Наукові статті Питання юридичної освіти АУТОПСИХОЛОГІЧНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ КАРНОГО РОЗШУКУАУТОПСИХОЛОГІЧНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ КАРНОГО РОЗШУКУ
| Наукові статті - Питання юридичної освіти |
СКРЯБІН О.М.,
старший викладач кафедри юридичної психології, судової медицини та психіатрії Запорізького юридичного інституту Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
АУТОПСИХОЛОГІЧНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ КАРНОГО РОЗШУКУ
У статті розглянуто визначення поняття аутопсихологічної компетентності працівників карного розшуку. Окрема частина статті присвячена розгляду значення аутопсихологічної компетентності працівників карного розшуку для оперативно-розшукової діяльності та виокремлення структурних компонентів, які лежать у її основі.
Кримінальна міліція є підрозділом Міністерства внутрішніх справ України, який здійснює оперативно-розшукову діяльність. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 року [1] завданням оперативно-розшукової діяльності є пошук і фіксація фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою
Питання юридичної освіти припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки громадян, суспільства і держави. Тому імідж працівника карного розшуку, уміння регулювати, контролювати і моделювати власну життєдіяльність і його професійна поведінка при виконанні своїх обов’язків має великий вплив на формування довіри не тільки до нього як працівника кримінальної міліції, але і до Міністерства внутрішніх справ України в цілому.
Психолого-педагогічний процес у вищих навчальних закладах Міністерства внутрішніх справ України (далі – ВНЗ МВС України) направлений на розвиток професіоналізму майбутніх оперуповноважених, пр
У зв'язку з цим виявляється принципова суперечність між наявною системою професійної підготовки працівників карного розшуку (орієнтованою переважно на формування спеціальних знань) і необхідністю розробки активних форм та методів навчання, що забезпечують розвиток умінь і навичок управління курсантами своєю поведінкою, розумінням свого внутрішнього стану, готовності майбутніх оперуповноважених до прийняття рішень у ситуаціях підвищеного ризику.
Аутопсихологічна компетентність досліджувалася в психології вітчизняними (І.В. Альошина, Б.Г. Ананьєв, А.А. Бодальов, Г.Ф. Біаметова, А.С. Гусєва, А.А. Деркач, Г.Е. Єгорова, В.Д. Зазикін, І.О. Зимня, Н.В. Кузьміна, А.К. Маркова, Л.М. Мітіна, О.В. Москаленко, В.Б. Нарушак, А.П. Ситніков, Л.А. Степнова, А.Н. Сухов, Т.Е. Єгорова) і зарубіжними (М. Хенсей, X. Хекхаузен, А. Маслоу, К. Роджерс, У. Джеймс) авторами в контексті вивчення особистості, детермінант успішності професійної діяльності, психології саморозвитку, самоактуалізації, самоконтролю.
Разом з тим проблема вивчення аутопсихологічної компетентності працівників карного розшуку залишається актуальною та недостатньо вивченою.
Метою статті є визначення поняття аутопсихологічної компетентності працівника карного розшуку, значення її для професійної діяльності та виокремлення структурних компонентів, які лежать у її основі.
Вперше аутопсихологічна діяльність розглядалася ще Б.Г. Ананьєвим у рамках дослідження області людинознавства, предметом якої, на його думку, є розвиток внутрішнього світу. Наступним дослідником у галузі вивчення аутопсихологічної компетентності була Н.В. Кузьміна та її послідовники, які вводять у науковий обіг і розкривають це поняття, визнаючи за ним важливу роль у становленні і розвитку педагогічного професіоналізму. Сутність аутопсихологічної компетентності, на думку вчених, полягає у поінформованості педагога про себе, у знаннях сильних і слабких сторін власної особистості і діяльності, а також у готовності і спроможності до цілеспрямованої роботи над собою, у розвитку особистісних рис і поведінкових характеристик на основі знань про шляхи і способи самовдосконалення [2, с. 111].
