Головна Наукові статті Кримінологія НАПРЯМИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ У БОРОТЬБІ ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ

НАПРЯМИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ У БОРОТЬБІ ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ

Наукові статті - Кримінологія
510

КОС О.Д.,

викладач кафедри кримінального права та кримінології Прикарпатського юридичного інституту Львівського державного університету внутрішніх справ

НАПРЯМИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ У БОРОТЬБІ ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ

На підставі загальної теорії боротьби зі злочинністю кримінально-правова політика розробляє стратегію і тактику, формулює основні задачі, принципи, напрями і цілі кримінально-правового впливу на злочинність, засоби їх досягнення, що виражається в нормах кримінального закону, практиці їх застосування, актах офіційного тлумачення кримінально-правових норм та постановах Пленуму Верховного Суду України.

Напрями кримінально-правової політики визначаються на підставі групування об’єктів злочинних посягань, які, у свою чергу, визначаються за рівнем значимості суспільних відносин, благ та інтересів. Таким чином, можуть бути виділені: кримінально-правова політика у сфері боротьби із злочинами проти основ національної безпеки; кримінально-правова політика у сфері боротьби із злочинами проти життя та здоров’я особи; кримінально-правова політика у сфері боротьби із злочинами проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина; кримінально-правова політика у сфері боротьби із злочинами проти власності та ін. [6, с. 210].

Вказані напрями – це, так би мовити, основні, всередині яких існує більш детальна диференціація. Так, напрям кримінально-правової політики, спрямований на боротьбу із злочинами у сфері господарської діяльності, у свою чергу складається з таких елементів: кримінально-правова політика у сфері боротьби із посяганнями на фінансову та банківську системи України; кримінально-правова політика у сфері боротьби із злочинними посяганнями на встановлений порядок господарської діяльності; кримінально-правова політика у сфе

рі боротьби з посяганнями на встановлений порядок приватизації та ін.

Як учасники кримінально-правової політики виступають суди загальної юрисдикції; правоохоронні органи (прокуратура, МВС, СБУ, органи податкової міліції, органи Державного департаменту виконання покарань та ін.); громадяни (як при виконанні ними кримінально-правових приписів, так і у випадках притягнення їх до кримінальної відповідальності за порушення норм КК). Учасники кримінально-правової політики, на відміну від суб’єктів, не формують кримінально-правової політики, а лише діють у сфері кримінально-правової охорони.

Розробка та реалізація окремих напрямів кримінально-правової політики у боротьбі зі злочинністю повинна здійснюватись на базі аналізу криміногенної та кримінальної ситуацій, який має проводитись як на макро-, так і на мікрорівнях. Криміногенна ситуація – це ситуація взаємодії обставин, що породжують причинні комплекси злочинності [5, с. 291]. Кримінальна ситуація – «…стан справ зі злочинністю в країні, регіоні, на будь-якому об’єкті і т. ін. …» [ 5, с. 290]. Аналіз криміногенної і кримінальної ситуації має визначати як напрями кримінально-правової політики, так і перспективи їх рівневих розробок та реалізації [7, с. 534].

Особливе значення ці питання набувають при розробці та плануванні кримінально-правової політики на мікрорівнях, які можуть суттєво різнитись один від одного. Це буде визначати напрями кримінально-правової політики в регіонах, особливо на правозастосовному рівні.

Українська кримінально-правова політика найтіснішим чином пов’язана з кримінальним правом, яке займає домінуюче становище у політиці у сфері боротьби зі злочинністю. Решта її частин певною мірою похідна від кримінально-правової політики. Важливо тільки мати на увазі, що, як зазначає О.І. Коробєєв, не політика в своєму русі йде за правом, пристосовується до його логіки й системи, а навпаки, право розвивається в напрямі вироблених політичних установок, в реалізації яких воно покликане брати участь [2, с. 33- 49]. Такої ж позиції дотримується і І.М. Даньшин, який підкреслює, що «… не політика в процесі свого розвитку йде за правом, а навпаки, його правоохоронні галузі формуються відповідно до настанов кримінальної політики» [1, с. 30]. Цей підхід, на нашу думку, є абсолютно справедливим.

Кримінально-правова політика формує законодавчу базу управління боротьбою зі злочинністю, відмежовуючи злочинне від незлочинного, кримінальне від аморального. Від того, яке коло діянь буде визнано злочинними, який характер караності буде для них встановлений, за яких умов і на яких підставах кримінальна відповідальність виключатиметься або буде замінюватись іншими заходами, залежатиме розвиток кримінально-процесуальної, кримінально-виконавчої та кримінологічної політики. Саме тому перенесення акценту на ті або інші сторони боротьби зі злочинністю в процесі розвитку самої кримінально-правової політики з неминучістю вимагає внесення відповідних коректив у здійснення інших елементів політики у сфері боротьби зі злочинністю.

Зміст кримінально-правової політики визначається тими завданнями, які стоять перед даним напрямом політики у сфері боротьби зі злочинністю. Кримінально-правова політика є напрямом діяльності держави по боротьбі зі злочинністю шляхом розробки на підставі загальної теорії боротьби зі злочинністю стратегії цієї діяльності із застосуванням специфічних кримінально-правових засобів.

Змістовну сторону – предмет кримінально-правової політики утворюють наступні складові.

По-перше, основні принципи кримінально-правового впливу на злочинність. Ці принципи, будучи віддзеркаленням керівних засад політики у сфері боротьби зі злочинністю для кримінального закону, мають відповідні власні особливості.

По-друге, встановлення кола суспільно небезпечних діянь, що визнаються злочинними (криміналізація) і виключення тих або інших діянь із числа злочинів (декриміналізація).

По-третє, встановлення характеру караності суспільно небезпечних діянь (пеналізація) і умов звільнення від кримінальної відповідальності або від покарання, зниження покарання нижче межі, передбаченої нормою кримінального закону, або заміни тяжких його видів менш тяжкими (депеналізація).

По-четверте, визначення альтернативних покаранню заходів кримінального характеру (замінюючих заходів), а також заходів, які застосовуються разом із покаранням (підкріплюючих заходів).

По-п’яте, тлумачення законодавства в галузі боротьби зі злочинністю з метою з’ясування й роз’яснення його точного значення.

По-шосте, діяльність правоохоронних органів щодо застосування норм і інститутів кримінального закону, з’ясування їх ефективності.

По-сьоме, визначення шляхів підвищення ефективності впливу кримінально-правових заходів на правосвідомість населення (правове виховання). З одного боку, діяння, що забороняються, повинні не тільки бути небезпечними, шкідливими в реальній дійсності, але і відображатися як такі у правовій свідомості суспільства. З другого боку, сама кримінально-правова заборона покликана відповідно впливати на правосвідомість громадян. Кримінальне право виконує свої політичні завдання тоді, коли, оголошуючи те або інше суспільно небезпечне діяння злочином, виховує громадян у дусі точного дотримання законів і тим самим попереджує можливість вчинення ними правопорушень. В обох випадках роль правосвідомості в рішенні кримінально-політичних завдань очевидна.

Як би там не було, безперечно одне – предмет кримінально-правової політики становить не тільки правотворчість, в нього входить і правозастосувальна діяльність. Проте головним, основним в її змісті є виявлення тих негативних явищ, з якими необхідно боротися кримінально-правовими засобами, усвідомлення потреби суспільства в кримінально-правовому регулюванні, встановлення караності суспільно небезпечних діянь, обмеження кола злочинного, визначення характеру караності, заходів кримінальної відповідальності й умов звільнення від неї.

У теорії центральним напрямом розробки і здійснення кримінально-правової політики справедливо вважають процес «виявлення й обґрунтовування соціальної обумовленості проектованих і чинних кримінально-правових норм, встановлення в системі законодавства таких статей, які в сучасних умовах фактично втратили своє призначення, практично не застосовуються і через це не можуть виконувати поставленого перед законом завдання» [4, c. 57].

Отже, йдеться про розробку стратегії формування системи кримінально-правових норм, її оптимізацію, тобто про приведення даної системи у максимальну відповідність до реальних потреб суспільства у кримінально-правовій охороні найважливіших суспільних цінностей. Але було б неправильним вважати, що до кримінально-правової політики слід віднести не конкретне вирішення питання про визначення кола злочинних діянь, а тільки тенденцію, пов’язану з розширенням цього кола, його стабілізацією або подальше скорочення. Виробити таку тенденцію неможливо без політичного підходу до визначення кола кримінально-правових заборон, встановлення меж застосування кримінальної репресії, що, до речі, є початковим моментом у формуванні самої цієї тенденції.

Закон про кримінальну відповідальність, як і будь-який інший, соціально обумовлений. Закон створюється не «про всяк випадок», не «про запас», він визначається реальними потребами суспільства в кримінальній забороні і більш-менш адекватно відображає їх у кримінально-правовій нормі. Можна все ж таки припустити, що через складність законотворчої діяльності серед норм, що приймаються, існують і такі, що недостатньо повно відображають потреби суспільства в кримінально-правовій охороні. Недоліки норм можуть полягати і у відсутності необхідної чіткості, стійкості й визначеності правових розпоряджень. Звідси – їх низька ефективність навіть в умовах бездоганної роботи правозастосувальних органів.

Можна уявити собі і зворотну ситуацію, коли причини слабкої «живучості» норм криються не стільки у витратах самих норм, скільки в недоліках практики їх застосування. В результаті взаємодії обох чинників мають місце або низька вживаність окремих норм, або помилки у кваліфікації.

Соціологічні дослідження свідчать, що серед усіх причин і умов помилок, які мають місце при застосуванні права, четверте місце за ступенем суб’єктивного значення займає такий чинник, як неясність і суперечність законодавства. Якщо зауважити, що за роки існування незалежної української держави Верховною Радою України було прийнято понад 12 тис. нормативних актів, які надзвичайно часто не узгоджені між собою, то стає зрозумілим, наскільки важливе значення має цей чинник у наш час.

Список використаної літератури:

Даньшин І.М., Зелінський А.Ф. Кримінальна політика: за і проти // Право України. – 1992. – № 8 – С. 29-31.

Коробеев А.И. Советская уголовная политика: понятие, содержание, структура. – Владивосток, 1985.– С. 33-41

Коробеев А.И., Усс А.В., Голик Ю.В. Уголовно-правовая политика: тенденции и перспективы.– Красноярск, 1991.

Направления уголовной политики борьбы с преступностью. – Свердловск, 1986.

Российская криминологическая энциклопедия. – М., 2000. – С. 290-291.

Фріс П.Л. Кримінально-правова політика Української держави: теоретичні, історичні та правові проблеми: Монографія. – К., 2005.

Чубинский М.П. Очерки уголовной политики (понятие, история и основные проблемы уголовной политики как составного элемента науки уголовного права). – Х.,1905.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук