Головна Наукові статті Кримінологія ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЧИ ЗАПОБІГАННЯ: ДИСКУСІЙНІ ПИТАННЯ ПОНЯТІЙНОГО АПАРАТУ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ КРИМІНОЛОГІЇ

ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЧИ ЗАПОБІГАННЯ: ДИСКУСІЙНІ ПИТАННЯ ПОНЯТІЙНОГО АПАРАТУ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ КРИМІНОЛОГІЇ

Наукові статті - Кримінологія
283

С.В. Якимова

ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЧИ ЗАПОБІГАННЯ: ДИСКУСІЙНІ ПИТАННЯ ПОНЯТІЙНОГО АПАРАТУ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ КРИМІНОЛОГІЇ

З’ясовується необхідність вироблення чіткої та неупередженої позиції щодо вибору понятійного апарату, який має розкривати зміст діяльності, спрямованої на виявлення й усунення детермінант злочинності, зниження її рівня, суспільної небезпеки та недопущення вчинення злочинів, застерігається від можливих ризиків, пов’язаних з поспішним вирішенням цієї проблеми; з огляду на це звертається увага на доцільність подальшого пошуку компромісного рішення, яке б задовольняло представників усіх кримінологічних шкіл України.

Ключові слова: понятійний апарат, попередження, запобігання, припинення, відвернення, злочинність, злочини.

Постановка проблеми. За роки незалежності України вітчизняна кримінологічна наука позбулася ідеологічних стереотипів, їй став притаманний плюралізм думок і суджень. Завдяки самовідданій праці провідних українських вчених сформувалася самодостатня сучасна вітчизняна кримінологія, яка продовжує вдосконалюватися й успішно інтегруватися у загальносвітову скарбницю знань. Проте це не означає, що ідеї та положення сучасної української кримінології є такими, що виникли раптово. Вони формувалися тривалий час, ще й тоді, коли різні регіони України входили до складу інших держав. Тому маємо підстави вважати, що сучасні досягнення вітчизняної кримінологічної науки значною мірою є результатом творчих пошуків видатних учених, які належали до різних історичних епох.

Тепер в Україні кримінологічні погляди та ідеї в основному розви­ваються у рамках двох кримінологічних шкіл з географічними центрами у Києві (О.М. Джужа, А.П. Закалюк, О.М. Костенко та ін.) та Харкові (В.В. Голіна, І.М. Даньшин, О.Г Кальман та ін.). Відмінності у кримі­нологічн

их поглядах представників цих шкіл здебільшого стосуються кримінологічної детермінації. Так, перші з них – а це переважно вчені, які працюють або ж тривалий час працювали в Національному університеті внутрішніх справ (Національній академії внутрішніх справ України) – вважають, що причини злочинності містяться насамперед в економічних відносинах суспільства, у системі розподільчих відносин. Інші – (а це, зокрема, послідовники А.Ф. Зелінського) – обстоюють пошук першо­причини у суб’єктивному факторі, пов’язаному з недосконалістю людської природи (бездуховність, безкультур’я, агресивність, прагнення до влади, користолюбство, мерзенні пристрасті тощо) [1, c. 70–71]. При цьому, незважаючи на відмінності у кримінологічних поглядах, толерантні наукові дискусії лише сприяють подальшому науковому пошуку та прогресивному розвитку сучасної української кримінології, основним теоретико-прикладним завданням якої було і залишається зниження рівня злочинності, зменшення її суспільної небезпеки та мінімізація негативних наслідків злочинності та злочинів як найбільш очевидних її проявів. По суті, вирішенню цього важливого завдання підпорядковано (безпосередньо чи опосередковано) увесь зміст кримінології як науки. Відтак питання, що стосуються означеної проблематики, не можна розглядати як другорядні, навіть тоді, коли йдеться про понятійний апарат сучасної української кримінологічної науки.

За філософським тлумаченням терміна, поняття – це спосіб розуміння та абстрактного уявлення результатів пізнання певної предметної галузі через усвідомлення істотних характеристик її об’єктів; форма мислення, що характеризується відображенням закономірних відношень та властивостей об’єктів у вигляді думки про їх загальні та специфічні ознаки. Ознаки, що включаються в поняття, становлять його зміст [2, c. 269]. Отже, коректне встановлення ознак, що включені в поняття „попередження” („запобігання”) сприяє не лише з’ясуванню змісту, але й удосконаленню цього особливого виду соціальної діяльності.

Стан дослідження. З’ясування співвідношень понять „попередження” та „запобігання” не нове у кримінології. До цього проблемного питання зверталися Г.А. Аванесов, В.С. Устінов, В.В. Голіна, І.М. Даньшин, А.П. За-калюк, А.Ф. Зелінський та інші провідні українські й зарубіжні кримінологи. Проте останнім часом у сучасній українській кримінології наукові дискусії набувають не зовсім толерантного характеру, коли деякі вчені, не намагаючись з’ясувати аргументи колег, „неофіційно домовляються між собою” вживати саме термін „запобігання”. Крім того, трапляється, що поважні науковці звинувачують уявних „опонентів” у незнанні української мови чи навіть у неповазі до державної мови. Вибірково посилаючись при цьому на російсько-українські словники, вони зазначають, що російське „предупреждать” перекладається українською „попереджати”, „попе­реджувати” про щось (сповіщати), „…але ряд авторів (йдеться, зокрема, про Курс кримінології за ред. І.М. Даньшина. - С.В.) вперто вживають в україномовних виданнях як узагальнюючий термін „попередження” [3, c. 320]. Чи є сенс у подібних закидах? Спробуємо розібратись у цьому.

Але насамперед наша мета - привернути увагу до потреби упорядкування понятійного апарату сучасної вітчизняної кримінологічної науки. Адже довільне використання термінів „запобігання”, „попе­редження”, „профілактика”, „припинення” суттєво ускладнює кри­мінологічне розуміння конкретного роду діяльності, не сприяє удоско­наленню практики протидії злочинності. Водночас сподіваємося, що наші розмірковування певною мірою позитивно позначаться на толерантному ставленні до вирішення проблеми, сприятимуть пошукові неупереджених і конструктивних рішень.

Виклад основних положень. Толерантно ставлячись до дискусійності питання стосовно використовуваних термінів, зауважимо, що навіть сучасні термінологічні словники не одностайні у питанні вживання термінів „запобігання” та „попередження”. Адже, наприклад, на відміну від російсько-українського словника юридичної термінології, на який посилаються опоненти терміна „попередження”, у Великому тлумачному словнику сучасної української мови зазначено, що в українській мові сполучення з поперед- відображають: просторові відношення (вказує на особу чи предмет наперед від яких спрямована дія); 2 - часові відношення (вказує на момент раніше якого здійснилось або здійсниться що-небудь); 3 - обставинно-визначальні відношення (вказує на першість кого-, чого-небудь у чомусь, порівняно з кимсь-, чимсь-) [5, c. 868]. У зв’язку з цим можна констатувати, що термін „попередження” в українській мові вживається не лише як попередження про щось (сповіщення). Окрім цього, у тому ж російсько-українському словнику юридичної термінології рекомендовано щодо антисуспільних проявів (множина) вживати термін „попередження”, а щодо злочину (одиничного) - „запобігання” [4, с. 269]. Як бачимо, в українській мові терміни „запобігання” та „попередження” вживаються як синоніми. Етимологічна спорідненість дозволяє викори­стовувати їх як рівнозначні, а отже, їх конкретніше змістовне наповнення та використання в сучасній українській кримінології певною мірою виходить за рамки мовно-семантичного аспекту.

Проблема вибору термінів стосується не лише найбільш вдалого перекладу, а й наявності різних підходів до розуміння діяльності, яка спрямована не недопущення вчинення злочинів, зниження рівня злочинності, зменшення її суспільної небезпеки.