У своїх роботах Л.А. Степнова довела, що аутопсихологічна компетентність передбачає усвідомлення людиною власних індивідуальних особливостей, а також розуміння того, як треба діяти на основі знання самого себе в різних життєвих ситуаціях, у тому числі і в контексті професійної діяльності. У її основі лежить уміння особи розвивати і використовувати власні психічні ресурси, створювати сприятливу для діяльності ситуацію шляхом зміни свого внутрішнього стану, набувати, закріплювати, контролювати, коректувати знання, вміння, навички, перебудовуватися при виникненні непередбачених обставин, створювати вольову установку на досягнення значущих результатів [3].
Згідно з Л.А. Степновою, аутопсихологічна компетентність складається з умінь, направлених на:
самодіагностіку (комплекс навичок самоаналізу, самооцінки, самовизначення, самосвідомості, самоконтролю);
самокорекцію (включає використання техніки рішення особистісних проблем – зняття стресів, затисків, комплексів, позбавлення від шкідливих звичок; техніки, що змінює внутрішній психічний стан – саморегуляція, самонавіювання, зняття болю і методи контролю функцій організму, самопереконання, самогіпноз);
саморозвиток (припускає володіння техніками зміни особистісних рис, самопрограмування);
самомотивування (формування і прийняття образів досягнення, постановка завдань, ре-сурсне підкріплення власних дій);
ефективну роботу з інформацією (швидке читання, розвиток пам'яті, освоєння техніки переробки і аналізу інформації);
психолінгвістичну компетентність (всі види робіт з текстом, формулювання контекстно-адекватних фраз, розуміння прихованого значення фраз) [3].
В.Б. Нарушак стверджує, що аутопсихологічна компетентність є інтегральним показником здатності особи до саморозвитку [4].
На думку Г.Ф. Біаметова, високий рівень самосвідомості і саморегуляції в структурі аутопсихологічної компетентності фахівців небезпечних професій сприяють розвитку механізмів стресозахисту, виробленню індивідуальної психотерапевтичної допомоги в ситуаціях підвищеного ризику. Аутопсихологічна компетентність виступає однією з головних умов формування психологічної стійкості, що виявляється у високій мобілізації, готовності і здібності до максимальних вольових напружень, умінні активно пригнічувати негативні емоції, зберігати самовладання і витримку в будь-якій обстановці [5, с. 117].
Ayтопсихологічна компетентність, в розумінні Т.Е. Єгорової, є одним з показників роз-витку особистості. Люди з високим рівнем аутопсихологічної компетентності – це люди, які «добилися великих успіхів у розкритті своїх резервних можливостей, що дозволили їм досягти високого рівня саморегуляції фізіологічних процесів, інтелектуальних процесів, емоційного стану, які мають високий рівень самосвідомості, що дозволяє гармонійно будувати відносини зі світом, дотримуючись етики відносин, продиктованої загальнолюдськими цінностями [6, с. 10].
Вивченню аутопсихологічної компетентності приділяє увагу І.О. Зимня, яка виокремлює компетентність самоудосконалення, саморегулювання, саморозвитку, особової і наочної рефлексії, що лежить в основі ефективної поведінки в особистому, професійному і соціальному житті [7].
На наш погляд, аутопсихологічна компетентність працівника карного розшуку, посідає особливе місце у системі його професійних знань і синтезує в самосвідомості оперуповноваженого інші види компетентності – комунікативну, правову, екстремальну тощо. Віднесення аутопсихологічної компетентності до виду професійної компетентності працівника карного розшуку дає можливість розуміти сутність цього поняття і вдосконалити організацію професійно-психологічної підготовки майбутніх оперуповноважених у ВНЗ МВС України. На нашу думку аутопсихологічна компетентність працівників карного розшуку – це наявність у нього знань, вмінь, навичок самопізнання, саморозвитку та самореалізації та професійно важливих якостей, які надають можливість виконання оперативно-розшукової діяльності на високому професійному рівні.
На думку Т.Е. Єгорової, основними компонентами аутопсихологічної компетентності є самосвідомість і саморегуляція. Високий рівень самосвідомості виявляється в «розширеній сфері усвідомленого в області своїх можливостей, інтересів, ціннісних орієнтацій, потреб, звичок, психічних станів», а високий рівень саморегуляції – як «вольовий компонент самосвідомості, що дозволяє людині проявити «терпимість» до розузгодження і усвідомленої зміни «Я-концепції» шляхом зміни способу життя. Основою для прояву стримуючої і дієвої функції саморегуляції служать знання самого себе, саме тих змін, які виникають у сфері розузгодження своєї поведінки з «Я-концепцією», виступаючою як певний зразок, стійка мірка, за допомогою якої здійснюється порівняння і намічається загальна програма поведінки людини. Звідси шлях самопізнання полягатиме, перш за все, в розумінні своєї «Я-концепції» за допомогою самоспостереження, самооцінки, рефлексії. Саморегуляція розглядається як форма самоконтролю і самоуправління людиною процесом власної діяльності, своєю поведінкою, станом, думками, переживаннями» [6, с. 14]. Саморегуляція, крім того, служить і механізмом самоактуалізації особистості, яка навчається. Поняття самоактуалізації включає всебічний і безперервний розвиток творчого і духовного потенціалу людини, максимальну реалізацію всіх його можливостей, адекватне сприйняття оточуючих, світу, свого місця в ньому, багатство емоційної сфери і духовного життя, високий рівень психічного здоров'я і моральності. Очевидно, що процес самоактуалізації характеризується деякою стадійністю і тривалістю у часі. Ця обставина дозволяє констатувати той факт, що на кожному певному етапі розвитку особистості рівень її самоактуалізації мінятиметься під впливом певних зовнішніх і внутрішніх чинників.
За дослідженням В.Б. Бондаревої, критеріями зрілості аутопсихологічної компетентності можуть виступати:
блок соціально-психологічних якостей (комунікативна компетентність, соціальна компетентність, психологічна компетентність тощо)
блок особистісних якостей (самоповага, адекватна самооцінка, висока мотивація досягнень успіху тощо);
блок світоглядних установок (ціннісні орієнтації, світоглядні орієнтації тощо) [8, с. 121].
Від рівня розвиненості, адекватності уявлень про реальні і потенційні можливості залежить ефективність професійного саморозвитку, продуктивність його професійної діяльності [9]. Однією з функцій аутопсихологічної компетентності працівника карного розшуку є регуляція його професійної діяльності. Важливу роль у цьому процесі відіграє самооцінка оперуповноваженого. Вона опосередковує інтерпретацію оперуповноваженим власного досвіду і зовнішньої дії, сприйняття себе самого і навколишнього світу, визначає перспективи власного розвитку і перспективи відносин з світом. Оперуповноважений повинен не тільки мати необхідні для нього професійні знання, уміння і навички, а також повинен бути орієнтований на успіх, а це вимагає адекватної і високої самооцінки, що дозволяє працівнику карного розшуку оптимальним чином будувати власну поведінку і просуватися у професійній діяльності.
Рівень самооцінки дозволяє працівнику критично підійти до оцінки своїх особистісних ресурсів і здібностей і сформувати ефективну стратегію професійного саморозвитку і самовдосконалення, що є однією з основ продуктивної і успішної діяльності. Самооцінка є важливим регулятором професійної діяльності. Вона виконує значущу роль у встановленні конгруентності між рівнем домагань особи і оцінюванням його навколишніми людьми. Чим адекватніше самооцінка у особистості, тим адекватніше його рівень домагань. Чим вищі домагання, тим більшими є досягнення суб'єкта діяльності, тим краще він до себе відноситься, поважає себе. Домагання людини на високу оцінку його дій і одержуваний зворотний зв'язок соціуму не завжди співпадають. Адекватна самооцінка допомагає державному службовцю правильно оцінити свої можливості в професійній діяльності і її результати, співвіднести цю оцінку з оцінкою оточуючих, проявити самокритичність, правильно відреагувати на критику, побачити реальні причини неуспіхів і зривів. Працівник з адекватною самооцінкою правильно оцінює свої особистісні якості і можливості; здатний правдиво відповісти собі на питання, чи є у нього ті можливості, які необхідні для успішного здійснення його професійних позицій; залежно від орієнтирів і критеріїв у професії робить свій вибір і вибудовує стратегію професійної поведінки [8, с. 90].
При аналізі професійної самооцінки С.А. Дружилов виокремлює самооцінку результату (задоволеність досягненнями) і самооцінку потенціалу (упевненість у собі). Наявність низької самооцінки результату не передбачає наявності професійної незрілості або «комплексу професійної неповноцінності». У поєднанні з високою оцінкою індивідуального ресурсу вона може стати чинником його саморозвитку [10].
Значущим компонентом аутопсихологічної компетентності є розвиненість рівня суб'єктивного контролю. Вивчення суб'єктивного контролю широко застосовується в дослідженнях характеру людини і його зв'язку з поведінкою (А.А. Реан) [11], у вітчизняній психології мотивації (методика когнітивної орієнтації) (O.П. Єлісєєв) [12], при психологічному відборі в правоохоронні органи (А.М. Столяренко ) [13] тощо.
На думку Дж. Ротера, люди розрізняються між собою по тому, як і де вони локалізують контроль над значущими для себе подіями. Можливі два полярні типи такої локалізації: екстернальний і інтернальний. У першому випадку людина вважає, що події, що відбуваються з ним, є результатом дії зовнішніх сил – випадку, інших людей тощо. У другому випадку людина інтерпретує значущі події як результат своєї власної діяльності. Будь-якій людині властива певна позиція на континуумі, яка постягається від екстернального до інтернального типу.
Локус контролю, який характерний для індивіда, універсальний стосовно будь-яких типів подій і ситуацій, з якими йому доводиться зустрічатися.
Один і той же тип контролю характеризує поведінку даної особи і у разі невдач, і у сфері досягнень, причому це різною мірою торкається різних областей соціального життя.
Експериментальні дослідження встановили зв'язок різноманітних форм поведінки і параметрів особистості з екстернальністю-інтернальністю. Конформна і поступлива поведінка більшою мірою властива людям з екстернальним локусом. Інтернали менш схильні підкорятися тиску інших, чинять опір, коли відчувають, що ними маніпулюють, вони реагують сильніше на втрату особистої свободи, ніж екстернали. Люди з інтернальними локусами контролю краще працюють наодинці, ніж під спостереженням або при відеозапису. Для екстерналів характерне зворотне.
Інтернали і екстернали розрізняються за способами інтерпретації різних соціальних ситуацій, за способами отримання інформації і механізмами їх пояснення. Інтернали більш активно шукають інформацію і звичайно краще обізнані про ситуацію, ніж екстернали. Інтернали частіше уникають ситуативних пояснень поведінки, ніж екстернали.
Дослідження, що зв'язують інтернальність-екстернальність з міжособистісними відносинами, показали, що інтернали більш популярні, більш доброзичливі, більш упевнені в собі, проявляють велику терплячість. Існує зв'язок високої інтернальності з позитивною самооцінкою, з більшою узгодженістю образів реального і ідеального "Я". У інтерналів знайдена активніша, ніж у екстерналів, позиція стосовно свого здоров'я: вони кращі інформовані про свій стан, більше піклуються про своє здоров'я і частіше звертаються до профілактичної допомоги.
Екстернальність корелює з тривожністю, з депресією, з психічними захворюваннями. Інтернали віддають перевагу недирективним методам психокорекції; екстернали суб'єктивно більш задоволені поведінковими методами.
Теоретичний аналіз досліджень суб'єктивного контролю показує, що система суб'єктивного контролю дозволяє особистості сформувати компетентну стратегію професійної діяльності, залишаючись конгруентним по відношенню до самого себе, добитися сприятливих перспектив у професії і кар'єрному просуванні.
Все це дає підстави вважати, що виділення особистісної характеристики, яка описує, в якому ступені людина відчуває себе активним суб'єктом власної діяльності, і в якій – пасивним об'єктом дії інших людей і зовнішніх обставин, обґрунтовано існуючими емпіричними дослідженнями і може сприяти подальшому вивченню професійного розвитку працівників карного розшуку [14, с. 304].
На нашу думку, для працівників карного розшуку, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, переважним буде розвиток інтернального типу, на що вказують такі стійкі закономірності: люди з внутрішнім локус-контролем частіше досягають успіху в творчій і професійній діяльності, менш тривожні і агресивні, здатні чіткіше захищати свої принципи, ніж люди із зовнішнім локус-контролем. Інтернали менш підозрілі, частіше викликають довіру, добиваючись своїх цілей.
Таким чином, у результаті аналізу аутопсихологічної компетентності ми дійшли висновку, що вона є одним з важливих компонентів професійної компетентності, розвиток якої може вплинути на професіоналізацію працівників карного розшуку.
У складі аутопсихологічної компетентності лежать структурні компоненти, які виконують важливу роль в ефективній професійній самопрезентації і успішній професійній діяльності працівників карного розшуку. Серед компонентів можна виокремити: аутопсихологічні знання, уміння, навички, професійно важливі якості, систему суб'єктивного контролю, самооцінку, сформовану Я-концепцію.
Розвиток аутопсихологічної компетентності дозволяє активно впливати на функціональні стани і тим самим підвищувати професійну компетентність працівників карного розшуку. Отже, введення в навчальну програму факультету кримінальної міліції ВНЗ МВС України додаткових предметів психологічного циклу буде сприяти формуванню у курсантів власних механізмів самопізнання, саморозвитку та самореалізації психічної стійкості. Це забезпечить професійну безпеку в майбутній діяльності працівників карного розшуку, можливість подальшої самореалізації і саморозвитку. Тому наступним кроком нашої дослідницької роботи буде виявлення рівня аутопсихологічної компетентності у працівників карного розшуку та курсантів ВНЗ МВС України у процесі їх професійного розвитку.
Список використаної літератури:
Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України // ВВР. 1992. – № 22. – Ст. 303; вводиться в дію Постановою ВР № 2136-12 від 18.02.1992.
Кузьмина Н.В. Профессионализм личности преподавателя и мастера производственного обучения. – М., 1990.
Организация самостоятельной работы студентов в бакалавров // Высшее образование в России. – 1998. – № 4. – С. 4–5.
Нарушак В.Б. Оптимизация развития аутопсихологической компетентности государственных служащих: Автореф. дис. … канд. психол. наук. – М., 2001.
Биаметова Г.Ф. Аутопсихологическая компетентность специалистов морских профессий // Психологические технологии в экстремальных видах деятельности. – Донецк, 2008.
Егорова Т.Е. Аутопсихологическая компетентность личности. – Нижний Новгород, 1997.
Зимняя И.Л. Ключевые компетенции – новая парадигма результата образования // Высшее образование сегодня. – 2003. – №5. – С. 34–42.
Бондарева В.Б. Аутопсихологическая компетентность как психологическая детерминанта карьерной успешности государственных служащих: Дис. … канд. психол. наук. – М., 2007.
Васюк А.Г. Психологические особенности профессионального становления личности врача: Автореф. дис. … канд. псих. наук. – М., 1993.
Дружилов С.А. Становление профессионализма человека как реализация индивидуального ресурса профессионального развития. – Новокузнецк, 2000.
Реан А.А. Психология изучения личности: Учеб. пособ. – СПб., 1999.
Елисеев О.П. Конструктивная типология и психодиагностика личности. – Псков, 1994.
Прикладная юридическая психология. – М., 2001.
Психологические тесты. – М., 2003.
< Попередня Наступна >