Головна Наукові статті Кримінологія РОЗМЕЖУВАННЯ ПОНЯТТЯ «ВТРУЧАННЯ У ДІЯЛЬНІСТЬ» ТА СУМІЖНИХ ПОНЯТЬ

РОЗМЕЖУВАННЯ ПОНЯТТЯ «ВТРУЧАННЯ У ДІЯЛЬНІСТЬ» ТА СУМІЖНИХ ПОНЯТЬ

Наукові статті - Кримінологія
220

Є.М. Блажівський

РОЗМЕЖУВАННЯ ПОНЯТТЯ «ВТРУЧАННЯ У ДІЯЛЬНІСТЬ» ТА СУМІЖНИХ ПОНЯТЬ

Проводиться розмежування поняття «втручання у діяльність», яке вживається у Кримінальному кодексі України від таких юридичних понять, як «опір», «непокора», «невиконання законних вимог», «протидія», «примушування» та «перешкоджання». З’ясовується зміст поняття «вплив», обґрунтовується неприйнятність визначення поняття «втручання» через використання поняття «вплив».

Ключові слова: втручання у діяльність, вплив, опір, непокора, не­виконання законних вимог, протидія, примушування, перешкоджання.

Постановка проблеми. Термін «втручання» використовується у низці статей Кримінального кодексу України (далі – КК). Їх можна поділити на дві групи: а) статті, у яких передбачено відповідальність за втручання у діяльність правомочної особи (ч. 4 ст. 157, ст.ст. 343, 344, 376, 397 КК ); б) статті КК, якими встановлюється відповідальність за втручання, проте не в діяльність особи, а в роботу машин (баз даних), а саме: ст. 158 КК – втручання в роботу Державного реєстру виборців, ст. 361 КК – втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи ме­реж електрозв’язку, ст. 3611 КК – створення з метою використання, розповсюдження або збуту, а також розповсюдження або збут шкідливих програмних чи технічних засобів, призначених для несанкціонованого втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку.

Зрозуміло, що поняття «втручання в роботу» (машин, баз да­них тощо) істотно відмінне від поняття «втручання у діяльність» (осіб). Проте, якщо перше піддавалося належному дослідженню, то другому (втручання в діяльність правомочних осіб) приділено не­достатньо у

ваги. Цим обумовлена виникнення деяких нез’ясованих питань, що стосуються сутності цього поняття та його чіткого відмежування від суміжних.

Стан дослідження. Комплексно питання про сутність поняття втручання в діяльність та його відмежування від суміжних кримінально-правових понять не досліджувалося. Частково воно роз­глядалось при аналізі названих складів злочинів, які передбачають відповідальність за втручання в діяльність правомочних осіб. Найбільше уваги з’ясуванню змісту поняття «втручання у діяльність» приділено при розгляді питань кримінальної відповідальності за втру­чання у діяльність працівника правоохоронного органу. Це питання розглядалося у двох моногрфіях та докторській дисертації В.І. Осад­чого [1], у кандидатській праці І.М. Залялової [2].

Питання сутності втручання в діяльність та його відмежування від суміжних понять при аналізі питань відповідальності за втручання у діяльність судових органів на рівні наукових статей частково аналізувалися С.С. Аскеровим [3, с. 365–368], О.О. Квашею [4, с. 228– 236], а при дослідженні питань відповідальності за втручання у діяльність захисника чи представника особи С. Штогуном [5, с. 9], В. Сміхом [6, с. 308–318] тощо.

Майже не піддавались спеціальному дослідженню питання змісту втручання службової особи з використанням службового стано­вища у здійснення виборчою комісією чи комісією з референдуму їх повноважень, установлених законом, вчинене шляхом незаконної ви­моги чи вказівки з метою вплинути на рішення виборчої комісії чи комісії з референдуму (ч. 4 ст. 157 КК) та його відмежування від суміжних понять.

З врахуванням викладеного метою нашого дослідження є роз­межування поняття «втручання в діяльність», яке вживається у статтях КК, від суміжних понять, адже вирішення цього питання є необхідною передумовою розв’язання інших проблемних питань кримінально-правової оцінки втручання у діяльність правомочних осіб за кримінальним правом України.

Виклад основних положень. Щоб відмежувати поняття «втру­чання у діяльність» від суміжних кримінально правових понять спо­чатку слід визначитись з їх переліком. В українській мові слово «втру­чатися» має такі синоніми: вторгатися, вв’язуватися, встрявати, вплутуватися, лізти, мішатися, замішуватися, вмішуватися тощо.

З вказаних слів чинний КК України послуговується лише по­няттям «вторгнення». Йдеться про ч. 5 ст. 36 КК, яка закріплює, що не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного на­сильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає. Проте це по­няття ні в опрацьованих нами нормативних актах, ні у відповідній постанові Пленуму Верховного Суду України [7] не розтлумачує­ться. В наукових джерелах воно розуміється як спроба проникнути у приміщення проти волі осіб, що його займають, із застосуванням фізичного, психічного впливу на цих осіб або будь-яких інших засобів [8, c. 44].

Як суміжні до втручання у діяльність (використовуючи його нормативне визначення «вплив у будь-якій формі») І.М. Залялова, аналізуючи проблеми відповідальності за втручання у діяльність працівника правоохоронного органу, розглядає поняття «опір», «непо­кора», «невиконання законних вимог», «протидія», «примушування» та «перешкоджання». В результаті приходить до таких висновків:

– «вплив у будь-якій формі» – поняття значно ширше ніж «опір», а отже не відображає повною мірою змісту злочину, передба­ченого ст. 343 КК;

– поняття «непокора» і «вплив у будь-якій формі» не відпо­відають один одному, відмова підкорятися не є впливом, до того ж поняття «вплив у будь-якій формі» значно ширше, ніж «непокора»;

– поняття «вплив у будь-якій формі з метою перешкодити чо­мусь» значно ширше, змістовніше, ніж поняття «невиконання закон­них вимог», до того ж втручатись шляхом бездіяльності неможливо;

– «примушування» підпадає під значення «впливу на працівника правоохоронного органу у будь-якій формі», але не є рівним за зна­ченням, тому що «вплив» – це не лише примушування, а будь-яка інша дія, тиск на працівника правоохоронного органу; тиснути ж можна, не лише примушуючи когось, а й іншими способами; отже, термін «при­мушення» значно вужчий за змістом ніж «вплив у будь-якій формі»;

– зміст термінів «перешкоджання» і «вплив у будь-якій формі з метою перешкодити» тотожний; термінологічний зворот «вплив у будь-якій формі з метою перешкодити виконанню службових обов’язків працівнику правоохоронного органу або добитися прийнят­тя незаконних рішень» означає не що інше як створення перешкод до здійснення службових обов’язків працівникові правоохоронного орга­ну, тобто перешкоджання його діяльності [9, c. 69–75].

Загалом сприймаючи викладену вище позицію, маємо до неї певні зауваження та уточнення, насамперед щодо співвідношення по­нять «опір» (не торкаючись ст. 404 КК) та «втручання у діяльність», тому слід виходити з таких моментів:

а) КК встановлює відповідальність за вчинення опору більш широкому колу осіб, аніж за втручання у діяльність, а саме: окрім представників влади, та працівників правоохоронного органу, також за опір члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві; і навпаки, за втру­чання у діяльність захисника чи представника особи відповідальність передбачена, а за опір – ні;

б) обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу опору є час, тобто коли він чинився протягом виконання службових обов’язків чи обов’язків з охорони громадського порядку.

З врахуванням цього є підстави констатувати, що можливі три випадки: коли має місце склад «опору» і питання про те чи містить таке діяння ознаки складу «втручання» не виникає; зворотній випадок, коли має місце склад «втручання у діяльність», а питання про те чи містять такі діяння склад «опору» також навіть не виникає; коли вчинене діяння містить і ознаки складу «опору» і ознаки складу «втручання».

Третю ситуацію в кримінальному праві прийнято іменувати або конкуренцією кримінально-правових норм, якщо в результаті засто­суванню підлягає одна норма, або ідеальною сукупністю. Адже конкуренція кримінально-правих норм - це зумовлена наявністю у кримінальному законодавстві принаймні двох кримінально-правових норм, спрямованих на врегулювання одного питання, нетипова ситуація у правозастосуванні, коли при кримінально-правовій оцінці одного суспільно небезпечного діяння на застосування претендують дві (або більше) функціонально пов’язані чинні кримінально-правові норми [9, c. 209]. А ідеальна сукупність вчинення одного діяння, яке містить склад декількох злочинів.

Не прагнучи з’ясувати, наскільки такий підхід є правильним, слід наголосити, що Верховний Суд України запропонував вихід з цієї ситуації. З цього питання він зайняв таку позицію:

опір, не поєднаний з насильством чи погрозою його застосу­вання, якщо він перешкодив працівникові міліції запобігти злочину чи затримати особу, яка його вчинила, утворює окремий склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 1893 (ст. 343 КК 2001 р) КК;

якщо втручання у діяльність працівника прокуратури, органу внутрішніх справ, служби безпеки поєднане з діями, передбаченими ч. 2 ст. 1881 (ч. 2 і 3 ст. 342), (ч. 2 і 3 статті 342 КК України 2001 р. -опір), статтями 1894 (ч. 2, 3, 4 ст. 345, ч. 2, 3 ст. 377 (погроза або на­сильство) КК України 2001 р.), 1895 (ст.ст. 347 і 378 КК України 2001 р. (умисне знищення або пошкодження майна)) або 1901 КК (ст.ст. 348 і 379 КК України 2001 р. (посягання на життя)), вчинене належить кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 1893 і зазначеними статтями Кримінального кодексу;

якщо при опорі працівникові міліції чи військовослужбовцю, який одночасно є працівником правоохоронного органу, було нанесено удари, побої чи заподіяно легке, середньої тяжкості чи тяжке тілесне ушкодження, вчинене необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 1881 та ч. 1 чи 2 ст. 1894 цього Кодексу (КК 1960 р.) [10].

Щодо відмінності «втручання у діяльність» від таких понять як «непокора» та «невиконання законних вимог», то і стосовно цих пи­тань маємо власну позицію. Вважаємо не зовсім коректним вважати, що «втручання у діяльність» є ширшим за змістом від понять «непоко­ра» та «невиконання законних вимог». На нашу думку, ці поняття не пересікаються, оскільки під втручанням у діяльність слід розуміти ли­ше умисні дії, а непокора (ст. 391 КК) та невиконання законних вимог (ст. 351 КК) – можуть вчинятися лише шляхом бездіяльності. Разом з тим, аналізуючи ст.ст. 351, 391 КК, не можна обійти увагою, що в них передбачено декілька альтернативних форм вчинення цього злочину. Що стосується злочину, відповідальність за вчинення якого передба­чена у ст. 351 КК, то його об’єктивна сторона характеризується такими альтернативними суспільно небезпечними діяннями:

невиконання законних вимог народного депутата України, депутата місцевої ради, комітету Верховної Ради України або тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України;

створення штучних перешкод у їх роботі;

надання завідомо неправдивої інформації народному депутатові України, депутату місцевої ради;

надання недостовірної інформації комітету Верховної Ради України чи тимчасовій слідчій комісії Верховної Ради України.

З цього переліку, в аспекті нашого дослідження, випливає, що, по-перше, законодавець в одній статті передбачив як альтернативні суспільно небезпечні діяння, які можуть вчинятися: а) лише в формі бездіяльності (невиконання законних вимог) та б) у лише у формі дії (створення штучних перешкод та надання неправдивої (недостовірної) інформації); по-друге, створення штучних перешкод у роботі названих суб’єктів є, по суті, втручанням у їх діяльність, адже саме так викладе­но поняття втручання у діяльність захисника чи представника особи у ст. 397 КК – «вчинення в будь-якій формі перешкод».

З врахуванням наведеного виклад ст. 351 КК видається таким, що порушує системні вимоги до побудови кримінального закону. А відтак, на нашу думку, з ч. 1 та ч. 2 ст. 351 КК слова «створення штуч­них перешкод у їх роботі» слід виключити і передбачити відповідальність за такі діяння в окремій статті. При цьому слід враху­вати, що відповідальність за втручання у діяльність народного депута­та передбачена у ст. 344 КК.

Наступним поняттям, яке суміжне з поняттям «втручання», є «протидія». Воно вживається у ст. 206 КК та ч. 1 ст. 391 КК. У ст. 206 КК закон чітко визначає зміст протидії: протиправна вимога припинити займатися господарською діяльністю чи обмежити її, укла­сти угоду або не виконувати укладену угоду, виконання (невиконання) якої може заподіяти матеріальної шкоди або обмежити законні права чи інтереси того, хто займається господарською діяльністю, поєднана з погрозою насильства над потерпілим або близькими йому особами, пошкодження чи знищення їхнього майна за відсутності ознак вима­гання. Використання цього терміну у ст. 206 КК видається виправда­ним з таких міркувань: по-перше, протидія тлумачиться як дія спрямо­вана проти іншої дії; по-друге, ст. 206 КК встановлює відповідальність за таку конкретну дію - протиправну вимогу не вчиняти конкретних дій поєднану з погрозою.

З врахуванням наведеного співвідношення між втручанням та протидією можна визначити, як ширше і вужче за обсягом поняття. Тобто протидія є проявом втручання, проте далеко не всяке втручання є протидією у буквальному розумінні. Наприклад, навряд чи можна вважати умовляння працівника правоохоронного органу провести по­запланову перевірку у конкурента (за відсутності для цього підстав) протидією працівнику правоохоронного органу. Водночас ознаки втручання, на нашу думку, тут наявні.

Щодо наступного суміжного до втручання поняття примушу­вання, то слід насамперед відзначити, що з приводу сутності цього поняття існують декілька протилежних позицій: одна - розгляд при­мушування як спеціального виду опору [11, c. 49-50], інша - що ці різні поняття [12, c. 24]. Ми підтримуємо другу позицію.

Пленум Верховного Суду України трактує поняття «примушу­вання» (у контексті ст. 300 КК) наступним чином: «під примушуван­ням неповнолітнього до участі у створенні творів, що пропагують культ насильства і жорстокості (ч. 3 ст. 300 КК), а також творів, зоб­ражень або кіно- та відеопродукції, комп’ютерних програм порногра­фічного характеру (ч. 3 ст. 301) розуміються будь-які умисні дії, поєднані із застосуванням фізичного (побої, тілесні ушкодження, кату­вання тощо) чи психічного впливу (погрози застосувати насильство, знищити майно, розголосити певні відомості тощо) і спрямовані на те, щоб особа, яка не досягла вісімнадцятирічного віку, виступила авто­ром (співавтором) відповідного твору або взяла участь у його створенні як актор, режисер, оператор тощо» [13]. З цього визначення можна вивести загальне поняття примушування – будь-які умисні дії, поєднані із застосуванням фізичного (побої, тілесні ушкодження, кату­вання тощо) чи психічного впливу (погрози застосувати насильство, знищити майно, розголосити певні відомості тощо) і спрямовані на те, щоб спонукати потерпілого до потрібної винному поведінки. З цього визначення очевидно випливає, що примушування та втручання дещо різняться і насамперед у тому, що для примушування обов’язковим є застосування фізичного чи психічного насильства, а для втручання такий спосіб не є обов’язковим.

Наступне поняття, яке чи ненайтісніше пов’язане з втручанням, – «перешкоджання». У КК статей, які передбачають відповідальність за перешкоджання, – близько десятка.

І.М. Залялова, досліджуючи склад злочину, передбачений ст. 343 КК приходить до таких висновків:

– назву ст. 343 КК України «Втручання у діяльність працівника правоохоронного органу» необхідно замінити на «Перешкоджання законній діяльності працівника правоохоронного органу»;

– «вплив у будь-якій формі з метою перешкодити виконанню службових обов’язків працівнику правоохоронного органу або добити­ся прийняття незаконних рішень» означає не що інше як створення перешкод до здійснення службових обов’язків працівникові правоохо­ронного органу, тобто перешкоджання його діяльності;

– диспозицію ч. 1 ст. 343 КК необхідно замінити і викласти як «перешкоджання у будь-якій формі законній діяльності працівника правоохоронного органу». Таким чином, на думку дослідника, уніфікується назва статті з її диспозицією. Адже, чим чіткіше описано діяння в законі, тим більше гарантій правильного застосування кримі­нального закону [2, c. 74].

Ми не погоджуємось з цими пропозиціями з таких міркувань:

1) якщо уважно проаналізувати КК, то можна виявити тенденції застосування понять втручання та перешкоджання:

а) термін «втручання» законодавець використовує для позна­чення суспільно небезпечного діяння, коли йдеться про створення перепон для виконання визначеними суб’єктами своїх службових (професійних) повноважень (виконання обов’язків), натомість термін «перешкоджання» – для позначення суспільно небезпечного діяння, коли йдеться про створення перешкод для реалізації як професійних (наприклад, ст. 171 «Перешкоджання законній профе­сійній діяльності журналістів») так і «загальних» (наприклад, ст. 180. «Перешкоджання здійсненню релігійного обряду»), як обов’язків так і прав.

б) не викликає заперечень позиція І.М. Залялової (цитуємо дослівно) що, «Наприклад, якщо особа повинна здійснити які-небудь дії в інтересах правоохоронних органів, але не робить цього (секретар свідомо не надає важливу для діяльності працівника правоохоронного органу кореспонденцію), чи перешкоджає це його діяльності? Безсумнівно, що втручанням це не можна назвати, тому що «втручан­ня» є дією. Як уже зазначалося, ст. 351 КК встановлює кримінальну відповідальність за невиконання службовою особою законних вимог депутата. А якщо не виконуються законні вимоги працівника право­охоронного органу? Чи перешкоджає це його діяльності? Так, але втручанням таке діяння назвати не можна. Це не що інше як переш­коджання» [2, c. 75].Далі робиться висновок: «Таким чином, для того щоб, зазначені суспільно небезпечні діяння були кримінально карани­ми, назву ст. 343 КК разом з її диспозицією необхідно змінити» [2, c. 75]. А можливо, навпаки? Правоохоронні органи, суд, державні діячі тощо, чия нормальна діяльність поставлена під охорону кримінального закону від неправомірного втручання, покликані виконувати свої функції за будь-яких умов. Вони володіють цілою низкою правових засобів впливу на суб’єктів, які створюють умови, що утруднюють їх діяльність. Ці органи, по суті, самі можуть впливати на таких осіб без застосування кримінально-правових засобів. Відтак видається пра­вильним, що криміналізованим є лише втручання, яке полягає у вчиненні умисних дій, а не перешкоджання, яке може виявлятися як у формі дій так і бездіяльності.

Стосовно ж законодавчого визначення, то у КК (ст.ст. 343, 344, 376) зміст втручання визначається через використання поняття «вплив». Вплив тлумачиться як дія, яку певна особа чи предмет або явище виявляє стосовно іншої особи чи предмета.

Проте слід враховувати, що поняття вплив є, насамперед, соціально-психологічним поняттям Коли йдеться про соціально-психологічні механізми впливу, мається на увазі, що один суб’єкт психічної активності своїми діями може викликати потрібну йому психічну (душевно-духовну) активність іншого суб’єкта психіки, а саме: певні відчуття, уявлення, спогади, думки, почуття, ставлення, вольові дії тощо. Найбільш відомими в соціальній психології є такі механізми впливу як переконування, навіювання, примушування, при­клад, санкціонування, наслідування, маніпулювання, психічне зараження тощо [14]. Очевидно, що соціальна психологія розробляє їх в аспекті позитивного впливу на особу, яка потребує корекції поведінки. Проте очевидно і те, що вищеперераховані механізми впливу можуть бути використані і зворотному напрямку – для досягнення проти­правної мети, в нашому випадку – перешкодити належному виконан­ню обов’язків або добитися прийняття незаконних рішень.

Оглянемо зміст окремих з названих способів впливу, які виділяються у психології. Щодо переконання, то у науці, практиці й побуті цей термін використовується у двох значеннях, а саме, як: а) система поглядів, уявлень, яких я дотримуюсь, з якими я погод­жуюсь, які я ототожнюю із собою, оскільки вважаю їх продуктом власної діяльності, які мають під собою певну аргументацію і мо­жуть бути логічно доведені; б) певний спосіб впливу, який передбачає аргументоване і логічно витримане доведення істинності того чи іншого положення, думки, оцінки. Коли йдеться про переко­нання (переконування), то в соціальній психології це означає, що суб’єкт впливу пропонує об’єктові впливу «…аргументи, факти, докази і висновки, покликані показати позитивні наслідки рекомен­дованого спрямування дій», – стверджують Ф. Зімбардо і М. Ляйппе [15, c. 145]. Соціально-психологічний механізм переконування передбачає, з одного боку, цілеспрямований, усвідомлюваний ха­рактер впливу, застосування аргументів і фактів, дотримання логіки доведення і обґрунтування, апелювання до істинності і значущості, а з другого – свідоме, уважно-критичне ставлення реципієнта до змісту інформації, що йому пропонується, і до способу її подання. Основне призначення цього механізму – змінити (перетворити чи зміцнити) переконання особи, на яку впливають, викликати у неї відчуття і розуміння правильності діяти за іншими змістовими сценаріями. Очевидно, така форма впливу може застосовуватися і до осіб з метою перешкодити належному виконанню обов’язків або добитися прийняття незаконних рішень, а відтак може розціню­ватися як втручання у діяльність такої особи.

На відміну від переконування, механізм навіювання не потребує аргументації на користь істинності і значущості для об’єкта впливу того, що йому пропонується, не передбачає критичного ставлення до інформації, яка пропонується. Саме про навіювання йдеться, коли суб’єкт впливу апелює до таких соціальних стереотипів, як, наприк­лад: «твердженням визнаного спеціаліста можна довіряти», «думка, з якою погоджується більшість, правильна» тощо. Такі та подібні сентенції знімають необхідність детального аналізу повідомлення, за­кладеного у впливі. Відповідальність за цей аналіз об’єкт впливу перекладає на його джерело, звичайно, у випадку, якщо це джерело є авторитетним і викликає довіру. Чим вищий рівень довіри до джерела впливу, тим легше і ефективніше дія навіювання. Нерідко цим механізмом досить ефективно користуються для маніпулювання тими, до кого вдалося «втертися в довіру». «Зникнення свідомої особистості, перевага особистості несвідомої, однакове спрямування почуттів і ідей, викликане навіюванням, і прагнення перетворити негайно в дію навіяні ідеї - ось головні риси, що характеризують індивіда у натовпі», -зазначав Г. Лебон [16, c. 170].

Відтак постає питання чи можна вважати втручанням у діяльність судді, наприклад, випадок, якщо його колега-суддя декілька разів у день (спеціально, але нібито між іншим) повторює, що «у аналогічній справі головою суду було прийнято відповідне рішення»? Очевидно що вплив в такому випадку має місце, але чи є це втручанням?

Трапляється так, що переконувати нічим або ніколи, для навіювання не вистачає авторитетності. Крім того, об’єкт впливу вже не раз постраждав через свою довірливість. У таких випадках психологи радять спробувати звернутися до соціально-психо­логічного механізму впливу через «приклад». Психологічна особливість цього різновиду впливу полягає у здатності і природ­ному прагненні людського індивіда переймати чужий досвід шля­хом наслідування позитивних зразків діяльності і поведінки. Оскільки ж переконуванню і навіюванню завжди бракує свідчень практики, живий приклад може виступати вагомим аргументом і авторитетним фактом, якими суттєво підсилюється вплив цих соціально-психологічних механізмів. Проте проблематично вважати, що приклад «переконує» чи «навіює». Психологічним ефектом засто­сування прикладу є не що інше, як наслідування. Проектуючи такий ефект, суб’єкт впливу не претендує на те, щоб його об’єкт обов’язково володів якоюсь інформацією, погоджувався з якимись аргументами чи виявляв довіру до нього як джерела інформації. У даному разі його може цілком влаштовувати, щоб людина, на яку спрямовується такий вплив, перейнялася запропонованим зразком поведінки чи прикладом учинку, засвоїла його і за власним бажанням і з максимальною точністю відтворювала у відповідних ситуаціях.

Кажуть – «поганий приклад заразливий». Річ у тім, що кожній людині притаманні потяги, прагнення, думки, сам факт існування яких вона приховує від оточуючих. Коли ж індивід стає свідком того, що хтось безкарно порушує табу, він тим самим наче отримує зовнішній дозвіл на ризик і наважується попри всі заборони й забобони дати во­лю своїм прихованим бажанням.

Отже, якщо приклад це спосіб (форма) впливу, то чи можна вважати такий вплив втручанням у діяльність? З позицій психології – напевно так, з позицій юриспруденції – навряд чи.

Щодо санкціонування, як наступної форми впливу, то у психологічній літературі зазначається, що у житті виникає чимало ситуацій, коли справу потрібно зробити, проте ані переконування, ані навіювання, ані приклад, ані вмовляння не дають належного ефекту. Людина, яка ще вчора обіцяла дотримуватися домовленостей, у найвідповідальніший момент раптом відмовляється співпрацювати і не може навести серйозних пояснень своєї поведінки. Як правило, така ситуація вимагає застосування санкцій – адміністративних, дисцип­лінарних, юридичних, політичних або ж морально-психологічних. Це можуть бути різні форми притягнення до відповідальності: офіційні попередження, штрафи, звільнення з посади тощо. А може бути ви­словлене чи продемонстроване негативне ставлення, розрив дружніх стосунків, бойкотування [14]. У силових структурах (збройні сили, органи внутрішніх справ та ін.) існує більший, ніж у інших сферах об­сяг застосування механізму санкціонуючого впливу. Не випадково в армії прижилися висловлювання типу: «Накази не обговорюються, а виконуються!». У соціальній психології санкції розглядаються не лише в контексті покарання, а й заохочення. Зокрема, Т. Шибутані пропонує розрізняти санкції негативні і позитивні [17]. Так, трапляється, що пе­реконування, навіювання і навіть залякування не дозволяють зрушити справу з місця. Виявляється, що для людини було важливим, аби її помітили, визнали, відзначили, нагородили чи підвищили у статусі, тобто застосували до неї позитивні, заохочувальні (як неформальні, так і формальні) санкції.

Знову постає питання: чи застосування заохочень (позитив­них санкцій) як форма впливу узгоджується з поняттям втручання? Навряд чи.

З механізмом санкціонування психологи пов’язують такий спосіб впливу, як маніпуляцію – негативний інформаційно-психологічний вплив на особистість, її уявлення, емоційно-вольову сферу, на групову і масову свідомість, як інструмент психологічного тиску з метою явного чи прихованого спонукання індивідуальних і соціальних суб’єктів до дій в інтересах окремих осіб, груп чи організацій, що здійснюють цей вплив [18, c. 140-141]. Під маніпу-лятивними слід розуміти різноманітні оманливі способи впливу (на­приклад, тактика запускання чуток, компромату, підтасовування фактів, блефування, спекулювання тощо), які спонукають людину діяти і вислов­люватися на шкоду своїм інтересам. Кінцева психологічна мета, яку переслідує маніпулятор, полягає в тому, щоб підпорядкувати іншу особу своїй волі, а, отже, мати можливість керувати нею як слухняною маши­ною, виключно через команди. Для цього застосовується традиційний спосіб поєднання «пряника і батога». Отже, в залежності від того, на який ефект розраховує суб’єкт впливу, він може використовувати різні соціально-психологічні механізми, проте далеко не завжди їх використан­ня можна розцінювати як втручання у діяльність.

Висновок. На підставі вищевикладеного можна констатувати, що поняття «втручання в діяльність», яке використовується у статтях КК, слід відмежовувати від таких юридичних понять, як «опір», «не­покора», «невиконання законних вимог», «протидія», «примушування» та «перешкоджання». Крім того, поняття «втручання» та «вплив» істотно різняться за обсягом, а відтак визначення поняття «втручання» через використання поняття «вплив» є неприйнятним.

––––––––––––

Осадчий В.І. Проблеми кримінально-правового захисту право­охоронної діяльності: дис... доктора юрид. наук: 12.00.08 / В.І. Осадчий. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2004. – 469 с.

Залялова І.М. Кримінальна відповідальність за втручання в діяль­ність працівника правоохоронного органу: дис... канд. юрид. наук: 12.00.08 / І.М. Залялова. – Донецьк: Донецький юридичний ін-т Луганського держ. ун-ту внутрішніх справ, 2006. – 186 с.

Аскеров С.С. Відповідальність за вплив на суддів і втручання в їх діяльність за законодавством України / С.С. Аскеров // Від громадянського суспільства до правової держави: матеріали 1 Міжнар. наук.-практ конфе­ренції. – Х.: Харківський національний університет імені В.М. Каразіна, 2006. – С. 365–368.

Кваша О.О. Проблеми кримінальної відповідальності за втручання в діяльність судових органів / О.О. Кваша // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. Щорічний бюлетень. – К.: Київський юридичний інститут Київ­ського національного університету внутрішніх справ, 2005. – С. 228–236.

Штогун С. Проблеми правових гарантій незалежності суддів в Україні / С. Штогун // Право України. – 2003. – № 3. – С. 42–45.

Сміх В.В. Загальна характеристика об’єктивної сторони злочинів, що порушують право особи на правову допомогу / В.В. Сміх // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. – 2006. – Вип. 3. – С. 308–318.

Про судову практику у справах про необхідну оборону: постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002р. № 1 // Вісник Верхов­ного Суду України. – 2002. – № 3 (31). – С. 2–4.

Кримінальне право України. Загальна частина: посібник для підготовки до іспитів / Г.В. Андрусів, О.Ф. Бантишев, Б.В. Романюк. – [вид. 2-е.]. – K.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2003. – 124 с.

Марін О.К. Конкуренція кримінально-правових норм: дис... канд. юрид. наук: 12.00.08 / О.К. Марін. – Л.: Львівський національний ун-т ім. Івана Франка, 2001. – 235 с.

Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів: постанова Пленуму Верхов­ного Суду України № 8 від 26 червня 1992 року із змінами від 3 грудня 1997 р. // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України у кримі­нальних справах: навчально-практичний посібник / укл. Б.О. Кирись. – Львів: Ліга прес, 2008. – 408 с.

Елизаров П.С. Ответственность за посягательства на жизнь, здоро­вье и достоинство работников милиции и народных дружинников: учеб. посо­бие / П.С. Елизаров. – К.: НИиРИО КВШ МВД СССР, 1973. – 80 с.

Загородников Н.И. Иные преступления против порядка управле­ния: учеб. пособие / Н.И. Загородников. – М.: Высшая школа МВД СССР, 1957. – 49 с.

Про застосування судами законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність: по­станова Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2004 р. № 2 // Вісник Верховного Суду України. – 2004. – № 4 (44). – С. 16–19.

Соціально-психологічні механізми впливу людини на людину [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://ua.textreferat.com/referat-10432.html.

Зимбардо Ф. Социальное влияние / Ф. Зимбардо, М. Ляйппе.– СПб., 2000. – С. 145.

Лебон Г. Психология народов и масс / Г. Лебон. – Макет, 1995. – 320 с.

Шибутани Т. Социальная психология / Т. Шибутани. – М.: Про­гресс, 1969. – 535 с.

Манипулятивное воздействие и рефлексивное управление // Психо­логический журнал. – 1996. – № 6. – Т. 17. – С. 139–144.

Дурманов Н.Д. Советский уголовный закон / Н.Д. Дурманов. – М.: Изд-во Москов. ун-та, 1967. – 320 с.

Навроцький В. О. Основи кримінально-правової кваліфікації: навч. посібник / В.О. Навроцький ; наук . ред. В.С. Ковальський. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 704 с.

Коняхин В.П. Теоретические основы построения Общей части рос­сийского уголовного права / В.П. Коняхин. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 348 с.

 

 

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук