Головна Наукові статті Кримінологія ВІКТИМОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОВЕДІНКИ ЖІНОК, ЯКІ СТАЛИ ЖЕРТВАМИ НАСИЛЬНИЦЬКИХ ЗЛОЧИНІВ

ВІКТИМОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОВЕДІНКИ ЖІНОК, ЯКІ СТАЛИ ЖЕРТВАМИ НАСИЛЬНИЦЬКИХ ЗЛОЧИНІВ

Наукові статті - Кримінологія
248

Ю.О. Говор

ВІКТИМОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОВЕДІНКИ ЖІНОК, ЯКІ СТАЛИ ЖЕРТВАМИ НАСИЛЬНИЦЬКИХ ЗЛОЧИНІВ

Аналізуються теоретичні положення учених кримінологів з ме­тою з’ясування віктимологічних особливостей поведінки жінок, котрі піддалися насильницьким злочинам; на основі емпіричних досліджень здійснено спробу визначити чинники, які впливають на підвищення віктимності такої категорії жертв, з’ясувати роль поведінки жінок, які потерпіли від певних насильницьких злочинів.

Ключові слова: насильство відносно жінок, жертва злочину, насильницький злочин, убивство, нанесення тілесних ушкоджень, зґва­лтування, віктимність.

Постановка проблеми. У ст. 3 Конституції України визнано людину, її життя і здоров’я, недоторканість і безпеку найвищою соціа­льною цінністю, що обумовлює захист прав та свобод людини пріори­тетним завданням держави. В умовах високої динаміки соціальних перетворень, економічної нестабільності, кризових явищ у різних сфе­рах суспільного життя нині, як ніколи гуманне ставлення до людини обумовлює особливу потребу постійного вдосконалення законодавства та практики його застосування, а також проведення досліджень різних аспектів цієї проблеми.

Реалії сьогодення свідчать, що порушення прав і свобод гро­мадян набуло, на жаль, досить суттєвого поширення. До того ж по­літичні й економічні процеси, що відбуваються зараз в Україні, не сприяють належному забезпеченню прав людини. За таких умов спостерігається активна криміналізація суспільної свідомості, за­грозливого розповсюдження набуває насилля у різних сферах жит­тєдіяльності людини. Як підкреслюють науковці, однією з основних тенденцій сучасної злочинності у світі є високий рівень насильни­цьких злочинів, зокрема найбільш небезпечного їх різновиду - тяж­ких злочинів проти особи. Серед насильницьких пос

ягань криміна­льна статистика фіксує багато убивств, заподіяння тяжких ушко­джень, зґвалтувань, хуліганства [1, с 287]. З кожним роком підвищується агресивність насильницьких злочинів, зростає тяж­кість їх наслідків. Серйозність проблеми боротьби з цим злочинним явищем ставить особливі завдання перед кримінально-правовою і криміналістичною наукою.

Стан дослідження. Проблемам механізму вчинення злочину присвячено чимало наукових публікацій. Серед їх авторів – Ю.М. Антонян, А.Ф. Зелінський, І.М. Даньшин, А.І. Долгова, О.М. Джужа, Н.Ф. Кузнецова, Г.М. Міньковський, В.С. Мінський, Д.В. Рівман, В.О. Туляков, Л.В. Франк.

При дослідженні механізму насильницького злочину, на думку С.А. Шалгунової, слід особливу увагу приділити пошуку відповіді на пи­тання, чи поведінка злочинця була визначальною у конкретній життєвій ситуації, що привела до злочину, наскільки слабким (сильним, нейтраль­ним) міг бути вплив конкретної ситуації злочину на поведінку індивіда та кінцевий результат злочинної взаємодії особи й ситуації [2, с. 180].

Наслідком вчинення злочину є заподіяння шкоди конкретній особі чи групі людей. У процесі оцінки правопорушення важливо, на це вказує багато науковців, чітко застосовувати понятійну терміноло­гію. У цьому сенсі особливе значення має з’ясування співвідношення кримінально-правового поняття «потерпілий» з кримінологічним по­няттям «жертва злочину» На жаль, у законодавчих актах не знаходимо дефініції цих понять. Серед науковців триває дискурс щодо трактуван­ня цих понять, а в практиці здебільшого для позначення суб’єкта, яко­му злочином заподіяно шкоду, використовують термін «потерпілий». Про неоднозначність наукового сприйняття цих понять свідчить, на­приклад, такий факт. Так, Л.В. Франк ототожнює поняття «потерпі­лий» і «жертва злочину», вважаючи ці терміни синонімами, розшиф­ровуючи їх значення у такий спосіб: «людина чи певна спільнота лю­дей у будь-якій формі їх інтеграції, яким прямо чи опосередковано завдано шкоди» [3, с. 8–9]. Цю ж позицію фактично поділяє і О.М. Джужа, зазначаючи: «Віктимологія вивчає злочинну поведінку з погляду обумовленості такими якостями потерпілого, що створюють передумови стати жертвою злочину» [4, с. 38–39]. Досить складно вне­сти чіткість і неоднозначність у такі трактування, враховуючи етимо­логію цих слів. Так, у тлумачному словнику сучасної української мови лексема «жертва» (при її багатозначності) пояснюється таким чином: «3. Той, хто загинув від нещасного випадку, від руки ворога і т. ін.» [5, с. 274], а «потерпілий… 2. у знач. прикм. Який зазнав чогось тяжкого, неприємного, дістав фізичну або моральну травму» [5, с. 903].

У цьому зв’язку нам видається слушною позиція О. Павлік, яка підкреслює: «Потерпілий у віктимології – це частина узагальненого поняття «жертва злочину». Співвідносячи змістовне значен­ня цих понять, слід констатувати, що поняття «жертва» включає в себе не тільки реальних потерпілих, але й потенційних, латентних, а також їх померлих рідних і близьких; осіб, яким шкода завдана безпосередньо чи опосередковано; осіб, яким завдана шкода, злочи­ном чи іншими протиправними діями; осіб, які офіційно визнані потерпілими…» [6, с 120-121].

Як бачимо, не вироблено єдиної позиції з цього конкретного пи­тання. А до цього слід додати, що і далі важливими для практиків за­лишається наукове обґрунтування кримінологічної характеристики особи насильницького злочинця, мотивації її злочинної поведінки та низка ще інших аспектів актуальних проблем, що нині вирішуються кримінологічною наукою.

Виклад основних положень. Коли йдеться про насильницькі злочини, скоювані проти жінок, то переважно жертвами вони стають під час сімейно-побутових конфліктів. У таких випадках мають на ува­зі конфліктні ситуації, що найчастіше виникають на побутовому ґрунті (за нашим даними, дружини й співмешканки становлять майже чверть усіх потерпілих), або про ситуативні діяння, при яких жертвами убивств стають жінки, як правило, взагалі не знайомі зі злочинцем. Не випадково, наприклад, ще понад 30 років тому (за даними Л.В. Франка, а згодом його висновки підтвердили і наші науковці), частка жінок, які тією чи іншою мірою спровокували вбивство, майже у два рази було меншою (37%), ніж у чоловіків - жертв убивства [2, с 19]. Із загальної кількості жінок - жертв насильства лише 38% на момент злочину були одружені, а 62% - неодруженими [7, с 19].

У цьому ж контексті цікаві дані наводить Д.В. Ривман. Розподіл жінок - потерпілих від насильницьких злочинів за віком був таким: до 18 років - 13,4%; від 18 до 25 років - 10,4; від 25 до 30 років - 26,6; від 30 до 40 років - 25,3; від 40 до 50 років - 11,1; понад 50 років - 13,2% Отже, переважна більшість потерпілих - особи віком від 25 до 40 років (51,9%), тобто такі, що характеризуються найбільшою активністю у фізичному відношенні і відповідно мають достатню здатність чинити опір [8, с 61].

Зіставляючи ці дані з результатами дослідження, отриманими А.Л. Ситковським, відзначимо, що віковий пік віктимності для жертв убивств і різних тілесних ушкоджень значно нижчий (у середньому на 7-8 років), ніж, наприклад, для жертв корисливих злочинів проти осо­би. За наведеним цим науковцем розподілом потерпілих за рівнем освіти, не мали закінченої середньої освіти – 48,5%; мали середню – 39,4, мали вищу освіту – 12,1% [4, с. 8].

Констатація освітнього рівня потерпілих від убивств та різного ступеня тілесних ушкоджень сама по собі, на нашу думку, не дасть достатніх підстав розглядати загалом цей показник як самостійний і кримінологічно значущий фактор віктимності. До того ж роль цього фактора у поясненні нібито підвищеної віктимності жертв убивств де­ким із науковців іноді перебільшується, бо цей фактор багато в чому визначається віковими особливостями потерпілих жінок, характером їх світосприйняття, а з позицій, необхідних для розрахунків індексу віктимізації, – і віковою структурою населення регіону загалом. Так, як­що розраховувати індекси віктимізації для категорій потерпілих з різ­ним рівнем освіти, абстрагуючись від характеристики соціально-демографічної ситуації в тому або іншому регіоні, то усупереч існую­чим уявленням виявиться, що рівень віктимізації є найвищим для жі­нок з вищою освітою, а не для тих потерпілих, освіта яких значно ни­жча і, так би мовити «за логікою речей», повинна служити фактором їх підвищеної віктимності.

Саме така позиція, що прямо пов’язує рівень освіти з підвище­ною віктимністю, відстоюється Д.В. Рівманом, який вказує, що, по-перше, особи малограмотні частіше вчиняють злочини насильницького характеру, а значить і частіше викликають на себе відповідну реакцію, що призводить до заподіяння їм шкоди; по-друге, низький освітній рівень нерідко стає причиною того, що особа неспроможна оцінити обстановку й можливі наслідки поведінки, а відтак не виявляє бажання звернутися за захистом, не знає компетентних органів, що можуть на­дати захист тощо [8, с. 27].

Тим часом, самостійна роль освітнього рівня як фактора підви­щеної віктимності, на нашу думку, перебільшена. Він проявляється не прямо, опосередковано через цілу низку різнорівневих зв’язків в адек­ватному або неадекватному сприйнятті ситуації. Не випадково саме тому низькому рівню освіти відповідає найнижчий рівень віктимізації, що пояснюється, насамперед, особливостями вікової структури жі­нок – жертв насильницьких злочинів.

Значно важливішим і кримінологічно значущішим фактором є характер відносин між потерпілими та злочинцями та їх соціально-побутові зв’язки на момент вчинення злочину. Як справедливо відзна­чають науковці, зв’язок «злочинець-жертва» виникає як наслідок роз­витку злочинної події та дії злочинця, його взаємодії з жертвою злочину. Юридичного значення зв’язки й відносини між жертвою та злочи­нцем набувають із моменту вчинення злочину. Будь-які зв’язки, особистісні або побутові, в ході злочину стають кримінальними. При цьому критерієм розмежування типів зв’язків виступає характер соціальних контактів між потерпілою і злочинцем до вчинення злочину. Важливо відзначити, що уточнення «найтонших перехід­них граней» (Л.В. Франк) у характері цих зв’язків має не тільки кримінологічне значення, а воно є не менш, а можливо, і більш важливим для побудови криміналістичних зв’язків між потерпі­лим і злочинцем [7, с 40].

Отже, переважна більшість жінок, потерпілих у результаті вбивств і різного ступеня тяжкості тілесних ушкоджень (74,6%), - бли­зькі, родичі та знайомі злочинців. Іншими словами, вони значно часті­ше потрапляють у небезпечні ситуації. Навіть виявляється, що чим ближчими були (за ступенем споріднення, інтенсивності розвитку, тривалості і т.д.) відносини між потерпілими та злочинцями, тим ви­щою була ймовірність стати жертвою вбивства. Це спостереження під­тверджується й детальнішим аналізом Л.А. Франком відносин між же­ртвами й убивцями різних поведінкових ситуаціях жертви. Виявилося, зокрема, що дві третини загиблих становили дуже близькі і знайомі особи, які своєю негативною поведінкою створили криміногенну ситу­ацію й багато в чому визначили її результат; з іншого боку, лише 30% загиблих, які не були знайомі зі злочинцями, своєю поведінкою ніяк не впливали на розвиток небезпечної ситуації: ці особи найчастіше става­ли жертвами вбивства з хуліганських спонукань [7, с 44]. Відповідно до даних нашого дослідження, деякі з них взагалі виявлялися жертва­ми лише в силу випадкового збігу обставин (близько 25%).

Тому основною видовою ознакою жінки як латентної жертви злочину можна вважати відсутність відомостей про вчинене відносно неї діяння і про неї саму в кримінально-статистичному обліку, і, як наслідок цього, нереалізацію нею своїх прав на захист. Оскільки відсу­тність відомостей про злочин є частиною ознаки латентної жертви, відповідно існування латентності злочинів може бути розглянуто і як підстава латентності самої жертви.

Наявність різних інтересів родини (особисті почуття, довірливі відносини, міжособистісне спілкування, моральні, духовні і юридичні права та обов’язки) дозволяють уявляти її як особливий вид суспіль­них сімейних відносин, що виникають на основі певних юридичних фактів (шлюб, співжиття, батьківство, кровне споріднення, усиновлення та інші різні рівні, що формують подружні, батьківські, родинні відносини). На нашу думку, юридичні факти можуть бути й не актуалі­зовані, не оформлені офіційно або втратити силу після прийняття ін­шого акту, що скасовує колишній зв’язок, але навіть після цього сі­мейні відносини продовжують існувати. Так, розлучення можливе тільки на подружньому рівні і тягне виникнення взаємних прав і обов’язків, незважаючи на відсутність формального оформлення. Бі­льше того, у сучасних умовах такий вид відносин у багатьох країнах, у тому числі й в Україні, досить поширений, що викликає необхідність юрисдикційного визнання цього факту.

Основу всіх рівнів сімейних відносин, на думку фахівців, стано­влять особисті й пов’язані з ними майнові відносини, що дає підставу вважати панування верховенства інтимних відносин у структурі сімей­них відносин. Саме ця особливість, як видається, проявляється у тому, що в особистих відносинах у родині жінка стає вразливішою до впливу з боку інших членів родини. До того ж, перевага таких відносин дозво­ляє залишати за людиною право вільного волевиявлення, наділяючи їх суб’єктів взаємними правами та обов’язками.

Як показують матеріали багатьох досліджень, дані слідчої та судової практики, важливе кримінологічне й криміналістичне значення для оцінки розвитку ситуації, розслідування й кваліфікації насильни­цьких злочинів має питання про стан сп’яніння потерпілого у момент вчинення злочину. Кримінологічне і віктимологічне значення цього фактора є очевидним: алкогольне сп’яніння впливає на поведінку по­терпілих, знижує здатність потенційної жертви правильно оцінити ситуацію, можливості опору; у стані сп’яніння частіше й простіше зав’язуються випадкові знайомства, потерпілі частіше стають ініці­аторами сварок і бійок, провокуючи своїми діями тих, хто зрештою став убивцею. За даними нашого дослідження, до моменту вбивства або тілесних ушкоджень у стані сп’яніння перебувало трохи менше половини (47%) потерпілих жінок; в 53% випадків фактів сп’яніння потерпілих не зареєстровано. Як показало вивчення кримінальних справ, майже дві третини потерпілих жінок перебували до моменту злочину в стані сп’яніння, перед цим розпиваючи спиртні напої ра­зом зі злочинцем, створюючи тим самим обстановку, що сприяє вчиненню злочину.

Очевидно, слід погодитися з М.Х. Сафіуліним у тому, що єдина для тих та інших субкультура і маргінальне середовище, де процвіта­ють пияцтво, сварки й скандали, сприяє частішому виникненню таких конфліктів, коли потенційного потерпілого не можна заздалегідь відрі­знити від потенційного злочинця, коли лише випадок вирішує, хто стане жертвою, а хто - убивцею [10, с. 15].

Саме єдине маргінальне середовище, в якому формуються від­носини між близькими та знайомими й розвиваються конфліктні ситу­ації, сприяє утворенню таких особистісних деформацій і стереотипів поведінки.

Стан сп’яніння, як показує практика розслідування насильниць­ких злочинів, підштовхує до застосування досить поширених проявів жорстокості та цинізму. Це виявляється у численних кульових або но­жових пораненнях, розчленовуванні трупів, звірячому вбивстві дітей, старих, інвалідів, у садизмі і тощо. Однак нерідко невиправдана жорс­токість злочинця буває викликана (спровокована) украй негативними діями самих потерпілих (невдалим нападом, образами, постійним зну­щанням і т.п.), що, до речі, також є найбільш характерним для тих ви­падків, коли відносини між жертвою та злочинцем були досить стій­кими й тривалими (особливо при родинних зв’язках). У цьому плані важливе кримінологічне значення має аналіз поведінки потерпілих, що передувала трагічному результату.

За даними нашого дослідження, розподіл потерпілих за характе­ром поведінки, що передує заподіянню шкоди, був таким: негативна поведінка (напад, погрози, образи і т.п.) - 27,8%; нейтральна поведін­ка - 48,0; позитивна (захист третіх осіб, спроба припинення злочину, прагнення ухилитися від конфлікту тощо) - 24,2%. Поведінка значної кількості потерпілих жінок від убивств і тілесних ушкоджень у ході розвитку небезпечної ситуації характеризувалась як негативна. Це уз­годжується з результатами дослідження, що вказують на поширеність стану сп’яніння серед потерпілих та інші джерела виникнення конфлі­ктних ситуацій.

При розслідуванні й розгляді кримінальних справ про вбивства і тілесні ушкодження особливе значення має дослідження питання про опір жертви. Однак воно є ще важливішим у віктимологічному плані, коли опір жертви розглядається як фактор протидії (або ж, навпаки, як фактор, що сприяє настанню злочинних наслідків). У нашому дослі­дженні 74, 3% жертв практично не чинили злочинцям ніякого опору, і лише у 25,7% вивчених справ факт різного ступеня інтенсивного опо­ру був наявним. У цьому зв’язку можна припускати, що без такого опору кількість тяжких наслідків у розглянутих справах могла б бути ще більшою. Тому, з іншого боку, видається надто категоричним твердження М.Х. Сафіуліна про те, «що саме жертва зобов’язана перешко­джати вчиненню злочину» [10, с. 17]. При такому підході вся провина за трагічний результат небезпечної ситуації перекладається на по­терпілих, що при всій важливості виховних і профілактичних захо­дів, ймовірно, не можна визнати обґрунтованим. Справа в тому, що насильницькі злочини не завжди можуть бути нейтралізовані роз­робкою таких профілактичних заходів, які зазвичай рекомендують­ся, наприклад, для захисту власності громадян. Насильство найчас­тіше супроводжується факторами несподіванки, стрімкості, інтен­сивності нападу, які часом або паралізують волю потерпілих, або об’єктивно фізично позбавляють їхні можливості активного опору або можливості «уникнення злочину».

Безумовно, це не означає, що слід недооцінювати важливість профілактичних заходів. Однак треба подбати, щоб профілактика на­сильства охоплювала ширше коло об’єктів профілактики для того, щоб відповідальність за наслідки вчиненого не покладалася лише на жінок-потерпілих, які не вміли чинити необхідний (або навіть можливий) опір злочинцеві.

Ми розглянули деякі основні особистісні й поведінкові параме­три, що характеризують потерпілих від убивств і тяжких тілесних ушкоджень, а далі спробуємо охарактеризувати віктимологічні особ­ливості особи при вчиненні інших дій насильницького характеру – зґвалтувань. Оскільки для них характерна найвища латентність, то фа­ктичні показники реєстрації цих злочинів у країні дуже високі. За оці­нками експертів, їх загальна кількість насправді у 3–4 рази більша від зафіксованих даних, що ще більше актуалізує потребу профілактики і боротьби з цими злочинами.

Зґвалтування – специфічний злочин у низці відносин. Ця спе­цифіка пов’язана і з об’єктом зазіхання, яким є статева недоторканість жінки, і з однорідним складом потерпілих, якими можуть бути пере­важно особи жіночої статі.

Слід відзначити, що з проблематики розглянутих злочинів опу­бліковано чимало праць. Ми ж використаємо отримані в ході нашого дослідження дані, що характеризують особу і поведінку жінок, потер­пілих від зґвалтування, для того, щоб, по-перше, зіставити отримані результати із соціальним «портретом» потерпілих від убивств та тілес­них ушкоджень; по-друге, співвіднести їх з результатами раніше про­ведених досліджень у різний час. Створення соціального портрета по­терпілих від розглянутих злочинів, насамперед, пов’язано з аналізом їх вікової характеристики, тому що йдеться про злочини, де вік потерпі­лих значно більшою мірою, ніж в інших, пов’язаний із психологічними та фізіологічними властивостями особи, з різним рівнем її психічного, фізичного й морального формування. Звідси, до речі, випливає потреба врахування вікових особливостей потерпілих для розробки заходів профілактичного характеру, у тому числі для прогнозування індивіду­альної поведінки потенційних жертв. За нашими даними склався такий розподіл жінок, потерпілих від зґвалтування (68 осіб) за віком: до 18 років - 37,3%; від 18 до 25 років - 42, 7; від 25 до 30 років - 8,5; від 30 до 40 років - 8,9; від 40 до 50 років - 1,8; понад 50 років - 0,8%. Ці дані істотно відрізняються від тих, що характеризують вікову стру­ктуру осіб, потерпілих у результаті вбивств і тілесних ушкоджень. Так, серед усіх потерпілих у віці до 18 років частка першої категорії потерпілих (жертв зґвалтування) перевершує другу майже у 3 рази; наступної вікової групи - у 4 рази; а у вікових групах - від 25 до 40 років - вона, навпаки, у 3 рази менша. У старших вікових групах частка жертв зґвалтування у 10 раз менша, ніж серед жертв убивств і тілесних ушкоджень.

Таке співвідношення вказує ще на одну специфічну особливість зґвалтування, адже жінки молодшого віку емоційно й фізіологічно привабливіші, тому вони найчастіше стають жертвами сексуальних зазіхань. Крім того, таке співвідношення вікової структури двох кате­горій потерпілих може бути пояснене «порушенням статевого інстинк­ту в певному віці», що, втім, зближує обидва аргументи.

Ще одне пояснення, ймовірно, пов’язане з особливостями роз­поділу обох категорій потерпілих за їхнім сімейним станом. Так, серед жертв зґвалтування лише 18,2% були заміжніми, оскільки в сім’ї як соціальному утворенні складаються відповідальні стосунки між по­дружжям, що передбачають дотримання певних зобов’язань. То ж фа­ктор заміжжя значною мірою утримує від випадкових знайомств і вступу в сексуальні контакти зі сторонніми особами, інакше кажучи, знижує можливості потрапляння у небезпечні ситуації, в яких виника­ють зазіхання на статеву недоторканість. Це, однак, не означає, що сам факт заміжжя (або навпаки, становище незаміжньої жінки) зовсім не визначає меншу (а у деяких випадках - більшу) ймовірність потрап­ляння в небезпечну ситуацію. Йдеться лише про певні гальмівні чин­ники, що позначається на розподілі потерпілих за сімейним станом. Додатковим підтвердженням служить той факт, що, як показав пода­льший аналіз, більшість заміжніх потерпілих виявилися жертвами незнайомих злочинців, а поведінка самих потерпілих у дозлочинній си­туації об’єктивно була адекватною і позитивною.

Нами встановлено, що потерпілі від зґвалтування за рівнем осві­ти розподілялися так: не мали закінченої середньої освіти – 45,8%; мали середню або незакінчену вищу освіту – 43,0; мали вищу освіту – 12,1%. На відміну від категорії потерпілих, розглянутої вище, рівень освіти серед жертв зґвалтування був вищим, адже 55,1% з них мали до моменту вчинення злочину середню, незакінчену вищу та вищу освіту.

Відмінності в кількості жертв випадкових знайомств і потерпі­лих від злочинів, вчинених особами, які їм були знайомі, постфактум свідчать, насамперед, про легковажне ставлення потерпілих до перспе­ктиви розвитку небезпечної ситуації, про недооцінку або фактичну байдужість до можливих наслідків. Про це ж говорить і той факт, що частка потерпілих від убивств і тілесних ушкоджень, заподіяних зло­чинцями, раніше незнайомими з жертвами, у два рази менша, ніж час­тка потерпілих від зґвалтування незнайомих зі злочинцями.

Значно важливішим фактором, що детермінує розвиток небез­печної ситуації та одночасно характеризує особу, є стан сп’яніння. Йдеться про те, що саме по собі перебування потерпілої до моменту вчинення злочину в стані сп’яніння є ще недостатнім для визнання його як вирішального віктимологічного фактора. Більше значення має встановлення даних, з ким і за яких обставин потерпілі вживали алко­гольні напої, як вони поводилися загалом у дозлочинній ситуації та безпосередньо у момент вчинення злочину. На активну участь потер­пілих жінок у створенні криміногенної ситуації свідчить, зокрема, той факт, що із загальної кількості зґвалтованих у будинку злочинця понад 80% потерпілих були п’яними.

Таким чином одночасно проявляється два різнопорядкові фак­тори, що сприяють вчиненню насильницьких злочинів. Один з них -домінуюча роль фізичного й психічного насильства, що використову­ється злочинцем; другий - віктимність, яка часто сприяє настанню зло­чинних наслідків поведінки потерпілих.

Висновки. Отже, у кожній конкретній ситуації пріоритет од­ного із факторів визначає симбіоз особистісних і поведінкових ознак, що характеризують жертву. Їхнє вичленовування й оцінка мають не тільки важливе значення для кваліфікації вчиненого й визначення міри покарання винного, а й для вжиття заходів загаль­ної та індивідуальної профілактики з тим, щоб зрештою знизити зростання рівня насильства у суспільстві. Ця обставина має виняткове значення, оскільки стосується майже половини жінок-потерпілих юнацького віку. І справа не тільки в можливому рецидиві на­сильства відносно цієї категорії потерпілих. Проблема й у тому, що, як показує практика та закордонні дослідження, 64% людей, що стали замолоду жертвами злочинів, у дорослому віці самі стають злочинцями, і, навпаки, ті, хто змолоду не став жертвою насильст­ва, злочинцями стають у три рази (22%) рідше.

Такі основні параметри, що характеризують особистісні та по-ведінкові властивості жінок, потерпілих від насильницьких злочинів.

–––––––––––

Криминология ХХ века. – СПб.: Питер, 2000. – 480 с.

Шалгунова С.А. Особа злочинця та ситуація в механізмі виник­нення насильницького злочину / С.А. Шалгунова // Науковий вісник Дніп­ропетровського державного університету внутрішніх справ. – 2008. – № 4. – С. 179–189.

Франк Л.В. Потерпевшие от преступления и проблемы советской ви-ктомологии: автореф. дис. на соискание уч. степени д-ра юрид. наук / Л.В. Франк. – М., 1978. – 38 с.

Кримінологія: навч. посібник / за заг. ред. О.М. Джужи. – К.: Преце­дент, 2004. – 386 с.

Великий тлумачний словник сучасної української мови / голов. ред. і уклад. В.Т. Бусол. – К.: Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. – 1440 с.

Павлік Оксана. Співвідношення понять «потерпілий від злочину» та «жертва злочину» / Оксана Павлік // Юридична Україна. – 2008. – № 6. – С. 118–120.

Франк Л.В. Виктимология и виктимность (Об одном новом направ­лении в теории и практике борьбы с преступностью). / Л.В. Франк. – Душанбе, 1972. – 143 с.

Ривман Д.В. Криминальная виктимология / Д.В. Ривман. – СПб., 2002. – 240 с.

Ситковский А.П. Виктимологическая характеристика и профилакти­ка корыстных преступлений против собственности граждан / А.П. Ситковский. – М., ВНИИ МВД России. 1999. – 108 с.

Сафиуллин Н.X. Виктимное поведение несовершеннолетних и совершаемые против них насильственные преступления: автореф. дис. на соискание уч. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.08. / Н.X. Сафиуллин. – М., 1995. – 24 с.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук