Наукові статті Кримінологія РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ВИКОНАВЦЯ ТА СПІВВИКОНАВЦЯ ЗЛОЧИНУ В ІСТОРІЇ ВІТЧИЗНЯНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВАРЕГЛАМЕНТАЦІЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ВИКОНАВЦЯ ТА СПІВВИКОНАВЦЯ ЗЛОЧИНУ В ІСТОРІЇ ВІТЧИЗНЯНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА
| Наукові статті - Кримінологія |
РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ВИКОНАВЦЯ ТА СПІВВИКОНАВЦЯ ЗЛОЧИНУ В ІСТОРІЇ ВІТЧИЗНЯНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА
І. Гриниха
Розглянуто питання регламентації відповідальності виконавця та співвиконавця злочину в історичному аспекті. Виявлені закономірності правового регулювання їхньої відповідальності та зроблено висновок про історичну обумовленість положень чинного КК України.
Ключові слова: співучасть, виконавець, співвиконавець злочину.
Вивчення історичного аспекту регламентації відповідальності виконавця та співвиконавця злочину має важливе значення в контексті дослідження та оцінки відповідних положень чинного КК України. Це дозволить прослідкувати їх виникнення та розвиток, довести закономірність існування, а також уникнути повернення до того, що не пройшло випробування практикою. Проте, якщо короткому історичному оглядові інституту співучасті у злочині в правовій доктрині увага приділялася (І. Малиновський, М.Ф. Владимирський-Буданов, М.С. Таганцевий, П. Стебельський, М.І. Ковальов, Ф.Г. Бурчак та ін.), то безпосередньо питання регламентації відповідальності виконавця та співвиконавця злочину окремим предметом вивчення не були ніколи. Це й обумовлює актуальність нашого дослідження.
Перші згадки про групове вчинення злочину у вітчизняному законодавстві датуються Х ст. Найбільш ранньою письмовою пам’яткою давньоруського права, що містила кримінально-правові норми, був Договір київського князя Олега із Візантією 911 р., ст. 7 якого встановлювала відповідальність за насильницьке групове привласнення чужої речі. Кожен із учасників групи, незалежно від ступеня участі у вчиненні злочину, ніс однакову відповідальність як співвиконавець: повинен був відшкодувати завдані збитки в потрійному розмірі [1, с. 8].
Такий
У світському праві Київської Русі не було норм, які б охороняли сім’ю та моральність від злочинних посягань. Відповідальність за такі злочини встановлювали церковні статути Володимира та Ярослава Мудрого. Саме в Статуті князя Ярослава Мудрого (Східно-Руська редакція, Коротка група) вперше з’являється норма, якою було встановлено не лише відповідальність за групове вчинення зґвалтування у вигляді співвиконавства, але й виокремлено фігуру організатора злочину. Як результат – встановлення різної міри майнового покарання. Зокрема, організатор (“умолвник”) підлягав більш суворому грошовому стягненню, оскільки повинен був сплатити 3 гривні срібла єпископу, таку ж суму потерпілій “за сором”, а співвиконавці (“толочные”) – по рублю (ст. 5). Поряд з цим кожного із співучасників страчували [1, с. 260]. Як бачимо, ступінь участі співвиконавців у вчиненні діяння на відповідальність не впливав. Принципу індивідуалізації покарання в Статуті, як і попередніх актах, закладено не було.
Норми “Руської Правди” та Статуту князя Ярослава Мудрого, незважаючи на розпад Київської Русі, продовжували діяти в Галицько-Волинському князівстві, а також деякий час зберігали юридичну силу у Литовській державі. Проте у ХV– ХVI ст. у Великому князівстві Литовському із закінченням періоду феодальної роздробленості постало питання нагальної кодифікації права, перша спроба якої завершилася прийняттям Судебника Казимира (1468 р.) [2, c. 18–20]. Співучасть у злочині регулювалася ст. 7, що встановлювала принцип рівної відповідальності слуги і господаря у випадку спільного вчинення будь-якого злочину, в тому числі і за співвиконавство [3, c. 57]. Проте на практиці відповідальність господаря-співучасника, як зазначає М.Ф. Владимирський-Буданов, була в більшості випадків мнимою, зважаючи на те, що той же господар згідно із ст. ст. 9, 11 був суддею у кримінальних справах своїх людей [4, c. 38].
Судебник Казимира не був всебічною кодифікацією права, тому на зміну йому приходять Литовські Статути 1529, 1566 та 1588 рр. [2; 5; 6]. У них, як і у попередніх законодавчих актах, не містилося загальних норм, які б визначали поняття співучасті, види співучасників, встановлювалися єдині правила їх кримінальної відповідальності. Ці питання врегульовувалися казуїстично щодо окремих злочинів. Проте законодавець тут пішов значно далі порівняно із попередніми джерелами. Аналіз норм показує, що Статутам відомий поділ співучасників на види з урахуванням об’єктивного (залежно від характеру виконуваних ролей) або суб’єктивного (інтересу особи у вчиненні злочину) критерію. Це, зокрема, випливає із неоднозначного змісту поняття “помочник” злочину, яке використовується в двох значеннях: як співвиконавець та як пособник у злочині в сучасному розумінні.
Як була зазначено вище, визначення поняття виконавця злочину і відповідного терміна Литовські Статути не містили. Він називався по-різному залежно від злочину, що ним вчинявся: “кгвалтовникъ”, “убийца”, “воръ”, “тотъ, хто учинилъ…” тощо. Така ж термінологія використовувалася і для позначення співвиконавців при груповому вчиненні злочину. Характерним є те, що в Статутах немає єдиного принципу відповідальності останніх. Вона встановлена двома способами:
усі співвиконавці підлягають однаковому покаранню. Так, за крадіжку з комори або кліті панської, шляхетської і також мужицької злодії мали бути покарані смертю, а також понести майнове покарання у розмірі 12 чи 3 рублі залежно від майнового та соціального стану потерпілої особи, а також повернути викрадене чи відшкодувати його розмір (арт. 11 Розділу ХІV Статуту 1566 р., арт. 14 Розділу ХІV Статуту 1588 р.). За вбивство шляхтича при наході або розбої (кгвалті) “людьми простого стану” всі вони мали понести покарання у вигляді смертної кари (арт. 39 Розділу ХІ Статуту 1588 р.);
відповідальність співвиконавців диференційована. Так, за вбивство шляхтича шляхтичами лише один з них підлягав страті, а інші повинні заплатити головщину та відбути тюремне ув’язнення на певний строк (арт. 12 Розділу ХІ Статуту 1566 р., арт. 29 Розділу ХІ Статуту 1588 р.). Якщо ж шляхтича було вбито людьми простого стану під час сварки, то за одного вбитого до смерті засуджувалися до 7 осіб (арт. 12 Розділу ХІ Статуту 1566 р.) чи до 3 осіб (арт. 39 Розділу ХІ Статуту 1588 р.); всі інші несли покарання у вигляді головщини та тюремного ув’язнення на певний строк. У Статутах вказувалося лише, що кандидата на страту вибирала потерпіла сторона. І. Малиновський, посилаючись на самого законодавця, пояснює це необхідністю уникнення жорстокості покарань [7, c. 43]. Існує припущення, що покарання у вигляді смертної кари ніс лише один шляхтич для того, щоб “запобігти зменшенню привілейованої та служилої верстви” [5, c. 507].
Як зазначалося вище, співвиконавці злочину також позначалися терміном “помочники”. Це траплялося у випадках, коли один із них був ініціатором злочину, а інші сприяли йому в реалізації його умислу та інтересу. Так, при розбійному нападі (“кгвалтовномъ находе на дом шляхетскій”) розрізняються “кгвалтовник” і “его помочники”. На думку І. Малиновського, Литовські Статути про “кгвалтовника” пишуть як про головного винуватця [7, c. 44], оскільки він “кгвалтом нашелъ, забилъ, ранилъ, шкоду учинилъ”, а “помочник” – “хто з нимъ на томъ кгвалте будетъ”. Фактично “помочник” через виконання об’єктивної сторони складу злочину допомагав реалізувати його інтерес, який був головним, первинним. Тому законодавець і передбачив право на необхідну оборону як від “кгвалтовника”, так і “помочника” (арт. 6 Розділу ХІ Статуту 1566 р., арт. 19 Розділу ХІ Статуту 1588 р.). Це положення вважаємо переконливим аргументом проти того, аби розглядати “помочника” лише як пособника злочину 1. Саме у значенні співвиконавця злочину вживається цей термін у таких складах злочинів, як вбивство батьків (арт. 16 Розділу ХІ Статуту 1566 р., арт. 7 Розділу ХІ Статуту 1588 р.), напад з метою вбивства (арт. 1 Розділу ХІ Статуту 1588 р.).
Не існувало єдиних правил призначення покарання і за такого типу співучасті. В одних випадках співучасники підлягали однаковому покаранню (за вбивство батьків кваліфікована смертна кара, втрата честі та всіх маєтків призначалися як дітям, так і їх “помочникам”), в інших – більш тяжкому покаранню підлягав співвиконавець, в інтересах якого було вчинено злочин. Так, наприклад, якщо при “кгвалтовному наході” було кому-небудь завдано тілесних ушкоджень, то нападник підлягав покаранню у вигляді смертної кари, а його помочники – лише тюремному ув’язненню строком на один рік і шість тижнів.
Вперше у Литовському Статуті 1588 р. часткове кримінально-правове регулювання одержало питання опосередкованого виконання. Йдеться про вчинення злочину шляхом використання психічно хворого (“шаленого”). Згідно з арт. 35 Розділу ХІ той, хто дав йому зброю чи словесно схилив до вчинення злочинного діяння, сам повинен бути за те покараний як такий, що вчинив злочин. Співвиконавцями вони не визнавалися.
Окрім Литовських Статутів в Україні традиційним було застосування джерел маґдебурзького права. Ні в Саксонському Зерцалі, ні в “Порядку” Б. Гроїцького (1559 р.), що був викладом маґдебурзького права, як і в інших нормативних актах того часу, не містилося загальних норм про співучасть у злочині та види співучасників. Так, із двох положень Частини IV “Порядку”, що регулювали відповідальність за співучасть у крадіжці та вбивстві батьків, бачимо, що окремо фігури співвиконавця злочину, яка б позначалася відповідним терміном, поряд із виконавцем не виділяється. Тут виконавець позначається термінологічно або як “злодій” (“z?odziej”), або як “головний убивця” (“g?уwny m??obуjca”). Відповідальність виконавця та інших співучасників, які давали поради чи допомогу у вчиненні відповідного протиправного діяння, не індивідуалізована – всі підлягали однаковому покаранню [8, c. 203–205]. Ідентичні за змістом положення містило й Саксонське Зерцало (§4 та §6 ст. 13 Книги 2) [9, c. 55].
Із входженням у 1654 р. значної частини України – Лівобережної та частини Правобережної – до складу Російської держави як автономної адміністративно-територіальної одиниці за населенням зберігалося право користуватися своїми традиційними юридичними нормами. Проте вони часто суперечили одна одній, дублювалися або й не відповідали суспільним відносинам, що зумовило необхідність їх кодифікації. Найвідомішим та найґрунтовнішим результатом цього процесу стали “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р., але законодавчої сили вони так і не отримали. У цьому акті питання, пов’язані з регулюванням відповідальності виконавця та співвиконавців злочину, вирішувалися аналогічно із проаналізованим нами вище Литовським Статутом 1588 р.
У 80-х рр. ХVІІІ ст. на територію Гетьманщини із ліквідацією її політичної та правової автономії починає поступово поширюватися російське імперське законодавство, основним джерелом якого було Соборне Уложення царя Олексія Михайловича 1649 р. (далі – Соборне Уложення) [10, c. 45]. Інша частина сучасної території України (Слобідсько-Українська, Новоросійська і Таврійська губернії) відразу ж після приєднання до Росії користувалася загальноросійським законодавством.
Соборне Уложення, як і попередньо проаналізовані нормативні акти, не містило окремої статті, яка б визначала види співучасників. Проте цьому акту відомі виконавець злочину, співвиконавці (“товарищи”). Відразу слід звернути увагу, що під “товарищами” також розумілися особи, які могли безпосередньо не виконувати об’єктивної сторони злочину, але були учасниками групи і перебували на місці вчинення злочину, фактично виконуючи роль пособника у сучасному його розумінні. За висловом М.І. Ковальова, це була участь в організованих формах співучасті [11, c. 50].
Жодних спеціальних правил призначення покарання співучасникам злочину в Соборному Уложенні не закріплювалося. Воно визначалося конкретною статтею, що містила кримінально-правову заборону. Таких різноманітних підходів до визначення виду і розміру покарання, як Литовські Статути, Соборне Уложення не знало. Аналіз норм дозволяє зробити висновок, що всі співучасники підлягали однаковій відповідальності, за винятком двох випадків. По-перше, коли йшлося про вчинення службового підроблення у складній формі співучасті. Тут виконавець злочину підлягав більш суворій відповідальності, ніж підбурювач: складення поддячім за наказом дяка неправильного судного списку каралося відрубуванням йому руки, а дяка били кнутом (ст. 12 Глави Х) [12, с. 79]. М.І. Ковальов пояснює це класовою нерівністю співучасників злочину, а не меншою суспільною небезпекою дій підбурювача [11, c. 50]. По-друге, за розбійний напад на чуже володіння, вчинений групою осіб (ст. 198 Глави Х) [12, с. 123]. Той, хто із співвиконавців заподіяв смерть господарю, членам його сім’ї чи слугам, підлягав смертній карі, а “товарищи” його – тілесному покаранню кнутом і засланню.
Військові артикули Петра І 1715 р. зберегли основні тенденції Соборного Уложення: відсутність визначення поняття виконавця злочину, встановлення, як правило, рівної відповідальності виконавця та інших співучасників (арт. 2, 19, 137, 155, 160, 161 тощо). Лише співучасть у деяких випадках могла каратися легше, ніж діяння виконавця (пособництво пасквілянту, арт. 149). Співвиконавці злочину теж підлягали однаковому покаранню, без урахування ступеня участі у вчиненні злочину. Відповідно до арт. 189 кожен із них (“ежели многие вкупе в воровстве пойманы будут”) карався так, ніби він один вчинив весь злочин [13, c. 9–44].
З 1840–1842 рр. джерелами кримінального права в Україні стали 15-й том Зводу законів Російської імперії 1832 р. та введене в дію з травня 1846 р. Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. Ми проаналізуємо останнє, оскільки Уложення повністю базується на Зводі, лише ускладнюючи і без того заплутані і казуїстичні його положення [11, c. 58].
Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. (в редакції 1885 р.) 1 (далі – Уложення), на відміну від чинного законодавства, містило загальні положення, що визначали поняття співучасті, види та поняття окремих співучасників. Проте, як зазначає М.С. Таганцев, така система положень була надзвичайно складною і недосконалою, оскільки поділ співучасників на види залежав від форми співучасті [14, c. 755].
При співучасті без попередньої змови Уложення виділяло головних винних (“главные виновные”) та учасників (ст. 12), а за наявності попередньої змови – зачинщиків, спільників (“сообщники”), підмовників або підбурювачів (“подговорщики или подстрекатели”) та пособників (ст. 13) [15, c. 30–32]. З точки зору виконання об’єктивної сторони інтерес для нас становлять: 1) головні винні (але лише дві із визначених законодавцем трьох категорій – особи, які розпочали діяння раніше інших на самому їх початку, та ті, що безпосередньо вчинили злочин); 2) зачинщики – як особи, які перші приступили до вчинення злочину (крім цієї, в ст. 13 було передбачено ще дві категорії). М.С. Таганцев називає їх поряд із особами, які керували діями при вчиненні злочину чи замаху на злочин, “фізичними зачинщиками”, на відміну від “зачинщиків інтелектуальних” – осіб, які, задумавши вчинення злочину, схилили до його вчинення інших осіб [14, с. 755]; 3) спільники (“сообщники”) – особи, які погодилися з зачинщиками чи з іншими винними вчинити, спільними силами чи діями, задуманий злочин (ст. 13).
Характерною ознакою Уложення стало визначення загальних засад призначення покарання співучасникам злочину з урахуванням їх виду (ст. ст. 117–123) [15, с. 141–142]. Так, головні винні повинні були засуджуватися до найсуворішої міри покарання, передбаченої за вчинений ними злочин. Ступінь їх участі у вчиненні злочину, на відміну від учасників, до уваги не брався (ст. 117). Зачинщикам призначалася найвища міра того ступеня покарання, що був визначений санкцією статті, за умови що нею не встановлювався особливий ступінь покарання. Це стосувалося як фізичних, так й інтелектуальних зачинщиків (ст. 118). Щодо спільників (“сообщников”), то суд при призначенні покарання повинен був враховувати міру сприяння зачинщикам, а також ступінь участі у виконанні злочину. Так, особи, що були на місці злочину і брали безпосередню участь у його вчиненні, каралися на ступінь вище, ніж спільники, які там присутні не були (ст. 119).
Уложення, на відміну від проаналізованих вище актів, визначило правила призначення покарання при ексцесі співучасника. У ст. 123 зазначалося, що коли хтось із співучасників, крім задуманого, вчинив ще й інший злочин, виконання якого не охоплювалося попередньою домовленістю, він підлягає покаранню за сукупністю злочинів. На такій же підставі призначалося покарання решті співучасників, які взяли участь у вчиненні цього другого злочину (ст. 123).
Кримінальне уложення 1903 р. не сприйняло положень про співучасть у злочині та правил призначення покарання співучасникам, що містилися в Уложенні. Хоча, як і попередні нормативно-правові акти, воно не використовувало термінів “виконавець”, “співвиконавець злочину”, у п. 1 ч. 1 ст. 51 співучасниками поряд із підбурювачами та пособниками визнавалися “особи, які безпосередньо вчинили злочинне діяння або брали участь у його виконанні”. Фактично ті, хто “брали участь у його виконанні”, виступали співвиконавцями злочину в сучасному розумінні [16, c. 286].
Вид і міра покарання за вчинене діяння визначалися безпосередньо санкцією статті, яка містила відповідну кримінально-правову заборону. Характерно, що із співучасників проступку за його вчинення завжди карався лише той, хто безпосередньо вчинив або брав участь у його вчиненні, а підбурювач та пособник – лише у випадках, чітко визначених законом (ч. 3 ст. 51).
Уперше на законодавчому рівні Кримінальне уложення 1903 р. врегулювало питання про вплив обставин, що стосуються особи винного, на відповідальність інших співучасників. Ч. 4 ст. 51 було визначено, що особливі особисті відносини й умови, що визначають, посилюють чи зменшують караність будь-кого з співучасників (в тому числі і тих, що виконували злочинне діяння, – І.Г.), не впливають на відповідальність інших. Законодавець також передбачив як підставу звільнення від кримінальної відповідальності добровільну відмову, проте її умови були спільними для всіх співучасників (ч. 5 ст. 51).
На західноукраїнських землях, які у другій половині ХVIII ст. потрапили під владу Австрійської монархії, з 1796 р. у Західній, а з 1797 р. – у Східній Галичині, згодом на Буковині поширив свою дію Кримінальний кодекс Австрії 1803 р. (Францішкана), який у 1852 р. був викладений в новій редакції. Він діяв у Галичині до введення польського Кодексу Карного 1932 р. На території Закарпаття, що фактично перебувала під владою Угорщини, застосовувалося Угорське кримінальне уложення про злочини і проступки 1879 р.
У Кримінальному кодексі Австрії (в редакції 1852 р.) питанню участі у злочині був присвячений параграф 5 1. У ньому було зазначено, що крім “безпосереднього справці”, у вчиненні злочину можуть брати участь “учасники”, до яких відносяться “співвинні” і “учасники” у спеціальному значенні слова. “Безпосереднім справцею” визнавалася особа, яка безпосередньо вчинила злочин [17, c. 245]. Аналіз визначень понять інших учасників злочину (у широкому значенні) показує, що фактично йдеться про підбурювача до злочину (“співвинні”) та пособника (“співвинні” та “учасники” у спеціальному значенні слова). Фігура співвиконавця злочину окремо не виділялася, її охоплювало поняття “безпосереднього справці”. В науці кримінального права осіб, які спільно безпосередньо вчиняли злочин, називали “співсправцями” [17, c. 245–246].
Стосовно відповідальності “безпосереднього справці”, як і інших співучасників злочину, загальні положення якихось особливих правил не містили. В параграфі 5 зазначалося, що той, хто безпосередньо вчинив злочин, підлягав покаранню, визначеному Кодексом за вчинене злочинне діяння.
На відміну від кримінального закону Австрії, польський Кодекс Карний 1932 р. не містив окремого розділу чи параграфа про співучасть у злочині, а обмежився визначенням понять підбурювання та пособництва (арт. 26, 27) і встановленням правил відповідальності за вчинення відповідних діянь (арт. 28– 30) [18, с. 101–107]. Ю. Макаревич, відстоюючи правильність такої позиції, писав, що слід відкинути саме поняття “участь у злочині”, оскільки “…немає участі в чужому злочині, але, кожен, хто спричинився до вчинення злочину, відповідає за власний злочин” [18, c. 99]. З огляду на це теорія та практика виконавцем злочину (“sprawca przestкpstwa”) визнавала особу, яка виконала об’єктивну сторону злочину, описаного в Особливій частині кодексу, незалежно від того, чи вчинявся він індивідуально, чи кількома особами.
В Угорському кримінальному уложенні про злочини і проступки 1879 р. інституту співучасті був присвячений окремий розділ V Загальних положень [3, c. 401]. Виділяли два типи співучасників: “учасники”, видами яких є підбурювачі та пособники параграф 69, і “виконавці” параграф 70. “Виконавцями” вважали “всі ті, хто виконують злочин чи проступок спільно або в організації”. Аналіз положень параграфів 130–133 (передбачено відповідальність за створення організації для верховної зради) підтверджує, що всі члени організації розглядаються як виконавці незалежно від фактично виконуваної ними ролі [3, с. 410].
Питання відповідальності виконавця регулювалося у цьому ж розділі. Згідно із параграф 71 він підлягав тому покаранню, яке визначене в законі за вчинений злочин чи проступок. Ознаки, які характеризують особу співучасника, що виключають караність діяння, пом’якшують чи посилюють покарання, щодо інших співучасників не враховувалися параграф 74. Частково було врегульовано питання ексцесу виконавця. Наприклад, вчинення діяння, що тягне за собою тяжче покарання, ніж те, до якого виконавця схилив підбурювач, іншим співучасникам у вину не ставилося параграф 73 [3, с. 401].
У 1939 р. Галичина, у 1940 р. – Буковина, а згодом після Другої світової війни і Закарпаття були включені до складу УРСР, де діяв КК УРСР 1927 р.
У післяреволюційний період із приходом в Україну радянської влади сфера кримінально-правового регулювання відповідальності виконавця злочину зазнала змін. Спочатку питання відповідальності співучасників регулювалося окремими декретами стосовно конкретних складів злочинів. Відсутність норм загальної частини у них обумовила те, що жоден такий нормативно-правовий акт не визначав поняття виконавця злочину, а одні і ті ж терміни часом позначали різні поняття.
Так, наприклад, у постанові РНК РРФСР “Про набатний дзвін” (1918 р.), Декреті РНК України “Про посилення кримінальної репресії за перевезення поза поштовим відомством листів, грошей і посилок” (1919 р.) зазначалося, що пособники, співучасники, підбурювачі і причетні особи відповідають за вчинений злочин нарівні із головними винуватцями (“главными виновниками”) [19, с. 160]. Оскільки вид і міра покарання в них визначалися безпосередньо для осіб, які виконали злочинне діяння, що містить склад злочину, то звідси можна зробити висновок, що терміном “головний винуватець” позначався саме виконавець злочину. Цілком слушним і логічним видається зауваження Ф.Г. Бурчака, що термін “співучасник” тут використовувався не для позначення відповідного родового поняття, а фактично характеризував співвиконавство у злочині [20, c. 14]. Визначена законодавством відповідальність виконавця злочину обумовлювала вид і міру покарання всім іншим співучасникам (в широкому значенні) незалежно від характеру та ступеня участі у вчиненому злочині.
Перша спроба узагальнити та систематизувати норми загальної частини, в тому числі стосовно співучасті у злочині, була зроблена в “Керівних началах з кримінального права РРФСР” 1919 р. (далі – Керівні начала). Ст. 22 визначила поняття виконавця злочину з використанням відповідного терміна як особи, яка “бере участь у виконанні злочинного діяння, в чому б воно не полягало”. При цьому законодавець відмовився від виділення фігури співвиконавця злочину, оскільки в ст. 21 Керівних начал поряд з виконавцем злочину співучасниками визнавалися підбурювач та пособник. Ця ж стаття закріпила принцип відповідальності співучасників: “міра покарання повинна визначатися не ступенем участі, а ступенем небезпечності злочинця і вчиненого ним діяння” [19, c. 187]. Таке законодавче положення викликало серед науковців критику, оскільки ступінь участі є важливим показником ступеня небезпечності злочинця, між цими поняттями існує очевидний і нерозривний зв’язок [20, c. 22].
Це було враховано в КК УРСР 1922 р. [19, c. 450]. Ст. 15 КК визначила, що “міра покарання кожному із співучасників злочину визначається як ступенем участі, так і ступенем небезпечності злочинця і вчиненого ним злочину”. Поняття виконавця злочину, а також перелік видів співучасників злочину (ст. 16, ст. 15 КК) цілком відтворювали положення Керівних начал.
Прийняті 1924 р. “Основні начала кримінального законодавства СРСР і союзних республік” (далі – Основні начала 1924 р.) врегулювали лише питання відповідальності співучасників злочину. У ст. 12 зазначалося, що “міри соціального захисту застосовуються щодо всіх співучасників (підбурювачів, виконавців, пособників) залежно від ступеня їх соціальної небезпеки, так і від ступеню їх участі у злочині” [21, с. 202]. Визначення поняття виконавця злочину, як і інших співучасників, Основні начала 1924 р. не дали, залишивши це Кримінальним кодексам союзних республік. Проте КК 1927 р. у ст. 20 продублював положення КК 1922 р. [22, c. 311].
В Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. (далі – Основи 1958 р.) та КК Української РСР 1960 р., що базувався на них, законодавець вже вкотре підтвердив своє бачення виконавця злочину як особи, яка його безпосередньо вчинила (ст. 17 Основ 1958 р., ст. 19 КК 1960 р.) [23, с. 9; 24, с. 17]. Зміни зазнало лише питання індивідуалізації покарання співучасників, в тому числі і виконавця. Так, при призначенні покарання суд повинен враховувати характер і ступінь участі співучасників у вчиненні злочину (ст. 17 Основ 1958 р., ст. 19 КК 1960 р.). Проте особа винного, характер та ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину мали враховуватися також відповідно до загальних начал призначення покарання (ст. 32 Основ 1958 р., ст. 39 КК 1960 р.) [23, с. 15; 24, с. 30].
У прийнятому 5 квітня 2001 р. новому КК України простежується в основному наступність у законодавчому регулюванні розглянених питань порівняно із Кримінальними кодексами радянського періоду. Проте в ньому вперше з’являється термін “співвиконавець злочину”, щоправда без власного, окремо виділеного поняття, розширюється зміст поняття виконавця злочину, виділяється стаття, присвячена відповідальності співучасників, що також містить правила кваліфікації діянь виконавця (співвиконавця) злочину тощо. Проте детальний аналіз та оцінка цих положень не є предметом нашого дослідження.
Отже, короткий огляд історичної правової спадщини дозволяє зробити висновок про багатовіковий поступальний розвиток вітчизняного законодавства від казуїстичного регулювання відповідальності виконавця та співвиконавця злочину щодо окремих злочинів (Х-ХVIII ст.) до закріплення загальних положень щодо співучасті у злочині (з ХІХ ст.). Це пояснюється запозиченням позитивного досвіду зарубіжних країн, врахуванням практики застосування вітчизняних норм, а також дедалі зростаючим впливом науки на процес законотворення. Все це мало своїм наслідком: – визначення в законі поняття виконавця злочину, все частіше його узагальнення, а з прийняттям КК України 2001 р. – конкретизацію та розширення змісту за рахунок введення альтернативної істотної ознаки, а саме: використання для вчинення злочину особи, що відповідно до закону не підлягає кримінальній відповідальності за скоєне (ч. 2 ст. 27 КК України); – відмову від поділу співучасників на види за суб’єктивним критерієм інтересу особи у вчиненні злочину, у результаті чого співвиконавці злочину перестають охоплюватися іншими поняттями та позначатися різними термінами. Акцент на характері участі у злочині (виконуваній функції) поступово призводить до того, що співвиконавець стає складовою частиною поняття виконавця злочину; – закріплення єдиних засад кримінальної відповідальності виконавця та співвиконавця злочину: кожен відповідає у межах спільного умислу, ознаки, що характеризують особу співучасника, ставляться у вину лише йому тощо; – встановлення єдиних правил призначення покарання виконавцю та співвиконавцю злочину, що дало змогу позбутися безсистемної індивідуалізації їх відповідальності в кожному окремо взятому злочині. Проаналізувавши нормативний матеріал, простежуємо історичну обумовленість положень чинного КК України у сфері регулювання відповідальності виконавця та співвиконавця злочину. Проте виділення законодавцем фігури співвиконавця злочину потребує теоретичного обґрунтування, наповнення конкретним змістом та визначення особливостей кримінальної відповідальності.
––––––––––––––––––––
Памятники русского права. Выпуск первый: Памятники права Киевского государства (Х–ХІІ вв.) / [сост. А.А. Зимин; ред. С.В. Юшков]. – М.: Госюриздат, 1952. – 260 c.
Статути Великого князівства Литовського: У 3-х т. / [ред. С. Ківалов, П. Музиченко, А. Паньков]. – Одеса: Юридична література, 2002 –. – Том І. Статут Великого князівства Литовського 1529 року. – 2002. – 464 с.
Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т. / [уклад. В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький; ред. В.Д. Гончаренко]. – К.: Ін Юре, 2000 –. Т.1: З найдавніших часів до початку ХХ ст. – 2000. – 472 с.
Христоматія по исторіи русскаго права / [cост. М.Ф. Владімірскій-Будановъ]. – С.-Петербургъ: Изданіе Н.Я. Оглоблина, 1887. – 236 с.
Статути Великого князівства Литовського: У 3-х т. / [ред. С. Ківалов, П. Музиченко, А. Паньков]. – Одеса: Юридична література, 2002 –. – Том ІІ. Статут Великого князівства Литовського 1566 року. – 2003. – 560 с.
Статути Великого князівства Литовського: У 3-х т. / [ред. С. Ківалов, П. Музиченко, А. Паньков]. – Одеса: Юридична література, 2002 –. – Том ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: У 2 книгах. Кн. 2. – 2004. – 568 с.
Малиновскій І. Ученіе о преступленіи по Литовскому Статуту / І. Малиновскій. – Кіевъ: Тип-фія Императорского Университета св. Владиміра, 1894. – 171 с.
Groicki Bartoіomiej. Porz№ dek s№ dуw spraw miejskich prawa majdeburskiego w Koronie Polskiej / Bartoіomiej Groicki. – Warszawa: Wydawnictwo Prawnicze, 1953.
Саксонское Зерцало. Памятник, комментарии, исследования / [oтв. ред. В.М. Корецкий]. – М.: Наука, 1985. – 272 с.
Лепісевич П.М. Державно-правовий устрій України в імперську добу. Навч. посібник / П.М. Лепісевич, І.Я. Терлюк. – Львів: Край, 2005. – 127 с.
Ковалев М.И. Соучастие в преступлении. Ч. 1. Понятие соучастия / М.И. Ковалев. Ученые труды, серия уголовного права. Т. 3. – Свердловск: СвЮИ, 1960. – 288 с.
Памятники русского права. Выпуск шестой: Соборное Уложение царя Алексея Михайловича 1649 года / [ред. К.А. Софроненко]. – М.: Госюриздат, 1957. – 503 с.
Воинские артикулы Петра I. Материалы по изучению истории государства и права СССР / [отв. ред. А.Ф. Гончаров]. – М.:ВЮЗИ, 1960. –50 с.
Таганцев Н.С. Русское уголовное право: В 2 т. / Н.С. Таганцев. – С.-Петербург: Государственная тип-фия, 1902 –. – Том I: Общая часть. – 1902. – 815 c.
Уложение о наказаниях уголовных и исправительных 1885 года / [изд. Н.С. Таганцевым]. – С.-Петербург: Тип-фия М. Меркушева, 1913. – 1226 с.
Российское законодательство Х-ХХ веков: (Тексты и коммент.). В 9 т. / [общ. ред. О.И. Чистякова]. – М.: Юрид. лит., 1984 –. – Т.9: Законодательство эпохи буржуазно-демократических революций: Законодательство о государственном строе. Административное, земельное и уголовное законодательство. – 1994. – 352 с.
Стебельский П. Австрийске карне право. Після викладу 1902–1903 / П. Стебельский. – Львів: “Кружок правників” в “Академічній громаді”, 1903. – 419 с.
Makarewicz Juljusz. Kodeks Karny z komentarzem. Czwarte wydanie / Juljusz Makarewicz. – Lwуw: Wyd-wo Zakіadu Narodowego im. Ossoliсskich, 1935. – 528 str.
Борьба с преступностью в Украинской ССР. В 2-х т. / Авт. очерка и сост. сборника документов П.П. Михайленко. – К.: Министерство охраны общественного порядка УССР. Высш.школа, 1966 –. Том 1.1917–1925 гг. – 1966. – 831 с.
Бурчак Ф.Г. Учение о соучастии по советскому уголовному праву / Ф.Г. Бурчак. – К.: Наукова думка, 1969. – 216 с.
Сборник документов по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР 1917– 1952 гг. / [ред. И.Т. Голяков].– М.: Госюриздат, 1953. – 463 с.
Борьба с преступностью в Украинской ССР. В 2-х т. / Авт. очерка и сост. сборника документов П.П. Михайленко. – К.: Министерство охраны общественного порядка УССР. Высш.школа, 1966 –. – Том 2. 1926–1967 гг. – 1967. – 952 с.
Основы уголовного законодательства Союза ССР и союзных республик. – М.: Госюриздат, 1960. – 24 с.
Кримінальний кодекс України з постатейними матеріалами: Офіційне видання станом на 20 липня 2000 р. / Мін-во юстиції України. – Ужгород: “ІВА”, 2000. – 536 с.
< Попередня Наступна >