Нині у кримінологічній літературі розрізняють два підходи до розуміння такого роду соціальної діяльності. Для науковців, які розглядають цей вид соціальної діяльності загалом, не розподіляючи на стадії, а це, зокрема, В.Н. Кудрявцев, Г.М. Миньковский, А.Б. Сахаров та інші [3, c. 320; 6, c. 136– 137], немає принципово важливого значення, який саме термін вживати у своїх наукових працях – „попередження” чи „запобігання”. Для вчених, які дотримуються такої позиції, ця проблема є надуманою, а отже, й до вибору термінології вони ставляться компромісно.

Але значна частина вчених , зокрема А.І. Алексєєв, Г.А. Аванесов, А.Ф. Зелінський, А.Г. Лєкарь, В.С. Устінов вбачають доцільність розглядати попередження злочинів як родове поняття щодо „профілактики”, „запобігання” та „припинення” [ 7, c. 178]. Як видається, такий підхід більшою мірою стосується проблем кримінологічної науки. Адже, якщо кримінальне право дає відповідь на питання, що саме є злочином, зосереджуючи увагу на юридичному аналізі складу злочину, то кримінологія намагається пояснити, чому його вчинено і що необхідно зробити, щоб згодом не вчинювалися злочини, а отже, й знизився рівень злочинності. Якщо при кримінально-правовому підході „…злочин аналізується як відносно ізольований акт винного у порушенні кримінальної заборони” [8, c. 58], то „при кримінологічному підході злочин розглядається, по-перше, у контексті зовнішнього для особи середовища і характеристик самої особи, по-друге, не як одномоментний акт, а як певний процес, що розгортається в просторі та часі” [9, с. 34]. Тому бажання вчинити злочин, що не підкріплене реальними діями з реалізації цього наміру, як і криміногенні політичні, релігійні чи інші погляди, переконання особи чи то її приналежність до неформального, радикально налаштованого об’єднання або ж руху не потрапляють у сферу дії кримінального права, натомість мають важливе кримінологічне значення. Наявність у злочинності і окремих злочинів складного і тривалого генезису, багатоманість форм криміногенної активності (у вигляді не лише злочинної, а й дозлочинної поведінки) зумовлюють широкий спектр різних заходів впливу на криміногенні чинники залежно від їх розвитку в часі. У зв’язку з цим, наприклад, у працях А.І. Алексєєва та А.Ф. Зелінського зазначається, що попередження злочинності – це система заходів щодо зниження росту злочинності шляхом усунення її причин та умов (кримінологічна профілактика), а також запобігання (російською „предотвращения) та припинення („пресечения”) конкретних злочинів [10, c. 141-140; 11, c. 109]. При цьому на відміну від „запобігання” та „припинення” кримінологічний термін „профілактика” слід вдносити не до конкретних злочинів, а до злочинності та з усунення її криміногенних чинників (детермінант). Знову ж таки, запобігання злочинів - це заходи, що застосовуються при виявленні умислу чи готуванні до злочину [10, с. 141]; а припинення - „дії, спрямовані на перешкоджання вже розпочатої злочинної діяльності на стадії замаху [10, c. 141] чи наступних епізодах при тривалих злочинах [11, с 109-110]. То ж за своїм характером заходи є неоднорідними та застосовуються різними суб’єктами. Так, профілактику здійснюють, як правило, загальні суб’єкти, а запобігання та припинення - переважно спеціальні суб’єкти, зокрема органи внутрішніх справ. До того ж , як підкреслює А.Ф. Зелінський, „на відміну від проф та запобігання злочинам, припинення не звільняє від кримінальної відповідальності за замах чи навіть за закінчений злочин” [10, c. 141].

У такому контексті недостатньо обґрунтованою та непослідовною видається позиція В. Щербакова, який готування до злочину відносить до сфери попереджувальної діяльності, виводить за рамки процесу попередження, вважаючи, що це діяльність, яка стосується виявлення та розкриття злочину [11, c. 111].

Розглядаючи попередження злочинів як родове поняття, В.С. Устінов називає загальну профілактику злочинів діяльністю щодо виявлення та усунення обставин, котрі сприяють вчиненню злочинів та їх індивідуальну профілактику щодо встановлення конкретних осіб, від яких можна очікувати вчинення злочинів, та проведення з ними відповідної виховної роботи. Такий розподіл, що зокрема включає індивідуальну профілактику, узгоджується з чинною практикою, коли об’єктом індивідуальної профілактики є конкретна особа, яка перебуває на профілактичному обліку з тим, щоб забезпечити контроль за її поведінкою та проводити необхідну виховну роботу з метою недопущення виникнення наміру вчинити злочин. Проте це не виключає того, що профілактика може здійснюватись і серед чітко не окресленого кола осіб. Адже за аналогією з медичною профілактикою, котра, як відомо, застосовується до здорових людей, кримнологічна профілактика переслідує ціль недопущення: по-перше, втягнення у злочинну діяльність нових осіб; по-друге, розширення криміналізації суспільних відносин. Тому, наприк­лад, профілактика злочинів, пов’язаних з наркотиками, має проводитись насамперед у молодіжному середовищі, серед учнів, студентів.

В.С. Устінов вважає, що запобігання стосується осіб, які задумують вчинення злочинів, та передбачає застосування заходів, які б виключали реалізацію злочинних намірів таких осіб. Припинення, передусім, – це діяльність з виявлення осіб, які готуються до злочину на нього; воно передбачає застосування заходів для припинення таких дій [11, c. 109]. Учений чітко розмежовує стадії готування та (чи) замаху (у рамках припинення) від так званого (як зафіксовано у теорії кримінального права) „голого умислу”, що не є видом незакінченого злочину. З огляду на це запропоноване вченим визначення значною мірою узгоджується з положеннями КК України.

Не вдаючись до подальшого аналізу сутності окремих стадій попередження злочинів, зауважимо, що при такому підході попередження та запобігання мають різне змістовне наповнення. То ж небажання окремих вчених [12] відмовитися від використання терміна „попередження“ на користь „запобігання” видається цілком обґрунтованим. Адже при такому підході попередження розглядається як процес, а запобігання – як одна з його стадій (схема 1).

Схема 1

ПОПЕРЕДЖЕННЯ = = ПРОФІЛАКТИКА > ЗАПОБІГАННЯ > ПРИПИНЕННЯ

Враховуючи різні підходи до розуміння діяльності, спрямованої на виявлення та усунення детермінант злочинності, зниження її рівня та суспільної небезпеки, будучи переконаним у доцільності відмови від використання терміна „попередження” злочинів у сучасній українській кримінології А.П. Закалюк пропонує внести зміни та закріпити в її понятійному апараті термін „запобігання” (замість „попередження”), одночасно виділяючи стадії „відвернення” (схема 2).

Схема 2

ЗАПОБІГАННЯ = = ПРОФІЛАКТИКА > ВІДВЕРНЕННЯ > ПРИПИНЕННЯ

Відмова від терміна „попередження” аргументується тим, що росій­ське „предупреждать”, на думку цього ученого, доцільніше перекладати українською як попереджувати про щось- [3, с 319-320]. При цьому термін “відвернення” має стосуватися загрози, тобто „відвернення загрози” як однієї із стадій запобігання означає те, що загроза вже існує і вживаються заходи, щоб вона не реалізувалася в ту дію, загроза вчинення якої є реальною” [3, c. 330].

Намаючись з’ясувати переваги чи / та недоліки таких змін до поня­тійного апарату сучасної української термінології спробуємо уявно схему 1 (до змін) та схему 2 (з урахуванням змін), а також підвести підсумок вище наведених міркувань:

(попередження(запобігання) = = профілактика > запобігання (відверення) > припинення):

по-перше, термін „попередження” вже тривалий час перебуває у науковому обігу саме як родове поняття щодо „профілактики”, „запобігання” та „припинення”. Такий же зміст цього терміна й у російській кримінології, з якою у цьому сенсі вітчизняна кримінологічна наука історично тісно пов’язана. До того ж в окремих українських науково-методичних виданнях уже наведено переклад „попередження” як аналога до російського „предупреждение”, а „запобігання” – як „предотвращение”;

по-друге, суміщаючи словесні формули 1 і 2, слід зауважити, що термін „запобігання” кардинально змінює своє змістовне наповнення. Адже до запропонованих змін „запобігання” вживається як одна із стадій процесу щодо недопущення вчинення злочинів (схема 1), а відповідно після – як процес, що складається із стадій (схема 2). Це може істотно ускладнити розуміння даного терміна в кримінологічній літературі періоду до і після сприйняття таких змін, а особливо, коли до відповідних джерел будуть звертатись молоді науковці;

по-третє, доцільно зауважити, що термін „відвернення” дотепер недостатньо визначений у кримінологічних словниках. З етимологічних позицій відвернення означає „…повернути щось у бік від когось, спрямувати чиюсь діяльність в інший бік, спрямувати увагу в інший бік” [3, c. 321], тобто швидше стосується дії, уваги, хоча можна припустити, що може стосуватися наміру також. До того ж, у відповідності зі словником синонімів української мови сполучення відвертати що-, попереджувати що-, запобігати чому- є синонімічними;

по-четверте, разом з тим у сучасних словниках української мови „попередження” також може набувати різних смислових відтінків і, зокрема:

передувати чому-небудь; здійснювати щось раніше від когось; здійснювати дію швидше від когось; випереджати щось; своєчасними заходами запобігати здійсненню або виникненню чогось, переважно небажаного; заздалегідь зроблене повідомлення про щось (пересторога), а, отже, може використовува­тись як родове поняття щодо профілактики, запобігання, припинення.

Висновки. Таким чином, вбачається потреба вироблення чіткої та виваженої позиції щодо вибору понятійного апарату, який має розкривати зміст діяльності, яка спрямована на виявлення й усунення детермінант злочинності, зниження її рівня, суспільної небезпеки та недопущення вчення злочинів. Цьому має сприяти спільна взаємоузгоджена праця провідних вчених-кримінологів. Організацію пошуку компромісного рішення, яке б задовольняло представників усіх кримінологічних шкіл, можна було б доручити Координаційному бюро з проблем кримінології. Висловлені нами міркування спрямовані на те, аби застерегти від поспішних рішень і привернути увагу науковців до необхідності подальшого розроблення теоретичних проблем, які стосуються понятійного апарату сучасної української кримінології, що має важливе значення як для розвитку вітчизняної науки, так і для удосконалення практики протидії злочинності.

–––––––––

Александров Ю.В. Кримінологія: [курс лекцій] / Ю.В. Александров, А.П. Гель, Г.С. Семаков. – К.: МАУП, 2002. – 289 с.

Філософський енциклопедичний словник / В.І. Шинкарук – К.: Абрис, 2002. – 743 с.

Закалюк А.П. Теоретичні засади та історія української кримінологічної науки: [курс сучасної української кримінології: теорія і практика] / А.П. Закалюк. – К.: Ін Юре, 2007. – 424 с.

Русско-украинский словарь юридической терминологии / под общ. ред. Б.М. Бабия. – К.: Наукова думка, 1985. – 408 с.

Великий тлумачний словник сучасної української мови / укл. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ „Перун”, 2003. – 1440 с.

Курс кримінології. Загальна частина / за заг. ред. О.М. Джужи. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 480 с.

Криминология: [учебник] / под ред. В.Н. Бурлакова, Н.М. Кропачева. – СПб.: С.-Петербург. гос. ун-тет; Питер, 2002. – 432 с.

Криминология: [учебник для вузов] / под общ. ред. А.И. Долговой; 2-е изд. – М.: НОРМА-ИНФРА-М, 2002. – 848 с.

Кудрявцев В.Н. Механизм преступного поведения / В.Н. Кудрявцев. – М.: Наука, 1981. – 248 с.

Зелинский А.Ф. Криминология: [науч. пособие] / А.Ф. Зелинский. - Х.: Рубикон, 2000. - 240 с.

Щербаков В. Понятие, содержание и стадии предупреждения преступлений в сфере yкономики / В. Щербаков // Уголовное право. - 2003. - ? 4. - С. 109-111.

Проблеми попередження злочинності в сучасних умовах: [матер.

Всеукраїн. 3-ї студ. конфер. з кримінології, 25 листоп. 2003 р]. - Харків: ХЮА, 2004. - 79 с

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук