Наукові статті Кримінологія РОЗМЕЖУВАННЯ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ, СПІЛЬНОЮ ОЗНАКОЮ ЯКИХ Є СУСПІЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНІ НАСЛІДКИ У ВИГЛЯДІ ШКОДИ ЗДОРОВ’Ю ЛЮДИНИ: СПІВВІДНОШЕННЯ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВРОЗМЕЖУВАННЯ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ, СПІЛЬНОЮ ОЗНАКОЮ ЯКИХ Є СУСПІЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНІ НАСЛІДКИ У ВИГЛЯДІ ШКОДИ ЗДОРОВ’Ю ЛЮДИНИ: СПІВВІДНОШЕННЯ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ
| Наукові статті - Кримінологія |
РОЗМЕЖУВАННЯ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ, СПІЛЬНОЮ ОЗНАКОЮ ЯКИХ Є СУСПІЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНІ НАСЛІДКИ У ВИГЛЯДІ ШКОДИ ЗДОРОВ’Ю ЛЮДИНИ: СПІВВІДНОШЕННЯ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ
Л. Брич
З’ясовано типи співвідношення між складами злочинів, спільною ознакою яких є наслідки у вигляді шкоди здоров’ю людини, що впливає на вибір правил кримінально-правової кваліфікації.
Ключові слова: склади злочинів, передбачені конкуруючими нормами; суміжні склади злочинів.
Постановка проблеми. Як відомо, відповідальність за заподіяння шкоди здоров’ю людини, встановлена у КК України не лише статтями розділу ІІ Особливої частини “Злочини проти життя та здоров’я особи”. Склади злочинів, суспільно небезпечні наслідки яких охоплюють шкоду здоров’ю людини у різних її кількісних проявах, поміщені й у інших розділах Особливої частини КК. Здоров’я людини у цих випадках виступає додатковим безпосереднім об’єктом [11, с. 142]. Відповідні статті є у більшості розділів Особливої частини КК, крім розділу ХVІ “Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку”.
Та й у межах розділу ІІ Особливої частини КК, закріплено не лише склади злочинів, у яких шкода здоров’ю людини є єдиним наслідком, об’єднувані в теорії кримінального права у групу – злочини проти здоров’я, де здоров’я людини “є єдиним чи основним безпосереднім об’єктом” [11, c. 142]. Статтями цього розділу встановлюється й відповідальність за злочини, об’єднувані у теорії кримінального права у групу – злочини, що ставлять в небезпеку життя і здоров’я [13, с. 63–76], у юридичних складах яких шкода здоров’ю людини є єдиним чи одним з альтернативних наслідків поряд зі смертю. Відповідно, здоров’я людини у цих складах є додатковим безпосереднім об’єктом.
Стан дослідження. Питання розмежування конкретних складів злочинів, у яких здоров’я людини є єдиним чи одним із кількох безпосередніх об’єктів, піднімались у кримінально-правовій літературі, як правило, в межах дослідження того чи іншого злочину, наслідком якого є шкода здоров’ю людини і, як правило, лише щодо окремих аспектів проблеми або щодо окремих злочинів [3, с. 6– 49; 5, с. 191–206]. Окремі автори взагалі не зачіпали проблему розмежування досліджуваних ними складів злочинів [1; 10; 28].
Проте, ніхто з українських авторів не досліджував їх як систему, не намагався побудувати чітку схему взаємозв’язків, що визначають співвідношення між відповідними складами злочинів, та між нормами, що їх містять. Між тим, загальновідомо [2, с.7–48; 23; 27], що саме системний метод, як найбільш ефективний, є пріоритетним у дослідженні системних явищ, яким є право. Певні обриси системи норм, що охороняють особисті блага людини, дані у одному з українських підручників з Особливої частини кримінального права України [11, с. 142]. Виділивши “три відносно самостійні форми, у яких здійснюється охорона особистих благ людини у КК України”, С.Д. Шапченко, по суті, класифікував розглядувані злочини за місцем особистих благ людини, до яких поряд зі здоров’ям він відносив життя, волю й гідність, в структурі безпосереднього об’єкта того чи іншого злочину, і тим самим звернув увагу на необхідність комплексного підходу до аналізу і кваліфікації цих злочинів.
Проблема розмежування злочинів проти життя і здоров’я особи та проти громадської безпеки аналізувалася В.П. Тихим [24, c. 35–38]. Проте співвідношення названих груп складів злочинів, розглянуте цим вченим, – лише одна з ланок у системі складів злочинів, що мають наслідком шкоду здоров’ю людини.
Аналіз злочинів проти здоров’я людини, як системи, декларував російський вчений С.В. Расторопов [22]. Поряд з цим він зазначав, що в КК РФ поза межами глави 16, передбачені й інші діяння, пов’язані із заподіянням шкоди здоров’ю людини, що не є ціллю злочинця, а служить лише засобом для досягнення інших цілей. Тому, вважав він, систематизація вказаних складів злочинів потребує іншого спеціального дослідження [22, с. 18]. Дослідник задекларував, що вичерпно окреслив перелік складів злочинів, що є “обов’язково чи факультативно” суміжними зі складами злочинів проти здоров’я людини, на основі запропонованих ним критеріїв [22, с. 384]. Проте, аналіз визначеного цим вченим кола складів злочинів, всі з яких він відносить до суміжних, показує, що об’єднані вони в це коло лише за таким критерієм, як наявність спільних ознак. Тому в це коло потрапили як склади злочинів, що відрізняються за несумісними за змістом ознаками (власне суміжні), так і ті, що відрізняються за сумісними за змістом ознаками (передбачені конкуруючими нормами).
С.В. Расторопов розглядав окремо: розмежування складів злочинів в межах групи, яку прийнято відносити до злочинів проти здоров’я людини, об’єднаних у главі 16 КК РФ, та відмежування складів злочинів проти здоров’я людини від складів злочинів, що мають своїм наслідком шкоду здоров’ю у різних її проявах, поміщених до інших глав КК РФ, котрі він не включав до системи злочинів проти здоров’я ні у вузькому, ні у широкому її розумінні. Хоча принципових відмінностей у розмежуванні складів злочинів зі спільними ознаками залежно від їхнього розташування у тій чи іншій структурній частині Особливої частини КК (главі, розділі) не існує. Не виявив (принаймні не назвав) їх і С.В.Расторопов. Встановленню ж типу взаємозв’язків між відповідними складами злочинів цей автор значення не надавав. Тому типових правил кваліфікації для розглядуваної категорії злочинів дослідник не запропонував. Розмежовуючи їх, цей автор зупинився лише на ознаках, за якими, на його думку, можна розмежувати відповідні склади злочинів. Проте, виділив ці ознаки не за їхньою функцією у розмежуванні складів злочинів, а за приналежністю до основних, привілейованих, кваліфікованих чи особливо кваліфікованих складів злочинів. Відповідно, ознаки, що розмежовують склади злочинів в межах групи, яку прийнято відносити до злочинів проти здоров’я людини, цей вчений поділив на: загальні, окремі, одиничні. Запропонований С.В. Растороповим концептуальний підхід не дає можливості правильно визначити у конкретному випадку правозастосування, який із складів злочинів зі спільними ознаками підлягає застосуванню. Цей підхід привів його автора до хибних висновків стосовно можливості тих чи інших ознак складу злочину виконувати розмежувальну функцію. Зокрема, він вважає, що за віком суб’єкта розмежовуються, з одного боку, склади злочинів умисного заподіяння тяжкої (ст. 111 КК РФ) і середньої тяжкості шкоди здоров’ю (ст. 112 КК РФ), суб’єктом яких визнається особа, яка на момент вчинення злочину досягла чотирнадцятирічного віку, і, з другого боку – склади злочинів, передбачені ст. 113, ч. 1 ст. 114, ч. 2 ст. 114, ст. ст. 115, 117, 118, 121, ч. 2, 3, 4 ст. 122, ч. 3 ст. 123, ст. 124 КК РФ, зокрема, умисного заподіяння тяжкої чи середньої шкоди здоров’ю при перевищенні заходів, необхідних для затримання особи, яка вчинила злочин, суб’єктом яких є особа, яка досягла шістнадцятирічного віку [22, с. 360–361]. Вважаю, що вікова ознака загального суб’єкта злочину об’єктивно не має і не може мати розмежувальних властивостей [7, с. 208–218]. Адже зміст розмежувальної ознаки має бути таким, щоб склади злочинів можна було відрізнити як теоретично, так і практично, і, в решті-решт, у ході кримінально-правової кваліфікації вчиненого із складів злочинів, включених до версії кримінально-правової кваліфікації, обрати той, який відповідає фактичним ознакам вчиненого діяння. Повертаючись до прикладів, наведених С.В. Растороповим, але інтерпретувавши їх до КК України, наприклад, умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження (ст. 121 КК), суб’єктом якого, відповідно до ч. 2 ст. 22 КК визнається особа, яка на момент вчинення злочину досягла чотирнадцятирічного віку, і, з другого боку, – склад злочину, передбачений ст. 124 КК “Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця”, суб’єктом якого є особа, яка досягла шістнадцятирічного віку, то дійсно, особу яка вчинила діяння, що містить ознаки об’єктивної та суб’єктивної сторони складу злочину, закріпленого у ст. 124 КК, але не досягла 16 років, не можна притягнути до відповідальності за цією статтею. Але це не означає, що через відсутність вікової ознаки суб’єкта складу умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, особі можна інкримінувати вчинення більш тяжкого злочину – умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження (ст. 121 КК). Досягнення 16-річного віку як ознака суб’єкта умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця є одним з критеріїв криміналізації (криміноутворюючою ознакою) цього суспільно небезпечного діяння і, звісно, має значення для кваліфікації вчиненого, але ця ознака не є тією, що уможливлює вибір одного з кількох складів злочинів зі спільними ознаками, тому вона не може бути ні критерієм розмежування, ні відмінною ознакою конкуруючих норм. Розглядувані норми співвідносяться як загальна і спеціальна. Але спеціальний характер відповідної норми визначає не одна з ознак загального суб’єкта – вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність, а обстановка вчинення злочину. Відсутність специфічної обстановки вчинення злочину означає, що вчинене діяння не охоплюється спеціальною нормою, а тому має кваліфікуватись за загальною.
Відсутність же однієї з ознак загального суб’єкта означає, як писав Б.А. Курінов [15, c. 101], відсутність складу злочину.
Також С.В. Расторопов, наводячи приклади того, як за ознаками, що характеризують потерпілого, розмежовуються окремі склади злочинів, твердить, що потерпілим від злочину, передбаченого ст. 118 КК РФ “Заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю через необережність” може бути будь-яка особа, крім вагітної жінки, чи хворого [22, с. 361–362]. Мотивує він це тим, що “вагітна жінка” названа як потерпілий у ч. 3 ст. 123 КК РФ, де встановлена відповідальність за незаконне проведення аборту, що потягло через необережність смерть потерпілої або заподіяння тяжкої шкоди її здоров’ю, а “хворий” – як потерпілий у ст. 124 КК РФ, у ч. 1 якої встановлена відповідальність за ненадання допомоги хворому, якщо воно потягло з необережності заподіяння середньої тяжкості шкоди здоров’ю хворого (ч. 1 ст. 124 КК РФ), якщо воно потягло з необережності смерть хворого або заподіяння тяжкої шкоди його здоров’ю (ч. 2 ст. 124 КК РФ) [22, c. 362]. Насправді ж порівнювані С.В.Растороповим склади злочинів є такими, що передбачені нормами, котрі можуть конкурувати як частина і ціле. І у разі конкуренції перевагу над нормою, що міститься у ст. 118 КК РФ, буде мати норма про ціле, наприклад, закріплена у ч. 3 ст. 123 КК РФ. Але це не означає, що у разі заподіяння вагітній жінці тяжкої шкоди здоров’ю в результаті вчинення будь-якого суспільно небезпечного діяння, крім незаконного проведення аборту, вчинене не може кваліфікуватись за ст. 118 КК РФ. Власне не особливості потерпілого, а особливості суспільно небезпечного діяння, перш за все, визначають відмінність між порівнюваними складами злочинів і нормами, що їх закріплюють.
А саме головне, що запропоновані С.В. Растороповим підходи не дають чіткого уявлення про систему зв’язків між складами злочинів, спільною ознакою яких є шкода здоров’ю людей у тому чи іншому прояві.
Тому метою цієї роботи є дослідження розмежування складів злочинів, спільною ознакою яких є суспільно небезпечні наслідки у вигляді шкоди здоров’ю людини, під кутом зору їх системності; виявлення закономірностей, що характеризують співвідношення всіх чи більшості таких складів злочинів; виявлення особливостей, властивих для співвідношення лише окремих таких складів злочинів.
Виклад основних положень. Перш за все, потрібно дослідити те, що об’єднує ці склади злочинів, й відповідно породжує потребу в їхньому розмежуванні – спільні ознаки. Як було задекларовано у назві цієї роботи, критерієм об’єднання відповідних складів злочинів в одну групу стало те, що ознакою кожного з них є суспільно небезпечні наслідки, що полягають у шкоді здоров’ю людини.
В одній із попередніх публікацій автора було проаналізовано зміст і можливі законодавчі перспективи понять, що позначають спільну для певної групи складів злочинів ознаку – суспільно небезпечні наслідки у вигляді шкоди здоров’ю людини у різних їхніх проявах. Далі потрібно розглянути інші спільні ознаки складів злочинів, що мають своїм наслідком певну шкоду здоров’ю.
Одним з критеріїв, за яким можна класифікувати злочини, що мають своїм наслідком шкоду здоров’ю, є форма вини. Роль форми вини в розмежуванні складів злочинів, в яких єдиним, основним чи додатковим безпосереднім об’єктом є здоров’я людини, неоднакова стосовно різних складів злочинів. Для складів злочинів з однаковою формою вини вона є спільною ознакою. Водночас форма вини є розмежувальною ознакою між умисними і необережними злочинами, що мають своїм наслідком шкоду здоров’ю.
Серед складів злочинів, поміщених до розділу ІІ Особливої частини КК, такими, суб’єктивна сторона котрих характеризується умислом щодо наслідків у вигляді шкоди здоров’ю людини, є “Умисне тяжке тілесне ушкодження” (ч. 1 і 2 ст. 121 КК), “Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження” (ч. 1 і 2 ст. 122 КК), “Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильного душевного хвилювання” (ст. 123 КК), “Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця” (ст. 124 КК), “Умисне легке тілесне ушкодження” (ст. 125 КК), “Побої і мордування” (ст. 126 КК), “Катування” (ст. 127 КК).
Злочини, передбачені статтями інших розділів Особливої частини, суб’єктивна сторона яких характеризується умисним відношенням винного до наслідків у вигляді шкоди здоров’ю людини, які виступають ознакою основного чи кваліфікованого складу злочину, можна перелічити вичерпно. На умисну форму вини щодо наслідків у вигляді шкоди здоров’ю прямо вказує таке суспільно небезпечне діяння, що полягає у застосуванні фізичного насильства [19, c. 25] у будь-якому кількісному його прояві: “Грабіж” (ч. 2 ст. 186 КК), “Розбій” (ст. 187 КК), “Вимагання” (ч. 3, 4 ст. 189 КК); “Зґвалтування” (ст. 152 КК); “Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом” (ст. 153 КК), “Захоплення заручників” (ч. 2 ст. 147 КК). Слід зауважити, що немає підстав стверджувати, що наведені злочини характеризуються лише умисним ставленням винного до наслідків у вигляді конкретних для цих злочинів проявів шкоди здоров’ю. Складами цих злочинів охоплюється й заподіяння відповідних наслідків через необережність. Хоча у кримінальному праві висловлюється й інша точка зору. Наприклад, Н.А. Лопашенко зазначає, що у науці кримінального права всі вчені одностайні щодо того, що насильство може бути вчинене лише умисно. Саме тому, вважає вона, необережне заподіяння в ході розбою шкоди здоров’ю будь-якого ступеня тяжкості повинно отримати додаткову кваліфікацію [16, с. 84–85]. Погоджуючись з тим, що вказівка на насильницький спосіб вчинення злочину по-суті є вказівкою на умисний характер суспільно-небезпечного діяння, що вчиняється таким способом, котрий є іманентним для насильства. Тим не менше не можна погодитись з тим, що усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння однозначно означає лише умисне відношення до всіх його наслідків. У законі є маса прикладів складів злочинів, коли за наявності ознак, що характеризують ставлення винного до діяння, котре властиве для умисного злочину, існує необережне відношення до його наслідків, принаймні одного з них, наприклад умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК).
Виходячи з аналізу сукупності об’єктивних і суб’єктивних ознак, не можливо заперечувати, що суб’єктивна сторона кваліфікованих видів злочинів: “Терористичний акт” (ч. 3 ст. 258 КК), “Застосування зброї масового знищення” (ч. 2 ст. 439 КК), чи основного складу злочину “Геноцид” (ст. 442 КК) включає й умисне ставлення до наслідків у вигляді шкоди здоров’ю людини. Вказівка на мету спричинити шкоду здоров’ю людей у ч. 2 ст. 265 КК “Незаконне поводження з радіоактивними матеріалами” по суті є вказівкою на вину у виді прямого умислу щодо “інших тяжких наслідків” – одного з альтернативних наслідків складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 265 КК. Така сама конструкція приводить до висновку про прямий умисел щодо інших тяжких наслідків у складі злочину, що міститься у ч. 3 ст. 2651 КК “Незаконне виготовлення ядерного вибухового пристрою чи пристрою, що розсіює радіоактивний матеріал або випромінює радіацію”. Пряма вказівка у диспозиціях відповідних статей не залишає сумнівів про виключно умисне відношення винного до наслідків у вигляді різноманітних проявів шкоди здоров’ю у таких злочинах як: “Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу” (ч. 2, 3 ст. 345 КК); “Погроза або насильство щодо державного чи громадського діяча” (ч. 2, 3 ст. 346 КК); “Погроза або насильство щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок” (ч. 2, 3 ст. 350 КК); “Погроза або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного” (ч. 2, 3 ст. 377 КК); “Погроза або насильство щодо захисника чи представника особи” (ч. 2, 3 ст. 398 КК). У ч. 2 ст. 405 КК “Погроза або насильство щодо начальника” немає прямої вказівки на умисну форму вини в цьому злочині. Таку прогалину можна вважати недоліком законодавчої техніки. Проте висновок про умисний характер аналізованого злочину робиться на підставі вказівки на наявність мотиву як ознаки складу злочину, закріпленого у ч. 2 ст. 405 КК. Такі самі висновки щодо суб’єктивної сторони цього складу злочину зустрічаємо й у спеціальній літературі [20, с. 41; 25, с. 118].
Враховуючи усталений на сьогодні в теорії підхід, згідно з яким такий спосіб вчинення злочину, як фізичне насильство та виділені за кількісним критерієм його прояви: насильство, що є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого та насильство, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, охоплює й наслідки у вигляді шкоди здоров’ю людей, то вказівкою на умисне відношення винного до відповідних наслідків є вказівка на насильницький спосіб вчинення певного злочину.
Суб’єктивна сторона злочинів, передбачених усіма іншими статтями, як розділу ІІ, так і інших розділів Особливої частини, до наслідків у вигляді шкоди здоров’ю, позначених термінами “тяжкі наслідки”, “інші тяжкі наслідки”, що виступають ознакою основного чи кваліфікованого складу злочину, характеризується лише необережною формою вини. Відповідні положення можна зустріти у роз’ясненнях Пленуму Верховного Суду. Наприклад, щодо злочинів проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту дане роз’яснення, з якого випливає, що відповідальність за статтями 286–288, 415 КК настає лише за необережної форми вини щодо наслідків у вигляді смерті чи шкоди здоров’ю. За наявності ж умисної форми вини щодо відповідних наслідків, дії винного пропонується кваліфікувати за статтями КК, в яких встановлено відповідальність за умисні злочини проти життя та здоров’я особи [21, п. 8]. Теза про те, що психічне відношення винного до наслідків, названих у КК, як загибель людей чи інші тяжкі наслідки, може бути лише необережним, є загально визнаною у кримінально-правовій літературі. У роботах присвячених окремим злочинам це підкреслюється авторами [4, с. 67; 20, с. 11; 26, с. 72]. Виняток становлять склади злочинів, що містяться у диспозиціях статей Особливої частини КК, де є пряма вказівка на умисну форму вини щодо загибелі людей чи інших тяжких наслідків, наприклад, названі вище ч. 3 ст. 265 КК, ч. 3 ст. 2651 КК. Для більшої ясності варто було б у ч. 2 і ч. 3 цих статтей слово “загибель” у терміні “загибель людей” замінити словом “знищення”, лінгвістичне значення якого більше відповідає умисному характеру відповідних злочинів.
Для того, щоб уникнути різних тлумачень про форму вини щодо тих чи інших наслідків, що полягають у заподіянні шкоди здоров’ю людини, у складах злочинів, що не відносяться до групи складів злочинів проти здоров’я, доцільно вказівку на форму вини закріпити у самому КК. У КК РФ вказівка на необережну форму вини міститься у диспозиціях відповідних статей (частин статей) Особливої частини КК.
Але виходячи з того, що перелік злочинів, що мають своїм наслідком заподіяння шкоди здоров’ю людини, для яких характерним є умисне ставлення винного до відповідних наслідків, не є численним, і керуючись принципом економії тексту кримінального закону, доцільніше було б такий перелік закріпити у статті Загальної частини КК.
З’ясувавши проблемні питання визначення змісту такої спільної ознаки досліджуваної групи складів злочинів, як суспільно небезпечні наслідки, та розподіливши їх за формами вини, потрібно перейти до встановлення характеру співвідношення між відповідними складами злочинів та нормами, що їх закріплюють. Спершу встановимо характер співвідношення окремо: у межах групи умисних розглядуваних злочинів, та в межах групи, об’єднаної спільністю суспільно небезпечних наслідків, кожен з яких є конкретним проявом шкоди здоров’ю людини, та необережною формою вини щодо цих наслідків.
Склади злочинів, що мають спільні, тобто повністю чи частково збіжні за змістом ознаки, можуть співвідноситись як суміжні, або як такі, що передбачені конкуруючими нормами. Відмінність – у правилах кваліфікації. Характер співвідношення між відповідними складами злочинів встановлюється за такими критеріями: характером співвідношення норм, якими передбачені ці склади злочинів; характером співвідношення спільних ознак цих складів злочинів; характером співвідношення ознак, зміст яких не співпадає у складах злочинів, про які йдеться [6, с. 263–282].
Кожна з норм про умисний склад злочину, єдиним або основним безпосереднім об’єктом якого є здоров’я людини, крім “Катування” (ст. 127 КК) співвідноситься як частина відносно кожної з норм, що передбачають заподіяння більш тяжкої умисної шкоди здоров’ю. Так, норма про побої (ч. 1 ст. 126 КК) співвідноситься як частина стосовно норми про умисне легке тілесне ушкодження, що не спричинило короткочасного розладу здоров’я або незначної втрати працездатності (ч. 1 ст. 125 КК), котра в свою чергу може бути частиною норми про умисне легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності (ч. 2 ст. 125 КК). Остання – частиною норми про умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ч. 1 ст. 122 КК) і так далі. Норма про основний склад умисного тяжкого тілесного ушкодження (ч. 1 ст. 121 КК) може перебувати в потенційній частковій конкуренції з нормою про кваліфікований склад цього злочину (ч. 2 ст. 121 КК), як частина з цілим в частині такої кваліфікуючої ознаки, як спричинення смерті потерпілого. Саме такий характер співвідношення пояснюється тим, що єдина ознака, за якою відрізняються відповідні склади злочинів, – це тяжкість шкоди здоров’ю. Поняття про менш тяжкий з таких видів шкоди здоров’ю співвідносяться як частина з поняттям про тяжчий з таких видів шкоди здоров’ю.
Норми про основний та кваліфікований склади кожного з умисних злочинів проти здоров’я в частині тих кваліфікуючих ознак, що не пов’язані із заподіянням більш тяжкої шкоди здоров’ю, можуть перебувати у потенційній конкуренції загальної та спеціальної норм. Таке саме співвідношення мають норми про умисні злочини проти здоров’я, одна з яких містить основний, а інша – склад злочину з пом’якшуючими ознаками. Ознаками, що визначають спеціальний характер норми, є, наприклад, спосіб, що має характер особливого мучення, групою осіб, з метою залякування потерпілого або інших осіб, як у ч. 2 ст. 121 КК; стан сильного душевного хвилювання, як у ст. 123 КК; обстановка необхідної оборони, як у ст. 124 КК.
Також спеціальною відносно загальної норми, закріпленої у ч. 1 ст. 126 КК “Побої і мордування” є норма “Катування” (ч. 1 ст. 127 КК). Слід звернути увагу на наявність колізії між нормою про основний склад катування та нормою про кваліфікований склад побоїв і мордування в частині такої кваліфікуючої ознаки, як мета залякування потерпілого чи його близьких. Саме колізія, а не конкуренція, як цю проблему називає М.І. Хавронюк [18, c. 296], має місце тому, що одне й те саме за своєю суттю явище реальної дійсності одержало різну кримінально-правову оцінку з боку законодавця. Також не можна погодитися з М.І. Хавронюком, що розглядувані склади злочинів слід розмежовувати за наявністю мети. Суть проблеми якраз і полягає у тому, що в обох складах названа така ознака як мета, що має однаковий зміст. Викладення ст. 127 КК у новій редакції (Закон України від 15.04.2008 р.) не ліквідувало наявність колізії названих кримінально-правових норм. Про колізію норми, про основний склад катування та про кваліфіковані склади умисного тяжкого тілесного ушкодження, умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження в частині такої їх кваліфікуючої ознаки, як “залякування потерпілого та інших осіб (або його родичів), в цьому випадку не йдеться. На мою думку, норма про катування не охоплює наслідків у вигляді тілесних ушкоджень, оскільки у диспозиції ч. 1 ст. 127 КК про такі наслідки не йдеться. З аналізу конструкції складу злочину випливає, що “інші насильницькі дії” в системі ознак складу цього злочину посідають місце способу вчинення злочину.
Конкуренція кількох спеціальних норм між собою може виникнути між нормами про кваліфікований склад умисного тяжкого тілесного ушкодження (ч. 2 ст. 121 КК), в частині таких кваліфікуючих ознак, як: вчинення способом, що має характер особливого мучення, вчинення групою осіб, та про відповідні склади злочинів з пом’якшуючими ознаками (ст. 123, ст. 124 КК). Як відомо, вчинене повинно кваліфікуватися за нормою про склад злочину з пом’якшуючими ознаками.
У разі настання смерті через необережність, спричиненої умисним тяжким тілесним ушкодженням, заподіяним у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК) чи у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124 КК), виникає запитання про характер співвідношення між кожною з норм з пом’якшуючими ознаками, закріплених, відповідно, у ст. 123 КК чи ст. 124 КК із нормою про умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК). Між названими нормами не існує співвідношення кількох спеціальних норм між собою. Для такого типу співвідношення властивою є наявність норми, що є загальною відносно обох (кількох) спеціальних норм [17, с. 146]. А норма про основний склад тяжкого тілесного ушкодження (ч. 1 ст. 121 КК) є загальною лише щодо кожної з названих вище норм з пом’якшуючими ознаками. Стосовно ж норми про кваліфікований склад умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, вона є нормою про частину.
У кримінально-правовій літературі доведено, що перебування особи у стані сильного душевного хвилювання унеможливлює наявність необережної форми вини щодо наслідків своєї поведінки, що обумовлено психофізіологічними особливостями такого стану [9, c. 134–138]. Відповідно, настання наслідків поведінки особи, яка перебувала у стані сильного душевного хвилювання, за відсутності умисної форми вини, слід розглядати як невинне спричинення шкоди. Звідси випливає, що конкуренції між нормою про умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК) та нормою про умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК) в принципі виникнути не може. У разі настання смерті через необережність, спричиненої умисним тяжким тілесним ушкодженням, заподіяним у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК) виникає конкуренція між нормою, закріпленою у ч. 1 ст. 121 КК, та нормою, що міститься у ст. 123 КК, що є конкуренцією загальної і спеціальної норм, яка вирішується на користь застосування спеціальної норми – “Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання” (ст. 123 КК).
Що стосується заподіяння смерті через необережність унаслідок умисного тяжкого тілесного ушкодження, заподіяного у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, то з посиланням на положення чинного законодавства (ч. 3 ст. 36 КК) у кримінально-правовій літературі констатують, що вчинене кваліфікується лише за ст. 124 КК [9, с. 140]. Відповідно й у цьому випадку конкуренції між нормами, закріпленими у ст. 124 КК та ч. 2 ст. 121 КК виникнути не може.
Як відомо, наслідки у вигляді тяжкого тілесного ушкодження та середньої тяжкості тілесного ушкодження є складовою частиною наслідків, названих в законі іншими термінами, наприклад, тяжких наслідків, інших тяжких наслідків та особливо тяжких наслідків, насильства, що є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, а легке тілесне ушкодження, що не спричинило короткочасного розладу здоров’я або незначної втрати працездатності – насильства, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого. У співвідношенні складів “Умисного тяжкого тілесного ушкодження”, “Умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження”, “Умисного легкого тілесного ушкодження”, з одного боку, зі складними складами злочинів, наслідки яких включають як складову частину тілесні ушкодження відповідного виду, та характеризуються умисним суб’єктивним ставленням до їх настання, і охоплюють не лише шкоду здоров’ю, а й шкоду іншого характеру, що не належить до особистих благ людини, названі склади злочинів є такими, що передбачені нормою про частину. Такими, що передбачені загальною нормою, вони є відносно норм, у яких шкода здоров’ю відповідного виду є єдиним додатковим безпосереднім об’єктом. Це, відповідно до виду шкоди здоров’ю, склади злочинів, що передбачені: ч. 2, 3 ст. 345 КК; ч. 2, 3 ст. 346 КК; ч. 2, 3 ст. 350 КК; ч. 2, 3 ст. 377 КК; ч. 2, 3 ст. 398 КК; ч. 2 ст. 405 КК. Самі ж наведені склади злочинів є суміжними між собою. Правовий статус потерпілого є розмежувальною ознакою у названих складах злочинів. Ще однією розмежувальною ознакою аналізованих складів злочинів є мотив вчинення злочину – злочин вчиняється у зв’язку з відповідною професійною діяльністю потерпілого, чи виконанням ним громадського обов’язку.
Визначивши типи співвідношення у групі складів злочинів, спільними ознаками яких є суспільно небезпечні наслідки у вигляді шкоди здоров’ю людини і умисна форма вини, що характеризує ставлення до цих наслідків, потрібно перейти до встановлення співвідношення в межах групи необережних злочинів, що заподіюють шкоду здоров’ю.
Спеціальними відносно загальної норми про необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 КК) є норми, де у складах закріплених у них злочинів здоров’я людини виступає додатковим об’єктом: єдиним або в альтернативі з іншими особистими благами людини (життям...). Для цих складів злочинів властивою є однакова (необережна) форма вини, що характеризує суб’єктивне ставлення до всіх альтернативних наслідків. Це склади злочинів, передбачені статтями розділу ІІ Особливої частини КК (ч. 2 ст. 134; ч. 3 ст. 135; ч. 1 ст. 136; ч. 2 ст. 139; ст. 140; ч. 1 ст. 141 КК) та інших розділів Особливої частини КК, наприклад: “Злочини проти волі, честі та гідності особи” (ч. 3 ст. 146; ч. 2 ст. 147; ч. 3 ст. 149 КК), “Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту” (ч. 1, 2 ст. 286; ст. 287; ст. 288 КК), “Злочини проти безпеки виробництва” (ч. 1, 2 ст. 271; ч. 1, 2 ст. 272; ч. 1, 2 ст. 273; ч. 1, 2 ст. 274; ч. 1, 2 ст. 275 КК).
Норми, що містять склади злочинів, де здоров’я людини є одним з альтернативних додаткових безпосередніх об’єктів поряд з іншими суспільними відносинами, що формуються довкола блага, яке не є особистим благом людини, є нормами про ціле відносно норми про необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 КК). Наприклад, злочини проти довкілля (ч. 2 ст. 242, ч. 2 ст. 243, ч. 2 ст. 245 КК).
Наявність усіх спільних ознак, крім однієї – форми вини, обумовлює потребу визначити, яке співвідношення існує між основним складом умисного тяжкого тілесного ушкодження (ч. 1 ст. 121 КК), складом умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження (ч. 1 ст. 122 КК), з одного боку, та складом необережного тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження (ст. 128 КК) – з другого. Вони є суміжними складами злочинів. Розмежувальною ознакою між ними є форма вини.
Суміжними зі складом умисного тяжкого тілесного ушкодження є всі склади злочинів, передбачені нормами, що є спеціальними відносно загальної норми про необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, а також тими, у співвідношенні з якими норма про необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження є нормою про частину. Також суміжними зі складом “Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження” є склади злочинів, у співвідношенні з якими склад умисного тяжкого тілесного ушкодження є таким, що передбачений загальною нормою, чи нормою про частину, крім тих, для яких властивим є як умисне, так і необережне відношення до відповідних наслідків [8, с. 245–248]. Суміжними відносно складів злочинів, передбачених нормами, що є конкуруючими з нормою про необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, є склади злочинів, що містяться у нормах, конкуруючих з нормою про основний склад умисного тяжкого тілесного ушкодження, крім тих, для яких властивим є як умисне, так і необережне відношення до відповідних наслідків. Розмежувальною ознакою у цих випадках є також форма вини. Логічним продовженням сказаного є висновок про те, що якщо під час встановлення фактичних обставин справи буде доведена наявність умислу на заподіяння відповідного виду шкоди здоров’ю людини, то у версію кримінально-правової кваліфікації склади злочинів, для яких властивим є необережне ставлення винного до відповідних наслідків включатись не повинні. Виняток становлять склади злочинів, для яких характерним є як умисне, так і необережне відношення до відповідних наслідків. Так, наприклад, порушення правил екологічної безпеки під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції, введення в експлуатацію, експлуатації та ліквідації підприємств, споруд, пересувних засобів та інших об’єктів, вчинене з метою спричинити загибель людей чи інші тяжкі наслідки не може бути кваліфіковане як злочин, передбачений ст. 236 КК “Порушення правил екологічної безпеки”. Залежно від конкретних обставин справи таке діяння підлягає кваліфікації як один із злочинів: “Терористичний акт”, “Диверсія”, “Умисне вбивство”, вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб”, “Геноцид”.
Як уже було сказано вище, доцільність виявлення типу співвідношення між складами злочинів, що мають спільні ознаки, полягає у тому, що він визначає вибір правил кваліфікації, котрі застосовуються для кримінально-правової оцінки вчиненого. Правила подолання конкуренції кримінально-правових норм залежать від її виду. Вони розроблені у кримінально-правовій доктрині [14, с. 220– 236; 17, с. 150–206] і застосовуються на практиці.
Заздалегідь встановлених переваг не має жодна з норм, що передбачають суміжні склади злочинів. Яка з цих норм буде застосовуватися, вирішується у кожному конкретному випадку правозастосування залежно від того, наявність якої з розмежувальних ознак буде констатована в цьому випадку. Особливого значення тут набуває оцінка фактичних обставин справи, аналіз яких і дасть змогу дійти правильного висновку про те, якою з форм вини характеризувалось вчинене діяння.
Системний підхід до аналізу складів злочинів, ознакою яких є суспільно небезпечні наслідки у вигляді смерті людини, показує, що можливим є вироблення алгоритму кримінально-правової кваліфікації цих злочинів за умови вдосконалення і уніфікації термінів, що позначають відповідні ознаки складів злочинів. Критерії і способи виявлення того, яка з форм вини мала місце в кожному випадку заподіяння шкоди здоров’ю людини, достатньо повно проаналізовані у кримінально-правовій літературі [3; 12, с. 42–55]. Тому немає потреби на них зупинятись у цій роботі.
––––––––––––––––––––
Байлов А.В. Кримінальна відповідальність за посягання на життя та здоров’я особи, вчинені в стані сильного душевного хвилювання. Автореферат дисер. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук. – Харків: Національний університет внутрішніх справ МВС України, 2004. – 19 с.
Блауберг И.В., Садовский В.Н., Юдин Э.Г. Системный подход в современной науке //Проблемы методологии системного исследования. – М.: Мысль, 1970. – С.7–48.
Борисов В.И., Куц В.Н. Преступления против жизни и здоровья: вопросы квалификации. – Харьков: Консум, 1995. – 104 с.
Борисов В.І., Пащенко О.О. Злочини проти безпеки виробництва: поняття та види. Кримінальна відповідальність за порушення правил ядерної або радіаційної безпеки. Харків: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2006. – 2006. – 224 с.
Борзенков Г.Н. Преступления против жизни и здоровья: закон и правоприменительная практика. Учебно-практическое пособие. – Москва: Зерцало-М, 2008. – 256 с.
Брич Л.П. Співвідношення суміжних складів злочинів і складів злочинів, передбачених конкуруючими нормами // Вісн. Львів. у-ту. Сер. юрид. – Вип. 42. – 2006. – С.263–282.
Брич Л.П. Значення ознак суб’єкта для розмежування складів злочинів // Наук. вісн. Львів. держ. у-ту внутрє справ. Сер. юрид. Збірник наукових праць / Гол. ред. В.Л. Ортинський. – Львів, 2006. – Вип.3. – С.208–218.
Брич Л. Про кількість розмежувальних ознак у суміжних складах злочинів // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали ХІV регіональної науково-практичної конференції. 6 лютого 2008 р. – Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2008. – С.245–248.
Бурдін В.М. Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені в стані сильного душевного хвилювання. – Львів: ПАІС, 2006. – 200 с.
Гізімчук С.В. Кримінальна відповідальність за порушення правил, норм та стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху (ст. 2155 КК України). Харків: Університет внутрішніх справ МВС України. – 16 с.
Кримінальне право України. Особлива частина. Підручник для студентів юрид. вузів та факультетів. / За ред. проф. П.С. Матишевського, С.С. Яценка, доцента П.П. Андрушка. К.: Юрінком Інтер, 1999. – 896 с.
Кримінальне право України. Особлива частина. / За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ-Харків: Юрінком Інтер – Право, 2002. – 494 с.
Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник (Ю.В. Александров, О.О. Дудоров, В.А. Клименко та ін.). – вид.2-ге, переробл. та допов. / За ред. М.І.Мельника, В.А.Клименка. – К.: Атіка, 2008. – 712 с. – С.63–76.
Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. – Москва: ЮРИСТЪ. – 1999. – 304 с.
Куринов Б.А. Научные основы квалификации преступлений. – Москва: Изд-во Московского университета, 1984. – 181 с.
Лопашенко Н.А. Преступления против собственности. Теоретико-прикладное исследование. – Москва: ЛексЄст, 2005. – 408 с.
Марін О.К. Кваліфікація злочинів при конкуренції кримінально-правових норм. – К. : Атіка. – 2003. – 224 с.
Науково-практичний коментар до Кримінального-кодексу України. – вид. 4-те, переробл. та доповн. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Атіка, 2007. – 1184 с.
Панов Н.И. Квалификация нкасильственных преступлений. Учеб. пособ. – Харьков: Юрид. ин-т, 1986. – 54 с.
Панов М.І., Касинюк В.І., Харитонов С.О. Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини). – Харків: Харків юридичний, 2006. – 172 с.
“Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті”: постанова Пленуму Верховного Суду України від 23.12.2005 р. № 14.
Расторопов С.В. Уголовно-правовая охрана здоровья человека от преступных посягательств: Монография. изд. 2-е, перераб. и доп. – Спб.: Издательство Р. Асланова “Юридический центр Пресс”, 2006. – 489 с.
Системность в уголовном праве. Материалы Российского Конгресса уголовного права, состоявшегося 31 мая – 1 июня 2007 г. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2007. – 576 с.
Тихий В.П. Злочини проти життя і здоровя особи та проти громадської безпеки: проблеми розмежування та кваліфікації // Кримінально-правова охорона життя та здоровя особи. – Матер. наук.-практ. конф. [Харків] 22–23 квітня 2004 р. – К.-Х.: Юрінком Інтер, 2004. – 260 с. – С.35–38.
Хавронюк М.І., Дячук С.І., Мельник М.І. Військові злочини: коментар законодавства. – Київ: А.С.К., 2003. – 272 с.
Хавронюк М.І. Довідник з Особливої частини Кримінального кодексу України. – Київ: Істина, 2004. – 504 с.
Черданцев А.Ф. Системообразующие связи права // Советское государство и право. – 1974. – № 8. – С.10–17.
Шаргородский М.Д. Преступления против жизни и здоровья. – Москва: Юридическое издательство Министерства юстиции СССР, 1947. – 511 с.
< Попередня Наступна >