176

---

М.М. Сірант

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАТУСУ БІЖЕНЦІВ У КРАЇНАХ АФРИКИ

Досліджуються особливості забезпечення статусу біженців на регіо­нальному рівні, аналізуються Конвенція щодо конкретних аспектів проблем біженців в Африці 1969 р. та Африканська Хартія про права людини і народів 1981 р.

Ключові слова: статус біженців, Організація Африканської Єдності, Африканський Союз, переміщені особи, «конвенційні» біженці, «мандатні» біженці.

Постановка проблеми. Міжнародне співробітництво держав у сфері захисту прав біженців здійснюється не лише на універсальному рівні, як у випадку з УВКБ ООН, а й на регіональному рівні також. З одного боку, таке регіональне співробітництво дозволяє або продуб­лювати у рамках регіональної системи захисту прав людини положен­ня універсальних міжнародно-правових актів у цій сфері регулювання, або сприяти (безпосередньо чи опосередковано) ефективному вико­нанню державами певного регіону положень зазначених універсальних міжнародних угод, а з іншого – регіональна співпраця сприяє підгото­вці та укладенню спрямованих на забезпечення ефективної реалізації правового статусу біженців регіональних міжнародно-правових актів з урахуванням специфіки конкретного регіону, його політичних, еконо­мічних, правових та інших особливостей [1, с. 122].

Станом на сьогодні майже в кожному регіоні світу* вже сформувалася окрема регіональна система співробітництва держав у сфері захисту прав людини, яка також охоплює співпрацю з питань захисту прав біженців у рамках створених регіональних міжнародних організацій та укладених їх державами-членами міжнародних договорів [2, c. 93].

Стан дослідження. В Україні практично не здійснено комплекс­них досліджень статусу біженців на регіональному рівні, зокрема у краї­нах Африки. Наші на

уковці зосереджували свою увагу в основному на вивченні проблем універсального рівня, або ж на аналізі цієї проблеми у контексті співробітництва держав-членів Європейського Союзу.

Специфіка регіональних міграційних процесів та роль регіона­льних міжнародних висвітлювалася у публікаціях науковців України. Їх авторами є В.Р. Барський, І. Борута, В. Потапов, Ю.Ф. Гаврушко, В. Головченко, Д.В. Іванов, В.В. Кіріяджи, С. Максименко, О. Малиновська, О.В. Сердюк, О. Сушко, Н. Пархоменко, А. Стародуб. Серед зарубіжних учених заслуговують на увагу праці Дж. Солт, а М. Тітма також та Н. Тунма.

Виклад основних положень. Для Африканського континенту проблема біженців завжди була актуальною, оскільки цей регіон від­значається значною політичною та економічною нестабільністю, а та­кож численними та кровопролитними збройними конфліктами на на­ціональному чи політичному ґрунті. Крім того, у багатьох африкансь­ких державах правове становище біженців жодним чином не врегульоване на законодавчому рівні, що пояснюється небажанням урядів держав цього континенту брати на себе обов’язки, практичне виконання яких є для них неможливим з огляду на катастрофічний брак матеріальних та фінансових ресурсів [3, с. 77–78].

За даними УВКБ ООН, станом на 2 червня 2006 р. на Афри­канському континенті нараховувалося приблизно 4,9 млн. осіб, яким УВКБ ООН надавав захист та допомогу, з яких – 2,5 млн. біженців (281,4 тис. біженців, які повернулися на батьківщину); 1,5 млн. внут­рішньо переміщених осіб (266,7 тис. внутрішньо переміщених осіб, які повернулися до своїх домівок); 238,9 тис. шукачів притулку тощо [4, с 19].

Падіння колоніальної системи на Африканському континенті, а також численні збройні конфлікти, що виникли на території афри­канських держав одразу ж після цього, викликали масові потоки бі­женців. З огляду на це 1963 р. Організація африканської єдності (ОАЄ, тепер - Африканський Союз, АС) прийняла рішення про не­обхідність розробки спеціальної регіональної конвенції з питань за­хисту прав біженців, у якій було б враховано регіональні особливості проблеми біженців («проблеми ... континенту повинні вирішуватися в дусі Статуту Організації африканської єдності та пристосовано до умов Африки» [5, с 134]).

Отже, за результатами ґрунтовної підготовчої роботи, проведе­ної в Аддис-Абебі під час Конференції з правових, економічних та со­ціальних аспектів африканських біженців, 1969 р. було підписано Кон­венцію щодо конкретних аспектів проблем біженців в Африці (Конве­нцію ОАЄ 1969 р.).

У п. 9 її Преамбули міститься безпосереднє посилання на Кон­венцію 1951 р. як «основний та універсальний документ, що визначає статус біженців», та заклик до всіх африканських держав якомога швидше приєднатися до цього міжнародно-правового акту, щоб забез­печити застосування його положень щодо всіх біженців на Африкан­ському континенті (п. 10) [5, с 134-135].

Основною особливістю Конвенції ОАЄ 1969 р. є розширене визначення поняття «біженець», сформульоване в п. 2 ст. I. Зокрема, воно було доповнене вказано на нові обставини, які змушують особу стати біженцем («зовнішня агресія, окупація, іноземне панування або події, що серйозно порушують громадський порядок як у певній частині країни, так і в усій країні ... походження чи громадянської належності ... особи»).

Розширення в Конвенції ОАЄ 1969 р. критеріїв щодо визна­чення статусу біженців є не випадковістю, а закономірністю, що ві­дображає вкрай негативні для Африканського континенту реалії, які проявляються у перманентних війнах, частих міжетнічних чварах, іноземному військовому втручанні, масових заворушеннях тощо. Розширене визначення поняття «біженець» передбачає, що особи, які залишають свою країну внаслідок громадських заворушень, насилля і війни, мають право претендувати на статус біженців у державах-учасницях Конвенції ОАЄ 1969 р. незалежно від того, чи мають вони обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування [1, с. 28.]. Дійсно, у ситуаціях, коли життя, свобода чи безпека людини перебу­вають під загрозою, не має жодного значення, чи є ця загроза резуль­татом переслідування чи іншої форми небезпеки (зокрема, збройного конфлікту) [6, с. 38].

На нашу думку, варто також відзначити ще такі позитивні риси Конвенції щодо конкретних аспектів проблем біженців в Афри­ці 1969 р.:

по-перше, у Конвенції ОАЄ 1969 р. підкреслюється необхідність гуманітарного підходу до вирішення проблеми біженців (зазначається, що надання притулку є мирним і гуманітарним актом і жодною держа­вою-членом ОАЄ не повинно розглядатися як недружній акт зі сторо­ни іншої країни (п. 2 ст. II) [5, с. 137; 1, с. 123–124];

по-друге, у Конвенції ОАЄ 1969 р. було зафіксовано загально­визнаний та основоположний принцип забезпечення добровільності репатріації біженців («жоден біженець не повинен бути репатрійова­ний проти своєї волі; добровільний характер репатріації повинен по­важатися в усіх випадках» (п. 1 ст. V); «біженці, які добровільно пове­рнулися до своєї країни, жодним чином не можуть бути покарані за те, що залишили її через певну з причин, що сприяють появі біженців» (п. 4 ст. V); «біженці, які вільно прийняли рішення повернутися на батькі­вщину на основі ... гарантій чи за власною ініціативою, повинні отри­мувати ... усю можливу допомогу, що полегшить їх повернення на ба­тьківщину» (п. 5 ст. V)) [5, с. 138; 5, с. 44–45];

по-третє, Конвенція ОАЄ 1969 р. не містить жодних положень, які б уможливлювали примусове повернення біженців у країни їх пер­шого притулку з країн, де вони просили про надання притулку пізніше;

по-четверте, на відміну від Конвенції 1951 р., Конвенція ОАЄ 1969 р. проголошує принцип заборони примусового повернення біжен­ців чи їх вислання до держави походження без будь-яких застережень.

Наступним етапом на шляху розвитку співробітництва африкан­ських держав у сфері захисту прав біженців стало проведення в травні 1979 р. окремої Панафриканської конференції в м. Аруші (Танзанія). Конференція розглянула широкий спектр питань, пов’язаних з про­блемами реалізації правового статусу біженців: а) було підкреслено, що принцип не вислання (non-refoulement) має важливе значення у розв’язанні проблеми біженців, а його недотримання часто призводить до смерті біженців; б) передбачалося забезпечення реалізації права біженців на свободу пересування (в межах території держави, що надає притулок, а також за її межами) та ухвалено рішення, спрямоване на забезпечення відповідності національного законодавства африкансь­ких держав міжнародно-правовим нормам; в) зазначено, що проблема добровільної репатріації має особливе значення для африканських держав; підкреслювалася необхідність вжиття країною притулку та країною походження біженців різноманітних спільних заходів (які слід проводити у рамках спільних з УВКБ ООН широкомасштабних про­грам) щодо гарантування безпечної добровільної репатріації біженців у країну їх походження) тощо [1, с 124-125].

Важливим, на наш погляд, етапом розвитку африканської сис­теми захисту прав біженців стало прийняття Африканської Хартії прав людини та народів 1981 р., яка у ст. 12 закріпила: 1) право кожної лю­дини на свободу пересування (п. 1); 2) право кожної особи залишати будь-яку (включаючи власну) країну і право повертатися до своєї краї­ни (п. 2); а також 3) право особи у випадках переслідування шукати притулок та отримувати його в інших країнах (згідно з положеннями законів цих країн та норм міжнародно-правових актів) (п. 3) [7, с 539].

Винятково важливим досягненням у рамках цього документа стало створення Африканської комісії з прав людини та народів (ст. 30) [7, с 542]. Діяльність такого регіонального органу контролю за дотриманням державами їх зобов’язань за міжнародними договорами з питань захисту прав людини сприяє також і виконанню ними зо­бов’язань у сфері захисту прав біженців.

Особливо слід відзначити також результати роботи Симпозіуму з питань біженців та вимушеного переміщення населення в Африці, проведеного під егідою ОАЄ та УВКБ ООН з 8 по 10 вересня 1994 р. в Аддис-Абебі (Ефіопія). Учасники Симпозіуму відзначили прогресивну роль, яку відігравала і відіграє регіональна Конвенція ОАЄ 1969 р. у справі захисту прав біженців і переміщених осіб. Була також вислов­лена думка, що цей документ стане основою для подальшого створен­ня і вдосконалення міжнародних інститутів і правових механізмів за­хисту прав зазначених категорій осіб.

Висновок. Сьогодні в умовах масштабних глобалізаційних про­цесів надзвичайно актуальною стає потреба активізації міждержавної та міжрегіональної співпраці у сфері захисту прав біженців та інших категорій населення, що потребують саме міжнародного захисту. Це неодноразово підкреслювалося на численних регіональних конферен­ціях та форумах. Слід відзначити, що розробники Конвенції ОАЄ 1969 р. керувалися не лише реаліями слабкого в усіх відношеннях регіону, країни якого об’єктивно не в змозі самостійно вирішити існуючі проблеми біженців, а й загальними ідеалами захисту прав людини, що повинні бути забезпечені всіма державами світу в будь-якій ситуації, включаючи економічну кризу, розруху, війни та інші катаклізми.

––––––––––––

Иванов Д.В. Беженцы в современном международном праве / Д.В. Иванов. – М.: Международние отношения, 2006. – 200 с.

Melander G. African refugees and law / G. Melander, P. Nobel. – Stockholm, 1978.

Потапов В.И. Беженцы и международное право / В.И. Потапов. – М., 1986. – 103 с.

Официальные отчеты Генеральной Ассамблеи. Шестьдесят первая сессия. – Дополнение № 12, А /61/12. – Нью-Йорк, 2006.

Конвенция 1969 года по конкретным аспектам проблем беженцев в Африке // Сборник международно-правовых документов и национальных за­конодательных актов по вопросам беженцев / сост. Ю.Л. Сарашевский, А.В. Селиванов. – Мн.: Тесей, 2000. – 464 с.

Беженцы: динамика перемещений. Доклад для независимой комис­сии по международным вопросам. – М., 1987.

Африканская Хартия прав человека и народов (от 26 июня 1981 г.) // Международное публичное право. Сборник документов: в 2 ч. / сост. К.А. Бекяшев, Д.К. Бекяшев. – М.: Проспект, 2006. – Ч. I. – 1408 с.

 

< Попередня   Наступна >