історія, а розум і слава цієї історії – це дух воїна, діло його». У заявленому нами проблемно-тематичному контексті вихов­ний вплив від осмислення цієї єдності є визначальним, адже саме він окреслює провідний спосіб трансцендентного сполучення поколінь – минулого з сучасним, сучасного з прийдешнім. Форма воїна, однострій правоохоронця, відтак, є тим, що синтетично сполучає минуле з май­бутнім, береже традиції та виховує у дусі національної духовності. Саме у такому, сакралізованому українською християнською традиці­єю однострої, бачив Григорій Савович Сковорода втілення «розуму й слави… історії». А ще – втілення «духу воїна, діла його».

Для того, щоб переконатися у важливості цієї проблематики не лише для ХVІІІ ст., в якому жив Григорій Сковорода, а й для сучасного стану розвитку правової культури й правової свідомості звернемо увагу на окремі концептуальні положення, що їх висловлює у недавно виданому навчальному посібнику «Філософія права» відомий львівський правозна­вець С. Сливка. Міркуючи про саму структуру філософії права як галузі юридичної науки й синтетично сполучаючи ці міркування із постановкою навчально-виховних завдань щодо формування особистості майбутнього юриста – правоохоронця, учений таким чином структурує бачення філо­софсько-правової царини знань, що стає очевидною іманентно споріднена зі сковородинівським началом провідна ідея. Від початків осмислення феномена людини у його філософсько-правовому розумінні до антропо­логічних та антропософських аспектів трактування права і держави.

Такий концептуальний підхід дозволяє вести мову як про «метафізи­чні властивості тіла людини», про «фотони душі людини» й про «надпри­родні атрибути духу людини», так і про «антропологічне обґрунтування права». Як бачимо, принцип барокового універсального погляду на людину та її місце в світі та суспільстві не лише не знецінився із плином часу, а й здобуває новітнє смислове наповнення у правознавчій науці ХХІ ст. Профе­сор С Сливка у цьому контексті відзначає: «Антропологією права сьогодні важко когось здивувати. Що ж стосується антропософії права, антропології держави, то це дискусійні поняття. Проте, розвивати думку в цьому напря­мкові потрібно, і, як свідчить практика, курсанти (студенти) та магістри проявляють щодо цього неабиякий інтерес» [2, с 5].

Отже, сучасний універсалізм у пізнанні світу не лише орієнтований на класичне сковородинівське «Пізнай в собі людину», а й спрямований на розширення обріїв наукового пізнання, на звільнення наукового пошу­ку й навчального процесу від штучної обмеженості, від догматичного ро­зуміння пізнання дійсності. Як слушно зауважує вчений, таке звільнення, таке новаторське наповнення пріоритетів правознавчої науки часто диктує не лише сама сучасна епоха, а й її представники - курсанти та студенти, які виявляють до цих новітніх, але базованих на класичних взірцях світо­вої та вітчизняної думки, галузей права «неабиякий інтерес». Усе означене вище не лише вкотре засвідчує наявність духовно-інтелектуальних націо­нальних традицій у процесі формування особистості «воїна» або право­охоронця, а й указує на принципову, запропоновану ще Г.С. Сковородою засаду непорушної єдності розгляду «видимого і невидимого» світів, лю­дини й світу, людини й держави, на варті законів якої й перебуватимуть вихованці вузу юридичної спеціалізації.

Слід зауважити, що всі розглянуті нами вище смислові конста­тації є цілком відповідними до завдань сучасного багатоаспектного формування морально-етичних засад особистості курсанта юридично­го вузу. До того ж саме ці ідейно-смислові парадигми вказують ще на одну вельми суттєву проблему. Йдеться, зокрема, про цілком відчутну потребу повсякчасного виховання індивідуальності курсанта як еруди­та, як людини, що завжди цікавилася та цікавитиметься у майбутньому різноманітними надбаннями цивілізації. Подібне зацікавлення скарба­ми минувшини має не лише загальнокультурну мету й характер, а й так само зумовлюється іманентним усвідомленням того, що в сучасному світі курсантові, студентові-юристу вже далеко недостатньо бути тільки добрим фахівцем лише у своїй галузі.

Провідним джерелом, з якого в усі часи черпають знання про такі цивілізаційні скарби, є книга. В українській культурній традиції повага до книги як феномена цивілізаційного поступу є очевидною. Такою, що не потребує доведень. Достатньо лише згадати шанобливе ставлення до кни­ги в добу України-Руси, чи не найяскравіше виявлене у діяльності Яро­слава Мудрого, слово до власних книжок, мовлене видатним бароковим мислителем С. Яворським, ставлення до книгодрукування та книгозбирання як до пріоритетів власної духовної та державницької діяльності митрополи­тів Петра Могили та Сильвестра Косова, гетьмана Івана Мазепи, святого Дмитра Туптала та багатьох інших національних світочів думки, слова та дії. Геніальний український мислитель та поет Тарас Шевченко у своєму «Щоденникові», описуючи власне враження від зустрічі з книгою після довготривалої, вимушеної внаслідок важкого заслання, розлуки таким чи­ном визначив її роль у житті інтелігентної, освіченої людини: «Після деся­тирічного посту я притьмом кинувся до книжок…» [3, c. 151].

Провідний український мислитель зовсім не випадково, а ціл­ком закономірно акцентував увагу на ролі книги, втім, як притаманно його дещо іронічному уявленню про світ, констатувавши це у дефініції «я притьмом кинувся до книжок». У цій констатації відверто виявлена правда. Так само, як жива істота не може існувати без кисню, не може людина мисляча існувати без книги. Тому книга у розумінні Т.Г. Шевченка не просте джерело знань, а спосіб долучення до культу­рного всесвіту, спосіб єднання з досвідом минулого, засіб повсякчас­ного духовно-інтелектуального збагачення особистості. Саме тому оцінює Т.Г. Шевченко культурний рівень міст, що через них довелося йому повертатись із заслання саме за наявністю бібліотек. Перебуваю­чи в Астрахані, він занотовує: «За порадою отця Гавриїла пішов роз­шукувати міську бібліотеку…прочитав я на світло-блакитній вивісці: «Публичная библиотека для чтения». «Браво, – подумав я, – в Астра­хані публічна бібліотека. Значить і читачі є» [3, с. 98]. Така характери­стика духовного здоров’я й культурного рівня міста для геніального мислителя та поета у ХІХ ст. була визначальною. Але чи означає це те, що нині спосіб психологічного формування особистості засобами за­лучення до інтелектуальних надбань, що їх містять книги, засобами формування потреби особистісної причетності до неозорого обширу знань, які відкриває перед людиною книга, втратив своє значення, став неактуальним? Звісно ж, такий висновок був би неправильним.

Особливо, якщо врахувати те, що сьогодні йдеться про добу глоба­льної інформатизації, про актуалізацію в гуманітарному процесі всіх форм залучення у навчально-виховний процес знання людини про саму себе, про інших людей, про світ. А безпосередньо через таку актуалізацію - про формування новітньої особистості третього тисячоліття. Саме тому зовсім невипадково вибудовував ще в позаминулому столітті пряму паралель Тарас Шевченко: «є публічна бібліотека. Значить і читачі є». Адже якщо є читачі, то є й суспільний культурний рівень, є перспектива розвитку в цивілізованому напрямку. Саме тому дуже важливою для здійснення про­відних завдань сучасного процесу формування особистості курсанта є й нагальна для сьогодення і майбутнього проблема розширення розуміння феномена книги, її повсякчасної відкритості для читачів, про яку у ХІХ ст., на відміну від ХХІ не можна було й помислити.

Увага до феномена книги при формуванні особистості курсанта ХХІ ст. - це також і до певної міри спосіб акцентування начально-виховного процесу на вмінні вільно й правильно орієнтуватись у вели­чезному обширові інформації, що її пропонують новітні технології, уміння структурувати таку інформацію, відділяти істотне від другоря­дного, істинне від хибного. Саме фахові знання, посилені загальною ерудицією, сприятимуть формуванню у курсантів аналітичного підхо­ду до предметів, явищ дійсності, уміння дати їм об’єктивну та неупереджену оцінку. Сказане, звісно, не вичерпує багатоаспектні ресурси сфери знання, але, на наше переконання, повинно визначити особли­вий культурно-правовий контекст, який самою своєю наявністю спри­ятиме формуванню курсанта як гармонійної, розвиненої особистості, дозволить суттєво розширювати сферу його зацікавлень щодо вдоско­налення як у теоретичній підготовці, так і в практичній діяльності.

Висновок. Отже, окреслені світоглядні засади, диспозиції й концептуальні підходи, так само як і багато інших надбань з теорії й практики минулого, де подається синтезований погляд на психологічні та правові аспекти формування особистості за умови їх адекватної, науково обґрунтованої актуалізації та забезпечення необхідною навча­льно-методичною базою, так само як і якісне оволодіння практичними знаннями й уміннями, сприятимуть усуненню проблем, які виникають під час підготовки до проходження професійної діяльності персоналу органів внутрішніх справ, спричинюватимуть розвиток нових форм практичної підготовки курсанта до професійної діяльності.

_________________

Сковорода Г. Пізнай в собі людину / Г. Сковорода. – Львів: Світ, 1995. – 528 с.

Сливка С. Філософія права / С. Сливка. – Львів: Львівський держав­ний університет внутрішніх справ, 2006. – 136 с.

Шевченко Т. Щоденник / Т. Шевченко. – К.: Вища школа, 2003. – 272 с.

 

Наступна >
 
Авторизація
Пошук