Головна Наукові статті Кримінологія ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНО НЕПРИЙНЯТНИХ ВІДХИЛЕНЬ У ПОВЕДІНЦІ НЕПОВНОЛІТНІХ ТА ЗАХОДИ ЇХ ПРОФІЛАКТИКИ

ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНО НЕПРИЙНЯТНИХ ВІДХИЛЕНЬ У ПОВЕДІНЦІ НЕПОВНОЛІТНІХ ТА ЗАХОДИ ЇХ ПРОФІЛАКТИКИ

Наукові статті - Кримінологія
657

ЮЗІКОВА Н.С.,

кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри кримінального права і процесу юридичного факультету Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара

ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНО НЕПРИЙНЯТНИХ ВІДХИЛЕНЬ У ПОВЕДІНЦІ НЕПОВНОЛІТНІХ ТА ЗАХОДИ ЇХ ПРОФІЛАКТИКИ

В Україні, як і в будь-якій іншій країні світу, проблема соціально неприйнятних відхилень у поведінці неповнолітніх досліджується і вирішується представниками конкретних галузей: педагогіки, психології, медицини, правознавства, соціології. Зусилля представників кожної сфери, результат їх діяльності спрямовані на вирішення поставлених перед юристами, педагогами, психологами, медиками суспільством завдань, пов’язаних з положенням (статусом) дитини у суспільстві.

У контексті дослідження проблем соціально неприйнятних відхилень у поведінці неповнолітніх доречною є теза, висловлена одним з найвідоміших соціологів сучасності Е. Гіденсом: “Коли ми починаємо вивчати девіантну поведінку, то повинні знати, яких правил люди дотримуються, а які схильні порушувати. Ніхто не порушує всіх правил, так само як ніхто не дотримується всіх правил” [1, с. 210-211]. Це є надзвичайно важливим спостереженням, яке має привернути нашу увагу до того, як характеристики самої соціальної норми (або сукупності таких норм, якими може бути кримінальне право, окремий його інститут тощо) можуть впливати та навіть сприяти поведінці, яка являє собою порушення цієї норми.

У науковій статті матеріал буде викладено у двох напрямках. По-перше, це сутність, складові та структура соціально неприйнятної поведінки неповнолітніх, а по-друге, підходи до запобігання їй.

Важливим елементом, що визначає положення, статус дитини, є ставлення до неї у конкретному суспільстві. У

суспільстві визначальну, першочергову роль відіграє доросла особа, а дитина виступає тільки як об’єкт впливу. З одного боку, це дає можливість встановити певні привілеї для дитини, захищати, охороняти її права та інтереси. А з іншого – захист дитини від суспільства виступає і як захист суспільства від самої дитини. Таке ставлення до дитини не дає їй можливості повною мірою реалізувати свої можливості та права, та навчитись свідомо і відповідально ставитися до суспільства. Цілком прийнятною є позиція Н.Ф. Дівіцина, яка ґрунтується на позиції А.Ф. Лосева, А.М. Амберта, Х. Вінтерсбергера, Ф.М. Достоєвського, щодо необхідності визнати дитину не тільки об’єктом захисту, виховання, соціалізації й інших зовнішніх впливів, а й активним свідомим суб’єктом життєдіяльності. Діти – це самостійні особи, які здатні не тільки гратися, а й виробляти певні психологічні „продукти”, матеріальні продукти, що впливають на економіку та суспільство, їх робота має ціну. Навчання у школі – частина суспільного розподілу праці. Діти – це група населення, завдання якої – накопичувати людський капітал [2, c. 9-10 ].

Таким чином, становище дитини можна визначити найбільш значимими складовими факторами: здоров’я, освіта, моральність, ставлення до дитини у сім’ї, ставлення до дитини у суспільстві, матеріальне благополуччя дитини.

У дитячому віці відбувається побудова особистості, її визначальних якостей: фізичного та психічного здоров’я, моральних та культурних якостей, формування інтелектуального потенціалу. Саме успішне формування цих якостей визначає не тільки включення неповнолітнього у суспільне життя, визначення свого місця у системі суспільних відносин, але й прогрес суспільства у цілому. Бо без дитини неможливе існування суспільства. Усвідомлення цього визначає відповідальність держави, а відповідно, і суспільства у вирішенні соціально-економічних, культурних, політичних, екологічних проблем, що вимагають максимального врахування інтересів неповнолітніх. Важливо створити гармонійне соціально прийнятне середовище, забезпечити нормальні умови життя дитини, для розвитку і соціалізації кожної особистості. Коли дер-жава не може створити сприятливі умови гармонійного розвитку дитини, а суспільство не виконує функцій щодо соціально прийнятного розвитку неповнолітніх, виникають відхилення у поведінці дитини, що виражаються у асоціальній, антисуспільній та суспільно небезпечній активності частини неповнолітніх.

Проблема соціально неприйнятної поведінки неповнолітніх лежить у площині цілої низки нормативних актів, що визначають умови та механізм формування ціннісних орієнтацій у неповнолітніх, соціально прийнятної поведінки та шляхи запобігання суспільно небезпечній активності. Дослідження проблеми соціально неприйнятної поведінки дитини спрямовано на реалізацію положень Комплексної програми профілактики правопорушень на 2007–2009 роки.

Безпосередньою метою даної статті виступає теоретична характеристика проблеми соціально неприйнятної поведінки певної частини неповнолітніх, на якій мають ґрунтуватись заходи запобігання їй.

Розробка та використання понятійного апарату фахівцями різних галузей знань призвели до появи різноманітних термінів, які стосуються поведінки особи, її прийнятної та неприйнятної форм.

Поведінка особи термінологічно визначається таким чином: „соціальне відхилення”, „антисуспільна поведінка”, „девіантна поведінка”, „асоціальна активність” тощо. Усі вищеперелічені терміни означають певний відхід від загально прийнятих у суспільстві норм, цінностей та правил поведінки. Найбільш загальним можна вважати соціальне відхилення, яке охоплює у собі відхід від загальних норм як позитивної, так і негативної спрямованості. У статті розглянуто відхилення негативної спрямованості, про соціально неприйнятну активність.

Прийнятність і досконалість поведінкових проявів визначають шляхом зіставлення їх зі стандартами, що існують у соціальній спільноті чи групі, так званими очікуваннями відповідної поведінки, еталонами, зразками поведінки, якими виступають норми. Так, в теорії організації [3; 4] склалось найбільш загальне уявлення про норму як міру допустимого для збереження системи та її розвитку; як ідеал, умовне позначення об’єктивно існуючого явища, середньоста-тистичний показник, максимальний варіант, «рівновага» з середовищем, функціональний оптимум, обов’язковий порядок.

Поняття соціально відхиленої поведінки, на думку Я.І. Гілінського, охоплює злочини та інші правопорушення – пияцтво, алкоголізм, дармоїдство, наркоманію, самогубство, а також „фонові явища”, що, по суті, є різновидом соціальних відхилень – аморальну поведінку, дитячу бездоглядність та безпритульність [5, c. 116]. Більш загальне трактування соціального відхилення дає Г.А. Аванесов, розуміючи останнє як діяння, що не відповідає завданим суспільством нормам і типам [6, с. 257]. Тобто йдеться про будь-які соціальні норми, що існують у суспільстві. Кримінолог М. Лайне під відхиленою поведінкою розуміє таку, яка не співпадає з поведінкою більшості населення... Відхиляюча поведінка – це, інакше кажучи, недотримання норми. У якості такої розглядається і злочин [7, c. 12-13].

Соціально відхилена поведінка поєднує у собі три складових: соціальні норми, індивідуальні властивості особистості (певні спільні риси колективу), особливості конкретної життєвої ситуації

У суспільстві поєднані соціальна норма та соціальне відхилення. Це два полюси поведінки індивіда, соціальних груп та інших соціальних спільнот. Соціальні відхилення такі ж різноманітні, як і соціальні норми.

Соціальні відхилення характеризуються особливостями їх історичного походження, умовами виникнення та існування, соціальними наслідками для суспільства. Розглядаючи соціальні відхилення як відхід від соціальних норм, необхідно враховувати, що самі соціальні норми можуть бути у певних випадках деформовані, а їх деформація, у свою чергу, стає одним з компонентів процесу соціальних відхилень. Ця деформація полягає у відриві цієї норми від історичних процесів, що відбуваються у суспільстві (коли соціальна норма не відповідає реальності); у нестабільності та невизначеності норми, що не здатна виконувати функцію соціального регулятора; у послабленні її фактичного впливу на індивідів соціуму.

Структуру соціальних відхилень визначають такі елементи:

феноменологія соціальних відхилень – загальна характеристика і класифікація відхилень від норми вчинків людини, негативних наслідків цих вчинків для особистості та суспільства; взаємодія між різними видами соціальних відхилень у національному та міжнародному масштабах;

етіологія соціальних відхилень – соціальна природа, конкретні причини та умови, що сприяють їх існуванню і проявам у сучасних умовах; психологічні та соціальні механізми формування антисуспільної поведінки, а також властивості певної частини суспільства, які порушують соціальні норми; диференціація та еволюція негативних проявів у залежності від об’єктивних та суб’єктивних причин;

профілактика соціальних відхилень: форми та методи попередження і припинення анти-суспільної поведінки людини; планування і реалізація індивідуальних та соціальних заходів, спрямованих на укріплення громадського правопорядку та моральності, виховання людей у дусі принципів гуманізму [8, c.16-17].

Л.М. Линник визначає асоціальну поведінку як таку, в якій досить чітко проявляється порушення соціальних норм як корисливої чи агресивної орієнтації, так і орієнтації соціально-пасивного типу [9]. Вона може відрізнятися і за змістом, і цільовою спрямованістю і набувати характеру як порушення норм моралі, так правопорушень і злочинів. Девіантна поведінка не відповідає культурним, соціальним і правовим нормам (у їх вузькому значенні). Порушення правових норм проявляється у делінквентній і злочинній поведінці.

Асоціальна, антисуспільна поведінка неповнолітнього може розглядатись як психологічна готовність до суспільно небезпечної поведінки, передумовою якої виступає соціально неприйнятна активність.

Розглядаючи асоціальну поведінку, що не відповідає культурним нормам, слід зазначити, що вона є формою прояву порушення моральних імперативів і норм, і до неї належать такі порушення норм, що не караються законодавством.

Першочерговим завданням у сфері вивчення соціально неприйнятної поведінки неповнолітнього є питання про її критерії. Їх розробка вимагає з’ясування співвідношення між нормативною системою поведінки, нормативною свідомістю суспільства та об’єктивними вимогами, перспективами його соціального розвитку.

Кваліфікуючи певну особливість поведінки неповнолітнього як девіантну, І. А. Невський підкреслює, що ми повинні враховувати умови, стабільність, частоту її проявів, особливості особистості, характер, вік особи і багато іншого [10]. У ряді досліджень [11; 12; 13; 14] підкреслюється, що, оскільки деякі особливості поведінки є нормою лише для неповнолітніх певної вікової категорії, то це повинно враховуватись при їх оцінці. Слушною є думка Х. Р. Копистянської [15], яка підставою для включення неповнолітнього до категорії тих, що проявляють девіантну поведінку, називає не наявність окремих соціально-деструктивних дій, а лише систематичне, послідовне, свідоме порушення ним соціальних норм поведінки, дисципліни, правил співіснування в колективі. Тільки в цьому випадку можна говорити про соціально-деструктивний стиль поведінки неповнолітнього (підлітка), а отже, про соціальну неприйнятність такої поведінки в цілому.

Соціально неприйнятну поведінку, виходячи з аналізу положень інших галузей (філософії, кримінології, соціології, психології, соціальної педагогіки) можна охарактеризувати за такими критеріями має систематичний характер і складається з системи негативних вчинків та проступків. Ця поведінка не обмежується одним вчинком, а пов’язана із систематичним порушенням неповнолітнім соціальних норм, що впливає на суспільні відносини, заважає діяльності інших осіб, їх нормальному співіснуванню. Крім того, неприйнятна поведінка порушує той мікроклімат, який склався у безпосередньому оточенні неповнолітнього, що призводить до емоційного дискомфорту оточуючих;

характеризується порушенням норм моралі, прийнятих у суспільстві на певному етапі соціального і культурного розвитку;

має соціально-деструктивну спрямованість. Ця поведінка не просто привертає увагу, а викликає занепокоєння з боку дорослих осіб (батьків, вчителів) та однолітків;

характеризується тривалим характером дій – деструктивна поведінка неповнолітніх спостерігається протягом декількох місяців;

такий тип поведінки є відображенням явної невідповідності соціально-віковим нормам і статевій приналежності неповнолітнього;

неприйняття типових норм, що склалися у суспільстві, виражене у активній або пасивній формі.

Активність породжує як позитивні, так і негативні наслідки. Я. Беме у теорії про метафізичну прірву як першоджерело пороків і злочину стверджує, що світ позбавлений порядку і гармонії, він заповнений злом, стражданням, катастрофами, а людина цього світу, її буття наповнені отрутою та злобою. Він констатує, що зло абсолютно необхідне в цьому світі, інакше без нього не існувало б ні руху, ні життя, ні історії, еволюції, а панувало б одне інертне ніщо.

Виправдування соціально неприйнятної активності ґрунтується на віртуальній ієрархії норм та цінностей (подібно до комп’ютерного світу із супергероями, супервійнами, суперперемогами, коли при перезавантаженні гри програма знову надає можливості почати „з чистого аркуша” і перемогти).

Деструктивні норми і цінності є „виправдальним вироком” з наступною аргументацією:

безглуздість буття та відсутність у світі будь-яких об’єктивних та обов’язкових для усіх нормативних начал;

принципова недосконалість людини, яка з необхідністю штовхає її на злочин;

неможливість усунути світову дисгармонію, де, по суті, відсутня різниця між подвигом та злочином, доброчесністю та пороком;

трансагресивність людини як її родова властивість, що не дозволяє їй існувати тільки у межах певних соціальних нормативів і постійно провокує її на порушення існуючих у суспільстві морально-правових заборон;

здатність людини наражатись на зовнішній вплив природних, соціальних та метафізичних причин, що перетворюють її у злочинця;

існування певного кола людей, які завдяки власним видатним інтелектуально-вольовим якостям превалюють над оточуючими і тому мають право порушувати загальноприйняті норми моралі та права [16, с. 474].

Виходячи з вищеозначеної аргументації, можна визнати, що для кримінального розуму людини головні цілі зосереджені не в самому злочині, а у сенсі та цінностях надкримінального характеру. При такому підході соціально неприйнятна поведінка у свідомості неповнолітнього не є порушенням норм та цінностей, а виступає втіленням найвищої цінності – свободи1. Це власний вибір домінуючої цінності. У свідомості підлітка із соціально прийнятною, корисною активністю, з розвинутою морально-правовою свідомістю воля неодмінно пов’язана із розумінням власної відповідальності перед суспільством та перед собою. В той же час при соціально неприйнятній активності у неповнолітнього присутня тільки перша частина – свобода, яка трансформується в усвідомлене право на вседозволеність.

У сучасних умовах нечіткої та недостатньої сформованості суспільних норм нового покоління, коли спостерігається скорочення навчально-виховних закладів, зменшення масштабів діяльності виховних установ, все більше дітей і підлітків потребують цілеспрямованої профілактичної роботи щодо їх соціально неприйнятної поведінки.

Першочергове значення тут мають нейтралізація, блокування, обмеження впливу соціальних і морально-психологічних причин і умов такої поведінки. Соціальна практика і педагогічний досвід свідчать про широкі соціалізуючі можливості загальноосвітніх закладів, тобто система освіти за своєю природою містить в собі величезний соціотворчий потенціал, а тому може і повинна слугувати одним з найважливіших факторів соціалізації і соціально-педагогічної профілактики соціально неприйнятної поведінки неповнолітніх.

У сучасних умовах система запобігання соціально неприйнятній активності неповнолітніх ґрунтується на своєчасному виявленні та виправленні негативних інформаційних, педагогічних, психологічних, організаційних факторів, що зумовлюють невідповідність психічного та соціального розвитку неповнолітніх, їх поведінки, стану здоров’я, організації життєдіяльності та дозвілля встановленим у суспільстві нормам.

Особливістю запобігання соціально неприйнятній поведінці неповнолітніх є те, що, з одного боку, вона спрямована на попереджувальне формування позитивних життєвих установок, цінностей, соціального досвіду дитини, а з іншого – об’єктом її уваги виступають діти, які отримали негативний життєвий досвід і опинились у соціально небезпечних ситуаціях. Таким чином, залежно від ступеня порушення соціальних норм у процесі запобігання використовуються заходи щодо попередження, протидії чи припинення соціально неприйнятної поведінки.

Головною метою стримувального запобігання буде попередження подальшої деформації особистості неповнолітнього і створення оптимальних соціально-побутових, соціально-педагогічних, соціально-економічних, психологічних умов для відновлення позитивного потенціалу дитини. Коригувальний запобіжний вплив буде спрямовуватися на корекцію розвитку позитивних якостей, що забезпечують подолання особистісних недоліків неповнолітнього з соціально неприйнятною поведінкою. Припинення негативних поглядів і звичок як результату неправильного виховання й цілеспрямоване формування моральних орієнтирів, правильних оцінок, соціальних установок буде здійснюватися в ході реабілітаційної діяльності. Отже, можемо дійти висновку, що лише у вищеописаному значенні ми говоримо про корекцію та реабілітацію як соціально-економічні, психологічні, соціально-педагогічні процеси, що спрямовані перш за все на попередження виникнення, загострення чи повторення соціально неприйнятної поведінки.

Нові критерії виховання та запобігання соціально неприйнятній поведінці дитини теоретики соціально-педагогічної думки будують на особистісному підході, що ґрунтується на принципі концентрації на соціальному розвитку особистості і передбачає передусім визнання пріоритету особистості, вимагає демократичного стилю взаємодії суб’єктів соціально-психологічної, соціально-правової та соціально-педагогічної профілактики, гуманізації самого соціально-виховного процесу.

Зазначимо, що особистісний підхід проявляється у площині ставлення до дитини, яка виступає об’єктом запобіжного впливу, як до особистості і відповідального суб’єкта власного соціального розвитку; визнання його права вільно здійснювати свій соціальний вибір і волевиявлення; ставлення до неповнолітнього не лише як до суб’єкта запобіжного впливу, але й як до суб’єкта суспільних відносин.

Особистісний підхід полягає у виявленні внутрішніх умов і можливостей суб’єкта, в індивідуалізації запобіжного впливу з урахуванням мотивів, інтересів, схильностей, потреб, самооцінок, домагань, спрямованості, внутрішньої позиції дитини. У зв’язку з цим, за дослідженнями В. О. Білоусової [17], завданням соціального педагога є виявлення та розвиток усіх позитивних сил важковиховуваного підлітка, забезпечення усвідомлення ним своєї неповторності і на основі цього спонукання до самовиховання та самореалізації, яка б не пригнічувала чеснот та інтересів навколишніх, не мала б соціально-деструктивного характеру.

Викладене дозволяє дійти висновків за напрямками, окресленими у науковій статті.

Соціально неприйнятна поведінка відображає зв’язок поведінки неповнолітнього, соціальних груп і спільнот із соціумом, всією системою суспільних відносин, регулювання яких здійснюється за допомогою системи соціальних норм, враховуючи при цьому взаємодію внутрішніх і зовнішніх факторів, які визначають появу мотиву, мети та рішучості до соціально неприйнятної активності.

Теоретичний аналіз кримінологічної, соціологічної, психолого-педагогічної літератури та результати власних кримінологічних досліджень проблеми соціальних відхилень у поведінці неповнолітніх в Україні дозволив зробити висновок, що вихідною ознакою соціально неприйнятної активності дитини виступає антисоціальна спрямованість особистості, поведінковими показниками якої виступають систематично здійснювані діяння, які можуть набувати не лише активного, а й пасивного неприйняття типових для суспільства норм і правил життєдіяльності, що завдають безпосередньої шкоди оточуючим.

Соціально неприйнятна поведінка співвідносна з груповою формою діяльності неповнолітнього. Саме в групі, особливо в підлітковому віці, порівнюються можливості і здібності індивідів в осягненні знань, вмінь і навичок, їх динамічна чи уповільнена сприйнятливість до норм і вимог суспільства. Зокрема, у підлітків, виходячи зі специфічних вікових особливостей, цілісне прийняття групових поглядів поєднується з нівелюванням власних сумнівів у прийнятності (нормативності) своєї поведінки, а це часто сприяє становленню у них групових форм антисуспільної і навіть суспільно небезпечної поведінки. Таким чином, соціально неприйнятну поведінку можна розглядати сьогодні як загальновизнане поняття для позначення різних порушень норм поведінки у дітей і молоді як проявів асоціальної, антисуспільної та суспільно небезпечної активності, викликаних неспецифічними (не патологічними) факторами.

Запобігання соціально неприйнятних відхилень має відбуватись на основі особистісного підходу до підлітка. Такий підхід має на меті підготовку неповнолітнього до правильного сприйняття оточуючої соціальної дійсності, способу життя, адекватного сприймання морально-виховних, соціально-педагогічних впливів, а також вироблення у нього системи соціальних відносин зі світом, при якій дитина приймає і виконує вимоги колективу, суспільні норми.

Характер деструктивних відхилень у поведінці дитини та її детермінація свідчать про необхідність застосування перш за все превентивних соціально-педагогічних підходів, а не заходів кримінальної репресії, які на сьогодні домінують.

Список використаних джерел:

Гіденс Е. Соціологія. – К., 1999.

Социальная работа с неблагополучными детьми и подростками. – Ростов н/Д., 2005.

Клейберг Ю. А. Психология девиантного поведения: Учеб. пособ. для вузов. – М., 2001.

Социология молодежи. Учебник / Отв. ред. проф. В. Т. Лисовский. – СПб., 1996.

Гилинский Я.І. Отклоняющееся поведение как социальное явление // Человек и общество. – Вып. VIII. – Л., 1971.

Аванесов Г.А. Криминология и социальная профилактика. – М., 1980.

Лайне М. Криминология и социология отклоненного поведения. – Хельсинки, 1994.

Социальные отклонения / Под ред. В.Н. Кудрявцева. – М., 1989.

Линник Л.М. Соціально-педагогічні засади профілактичної роботи з важковиховуваними підлітками: Дис. ... канд. педаг. наук – Луцьк 2006.

Невский И.А. Трудный успех: (Без трудных работать можно). Из опыта работы. – М., 1993.

Адлер А. Очерки по индивидуальной психологии / Пер. с нем. – М., 2002.

Раттер М. Помощь трудным детям: Пер. с англ. / Общ. ред. А.С. Спиваковской; предисл. О.В. Баженовой и А.Я. Варга. – М., 1987.

Теоретико-методологические проблемы педагогики в условиях становления и развития целостной системы непрерывного образования. – М., 1988.

Трапезникова А.В. Учет психологических особенностей подростков девиантного поведения при организации воспитательного процесса // www.avpu.ru/proect/sbornik2004/sod-6.htm. – 2004.

Копистянські Х.Р. Сфери психологічного прояву важковиховуваності та її критерії // Психологія: Респуб. наук.-метод. зб. / М-во освіти УРСР, НДІ психології УРСР. – К., 1985. – Вип. 25. – С. 71-80.

Бачинин В.А. Философия права и преступления . – Х., 1999.

Білоусова В. О. Особистісний підхід у справі гуманізації взаємин старшокласників та його методичне забезпечення // Педагогіка і психологія. – 1997. – № 3. – С. 93-96.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук