275

---

М.М. Майстренко

ФАКТОРНИЙ АНАЛІЗ ЗЛОЧИНІВ, ПРИЧИНИ ТА УМОВИ ЗЛОЧИНІВ: ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ПОНЯТЬ ТА ЇХ СПІВВІДНОШЕННЯ

Обґрунтовано думку, що кримінологічна категорія «фактор» стосовно злочинності загалом та видової злочинності зокрема є універсальнішим поняттям на відміну від поняття «причина та умова», що зрештою доречно використовувати на індивідуальному рівні, коли йдеться про конкретні злочинні суспільно небезпечні діянь.

Ключові слова: фактори, причини, умови, детермінація, етіо­логія, злочинність.

Постановка проблеми. Потреба з’ясувати природу та механізм суспільних процесів, у тому числі й злочинності, постала перед людст­вом, ще в античні часи. Згодом проблематика злочинності виокремлю­ється, трансформуючись в окремі теорії її виникнення, які є результа­том спостереження за швидкоплинно змінними суспільними процеса­ми, центральне місце в яких займає особистість з її потребами задоволенням останніх, та співставлення даних фактів за допомогою причинно-наслідкових зв’язків.

З’ясування чому вчиняються злочини і що сприяє цьому, пара­лельно із науковим обґрунтуванням та розробленням заходів попередження злочинності є першочерговою метою науки, визначає її прак­тичну спрямованість.

Стан дослідження. Над з’ясуванням суті соціально-правових явищ, які сприяють, обумовлюють, породжують злочинність, з позиції кримінологічної теорії протягом тривалого часу працюють такі науко­вці, як Н.А. Бєляєв, В.Н. Бурлаков, І.М. Даньшин, О.М. Джужа, Єжи Бафія, А.П. Закалюк, В.Н. Кудрявцев, Н.Ф. Кузнєцова, І.Б. Медицький, В.В. Орєхов, Г.Й. Шнайдер, Н.Н. Ярмиш. Вони глибоко досліджують як окремі аспекти цих явищ, так і загальну його природу, розробляють і обґрунтовують категоріальний апарат. Утім, і досі триває полеміка щодо використання к

римінологічних категорій «фактор», «причина», «умова», «детермінанта» та ін.

Враховуючи спрямування цього дискурсу, ми поставили за мету довести, що поняття «фактори злочинності» на загальному та групо­вому рівнях є універсальнішою категорією, ніж поняття «причини та умови злочинів», яке доцільно вживати на індивідуальному рівні щодо конкретного суспільно небезпечного діяння.

Виклад основних положень. Прихильники діалектичного де­термінізму поділяють фактори на причини та умови, суб’єктивні та об’єктивні, безпосередні та опосередковані, узагальнюють та класи­фікують причини та умови злочинів. Такий підхід більшою мірою був притаманний радянській кримінології, яка базувалася на принци­пах соціалістичної ідеології (що стверджувала можливість ліквідації злочинності), пропагандистсько-виховної політики та радикальної системи попереджувальних заходів, що здійснювалися державними установами із широким залученням громадських організацій. Яскраві представники цього підходу – радянські вчені, які виділяли три групи обставин, що сприяють вчиненню злочинів: 1) несприятливі умови морального формування особистості; 2) приводи до вчинення злочи­нів; 3) обставини, що сприяють досягненню злочинного результату [1, с. 7]. «Необхідно відмітити, що ліквідація умов, що сприяють до­сягненню злочинного результату, – писали вони, – є найбільш ефек­тивною гарантією попередження злочинності» [1, с. 17]. На їх думку, практика свідчить, що у більшості кримінальних справ як основна причина антигромадської поведінки виступає несприятливе форму­вання особистості. Рідше – порівняно випадкові приводи. Ці науковці зазначали: «Стосовно обставин, що сприяли досягненню злочинного результату, то більшість радянських кримінологів вважають, що їх не можна визнати причиною злочину, вони завжди повинні бути віднесені до групи умов, що сприяють його вчиненню. Це пояснюється тим, що такі обставини не впливають на формування мотивів та ці­лей злочинця, а тому можуть і не бути серед причин їх виникнення. А якщо під впливом цих обставин особа стала на злочинний шлях, то по суті вони переходять у групу несприятливих умов формування особистості і у такій якості здатні зіграти інколи роль основної при­чини злочину» [1, с 19-20].

Н.Ф. Кузнєцова до системи кримінологічної детермінації вклю­чає як складові причини, умови та кореляти [2, с 11-12], а А.П. Закарлюк всю сукупність явищ, процесів, фактів, проявів, з якими вона пов’язана та якими вона обумовлена [3, с 184-189]. Отже, ці уче­ні підтримують згаданий підхід.

У межах зазначеної проблематики Н.А. Бєляєв класифікує причини злочинності за: а) походженням - зовнішні (різного роду негативний вплив з-за кордону) та внутрішні (деформації, викрив­лення економічного, соціального, політичного та духовного розвит­ку суспільства, що породжені закономірностями внутрішнього роз­витку суспільства); б) глибиною впливу (при цьому зазначає, що це «негативні криміногенні фактори») - причини (об’єктивно існуючі соціальні явища, фактори, які у реальній дійсності призвели до вчинення злочину) та умови (об’єктивно існуючі соціальні явища, що самі по собі не породжують злочинність, але сприяють форму­ванню причин та їх практичної реалізації); в) природою -об’єктивні (криміногенні фактори, що існують поза волею людини, наприклад протиріччя у суспільстві), об’єктивно-суб’єктивні (со­ціальні явища, що породжені свідомою діяльністю людей із викори­станням об’єктивних факторів, наприклад суперечностями між на­ціями, міжнаціональні протиріччя), суб’єктивні (фактори, які не є проявами об’єктивних закономірностей і створюються діяльністю виключно людей, наприклад бюрократизм, що призводить до хаба­рництва); г) сферами соціального життя - економічні, соціальні, політичні, духовні; д) рівнем дії - загальні причини злочинності, причини певних видів (груп) злочинів та причини окремих зло­чинів [4, с 109-113].

Прихильники іншого підходу - «багатофакторного» - дослі­джують взаємозв’язки явищ із використанням факторного аналізу та детермінізму (аналізу елементів причинного зв’язку). У першому ви­падку, вимірюючи коефіцієнт кореляції, не заглиблюючись при цьому у механізм причинної обумовленості, констатується, що злочинність та певні суспільні явища взаємопов’язані. Так, Ганс Й. Шнайдер зазначає, що цей підхід склався як реакція на однофакторний метод, і допускає, що злочинність обумовлена не однією причиною, а цілим рядом при­чин (факторів). Під час багатофакторного підходу особливу увагу при­діляють інтенсивній обробці даних у конкретних випадках. Одним з перших, хто підтримав цей метод, був Енріко Феррі, а пізніше цей під­хід розвинули Уільям Хілі та Сіріл Берт. У радянській кримінології, як зазначає Г.Й. Шнайдер, злочин розглядався як «результат складної взаємодії багатьох обставин... серед яких важливу роль займає сама особистість...» [5, с. 244–245].

Єжи Бафія використовує поняття «етіологія злочинності», під яким розуміє основний розділ кримінології, що займається встанов­ленням генетичних закономірностей злочинності, виявленням кримі­ногенних ситуацій, зокрема криміногенних факторів і мотивів вчинен­ня злочину, тобто закономірностей у взаємодіях і залежностях соціа­льного середовища, культури, громадської дисципліни та особистості правопорушника. Мається на увазі домінуючі криміногенні фактори, встановлені у межах криміногенної ситуації [6, с. 68].

К.Т. Ростов, І.А. Соболь вважають, що причинно-наслідковий комплекс можуть відображати різні поняття, як от: детермінацію, при­чини та умови, фактори злочинності. Причинність є однією з форм детермінації, під якою розуміється будь-яка закономірність між різно­манітними процесами та явищами [7, с. 95].

Отже, факторний аналіз більшою мірою набуває поширення на­прикінці ХХ ст., після того, коли представники різних наук почали відмовлятися від самого поняття «причина» як не достатньо коректно­го, надаючи при цьому перевагу факторам, кореляційним залежностям, які можуть бути емпірично встановлені. Крім того, сумніву піддавала­ся питання про об’єктивні причини таких штучних конструктів, як злочинність, у всякому випадку специфічні причини, що пояснюють тільки злочинність, або тільки наркотизм, або тільки проституцію. Чи, наприклад, прагнули обмежитись тим, що девіантність має «причини», спільні для всіх соціальних явищ (процесів). М.Н. Гернет ще у 1926 р. пропонував «розгледіти за тисячею соціальних причин злочинності єдину соціальну причину – увесь соціально-економічний лад». Справ­ді, така «причина» пояснює все у суспільстві, а тому не може вважати­ся причиною саме злочинності. Або можна говорити, що «причиною» злочинності є кримінальний закон, відмінити його дію у країні – і зло­чинність зникне» [10, с. 25–26].

На підтвердження необхідно підкреслити, «що злочинність складається не тільки з актів - порушень соціальних заборон, а й актів - порушень норм права. Саме ця частина порушень стано­вить масив злочинності. Тому злочинність - не просто соціальне, але соціальне-правове явище» [8, с 28]. «Право нібито «обирає» з реального життя, підкреслював І.І. Карпець, - ті соціальні явища і вчинки людей, які наносять найбільшу шкоду суспільним відно­синам» [8, с 31]

Слід відзначити, що досить цікаву думку висловив Н. Крісті: «Злочин - це поняття, що застосовується у певних соціальних ситуаці­ях, коли це можливо, і відповідає інтересам одної чи кількох сторін. Ми можемо створювати злочини шляхом створення систем, які потре­бують цього поняття. Ми можемо ліквідувати злочини, створюючи системи протилежного типу» [9, с 84].

Якщо йдеться про умови, то ними є будь-які чинники лише тому, що їм притаманні такі властивості, завдяки яким вони зумов­люють відповідні характеристики явища, що виникає. Той чи інший чинник стає умовою тільки стосовно того явища, в якому він вико­ристаний як будівельний матеріал. Причина злочину, як і будь-якого іншого людського вчинку, має дискретний характер; вона є такою через те, що дія особи спричиняє цей наслідок. Переходячи в цей наслідок, причина перестає бути причиною, зникає як така до нової дії особи, котра як причина, у свою чергу, переходить у новий наслідок і так далі [10, с 89-92].

В.М. Кудрявцев пропонував досліджувати злочинність на зага­льно-соціальному, груповому та індивідуальному рівнях. При розгляді злочинної поведінки він виділяв три рівні: на нижньому рівні - індиві­дуального вчинку - вивчати механізм окремого правопорушення, осо­бистість правопорушника, причини його діяння; на більш високих рів­нях - філософському і соціологічному - досліджувати стан, структуру і тенденції злочинності загалом, її причини, а також окремі види зло­чинів [11, с 9-11]. Такої ж думки дотримуються О.М. Джужа, Є.М. Моісеєв, В.В. Василевич [12], Н.Ф. Кузнєцова, Г.М. Міньков-ський [13, с 160-162], А.І. Долгова [14, с. 14-17].

Група вчених вважає, що фактори злочинності слід розглядати як всі ті соціальні явища і процеси, з якими вона пов’язана і взаємодіє, які мають детерміністичне, в тому числі й казуальне (причинно умов­не) значення для пояснення того, що її породжує, визначає, обумов­лює. Криміногенні фактори - родове поняття, що включає всі види криміногенної детермінації. За змістом факторів злочинності пропо­нують їх поділ на економічні, соціальні, суспільно-психологічні, нега­тивно-правові, організаційно-управлінські та інші. За характером ме­ханізму впливу на злочинність її фактори виступають у ролі або при­чин, або умов, або інших детермінант [15, с. 57–58].

Подібну думку підтримували А.В. Баляба, Е.В. Віленська, Е.В. Дідоренко, Б.Г. Розовський, які не вважають за потрібне відмежо­вувати поняття «причини злочинності» та «умови, що сприяють вчи­ненню злочинів» [16, с. 108–109].

Н.Н. Ярмиш вважає, що умовою можна назвати будь-яку обста­вину, від якої так чи інакше залежить щось. Немає нічого не обумов­леного, як немає жодної обставини, яка сама по собі не обумовила щось інше. Тому немає сенсу говорити про умову взагалі. Будь-яка обставина є умовою не сама по собі, а тільки стосовно тієї події, яка від неї залежить [17, с. 213–214]. Отже, про умови як такі слід вести мову лише щодо певної конкретної події, конкретного одиничного факту на рівні індивідуального вчинку.

І.Б. Медицький вважає за доцільне термін «фактор» наділити глибшим змістовним наповненням, розуміючи як родове поняття, що включає всі види криміногенної детермінації, як певну чисель­ність причин, умов чи інших чинників конкретного явища, що об’єднуються як за своїм змістом, значенням, так і за іншими кри­теріями [18, с. 13]. Крім того, цей науковець виокремлює соціальні фактори, зокрема: політичний (боротьба за владу, протистояння різних гілок влади, протистояння центральних органів влади та ор­ганів місцевого самоврядування), організаційно-управлінський (бюрократизм, недоліки у підборі керівних кадрів, правовий нігі­лізм посадовців тощо), ідеологічний (недоліки у формуванні пра­вової культури, шлюбно-сімейних відносин, засилля низькопробної культурної продукції тощо), соціальні хвороби суспільства (прос­титуція, алкоголізм, наркоманія). У цьому контексті заслуговує на увагу такий критерій класифікації, як історичний аспект, відповідно до якого соціальні фактори поділяються на соціальні фактори ра­дянського періоду та соціальні фактори, що набули свого значення уже в період незалежності нашої держави [18, с. 87–88].

У цьому зв’язку Єжи Бафія пише, що «якщо трактувати вікти­мологію як частину кримінології, то жертву злочину слід розглядати як такий фактор (підкреслено нами. – М.М.), що генетично та динамі­чно впливає на злочинність. А тому віктимологія може займатися жертвою в етіологічних цілях, враховуючи її роль у формуванні злочинно­сті взагалі та злочинності певного виду» [2, с 106].

Головним недоліком багатофакторного підходу слід вважати від­сутність уніфікованої послідовної систематизації причин. Чим далі іде наука, тим більше пропонується факторів, які породжують злочинність. Крім того, видається, що при даному підході ніякої теорії злочинності взагалі створити не можливо. Щодо цього кримінологи зазначають, що процес детермінації складний, включає в себе довгий ланцюг багаторів­невих «причин-наслідків», послідовний аналіз яких загрожує перейти в «дурну нескінченність», наголошуючи при цьому на відсутності «своїх», специфічних причин злочинності як злочинності, самогубств як само­губств, наркотизму як наркотизму». Під час пошуку факторів, що впли­вають на структуру, динаміку різноманітних проявів девіантності, важ­ливо виокремити найбільш суттєві визначні з них, тобто вирішити за­вдання багатофакторної моделі девіантності [7, с 26].

Висновки. Отже, логічним видається, що з міркувань умовного відмежування понять «причин» та «умов», тобто неможливості досить чітко обґрунтувати відмінності цих термінів, коли одна і та ж обстави­на або одне і те ж явище у взаємодії з одними факторами може висту­пати як причина, а з іншим - як умова, в результаті чого виникає цик­лічний процес безперервної взаємодії та перетворення, детермінацію злочинів необхідно уявляти ширше, оскільки причини та умови є еле­ментами єдиної системи детермінант, що породжують конкретний поведінковий акт. Тому поняття «фактори злочинності» слід розуміти як родове збірне поняття, структурними елементами якого є причини, умови, кореляційні залежності, мотивація, криміногенна ситуація, віктимологічна поведінка. Використання цього поняття у такому розу­мінні дозволить також відійти від розмежування причин та умов вчи­нення злочину, межа між якими досить умовна. Це знову ж таки обу­мовлює можливість застосування поняття «фактори злочинності» на загальносоціальному та груповому (видовому) рівнях, а «причини та умови злочину» - відповідно на індивідуальному рівні.

––––––––––

Звирбуль В.К. Выявление причин преступления и принятие предуп­редительных мер по уголовному делу / В.К. Звирбуль, В.Н. Кудрявцев, А.И. Михайлов, Р.Д. Рахунов, Н.А. Якубович. – М.: Юрид. лит., 1967. – 152 с.

Кузнецова Н.Ф. Проблемы криминологической детерминации / Н.Ф. Кузнецова. – М.: Юрид. лит., 1984. – 204 с.

Закалюк А.П. Курс сучасної української кримінології: теорія і прак­тика: у 3 кн. / А.П. Закалюк. – К.: Вид. дім «Ін Юре», 2007. – Кн. 1: Теоретичні засади та історія української кримінологічної науки. – 424 с.

Криминология: учебник / Н.А. Беляев, И.В. Волгарева, Н.М. Кро-пачев и др.; под ред. В.В. Орехова. – СПб.: Издательство С.-П.б ун-та, 1992. – 216 с.

Шнайдер Г.Й. Криминология / Г.Й. Шнайдер / пер. с нем.; под общ. ред. и с предисл. Л.О. Иванова. – М.: Прогресс – Универс, 1994. – 504 с.

Бафия Ежи Проблемы криминологии. Диалектика криминогенной ситуации / Ежи Бафия; под ред. Н.А. Стручкова / пер. Е.П. Эбзеевой. – М.: Юрид. лит., 1983. –150 с.

Криминология – ХХ век / под ред. В.Н. Бурлакова, В.П. Сальникова. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2000. – 554 с.

Карпец И.И. Преступность: иллюзии и реальность / И.И. Карпец. – М.: Российское право, 1992. – 432 с.

Кристи Н. Пределы наказания / Н. Кристи; пер. с англ. В.М. Когана; под ред. и с предисл. А.М. Яковлева. – М.: Прогресс, 1985. – 176 с.

Міллер А. Що таке причини та умови злочинів / А. Міллер // Право України. – 2001. – № 5. – С. 89–92.

Кудрявцев В.Н. Генезис преступления. Опыт криминологического моделирования: учеб. пособие / В.Н. Кудрявцев. – М.: ФОРУМ-ИНФРА-М, 1998. – 216 с.

Джужа О.М. Кримінологія: альбом схем (загальна і особлива части­ни): навч. посібник / О.М. Джужа, Є.М. Моісеєв, В.В. Василевич; під заг. ред. О.М. Джужи. – К.: НАВС України, 1999. – 94 с.

Криминология: учебник / под ред. Н.Ф. Кузнецовой, Г.М. Миньков-ского. – М.: БЕК, 1998. – 556 с.

Причины отдельных видов преступлений и проблемы борьбы с ни­ми: сб. науч. трудов / отв. ред. А.И. Долгова. – М.: Прогресс, 1989. – 217 с.

Кримінологія. Загальна та Особлива частини: підручник для студе­нтів юрид. спец. вищ. навч. закладів / І.М. Даньшин, В.В. Голіна, О.Г. Кальман, О.В. Лисолєд; за ред. І.М. Даньшина. – Харків: Право, 2003. – 352 с.

Криминология: приглашение к дискуссии: монография / авт. кол.: А.В. Баляба, Э.В. Виленская, Э.А. Дидоренко, Б.Г. Розовский. – Луганск: РИО ЛИВД, 2000. – 318 с.

Ярмыш Н.Н. Теоретические проблемы причинно-следственной связи в уголовном праве (философско-правовой анализ): монография / Н.Н. Ярмыш. – Харьков: Право, 2003. – 512 с.

Медицький І.Б. Вплив соціальних факторів на злочинність в умовах становлення незалежної Української держави / І.Б. Медицький. – Івано-Франківськ, 2007. – 222 с.

 

 

< Попередня   Наступна >