343

---

Ю.В. Нікітін

УЗГОДЖЕНІСТЬ ФУНКЦІОНАЛЬНИХ ОБОВ’ЯЗКІВ СУБ’ЄКТІВ – ВАЖЛИВА СКЛАДОВА СИСТЕМИ ВНУТРІШНЬОЇ БЕЗПЕКИ СУСПІЛЬСТВА ТА ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ

Розглядаються теоретико-методологічні питання формування ефективного механізму узгодження функціональних обов’язків суб’єктів у системі внутрішньої безпеки суспільства та протидії злочинності.

Ключові слова: узгодженість, функціональні обов’язки, внут­рішня безпека, протидія злочинності, суб’єкти безпеки.

Постановка проблеми. Аналіз внутрішньої безпеки суспільства та протидії злочинності в сучасних умовах розвитку державності за­свідчує, що вагомим чинником впливу на існування, розвиток та реалі­зацію життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави, за­хисту матеріальних, інтелектуальних і духовних цінностей народу є узгодженість функціональних обов’язків суб’єктів у чітко визначеній системі забезпечення внутрішньої безпеки. Зважаючи на значущість цієї проблеми виникає потреба у розробці науково обґрунтованих ме­тодик з узгодження функціональних обов’язків суб’єктів.

Стан дослідження. Питання організаційно-правового і систем­ного забезпечення національної безпеки України висвітлювали у своїх публікаціях такі вчені, як Н.В. Александрова, В.С. Венедиктов, Ю.М. Грошевий, М.І. Іншин, В.С. Картавцев, В.Л. Коваленко, Р.О. Куй-біда, М.Б. Левицька, О.М. Литвак, В.А. Ліпкан, О.В. Негодченко, М.П. Орзіх, М.І. Панов, І.М. Петрів, В.Є. Скомороха, М.В. Цвік та інші. Однак необхідно відзначити, що науково-теоретичний розгляд окрес­леної проблематики цими авторами обмежувався переважно аспектом національної безпеки, що і зумовлює необхідність врахування потреб гарантування внутрішньої безпеки та узгодження функціональних обов’язків суб’єктів у сфері протидії злочинності. Феномен системи внутрішньої безпеки суспільст

ва полягає в тому, що вона, відповідаю­чи національній системі безпеки, захищає внутрішню її складову, а це знову ж таки передбачає узгодженість функціональних обов’язків ко­жного із суб’єктів безпеки, що і сприятиме цілеспрямованій діяльності усіх суб’єктів для досягнення визначеної мети.

Головним же знаряддям надійної протидії злочинності у цій систе­мі є наповнення функцій суб’єктів безпеки потенціалом захисту від реа­льних і потенційних загроз, що можуть сприяти (впливати) криміналізації суспільства. Саме розвинута функціонально-регуляторна інфраструктура всієї системи внутрішньої безпеки і спроможна протидіяти злочинності у всіх сферах життєдіяльності. Інакше кажучи, така система здатна забезпе­чити такий стан безпеки, який визначається збалансованістю і стійкістю до внутрішніх і зовнішніх (кримінальних) загроз, де функція протидії зло­чинності виступає однією із головних функцій внутрішньої безпеки суспі­льства [1, с. 119]. У зв’язку з цим в основі розробки комплексної системи забезпечення внутрішньої безпеки суспільства повинна лежати визначена концепція бачення її функцій, узагальнюючих функціональних компонен­тів, завдяки яким і можна визначити модель системи забезпечення внут­рішньої безпеки суспільства, що створюється і реалізується спеціальними зусиллями державних і громадських об’єднань. У цьому контексті нашою метою є визначення напрямків узгодженості функціональних обов’язків суб’єктів, що беруть участь у забезпеченні внутрішньої безпеки суспіль­ства та протидії злочинності.

Виклад основних положень. Дослідження праць вчених, Кон­ституції і законів України, [2; 3; 4; 5], що стосуються питань забезпечення національної і внутрішньої безпеки суспільства як її складової, засвідчили, що поряд з державними органами, створені і діють органи, що відносяться до недержавної системи. Але для осмислення їх конс­труктивної взаємодії детальніше зупинимося на функціях, які виконує кожний із суб’єктів.

Державний орган (від грецького organos - знаряддя, інстру­мент) - це одиниця державної структури з правом юридичної особи, що вирізняється органічною єдністю, власною компетенцією та спеці­альним призначенням щодо здійснення державного управління або державного регулювання у певній сфері або галузі. Наука адміністра­тивного права визначає державний орган як структурну частину ціліс­ного державного механізму, наділеного законом відповідними повно­важеннями, певною компетенцією, фінансами, матеріально-техніч­ними та людськими ресурсами, необхідними для виконання завдань, що стоять перед державою на визначеному напрямку державного буді­вництва у конкретний історичний період [6, с 105-106].

Враховуючи це, слід зауважити, що до державних органів на­лежать: а) органи, які згідно із законом наділені повноваженнями щодо визначення як пріоритетів у галузі забезпечення безпеки, так і її видів, та мають відповідно закріплені функції, фінанси, структуру, галузі діяльності відповідно до державних установ; б) державна слу­жба - це механізм, на який безпосередньо покладено повноваження реалізації функцій із захисту як національної, так і внутрішньої без­пеки як її складової.

Аналізуючи чинне законодавство, виявили, що закон «Про дер­жавну службу» [7] істотно суперечать положенням чинної Конституції України та змінам і доповненням, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 р., у частині, що стосується місцевого самоврядування. З прийняттям цього Закону в державі встановлено нову систему держав­ної влади (поряд із законодавчою, виконавчою і судовою) (ст. 6 Консти­туції України), визнається і гарантується місцеве самоврядування (ст. 7), закріплено термін «державна служба» (ч. 2 ст. 38). На наявні суперечно­сті у законодавстві звернув увагу зокрема В.Л. Коваленко [8, с 136].

З огляду на зазначену колізію виникає потреба якнайшвидшого проведення адміністративно-територіальної реформи, що передбачає поряд з вирішенням інших завдань уточнення функцій і обов’язків державних органів, принципів та критеріїв державної служби, конкре­тизацію повноважень різних категорій державних службовців. А це зрештою дасть змогу державі чіткіше регулювати суспільні процеси, застосовуючи методи і заходи ефективного державного управління через державних службовців (їх статус) у державних органах [9, с. 15– 18], визначити напрями взаємодії із громадськими об’єднаннями.

Наступним, але не менш значущим аспектом у діяльності дер­жавних органів є узгодженість функціональних обов’язків, адже через цей недолік їх діяльність має і згодом може мати суттєві розбіжності. Це стосується сфери впливу, взаємозв’язку, специфіки впливу на саму загрозу. Тому кожна функція має свою сферу дії, і виходячи з цього, особистісні методи якими, вона і здійснює ті завдання, що стоять пе­ред нею. Проведений аналіз правових засад і функціональних обов’язків державних органів засвідчив, що їх діяльність досить всебі­чна і узгоджується лише залежно від сфер впливу. Їх можна поділити на: а) органи, які безпосередньо здійснюють внутрішню безпеку: Міні­стерство внутрішніх справ України; Служба безпеки України; Мініс­терство юстиції, Державна прикордонна служба України, Міністерство закордонних справ України, прокуратура України, суди різної юрис­дикції; Департамент України з питань виконання покарань; б) органи внутрішньо-економічної безпеки: Міністерство внутрішніх справ України (департамент державної служби боротьби з економічною зло­чинністю; головне управління по боротьбі з організованою злочинніс­тю); Служба безпеки України (управління по контррозвідувальному захисту економіки держави; управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю); Національний банк України, а також інші кредитно-фінансові установи, де зберігаються державні активи; Мініс­терство фінансів України, Державна податкова адміністрація України, Рахункова палата, Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерство аграрної політики України, Антимонопольний комітет, Державна митна служба України, підрозділи При­кордонних військ України, Фонд державного майна, Національний депозитарій, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, прокуратура України; в) органи соціальної і гуманітарної безпеки: Мі­ністерство культури і туризму України, Міністерство освіти і науки України, Міністерство охорони здоров’я України, Міністерство праці і соціального розвитку України; г) органи науково-технологічної безпе­ки: Міністерство освіти і науки України, Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, Державна митна служба Укра­їни, Прикордонні війська України; д) органи екологічної і техногенної безпеки: Міністерство надзвичайних ситуацій, Департамент Цивільної оборони України, Міністерство охорони навколишнього природного середовища, Міністерство палива та енергетики, НАК «Нафтогаз України», НЄК «Укренерго», НАЄК «Энергоатом»; є) органи інфор­маційної безпеки: Міністерство юстиції України, Служба безпеки України (департамент спеціальних систем та захисту інформації); На­ціональна рада України з питань телебачення і радіомовлення, Рада національної безпеки і оборони України (міжвідомча комісія з питань інформаційної політика та інформаційної безпеки); Головне управлін­ня інформаційної політики Секретаріату Президента України; Управління зв’язків з громадськістю Секретаріату Кабінету Міністрів України; відпо­відні структурні підрозділи центральних та місцевих органів виконавчої влади з питань, віднесених до їхньої компетенції; Державна служба з пи­тань технічного захисту інформації, Українське національне інформаційне агентство «Укрінформ»; Міністерство транспорту та зв’язку.

Враховуючи таку розбіжність сфер впливу, ми для узгодженості функціональних обов’язків суб’єктів у системі внутрішньої безпеки суспільства та протидії злочинності, пропонуємо сконцентрувати їх діяльність за такими позиціями: 1) визначення найбільш значущих і пріоритетних напрямків, що стосуються внутрішньої безпеки, їх пері­одичне уточнення; 2) розроблення і правове закріплення єдиної держа­вної і громадської підсистем забезпечення внутрішньої безпеки Украї­ни; 3) підготовка сил та засобів суб’єктів системи до їх застосування згідно з призначенням; 4) здійснення заходів щодо захисту людини і громадянина, суспільства і держави від загроз, які можуть вплинути на їх життєво важливі інтереси; 5) здійснення прогнозовано-аналітичної діяльності з визначення загроз інтересам людини, суспільства і держа­ви у всіх сферах життєдіяльності, причини їх прояву та наслідків впли­ву; 6) координація суб’єктів безпеки з метою підвищення ефективності діяльності із запобігання і ліквідації загроз життєво важливим інтере­сам людини, суспільства, держави як ззовні, так і в середині країни, та протидії злочинності; 7) розроблення науково обґрунтованих пропози­цій і рекомендацій щодо прийняття управлінських рішень з метою за­хисту інтересів людини, суспільства і держави; 8) визначення резуль­тативності дій щодо забезпечення внутрішньої безпеки і аналіз витрат на них; 9) співробітництво з міжнародними організаціями (державни­ми і громадськими), якщо це не суперечить національному законодав­ству і національним інтересам.

Окреслені позиції визначають мету захисту життєвоважливих інтересів людини, суспільства і держави, завдання, які необхідно здій­снити для реалізації системного забезпечення безпеки та основні напрямки її теоретичного і практичного призначення. Водночас слід вра­ховувати, що реалізація цих позицій і відповідних функцій, що випли­ває з теоретичних і практичних засад теорії управління, неможливе без функціональних компонентів, які зорієнтовані на узгодженість функ­ціональних обов’язків суб’єктів. Це такі компоненти: онтологічна (онтологія – поняття існуючого) – виражається в пізнанні явищ і про­цесів самої системи внутрішньої безпеки; вивчаються і узагальнюють­ся фактори впливу на безпеку, аналізуються загрози інтересам людини, суспільства і держави в тих чи інших сферах безпеки, з’ясовуються, які саме закономірності лежать в підґрунті цих процесів, вивчається їх зміст і сутність; евристична (евристика – мистецтво знаходження іс­тини) – проявляється у всеохоплюючому пізнанні основних закономі­рностей національної і внутрішньої безпеки, з’ясуванні їх тенденцій, оволодіння новими знаннями; планувальна; передбачає координацію сил і засобів для досягнення поставленої мети; визначаються конкретні виконавці і терміни виконання в залежності від запланованої мети; терміни планування можуть бути короткострокові, середньострокові і довгострокові; конструювальна; зосередження всіх наявних можли­востей для досягнення мети; визначаються людські, правові, економіч­ні, науково-технічні, фінансові, технологічні ресурси, що можуть вплинути на забезпечення безпеки; тут проявляється здатність держави до управління силами, засобами і ресурсами для досягнення внутрі­шньої безпеки в суспільстві; організаційно-розпорядна; передбачає узгодженість і визначеність між суб’єктами забезпечення безпеки, включаючи як особистісну відповідальність так і конкретного колек­тиву чи підрозділу; комунікативна; одна із ключових функцій, яка і контролює і узагальнює стан діяльності системи; вона передбачає ці­леспрямований збір наявної інформації про стан системи і її вплив на керовані процеси: онтології, евристики, планування, конструювання, організаційно-розпорядчий; метою цього процесу є з’ясування реаль­них можливостей, що необхідні для здійснення практичної реалізації комплексного функціонування системи внутрішньої безпеки суспільс­тва та протидії злочинності.

Всі функціональні компоненти не є різноплановими. Вони у своїй принциповій приналежності якраз і визначають теоретичну мо­дель системи забезпечення внутрішньої безпеки суспільства та проти­дії злочинності. Це якраз простежується в ознаках, притаманних будь-якій соціальній системі, а саме: спільності історичних коренів виник­нення і подальшого розвитку; вони розвиваються в генетично однакових умовах, а головне - базуються на тих самих соціальних, економіч­них і правових засадах, принципах та інтересах; єдності, яка уособлює об’єднання найзначущіших цінностей для всіх суб’єктів; непродуктив­ності, здатності до моделювання досліджуваної системи; спостережли­вості, наявності можливості співставлення теоретико-прикладних за­сад безпеки з реальною ефективністю їх застосування в різних галузях впливу на об’єкти; визначеності, тобто включенням у досліджувану модель якомога більш визначеної кількості параметрів для максималь­но-оптимального впливу на них.

Врахування зазначених пропозицій і напрямів узгодження фун­кціональних обов’язків суб’єктів сприятиме виконанню важливих за­вдань демократичної, правової держави, пов’язаних із захистом прав і законних інтересів громадян, охороною встановленого правопорядку та законності, протидією злочинності та іншим правопорушеннями. Вирішення цих завдань здійснюється всією системою державних орга­нів, насамперед правоохоронних, спеціально призначених для вико­нання цих функцій. До речі, вітчизняні і зарубіжні кримінологи від­значають, що на шляху детермінуючих факторів зростання злочиннос­ті одними з найефективніших засобів протидії є соціальний прогрес (економічний, науково-технологічний, інформаційний, тощо) та духо­вний розвиток суспільства. Вони, поєднуючись із соціальним контро­лем, якраз і забезпечують внутрішню безпеку суспільства. Соціальний контроль, який здійснює держава, реалізується у формі кримінальної юстиції (застосування норм кримінального законодавства; криміноло­гічного запобігання злочинності і окремим злочинам). Одночасно за­безпечуються конституційні права і свободи всіх суб’єктів як у циві­льній, так і в адміністративній юрисдикції.

За останнє десятиліття із становленням ринкових відносин в Україні почав розвиватися і недержавний сектор захисту приватних підприємців та юридичних осіб. Таким органом стали охоронні служ­би. Їх діяльність здійснюється у відповідності із Законами України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. і «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» від 15 травня 2003 р. [10; 11]. Для легалізації своєї діяльності вони повинні одержати від Державної служби охорони при МВС України ліцензії на здійснення окремих видів охоронної діяльності. Видача ліцензії регламентується Інструкцією МВС України від 28 лютого 1994 р. «Про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності ліцензій на надання послуг по охороні колективної та приватної власності, а також охороні громадян, монтажу, ремонту і профілактичному обслу­говуванню засобів охоронної сигналізації».

Поряд з цим напрямком набуває офіційного визначення і діяль­ність приватних детективів. Ця професія офіційно зареєстрована у Державному класифікаторі професій України за № 3450 у відповіднос­ті з наказом Держкомстандарта України від 27 липня 1995 р.

Однак аналіз правових засад недержавних суб’єктів засвідчив, що ще не досить чітко визначені та недостатньо розроблені і законода­вчо закріплені напрями і функціональні обов’язки як охоронної служ­би, так і приватно-детективної діяльності. Не визначено також стан і обсяг взаємодії цих суб’єктів з правоохоронними органами у протидії як загальній злочинністю, так і економічним злочинам, промисловому шпигунству, економічній розвідці тощо. Інакше кажучи, не вироблена тактика взаємодії з суб’єктами забезпечення безпеки у виявленні, ло­калізації і запобіганні загроз як національної, так і внутрішньої безпе­ки та протидії злочинності. У зв’язку з цим також постає питання про необхідність якнайшвидшої розробки функціональних обов’язків за­значених суб’єктів та узгодження їх діяльності між собою та держав­ними органами.

Висновки. За останнє десятиліття визначено систему гілок вла­ди, спостерігається розвиток законодавства із забезпечення внутріш­ньої безпеки, що і дозволяє на принципах демократії захищати життєво важливі інтереси людини, суспільства та держави.

Забезпечення внутрішньої безпеки та протидії злочинності здійснюється не хаотично, а завдяки чітко визначеним і законодавчо закріпленим функціям, які різняться залежно від суб’єктів, що забез­печують безпеку, правових меж і процедур впливу. У відповідності із функціями діяльності кожний суб’єкт внутрішньої безпеки може здійснювати заходи не тільки в одній сфері юрисдикції, а й у декількох. Так, органи внутрішніх справ та податкової міліції можуть реалізовувати свої функції як у кримінальній, так і в адміністративній юрисдикції, а органи прокуратури – у всіх сферах (кримінальній, цивільній, адміністративній), що передбачено законодавством. Але для ефективнішої діяльності усіх суб’єктів у визначеній сфері потрібно на основі запропонованих методик узгодити їх функціональні обов’язки.

Вся система внутрішньої безпеки та протидії злочинності будується у відповідності із взаємообумовленими потребами люди­ни, суспільства, держави. Така структурована система дає підстави наголосити, що в державі існує чітка законодавчо-врегульована діяльність із забезпечення внутрішньої безпеки суспільства як складової національної безпеки. Закріплення основ внутрішньої безпеки здійснюється завдяки: а) законодавчо визначеному суб’єкту забезпечення внутрішньої безпеки (проводиться у фіксованій формі на найвищому рівні - Конституції України); б) закріпленню у законі прав, обов’язків, сфер впливу і стану конкретного органу; в) виданню кожним суб’єктом, у разі необхідності, у межах своєї компетенції, підзаконних, відомчих нормативно-правових актів, розпоряджень, інструкцій тощо. Але слід зазначити, що як закони, так і підзаконні нормативно-правові акти, що видаються з метою забезпечення внутрішньої безпеки, не повинні суперечити Основ­ному Закону України, та один одному і аж ніяк не погіршувати прав і свобод людини, громадянина і суспільства.

–––––––––––

Нікітін Ю.В. Організаційно-правові засади побудови системи внутрішньої безпеки українського суспільства / Ю.В. Нікітін // Право України. –2008. – № 7. – С. 118–122.

Литвак О.М. Держава і злочинність: монографія / О.М. Литвак. – К.: Атіка, 2004. – 304 с.

Ліпкан В. Модель ієрархії системи нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в сфері національної безпеки України /B. Ліпкан // Вісник Академії правових наук України. – 2004. – № 1 (36). –C. 223–229.

Конституція України (із змінами і доповненнями). – К.: Атіка, 2006. – 64 с.

Про основи національної безпеки України: Закон України від 19 червня 2003 р. № 964-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – Ст. 351.

Юридична енциклопедія: в 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Укр. енцикл., 1999. – Т. 2: Д–Й. – С. 105–106.

Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 р. №3723-XII // Відомості Верховної Ради. – 1993. –№ 52. – Ст. 490.

Коваленко В.Л. Державна служба та державні службовці в контексті проблеми визначення сфери дії Закону України «Про державну службу» // Держа­ва і право: зб. наук. праць. Юрид. і політ. науки. – 2002. – Вип. 16. – С. 135–142.

Венедіктов В.С. Загальнотеоретичні підходи до визначення правово­го статусу державних службовців / В.С. Венедіктов, М.І. Іншин // Вісник Одеського ін-ту внутр. справ. – 2004. – № 1. – С. 14–19.

Див.: Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №49. – Ст. 682.

Див.: Офіційний вісник України. – 2003. – № 25. – Ст. 1172.

 

< Попередня   Наступна >