173

---

О.В. Цибух

ІДЕАЛЬНА МОДЕЛЬ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО ДИСКУРСУ

Визначається природа міжнародно-правового дискурсу в його ідеально реалістичному вимірі як знаковому процесі, характеризуються складові ідентифікації дискурсу, інтенцій, аспектів і чинників в інтеракціях, що репрезентують рецетивну сутність комунікатора і комуніканта.

Ключові слова: ідеальна модель, міжнародно-правові інтеракції, міжнародно-правовий дискурс, рецептивна сутність, перемовний процес, маніпулювання аргументацією, право на комунікацію.

Постановка проблеми. Різновекторні геополітичні спрямуван­ня держави спонукають до міжнародно-правових інтеракцій, які коре­люють внутрідержавні і зовнішньополітичні інтереси не лише країни, а й впливають на процеси світового співтовариства. Продуктивна реалізація правових інтенцій під час перемовного процесу значною мірою залежить від досконалості міжнародно-правового дискурсу. Міжнародно-правовий дискурс оцінюють як синергетичну систему, «складники якої взаємно детерміновані й залежні від параметрів зовнішнього середовища, зокрема, соціуму, культури, політики, права, інтеріоризованого буття етносу й цивілізації», як стверджує Н. Кравченко [1, с 18]. Міжнародно-правова картина світу є системою деонтичних, онтологічних та аксіологічних концептів, що узагальню­ють універсально-узуальні знання й уявлення про належну поведінку держави і є результатом онтологізації нормативного змісту міжнарод­них документів і параметрів середовища, пов’язаного з дискурсивним простором міжнародного права [1, с 30]. Потреби філософсько-правового вивчення характеру і процесів ідеальної моделі міжнародно-правового дискурсу обумовлюють актуальність цієї теми.

Стан дослідження. Зазначимо, що дослідницька основа цієї проблематики вже наявна у вітчизняній правовій, філософсько-пра

вовій та лінгвістичній науках. Вона представлена працями Н. Кравченко, О. Мережка, Г. Почепцова, П. Рабіновича, А. Токар­ської, С. Максимова, Ю. Оборотова, а також зарубіжних авторів -К. Якобсона, Ю. Габермаса, Марка ван Хоека, М. Білліга, О. Полякова, Дж. Честара та ін. Проте досі активно не позиціонованою залишається стратегія корелювання правової співпраці держави через ідеально сформований міжнародно-правовий дискурс.

Міжнародно-правовий дискурс як складний комунікативно-когнітивний феномен відповідає замкнутій комунікативній ситуації із когнітивною основою у вигляді синхронізованих знань комунікантів про ситуацію спілкування, семіотичний універсам культури, етносу, цивілізації, закономірностей і правил спілкування, соціуму та інституційної специфіки [1, с 6]. Ідеї ідеальної комунікативної (дискур­сивної) парадигми засновані та розвинені К.-О. Апелем, Ю. Габермасом, Д. Бьолером, В. Кульманом та іншими, узагальнені сучасним вітчизняним дослідником комунікації Ф. Бацевичем. Як і спостереження О. Єрмоленка, висновки останнього ґрунтуються на тому, що у комунікації (як правово­му дискурсі. - О.Ц.), де виявляється «здоровий» практичний розум (глузд) людини, індивіди можуть спільно обговорювати, обґрунтовувати й інституювати різноманітні норми та цінності співжиття, доходити порозуміння у сучасному складному, насиченому взаємопротилежними дискурсами суспільстві [2, с. 52].

Виклад основних положень. Визріваючи на основі національного і міжнародного права, випливаючи із їхньої суті, спрямованої на справед­ливе унормування різних суб’єктів, правова міжкультурна комунікація постає засобом унормування чи розв’язання міждержавних конфліктів. Подвійна природа комунікації в міжнародно-правовому контексті полягає у наступному: право кореспондує необхідні стимули до міжнародного правопорядку, якого вимагають самі ж члени глобалізованого соціуму. Усе, що індивідуум сприймає і перетворює у правову реальність, є резуль­татом права як комунікації. «Поведінкову спрямованість» права зауважив один із засновників теорії комунікації Н. Вінер, за ним А.В. Поляков [3]. Закон, який упорядковує реальні комунікативні дії та дискурсивне взаєморозуміння, на глибинному рівні вибудовує порядок міжнародно-правових комунікативних взаємозв’язків. Проте така роль може бути сприятливою, якщо йдеться про досконалі закони та ідеально вибудувані комунікативні процеси взаємодії.

Ідеальна модель міжнародно-правової комунікації вибудовує­ться на засадах права на комунікацію, його нормативно-регулюва­льних інтерсуб’єктивних нормах (рівності, справедливості, збалансова­ності, співвідповідальності за наслідки комунікативної взаємодії). «Нормативні умови правових відносин безперервно і щоразу заново на­роджуються у дискурсі громадськості» [4, с. 361]. Йдучи за Ю. Габермасом, саме у дискурсі виразно помітні норми або їх порушення. І саме у «суспільному просторі дискусії» (за філософією Х. Арендт та Ю. Габермаса, продовженою С. Максимовим), де виникають комуні­кативні взаємозв’язки з приводу певних правових/неправових дій, комуні­кація правової галузі набуває ознак правового дискурсу зі всіма інтенціями кожного комуніканта. Для юриста у межах правового поля правовий дискурс стає єдино організуючим правопорядок концептом, в якому здійснюється «відповідальність, реалізуються права і обов’язки, забезпечується легітимація держави і права» [4, с. 361].

Динаміка еволюції концептуального бачення міжнародної правової комунікації полягає у пошуку конструктивної форми фахової комунікації як ідеальної схеми порозуміння індивідів, «абсолютного спілкування розумів» (Дж. Пітерс). Перша класична теза, підтверджена дослідником та практикою, це – чим невдаліша комунікація, тим більшої сили набуває цей компенсаторний за своєю природою ідеал [5, c. 15].

Через дискурс може бути знайдено вихід із проблемної ситуації, якщо в основу міжнародно-правової комунікації буде покладено рівність і справедливість, з одного боку, і здоровий «розум» - з іншого. До цього додамо застереження Ю. Габермаса: якщо у розумінні суспільства приймається автономія діючих осіб, незалеж­ність культури та прозорість комунікації [6, с 18]. Однак, визнаючи ці ідеї засадничими, у т.ч. у правовому зв’язку, суб’єкт ідеалізує подеку­ди лише умови дискурсивного розв’язання проблем, що стосуються його особи. Інша сторона випадає з названих умов. Навіть «повсякден­на комунікація», з якої визріла її ідеалізація у Ю. Габермаса, «на­справді відхиляється від моделі чистої комунікативної дії» [6, с 12]. Йдучи за узагальненими висновками вченого, беремо до уваги «неминучі функції», на яких всеодно апріорі ґрунтується гуманне ставлення один до одного. Саме тут треба шукати, на наш погляд, суть ідеї ідеального міжнародно-правового дискурсу: гуманність, сперта на справедливість, і співвідповідальність, автономність суб’єктів перемовин, цілковита прозорість комунікації можуть узгіднювати претензії суб’єктів права. «Посередником» дискурсивного міжнародно-правового «діалогу» є закон, з одного боку, і комунікатори сторін - з іншого. Проблема узгод­ження міжнародних суб’єкт-суб’єктних зв’язків через правовий дискурс доволі часто ускладнюється. Джон Пітерс стверджує, що ніщо не може гарантувати успішного проходження дистанції між двома свідомостями, оскільки суть взаємин виявляється не у словах, а «у свідомостях чи актах референції». Ускладнення спричинені не лише суб’єктивістськи сформо­ваними інтерпретаціями Ми-позиції. Подекуди глибинні корені - у складній міжнародній правовій реальності, моральних принципах, досконалості/недосконалості/неуніфікованості національних норм та норм міжнародного права. Однак феномен комунікативної дії та правового дис­курсу полягає у тому, що інтегральним корелятом міжнародно-правових поведінкових модусів виступає міжнародне право як засіб комунікації.

Якщо у міжнародно-правовому дискурсі порушена згода, що стала проблематичною в комунікативній дії [6, с 10], то встановити порозуміння (згоду), на думку дослідника, можна способом «дискурсив­ного взаєморозуміння». Саме «дискурс слугує обґрунтуванням проблема­тичних претензій на значення думок та норм». У дискурсі можна знайти відповідь на запитання, що стоїть на шляху досягнення згоди, взаємодії, і відповідь на те, як прийти до консенсусно-унормувального рішення. Про­те на противагу цим слушним зауваженням з’являються не менш суттєві противаги, які стосуються насамперед правоохоронної галузі: не завжди комунікація передбачає консенсус. Швидше інтерпретація як герменев-тичний фактор домінує на етапі «когнітивного контакту» [7, с. 19]. На цій основі у правових відносинах виникають різні імперативи: диктат або до готового зразка поведінки, або ставиться завдання «здійснити самостійну оцінку обставин поведінки, що репрезентує суверенне право суб’єкта на свободу поведінки. Для ідеального дискурсу у галузі права суб’єктові над­звичайно важливо збагнути інтерпретації за «герменевтичним колом» власних дій, і вже від них через «множину припущень» типізувати комунікативні дії із комунікантом.

Йдучи за теоретично обґрунтованим постулюванням двох форм повсякденної комунікації Ю. Габермаса – комунікативної дії і дискурсу, – спробуємо спроектувати модель галузевої міжнародно-правової комуні­кації, яка може вкладатися у схему чотирьох видів правового дискурсу. Цей тип дискурсу має спільні та відмінні риси у порівнянні з описаними Ю. Габермасом властивості повсякденної комунікації. До спільних ознак відносимо: 1) наявність стимулу до інтеракції (міжнародно-правової взаємодії); 2) прагматичний сенс міждержавних відносин; 3) прагнення до консенсусу у переважній більшості випадків перемовного процесу з ме­тою захисту кожного зі сторін національних інтересів.

Відмінними рисами міжнародно-правової комунікації є: 1) проблематичність, що виявляється у комунікативних діях комунікантів, які перебувають на етапі з’ясування проблематичного питання; 2) те, щодо уваги беруться не лише мовні висловлювання, а й еволюція стосунків, вчинки та стан учасників дискурсу; 3) протидія одного з комунікантів у пошуку консенсусу; 4) ускладненість правово­го дискурсу методами використання засобів встановлення згоди через: а) сумнівність тверджень комуніканта; б) недовіру до правомірності дій; в) спонтанне створення додаткових проблемних ситуацій у комунікативному акті, що заважає дискурсивному взаєморозумінню; г) неврахування «ситуації часу» (К. Якобсон).

Ефективність ідеального дискурсивного взаєморозуміння у сфері права пов’язана з умінням збалансувати інтереси конфліктуючих сторін. Гармонія зацікавлень і відстоювання позицій на визнання суверенного права на істину іншістю є бажаною, однак не завжди розвиненою. Її важко досягти, як не просто досягти істини. Суб’єкт міжнародно-правового дис­курсу допускає маніпулювання аргументацією у твердженнях, пояснен­нях, аргументації та тлумаченнях. За таких умов перспектив досягнення нормативної ідеальної комунікації залишається мало, як і можливості до­вести опонентові істинне та фальшиве прагнення щодо досягнення згоди.

До другої причини, що не сприяє міжнародно-правовому взаєморозумінню, належить неоднакове психоментальне розуміння комунікантами ідеальних норм вітчизняного і міжнародного права. Якщо суб’єкт правовідносин зважає на зв’язки із соціумом, інтеріоризованим буттям етносів, а також правової норми міжнародної спільноти, то це засвідчує спільні константи міжнародно-правової свідомості комунікантів обох сторін перемовного процесу.

Ідеальна модель - диференційована система зв’язків у політико-економічному бутті суб’єктів міжнародного права, сформована національно-правовими нормами і нормами поведінки міжнародної спільноти. Якщо комуніканти однаково готові до застосування «типових засобів для досягнення типових цілей у типових ситуаціях», то така імпліцитна модель буде результативною в контексті конценту «справед­ливість». Як стверджують дослідники соціальної взаємодії, її успішність передбачає інтерсуб’єктивність, оскільки вона дещо залежна від «узгод­ження уявлень комунікантів про обставини взаємодії» [6, с 16].

Створення універсально-узуального колективного ментального простору, що має (за Н. Кравченко) трирівневу (аксіологічну, онтологічну і деонтичну) концептуальну організацію, формує конст­руктивний дискурс.

Третю пересторогу, яка апріорі може порушити ідеальний право­вий дискурс, можна обґрунтувати на основі твердження Ю. Габермаса. На його думку, інтуїтивно кожний суб’єкт, зустрічаючи іншого суб’єкта, вважає його наділеним здоровим глуздом і можливістю відповідати на запитання про свої дії та вчинки: «ми чекаємо, що: а) діючий суб’єкт інтенціонально дотримується усіх тих норм, якими він керується…; б) що діючий суб’єкт керується лише тими нормами, які здаються йому спра­ведливими; чи сам він визнає норми - не відомо» [6, с 11]. Щодо першої умови, то у полі міжнародно-правового дискурсу вона може ускладнюва­тися рядом обставин, до переліку яких ми вже зверталися. Суб’єктивне у герменевтичному колі є важко розпізнаваним через мовлення. Знакові системи адекватно спрацьовують за умови, коли до уваги береться увесь мовний і позамовний контекст дискурсу, вербальні та особливо невербальні показники комунікантів. Щодо другої умови, то зневаженим виявляється право на комунікацію іншості, що не гарантує результатив­ності забезпечення справедливості.

Це право не може бути монополізоване одним суб’єктом, хоча явище комунікації передбачає свободу інформування, забезпечення свободи вираження. Сюди ж відносимо й умотивований практикою вільного поширення інформації підхід до збалансованого обміну інформацією, регламентований правом на комунікацію. Так само поєднання концепції права на інформацію із концепцією права на комунікацію через механізм їхнього вертикального і горизонтального по­ширення інформації зумовлює постановку ще однієї проблемної тенденції: чи існують ідеальні межі вияву вільної комунікації та участі в ній? Якщо наявна свобода вибору комунікантна, свобода обміну інформацією, то нерозв’язаною при цьому постає проблема зловживань правом на комунікацію. Тому гостро актуальним у концептуальному підході є право на відмову від комунікації, у межах, покликаних забезпе­чити право рівності і справедливості у міжнародно-правовому комунікативному дискурсі, вільному від нав’язування ідей, думок. Захист прав людини і громадянина, міжнародних прав диктує вибір рамок комунікації, у межах яких непорушними залишаються «Я»-позиції кожно­го комуніканта. Таким чином право на комунікацію передбачає міжнародно-правовий контроль за комунікативними діями суб’єктів у межах раціоналізму правових наслідків. Останнє визначає пріоритет всезагального, суспільного, морального.

Висновок. Отже, перша умова ідеального міжнародно-правового дискурсу своєю основою передбачає рівність і справедливість в організації світового правопорядку як мету комунікації; друга – гуманність та комунікативна співвідповідальність за досягнення згоди, консенсусно-унормувальне рішення в національних інтересах; третя – визнання суверенного права іншості на комунікацію.

–––––––––––––

Кравченко Н.К. Міжнародно-правовий дискурс: когнітивно-комунікативний аспект: автореф. на здобуття наук. ступеня дис. д-ра філол. наук: спец. 10.02.15 / Н.К. Кравченко. – К., 2007. – 31 с.

Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія / А.М. Єрмо-ленко. – К.: Лібра, 1999. – 488 с.

Поляков А.В. Коммуникативная концепция права (генезис и теоре­тико-правовое обоснование): дисс. на соискание уч. степени д-ра юрид. наук в виде науч. доклада: спец. 12.00.01 / А.В. Поляков. – СПб., 2002. – 94 с.

Максимов С.І. Правова реальність як предмет філософського осмис­лення: автореф. дис. … д-ра юрид. наук: спец. 12.00.12 / С.І. Максимов. – Х. Національна юридична академія ім. Я. Мудрого, 2002. – 39 с.

Пітерс Джон Дарем. Слова на вітрі: історія ідеї комунікації / пер. з англ. А. Іщенка. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. – 302 с.

Габермас Ю. Дії, мовленнєві акти, мовленнєві інтеракції та життєвий світ / М.А. Єрмоленко // Комунікативна практична філософія. – К.: Лібра, 1999. – С. 237–324.

Навроцький В.В. Логіка соціальної взаємодії / В.В. Навроцький. – Х.: Консум, 2005. – 204 с.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р.: за станом на 5 листопада 2009 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 40. - Ст. 356.

Коваль В.Я. Недобросовісна конкуренція: поняття та ознаки / В.Я. Коваль // Вісник господарського судочинства - 2002. - № 3. - С 178-185.

Див.: / Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 13. - Ст. 152.

Кузьміна С.А. Захист інтересів суб’єктів господарювання від недобросо­вісної конкуренції / С А. Кузьміна // Экономика и право. - 2001. - № 1. - С. 116-119.

Туйськ І.І. Цивільно-правова відповідальність за порушення зако­нодавства про захист економічної конкуренції / І.І. Туйськ // Вісник Хмельни­цького інститут регіонального управління та права. - 2002. - № 2 - С 153-156.

 

< Попередня   Наступна >