121

---

ФЕНОМЕН ВИНИ ЯК ЕКЗИСТЕНЦІЙНА ЗАСАДА ПРАВОСУДДЯ

О. Стовба

У статті висвітлено питання про феномен вини як екзистенційне підґрунтя правосуддя. Зроблено порівняльний аналіз вини у моральному, релігійному, правовому контекстах. Запропоновано переосмислення самого явища “вини”, яке замість “психічного ставлення особи” до вчиненого діяння трактується як екзистенційна здатність персони започатковувати причинно-наслідковий ряд, який тягне заподіяння шкоди іншим. У підсумку автор доходить висновку, що сенс правосуддя полягає у відшуканні винного задля того, щоб шляхом покарання “повернути” його до суспільства, а через це відновити порушені можливості співбуття в цілому.

Ключові слова: вина, діяння, подія, правопорядок, правосуддя, спів-буття.

Звернення до права ніколи не є “чистою цікавістю”. Право дає нам змогу відповісти на запитання, яке в іншому випадку залишилося б без відповіді. Можна припустити, що це питання про винність. І насправді, якщо ми знаємо, хто винен, все інше вже достатньо зрозуміле. Отже саме з цього питання починається правове запитування, яке формує буття права. В іншому випадку право являло б собою лишень абстрактну сукупність норм, яка існує винятково у людський свідомості. Отож, феномен вини відкриває онтологічний вимір права. Водночас вина є екзистенційною можливістю людини. Тому питання про вину є актуальним не лише для філософа, який питає про буття права, але й для кожної людини, яка втягнута у правову подію і змушена визначати свій статус стосовно неї.

Проблема вини в її екзистенційно-правовому аспекті досі не знайшла свого відображення у філософсько-правовій літературі. Деяка увага зазначеному питанню приділялася у працях В.В. Бібіхіна, Г. Гуссерля, А. Кауфмана, Дж. Кона, Ю.Є. Пермякова [1; 2; 3; 4; 5]. Серед вітчизняних юристів-

практиків така проблема взагалі не ставиться, оскільки вичерпна (з практичного погляду) відповідь міститься у ст. 23 КК України: “вина є психічне ставлення особи до вчиненого діяння, передбаченого цим Кодексом, та його наслідкам, виражене у формі умислу або необережності” [6]. Однак звуження феномена вини винятково до його психологічного аспекту залишає відкритим питання про його зв’язок з правом: на підставі зазначеної дефініції власне, “правовою” вину робить не саме діяння або його наслідки, а те, закріплені вони у КК, чи ні. Проте особа може взагалі не уявляти, як закон регулює вчинене ним, і отже, вина приписується вчинку лише “постфактум”. Зрозуміло, що незнання закону не звільняє від відповідальності. Але який тоді механізм “відкритості закону людям”, що створює підстави для того, аби судити людей за вчинене? Чи не є в такому разі “вина” просто певною юридичною конструкцією, яка слугує для виправдання кримінального переслідування людей державою?

Відповідь на це питання в межах юридичної науки, яка використовує метод юридичної догматики та визнає власні конструкції за апріорне Належне, є неможливою. Цим зумовлене звернення до філософсько-правового способу осмислення. Отже, метою цієї статті є аналіз феномена вини як екзистенційного підґрунтя правосуддя.

Але спочатку потрібно вирішити одне питання. Власне, чому йдеться про вину як виключно правовий феномен? Адже мораль і релігія також оперують ним. Тому для виявлення правової специфіки вини треба критично визначити поле дослідження. Задля цього треба реконструювати ситуації, в яких виникає питання про вину у моралі, релігії, праві. Феномен вини є своєрідною відповіддю на це запитання.

Вина у релігії виникає як індикатор порушення вищих релігійних догм при визначенні долі людини після смерті. Це є відповідь на питання: яка доля спіткає людину – пекло чи рай? Тому релігійна вина не належить до нашого світу. Вона є чимось трансцендентним: прерогатива судити про неї належить винятково Богові.

Вина як моральне явище, навпаки, належить цілком “нашому” світу. Він настільки “наш”, що справжнім суб’єктом морального судження про себе може бути лише сама людина. Так Кант, обстоюючи моральну автономію особистості, стверджував, що моральне є те явище, виток якого знаходиться в нас, а не у зовнішньому світі. Отже, в моральному сенсі засудити себе можу тільки я сам: будь-яке судження про мою вину інших людей будуть чимось “трансцендентним” для мене. Тому в моральному вимірі що є виключно трансцендентальним феноменом.

Отже, вина як правове явище є чимось, що не належить ані до трансцендентної (релігія) ані до трансцендентальної (мораль) сфери. Де ж вона перебуває? Для осмислення цього ми спробуємо реконструювати те питання, відповіддю на яке і буде вина у її правовому аспекті.

Питання про вину традиційно виникає у разі пошуку причин і підстав, які призвели до певних негараздів: сама вина первісно і означає саме причину, виток [7, c. 204]. При цьому пошук винного має нагальний характер: саме його відшукання і дає змогу усунути загрозливість тієї події, яка змушує нас задаватися питанням про винність.

Тому можна припустити, що первісно питання задає не людина (яка тільки артикулює його) але сама подія, обставини, які для свого осмислення “вимагають” відповіді. В чому сутність зазначеної вимоги, потрібно з’ясувати.

Отже, локалізації феномена вини допомагає подія. Звичайно, не будь-яка подія потребує пошуку винних: наприклад, у разі повені задавати подібне запитання немає сенсу. Проте при прориві греблі – можна. Цей приклад засвідчує про те, що вина у праві належить ані до “трансцендентної”, ані до “трансцендентальної” сфер, а до площини сумісного буття людей.

Вище вина була охарактеризована як причина, привод, виток певного стану справ, а також як відповідь на питання, яке було задане такими обставинами. Якщо звести всі питання до одного, то одержуємо: хто є та причина, яка призвела до виникнення певних – суспільно небезпечних – наслідків? Тому, якщо феноменологічно експлікувати це питання, воно розпадеться на такі: “хто винен?”, “перед ким винен?”, “за що винен?”.

Вина у праві завжди пов’язана з діянням. Якщо у релігії завинити можна і за думки, а морально почуватися винним і за слова, то сфера права – винне діяння2. До того ж винність – це не обв’язково “усвідомлене порушення закону”. Закон людина може і не знати, що, однак, не звільняє її від відповідальності. “За що” вини завжди первісно не “за порушення закону,” а швидше за “спричинення шкоди”. “Спричинення” не слід розуміти досить буквально: наприклад, при злочинах з необережності прямої детермінації наслідків дією може і не бути. “Спричинення” є дещо інше: “людина як причина”, тобто виток того, що відбулося.

Проте, що це за шкода, яка екзистенційно настільки близька людині, що сама невід’ємність її усвідомлення фактично презюмується законодавцем як основа для притягнення особи до відповідальності? Тут ми спробуємо розглянути друге питання: “перед ким” вини.

У разі цивільно-правового делікту чи злочинів проти особи чи власності проблеми нема: “перед ким” є перед постраждалою особою. Але як бути зі злочинми з формальним складом? Адже в цьому випадку нікому нібито не заподіяно шкоди.

Осягнути це явище можливо згадавши, що будь-яке діяння, “за що” “перед ким” вини, існує не в абстрактному світі, а завжди спрямоване на конкретний правопорядок, “вплетено” у нього, впливаючи нейтрально, позитивно чи негативно [8, с. 120]. Зрозуміло, що право найбільше цікавить останній варіант. Саме негативні для правопорядку наслідки діяння є те, що переважно і конституює діяння як правове4. Отже, можна припустити, що “перед ким” правової вини первинно є “перед чим” правопорядку. Кожне правове діяння знаходиться “перед” правопорядком як таке, що порушує або сприяє йому.

Звідси варто торкнутися до третього питання: про “хто” винного. Тут треба суворо розрізняти два аспекти, які умовно можна назвати “екзистенційним” і “фактичним”. “Фактично” питання у тому, яка саме особа скоїла діяння – та, що перебуває під судом, чи інша. “Екзистенційний” же формат вини полягає у постановці питання про “хто” як про “статус” особи у відповідній ситуації: “хто вона є насправді”, судячи зі вчиненого нею? Чи спричинило її діяння шкоду правопорядку, чи ні? Нескладно помітити, що “фактичним” питанням задаються ті, хто перебуває “поза чи над” ситуацією: свідки, прокурор, слідчий тощо. Питання ж про “статус” ставить, насамперед сама людина, про буття якої йдеться в ході правосуддя: чи вона злочинець, чи чесна людина. Саме правосуддя дає правовому запитуванню особливий вимір, де протилежність між “зовнішньою”, “фактичною” та “внутрішньою”, “екзистенційною” постановкою питання про “хто” винного знімається.

На підставі викладеного можна дійти до висновку, що правова вина – особливий статус людини (“буття-винним”), яка є причиною шкоди, спричиненої правопорядку. Проте що в такому бутті людини дозволяє “по праву” судити її, робить її підсудною?

Згадаємо етапи нашого дослідження. Раніше ми спитали про підстави правової відповідальності людини як її можливості стати перед судом. На противагу “порушенню закону” як таку було названо “вину як спричинення шкоди правопорядку”. При цьому без відповіді залишилося питання про “вимогу” події осмислити себе, а також про “шкоду”, мовчазне осягнення якої є законодавчою презумпцією для притягнення особи до відповідальності.

Як було сказано раніше, вина належить до царини сумісного буття людей. Як пише М. Гайдеггер, до устрою буття людини – ось-буття (нім. Dasein), завжди належать вже відкриті Інші. Ось-буття є завжди буття-з, спів-буття (нім. Mitsein) [9, c. 117–120]. Під цим не мається на увазі, що спочатку наявна одна людина в певний проміжок часу раптом встановлює зв'язок з іншою. Навпаки, фактичне встановлення такого зв’язку тільки й можливе на засадах такої попередньої “вписанності” Іншого в моє буття.

Тому припустімо, що людині первинно до будь-якого законодавства відкриті ті умови, які роблять можливим фактичне спів-буття. Посилання позитивістів на те, що тут ми маємо справу з мораллю, безпідставні, бо, як було сказано раніше, мораль трансцендентальна, а тому якась “загальна” моральна оцінка неможлива.

Отже, правова вина вкорінена в онтологічний устрій людини – ось-буття, а саме там, де йдеться про можливість сумісного буття. Зовні крадіжка авто не відрізняється від його використання у разі крайньої необхідності, проте ми вважаємо злочином лише перше діяння, оскільки друге не порушує, а навпаки, зберігає можливості спів-буття. Це дещо прояснює загадковий феномен “шкоди”, про який йшлося. “Шкода” є не просто “фактичною шкодою”, яка заподіяна певній особі, а неможливістю спів-буття. Так, наприклад, перемога у боксі неминуче пов’язана з заподіянням фізичної шкоди переможеному, проте, оскільки можливості спів-буття не порушені, це не є злочином.

Звідси можна припустити, що загадкова “вимога події осмислити себе” є не що інше, як необхідність поставити питання про вину зберігання можливостей сумісного буття людей. Якщо подібне питання систематично не буде ставитися, це неминуче призведе до розпаду суспільства.

У процесі постановки та пошуку відповіді на зазначене питання доцільно розкрити істину: хто став причиною тієї події, яка є загрозою правопорядку? Водночас зазначимо, що деякі події лише уявно загрожують можливостям спів-буття, насправді не становлячи суспільну небезпеку.

Отже, ключовим питанням є “знаходження винного”. Правосуддя, як відомо, не просто “шукає винного”, а засуджує його. “Пошук” є не просто “фізичним розшуком” особи, яка переховується від відповідальності. Адже справа у тому, що особа, винна у заподіянні шкоди правопорядку, у маніфестації неможливості спів-буття, “втрачена” для інших людей. Злочинним діянням воно нібито зруйновує ті шляхи, які пов’язують злочинця з Іншими, роблять можливим співіснування з ним. Злочинець немовби “викинутий” зі світу, самим фактом свого буття становлячи йому загрозу.

Тому пошук і наступне засудження винного “відновлюють” зруйновані шляхи, повертають порушника до людей. Яскравим прикладом такої “елімінації” зі спів-буття є створена Ф. Достоєвським картина поневірянь Розкольникова, який внаслідок скоєного злочину не знаходить собі місця у світі людей: його статус “стороннього” може бути змінено лише покаянням та покаранням.

Звідси стає зрозумілим, що вина у праві не є простим “психічним ставленням особи до вчиненого діяння і його наслідків”. Це поняття вини ґрунтується на значно глибших засадах: вина є можливістю людини бути причиною неможливості сумісного буття людей, зберегти і відновити яке стає можливим тільки в ході правосуддя – знайдення та засудження винного.

Проте, що є засадою можливості людини починати причинно-наслідковий ряд, який загрожує правопорядку? Чи втрачений злочинець для суспільства, чи для себе також? Має правосуддя отже, “загальний” або ще й “приватний” сенс? Відповідь на ці запитання примусить нас звернутися до співвідношення долі, волі і права, що і може слугувати темою подальших розвідок.

––––––––––––––––––––

Бибихин В.В. Введение в философию права. – М.: Ин-т философии РАН, 2005. – 345 с.

Husserl G. Recht und Zeit. 5 Rechtphilosophisches Essays. – Frankfurt am Main: Vittorio Klostermann, 1955. – 225 s.

Kaufmann A. Ontologische Struktur des Rechts // Rechtsphilosophie im Wandel. – Frankfurt am Maine: Stationeneines Weges, 1972. – S. 104–134.

Cohn G. Existentialism and Legal Science. – New-York.: Occana publications inc., 1967. – 148 p.

Пермяков Ю.Е. Основания права. – Самара: “Юниверс-груп”, 2003. – 496 с.

Кримінальний кодекс // Голос України. – 2001. – 19.06.2001. – № 107.

Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4 т. – М.: Гос. изд-во иностр. и нац. словарей, 1955. – Т. 1: А–З. – 550 с.

Стовба А.В. Правовая ситуация как исток бытия права. – Х.: Диса+, 2006. – 176 с.

Хайдеггер М. Бытие и время. – М.: Ad Marginem, 1997. – 452 с.

< Попередня   Наступна >