229

---

О.В. Київець

ТИМЧАСОВЕ ЗАСТОСУВАННЯ МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ

Розглядаються питання тимчасового застосування міжнародних до­говорів як одного із основоположних інститутів міжнародного права, під­тверджується, що практика такого застосування характерна для усіх сфер міжнародного співробітництва.

Ключові слова: міжнародний договір, право міжнародних договорів, тимчасове застосування, дія міжнародного договору, вступ договору в силу.

Постановка проблеми. Питання, чи належать норми міжнарод­них угод до норм права вже не є предметом дискусії, хоча ще на поча­тку минулого століття воно достатньо жваво обговорювалося у право­вій науковій літературі*. Сучасне розуміння міжнародного договору виникає тільки у другій половині ХХ ст. у зв’язку з прийняттям Віден­ської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. (далі – Ві­денська конвенція 1969 р.) [2].

Однак цьому передувала робота не одного покоління юристів, які намагалися призвести до одного знаменника сучасну для них прак­тику міжнародних відносин та доктринальне розуміння суті феномена міжнародної угоди. В сучасному міжнародному праві міжнародний договір стає не просто основним джерелом для врегулювання міжна­родних публічних відносин, а й найнадійнішим. Базовим питанням сучасного права міжнародних договорів є вступ міжнародного догово­ру в дію та можливість його тимчасового застосування (ст.ст. 24 та 25 Віденської конвенції 1969 р.).

Стан дослідження. Міжнародний договір викликав і викликає чималий інтерес у дослідників. Широко відомі праці «батька» вітчиз­няної науки про право міжнародних договорів І.І. Лукашука, в тому числі і його остання монографія «Право международных договоров» у двох томах. Працю видано в Москві 2004 р. В ній між інш

им розгляну­то й вузьку проблему права міжнародних договорів, що стосується тимчасового застосування договору до його вступу в дію. Чимало уваги цій проблемі приділили зарубіжні учені, зокрема Г. Скот, М. Роґофер, Б. Гаудітц, О. Еліас, М. Фітумауріце, Т. Лебер та ін.

Враховуючи актуальність цієї проблематики, наша мета – об­ґрунтувати основні положення, що стосуються вступу міжнародного договору в дію та його тимчасового застосування.

Виклад основних положень. Зі вступом у дію міжнародного договору він стає обов’язковим для сторін, а його положення створю­ють диспозитивний ефект. Віденська конвенція 1969 р. передбачає, що міжнародний договір вступає в дію після підписання (ст. 12), після ратифікації, якщо договір передбачає таку процедуру вступу (ст. 14), прийняття, затвердження або приєднання (ст. 14, 15). У випадку, якщо договір передбачає обов’язкову ратифікацію міжнародного договору, існує часовий проміжок, коли текст договору вже погоджено і підпи­сано, однак він не вступив в дію. Такий проміжок, як правило, викори­стовується сторонами для приведення свого законодавства у відповід­ність із міжнародним договором задля спрощення процедури імплеме­нтації положень міжнародного договору у національне законодавство. Практика показує, що дедалі більше міжнародних договорів містять положення про обов’язковість їх ратифікації. Проте інколи виникають такі об’єктивні обставини, які потребують максимально швидкого за­стосування договору, не чекаючи закінчення процедури ратифікації (обміну ратифікаційними грамотами, як це передбачено ст. 16 Віден­ської конвенції 1969 р.). Саме такі потреби зумовили появу ст. 25 Ві­денської конвенції 1969 р. (тимчасове застосування) та відповідної статті Віденської конвенції про право міжнародних договорів, укладе­них між державами та міжнародними організаціями або між міжнаро­дними організаціями 1986 р. (далі – Віденська конвенція 1986 р.). Зок­рема, ст. 25 передбачає, що договір або його частина застосовуються тимчасово до вступу договору в дію, якщо: а) це передбачається самим договором; b) держави, які брали участь у переговорах, домовилися про це іншим чином.

Суперечки серед науковців щодо можливості застосування ст. 25 стосовно ряду міжнародних договорів не припиняються досі. Це породжує ряд обставин, через які зменшується ефективність таких до­говорів. Зокрема, маємо на увазі Договір про всеохоплюючу заборону ядерних випробувань 1996 р. та Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення та застосування хімічної зброї та її знищен­ня, адже до вступу договорів в дію було створено Попередні комісії зі створення організацій за контролем щодо дотримання договорів, а це, на думку ряду вчених, є de facto попереднім застосуванням положень міжнародних договорів.

Крім того, ст. 25 Конвенції сприяє зменшенню негативного впливу часового розриву між підписанням міжнародного договору та його ратифікацією. Такий час може бути значний, на чому неоднора­зово наголошувалося як фахівцями ООН, так і представниками держав, адже «кількість ратифікацій та/або приєднань, до ряду багатосторонніх договорів, залишається нижчою від очікуваної» [1]. Однак виникає ряд питань практичного характеру. Найважливіше з них - які правові нас­лідки мають договори або їх частини, що діють на підставі ст. 25 Ві­денської конвенції 1969 р. і звісно який час може діяти договір у тако­му форматі?

Щоб відповісти на ці питання, необхідно встановити, що мали на увазі автори Конвенції, приймаючи ст. 25 саме в такій редакції. Для цього слід прослідкувати історію прийняття статті.

Одну з перших спроб кодифікації права міжнародних договорів було зроблено ще Лігою Націй. 22 вересня 1924 р. Асамблея Ліги На­цій прийняла резолюцію про необхідність скликання міжнародної конференції з питань кодифікації права міжнародних договорів. Така конференція відбулася в березні-квітні 1930 р. і була достатньо репре­зентативною (47 держав-учасниць) [3].

Термін «тимчасове застосування» було вперше вжито в ч. 1 ст. 42 Проекту статей щодо права міжнародних договорів, які було включено до доповіді спеціального доповідача сера Фітцморіса [4]. Формулювання цієї статті викликає інтерес з ряду причин. По-перше, окремі її положення увійшли до ст. 25 Віденської конвенції 1969 р. Зокрема, це стосується «зобов’язання виконувати договір на тимчасо­вій основі», передбаченого в ст. 42 Проекту, яке трансформувалося в «тимчасове застосування» в ст. 25. По-друге, вжито більш вдале, на наш погляд, формулювання «зобов’язання виконувати договір», а не тимчасове застосування, яке тягне за собою нечітко визначені правові наслідки.

У 1962 р. сер Хемфрі Вальдок (Humphrey Waldock) виступив спеціальним доповідачем у Комісії міжнародного права стосовно про­екту статей щодо права міжнародних договорів, який містив у тому числі ст. 20, яка, зокрема, передбачала можливість тимчасового засто­сування договору після підписання, а ст. 21 передбачала, що тимчасо­во договір може діяти до його вступу в дію, у порядку, передбаченому в самому договорі. До того ж стаття передбачала можливість встановлення строку тимчасового застосування за умови, що тимчасова дія договору була продовжена [5, p. 25]. В результаті проведених дискусій Комісією було сформульовано ст. 24 (яка до цього була ст. 21, однак у результаті проведеної дискусії щодо запропонованих змін загальну нумерацію було змінено) у такій редакції: «Договір може передбачати, що перед тим, як остаточно вступити в дію він може вступити в дію частково або повністю у визначену дату або при настанні певних об­ставин…. і діє тимчасово до вступу договору в силу або до дати його кінцевого вступу в дію або якщо сторони не погодилися і далі подов­жити тимчасову дію міжнародного договору» [5, p. 259].

По суті, цей проект повторював вже існуючу на той момент пропозицію, за винятком положення щодо того, чи вступає договір тимчасово в дію повністю або частково.

Формулювання цієї статті викликало жвавий інтерес. Представ­ники ряду держав висловилися негативно загалом або щодо формулю­вання самої норми. Шведи вважали, що коментарі, які надали держави в ході обговорення, є ціннішими, ніж власне наявність такої норми, оскільки ці позиції відображали практику держав. Представники США та Японії взагалі не вважали доцільною таку статтю.

Комісія міжнародного права, проаналізувавши позиції держав, вирішила врахувати їх практику. Спеціальний доповідач у 1965 р. представив нове формулювання статті, яке, по суті, було розраховано на двосторонні договори, хоча прямо це і не було передбачено, однак стаття містила вказівку «якщо одна із сторін не ратифікує…», котру було розцінено проф. Аречагою та проф. Розеном як таку, що обмежу­вала сферу застосування цієї статті тільки двосторонніми договорами [6]. Окремо в ході засідання обговорювалося питання про формулю­вання статті: «тимчасовий вступ в дію» чи «тимчасове застосування». На думку ряду експертів (Федросс, Бріггс та інші), формулювання «тимчасовий вступ в дію» є відображенням практики держав, однак таке формулювання є некоректним. З огляду на правовий зміст явища таке застосування договору є тимчасовим застосуванням його поло­жень, які не вступили в дію [7]. Така точка зору, на нашу думку, є аб­солютно виправданою, оскільки при тимчасовому застосовуванні між­народний договір не застосовується повністю (зокрема, положення про вступ договору в дію) і відповідно відсутній повний заключний конве­нційний цикл. Тому цілком очевидно, що йдеться не про вступ в дію, а про тимчасове застосування. Зокрема, Роберто Аго (Roberto Ago), представник Італії, заявив про те, що неможливо, щоб договір вступив в дію двічі [8].

Представник США проф. Герберт Брігс (Herbert Briggs) відзна­чав, що при такій ситуації основними є два елементи: власне сам дого­вір і домовленість сторін щодо його застосування.

Представник СРСР проф. Тункін висловився досить жорстко щодо умови, викладеної у ст. 24 проекту («якщо стане очевидним, що одна із сторін не має наміру ратифікувати договір»). Він вважав, що така умова є занадто суб’єктивною і не може бути об’єктивно розціне­на як правова підстава [9, р. 111]. Ряд експертів взагалі висловлювався проти прийняття такої норми, однак ця позиція не знайшла підтримки Комісії міжнародного права.

Незначні зміни було внесено до ст. 24 на 18-й сесії Комісії між­народного права 1966 р., і вона була прийнята саме на цій сесії. У та­кому вигляді її і було представлено на конференції 1968 р. (у цій реда­кції Проекту статей її номер був 22).

Протягом всього 1968 та 1969 р. ця стаття була однією з най­більш обговорюваних як у ході засідань проектного комітету, так і на пленарному засіданні конференції. На жаль, доступними для вивчення є лише підсумкові звіти конференції та підсумкові звіти комітету зага­лом. Лише обговоренню цієї статті було присвячено двадцять шосте та двадцять сьоме зібрання Комісії 17 квітня 1968 р. Зокрема, було за­пропоновано ряд змін до цієї статті представниками Кореї, В’єтнаму, США, Угорщини, Польщі, Чехословаччини, Греції, Індії, які навіть наполягали на вилученні цієї статті. Зрештою, на конференцію 1969 р. було винесено повний текст Конвенції, прийнятий протягом 1968 р., який було прийнято в остаточній редакції.

Юристи-міжнародники наголошували, що прийняття договору саме в такій редакції сприятиме [10, p. 82-83]: застосуванню договору до його вступу в дію для врегулювання відносин, які потребують тер­мінового врегулювання; переконанню держави в необхідності ратифі­кації, оскільки договір de facto вже було виконано; домовленню сторін про тимчасове застосування договору у зв’язку з необхідністю забез­печити узгодженість попередніх правовідносини із наступними; домо­вленню сторін багатостороннього договору між собою, що договір вступає в дію саме між ними незалежно від того, чи вступає він в дію між іншими підписантами; домовленню сторін багатостороннього до­говору домовитись про тимчасове застосування змін та доповнень до міжнародного договору. Це ж стосується в тому числі багатосторонніх договорів, які засновують міжнародну організацію і відповідно підпа­дають під дію ст. 5 Віденської конвенції 1969 р.

Основною причиною для тимчасового застосування міжнарод­ного договору ще до його вступу в дію є терміновість, яка необхідна задля врегулювання певних питань. На необхідності включення до Віденської конвенції умови про тимчасовість наголошували ряд дер­жав, зокрема Венесуела та Румунія.

Застосування договору до того, як він вступить в дію, може при­звести до ситуації, коли він взагалі ніколи не вступить в дію, або всту­пить в той момент, коли його вже виконано, адже сторони виконають взяті на себе зобов’язання і таким чином зникне предмет договору. Саме так сталося з договором, укладеним між Іспанією та Міжнарод­ним Союзом Електрозв’язку (МСЕ), який вступив в дію через рік після того, як сторони його виконали [10].

Якщо договір між Іспанією та МСЕ мав чисто технічний харак­тер (йшлаося про порядок проведення зустрічей), то існує ряд міжна­родних договорів, які мають надзвичайно вважливий характер і які застосовувалися задовго до того, як вони вступили в дію. Зокрема, практика США має три міжнародні договори щодо державного кордо­ну з Мексикою, Кубою та Венесуелою, які застосувалися сторонами до того, як вони вступили в дію. Договір про делімітацію державного морського кордону між США та Кубою було підписано 16 грудня 1977 р. Застосовувати його сторони почали з 1 січня 1978 р. Його тим­часове застосування тривало до 30 грудня 2003 р., коли сторони обмі­нялися нотами [11].

Така практика відома і Європейському Союзу. Наприклад, п. 3 преамбули Рішення Ради 2003/457/ЄС щодо підписання Угоди про наукову та технічну співпрацю між ЄС та Ізраїлем передбачає, що тимчасове застосування угоди надасть ізраїльським юридичним осо­бам можливість брати участь у ряді програм [11, p. 79].

Тимчасове застосування багатосторонніх міжнародних догово­рів характерно для економічної сфери. Це стосується в тому числі і Генеральної Угоди про тарифи та торгівлю шляхом укладання прото­колу про тимчасове застосування (стосувалося не всього міжнародного договору, а тільки ч. 1–3). Європейська конвенція про економічну співпрацю 1948 р., яка мала на меті реалізацію плану Маршалла, була тимчасово застосована за півроку до її вступу в дію. Договорів про економічне об’єднання західних африканських держав тимчасово за­стосовувалось з травня по червень 1975 р.

Висновки. Інститут тимчасового застосування міжнародних до­говорів є одним із ключових у праві міжнародних договорів, дозволя­ючи сторонам за необхідності терміново вирішити проблеми співробі­тництва, що сприяє реалізації базового принципу міжнародного права, передбаченого Статутом ООН - принцип співробітництва. Аналіз практики держав у цій сфері дозволяє виділити основні ознаки та пра­вове підґрунтя для тимчасового застосування договорів, це зокрема створення можливості врегулювання правовідносин за неможливості повного застосування договору сторонами (потреба внесення змін до Конституцій держав-учасниць), правова сила такого договору (зокре­ма, порівняно з угодами modus vivendi) та правові наслідки, які може мати договір, який тимчасово застосовується сторонами.

––––––––––––

Венская конвенция о праве международных договоров 1969 г. [Элек­тронный ресурс]. Режим доступа: http://www.mid.ru/ns-dp.nsf/0/B6644 B07AA18813DC3257460003C00DF

UN Review of the Multilateral Treaty-Making Process. – A/35/312/Add.1 dated 28 August 1980.

Scott George. The Rise and Fall of The League of Nations // Leicester University Press. – 1974. – P. 305–432.

Rogoff A. Martin, Gauditz Barbara. The Provisional Application of International Agreement. – 1987. – 53 p.

Yearbook of the International Law Commission. – 1962. – vol. II. – document A/5209. – para. 17.

Yearbook of the International Law Commission. – 1962. – vol. I. – P. 106–111.

Report of the International Law Commission on the work of the first part of its seventeenth session // Official Records of the General Assembly. – Twentieth Session Supplement No.9 (A/6009) Document. – 3 May – 9 July 1965. [Електро­нний ресурс]. – Режим доступу: http://untreaty.un.org/ilc/documentation/ english/a_cn4_181.pdf

Fitzmaurice M., Elias O. Contemporary issues in the Law o Treaties / M. Fitzmaurice, O. Elias. – Eleven International Publishing, 2005. – P. 17–355.

Yearbook of the International Law Commission. – 1965. – vol. I. – P. 111

Leber T. The provisional Application o Treaties / T. Leber. – 1998. – P. 82–83.

Treaties and Other International Agreements: The Role of the US Senate. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://lccn.loc.gov

Council Decision of 13 May 2003 concerning the signature of the Agreement on scientific and technical cooperation between the European Community and the State of Israel (2003/457/EC) // OJ: L. – 2003. – № 154(21.06.2003). – P. 79.

 

< Попередня   Наступна >