Головна Наукові статті Кримінологія РЕТРОСПЕКТИВНИЙ ОГЛЯД ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИННОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ В УКРАЇНІ

РЕТРОСПЕКТИВНИЙ ОГЛЯД ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИННОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ В УКРАЇНІ

Наукові статті - Кримінологія
479

ЗАВГОРОДНЯ Ю.С.,

ад’юнкт кафедри кримінального права та кримінології Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ

РЕТРОСПЕКТИВНИЙ ОГЛЯД ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИННОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ В УКРАЇНІ

Світова спільнота вважає, що до найважливіших проблем сучасності належить проблема високого рівня злочинності, зокрема злочинності неповнолітніх. Так, за статистичними даними Департаменту інформаційних технологій МВС України неповнолітніми вчинено злочинів: 2000 р. – 39806, 2001 р. – 37014, 2002 р. – 34558, 2003 р. – 27291, 2004 р. – 59945, 2005 р. – 53846, 2006 р. – 33367, 2007 р. – 30402, 6 місяців 2008 р. – 12342 [1].

Для вітчизняної юридичної, соціальної, педагогічної науки вік неповнолітніх завжди викликав великий інтерес. Такі проблеми суспільства, як безробіття, неможливість батьків забезпечити сім'ю, деформовані види шлюбних відносин негативно позначаються на поведінці дітей, що і становить підґрунтя для вчинення неповнолітніми злочинів.

Вивченням історичного досвіду запобігання злочинності неповнолітніх займалося багато вчених, зокрема: Т.С. Барило, Ю.В. Баулін, М.В. Габелко, А.Г. Зінченко, М.В. Корнієнко, Б.В. Романюк, І.М. Мельник, О.М. Джужа, В.І. Куфаєв, В.В. Сташис.

Метою даної статті є дослідження становлення інституту запобігання злочинності неповнолітніх в Україні наприкінці ХIX – початку ХХ століття.

У XIX ст. в Україні існувало декілька громадських організацій, які опікувалися питаннями запобігання злочинності неповнолітніх. До них належали Київське товариство землеробських колоній та ремісничих притулків, Чернігівське товариство опікування, Харківське товариство соціальної опіки та ін. [2, с. 4]. Вони утримували 99 притулків, які забезпечували тільки фізичне існуванн

я дитини і не виконували освітньовиховні функції. Певну соціальну допомогу дітям надавали земські установи. Їх діяльність була спрямована на те, щоб зменшити смертність у притулках та виховних будинках, а також у родинах, які патронували дітей. Земства також намагалися привернути увагу уряду до проблем дитинства [3, с. 11].

Водночас ця робота не сприяла істотним позитивним змінам через бідність більшої частини населення. Будь-яке погіршення економічної ситуації одразу впливало на кількість безпритульних та бездоглядних і, відповідно, на зростання злочинності неповнолітніх. Оцінюючи стан піклування про дітей у дореволюційний період, А.І. Довгалевська констатувала, що державні органи, церква, громадські та благодійні організації були неспроможні не лише вирішити проблему збереження життя та виховання сиріт і безпритульних, але й належно організувати таку роботу [4, с. 74].

Про тяжке становище дітей свідчив високий рівень підліткової злочинності. Кількість неповнолітніх 10–17 років, засуджених до позбавлення волі загальними та мировими судами, за перші 10 років XX століття зросла більше ніж удвічі [6, с. 84].

Одночасно кримінальна та кримінально-виправна політика держави не сприяла ефективній боротьбі зі злочинністю неповнолітніх. До кримінальної відповідальності притягувалися діти з 10 років. Норми кримінального права, що стосувалися неповнолітніх (про пом'якшення покарання, заміну його виховними заходами), застосовувалися на розсуд суддів. Незважаючи на надану суду можливість направляти неповнолітніх у виправні колонії, кількість засуджених до позбавлення волі у в'язницях була високою. Так, за період 1898–1907 рр. до колонії напра-вили 4 047 неповнолітніх, а до в'язниць та арештних будинків – удвічі більше: 8 442 [6, с. 39]. Спеціальних виховно-виправних установ для неповнолітніх до початку Першої світової війни було лише 58 і вони не могли прийняти всіх засуджених [7, с. 39-40].

Під впливом громадської думки в Росії почала реалізовуватися ідея створення спеціальних дитячих судів, аналогічних тим, що існували в Європі. У Санкт-Петербурзі була сформована спеціальна комісія, яку очолив професор І.Я. Фойницький, під керівництвом якого був розроблений проект Положення про суд над неповнолітніми. Перший дитячий суд почав працювати з 1 січня 1910 р. у Санкт-Петербурзі. У наступні роки такі установи були створені в Москві, Харкові, Києві, Одесі та інших містах. Дитячі суди позитивно оцінювалися тогочасними прогресивними юристами. Так, М.М. Гернет вважав важливою рисою цієї установи застосування заходів впливу на підставі всебічного вивчення особи правопорушника, соціальних умов його існування [8, с. 59].

Чергова спроба організувати допомогу дітям була здійснена після Лютневої революції 1917 р. Тимчасовим урядом. У складі Міністерства соціальної допомоги було створено Управління соціальної допомоги дітям. Проектом штатів міністерства передбачалося, що допомога дітям має вийти за межі піклування та благодійності. Визнавалася необхідність забезпечення неповнолітніх не лише притулком, харчуванням та одягом, але й соціальним вихованням. Та цей документ, як і Закон про охорону праці малолітніх, що розроблявся протягом багатьох місяців, так і не був затверджений. Аналогічна доля спіткала законопроект про суди для неповнолітніх, який мав надати цим органам опікунські повноваження та право працювати з бездоглядними дітьми. Увага суспільства була прикута до політичної боротьби, тому заходи Тимчасового уряду щодо охорони дитинства мали характер паперових проектів [8, с. 29-30].

Декретами Ради Народних Комісарів України від 4 березня та 17 травня 1919 р. під управління Народного комісаріату соціального забезпечення, у складі якого працювала Рада захисту дітей, були передані націоналізовані притулки й дитячі будинки. Ці заклади стали головними осередками допомоги дітям, їх кількість зростала. Так, кількість дитячих будинків у республіці збільшилася з 200 на початку 1919 р. до 300 на перший квартал 1920 р., а кількість вихованців у них – з 10 до 20 тисяч [9, с. 16].

На засіданні Центрального Комітету Комуністичної партії України 20 червня 1920 р. було вирішено при Раді Народних Комісарів утворити українську надзвичайну комісію захисту дітей. Передбачалося, що цей орган очолить голова РНК, а його заступником буде нарком освіти. Крім них, до складу комісії мали увійти наркоми продовольства, соціального забезпечення, охорони здоров'я, внутрішніх справ, земельних справ та відділу Центрального Комітету по роботі серед жінок [10, с. 34].

Наступний етап боротьби зі злочинністю неповнолітніх був пов'язаний з масовим голодуванням українського населення, що розпочалося восени 1921 р. та тривало до кінця 1923 р., яке зумовило нову хвилю дитячої безпритульності та бездоглядності. Головним у роботі комісій у справах дітей на той час стало виявлення підлітків, які порушували закон, влаштування їх до інтернатів. Направлення до спеціальних виправних установ використовувалося доволі рідко, оскільки не вистачало коштів на їх утримання, а також педагогічних кадрів для проведення виховної роботи. Найчастіше комісії застосовували до правопорушників такі заходи, як суворе застереження, передання під опіку батькам, відправлення на батьківщину, працевлаштування, лікування [11, с. 302].

Збільшення кількості підліткової злочинності під час голоду зумовило зниження віку кримінальної відповідальності. Це призвело до вилучення із провадження комісій у справах дітей та передання на розгляд судам загальної юрисдикції справ осіб віком 16-18 років – найбільш численної категорії неповнолітніх правопорушників. Таке обмеження компетенції комісій пояснювалося недостатньою кількістю спеціальних установ для виховання неповнолітніх правопорушників старшої вікової групи, які найчастіше вчиняли тяжкі злочини і потребували відповідних заходів впливу. Незважаючи на це, у 1922 р. через комісії у справах дітей пройшли 12 тис. неповнолітніх [11, с. 62].

Нагальною потребою було посилення в селах діяльності державних органів, уповноважених здійснювати соціальний захист дітей, а також комісій у справах дітей. Окружні комісії намагалися організувати боротьбу з правопорушеннями на периферії через проведення виїзних засідань, залучення працівників сільрад, представників громадських організацій і вчителів. Однак значним результатам це не сприяло. Ще однією проблемою організації діяльності комісій була нестача спеціальних установ для правопорушників [12, с. 39].

З центральних державних органів галузевого управління найбільше повноважень в охороні дитинства мав Народний комісаріат освіти. Характерною рисою правового регулювання діяльності цього відомства було покладання на нього значно ширших функцій, ніж керівництво освітою. Так, у складі НКО був створений Головний комітет соціального виховання, якому Кодексом законів про народну освіту доручалося виконання двох головних завдань з соціального виховання дітей та їх соціально-правового захисту [10, с. 29].

У серпні 1968 р. в органах внутрішніх справ були створені дитячі кімнати міліції. У лютому 1978 р. затверджена Інструкція про організацію роботи інспекції у справах дітей, 29 лютого 1996 р. наказом МВС України № 129 затверджено "Положення про Управління кримінальної міліції у справах дітей МВС України" [13].

Виходячи з Положення про кримінальну міліцію у справах дітей, на профілактичний облік ставляться такі неповнолітні: звільнені з місць позбавлення волі; засуджені, відносно яких виконання вироку про позбавлення волі відстрочено, а також засуджені умовно або до виправних робіт; обвинувачені у вчиненні злочину і не взяті під варту в період досудового слідства; неповнолітні, які вчинили суспільно небезпечні діяння до досягнення віку кримінальної відповідальності; звільнені із спеціальних навчально-виховних закладів (загальноосвітньої школи і професійного училища соціальної реабілітації); неповнолітні, яким лікувально-профілактичною установою встановлено діагноз “наркоманія”.

Значне місце в системі охорони дитинства у XX ст. було відведено громадським організаціям. Вперше було запроваджено практику створення спеціальних організацій на громадських засадах для сприяння державним органам у боротьбі з безпритульністю, бездоглядністю та злочинністю неповнолітніх. Народним комісаріатом освіти були започатковані дитячі соціальні інспекції, а Центральною комісією допомоги дітям – товариство "Друзі дітей".

Складність і багатоплановість завдань, які вирішувалися ОВС у сфері запобігання злочинності неповнолітніх, передбачало необхідність постійної взаємодії та узгодження зусиль усіх суб’єктів.

Діяльність громадських утворень регламентувалася нормативними актами, якими визначався їх правовий статус, структура, завдання, порядок роботи. Громадські організації мали широке коло обов'язків як у роботі з неповнолітніми безпритульними, бездоглядними та правопорушниками, так і в охороні дитинства загалом. Нормативно було визначено сфери діяльності та конкретні завдання для кожного напряму роботи. Мета організації взаємодії суб’єктів запобігання злочинності неповнолітніх – узгодження дій суб’єктів взаємодії, забезпечення спільного використання сил та засобів в інтересах ефективного й раціонального запобігання злочинності.

Істотне значення мало надання права громадським організаціям звертатися за допомогою до органів державної влади, які були зобов'язані всебічно сприяти їхній роботі. Відмінністю організації "Друзі дітей" було самофінансування за рахунок пожертвувань, членських внесків, прибутків від благодійних акцій і підприємництва. Ефективне виконання громадськими організаціями покладених на них обов'язків вимагало належної організації роботи. Тому підпо-рядковувалися вони державним органам соціального виховання, охорони здоров'я, комісіям допомоги дітям. Для внутрішнього управління передбачалося створення президій, бюро, які мали підтримувати зв'язки з іншими органами та організаціями, планувати роботу та підбивати її підсумки.

Згідно з чинним законодавством в Україні запобігання злочинності неповнолітніх здійснюють: 1) Державний комітет України у справах сім'ї та молоді, Республіканський комітет у справах сім'ї та молоді Автономної Республіки Крим, служби у справах неповнолітніх обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих органів міських і районних у містах рад; 2) школи соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілітації органів освіти; 3) центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх закладів охорони здоров'я; 4) притулки для неповнолітніх служб у справах неповнолітніх; 5) суди; 6) кримінальна міліція у справах дітей органів внутрішніх справ; 7) приймальники розподільники для неповнолітніх; 8) виховні колонії Державного департаменту України з пи-тань виконання покарань; 9) освітні заклади Міністерства освіти та науки [14, с. 18].

До функцій суб'єктів запобігання злочинності неповнолітніх, залежно від їхніх повноважень, належать: розроблення заходів запобігання злочинності; організація об'єктивного статистичного обліку, що відображає реальний стан правопорядку на території України, Автономної Республіки Крим, області, міста, району, селища, села, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності; систематичний аналіз статистичних даних про злочини, скоєні в різних сферах життєдіяльності; прогнозування криміногенної ситуації на території країни та в окремих її регіонах на перспективу; визначення сил і засобів, необхідних для запобігання злочинності неповнолітніх; фінансування і матеріально-технічне забезпечення заходів запобігання злочинності; практична реалізація комплексних і цільових програм та інших профілактичних заходів запобігання злочинності та усунення її детермінант; аналіз стану профілактичної діяльності в цілому в державі та регіонах з метою визначення її ефективності та внесення необхідних коректив у профілактичну роботу; правове роз'яснення серед населення чинного законодавства з питань недопущення протиправної поведінки та відповідальності за вчинення злочинів та правопорушень; інформування населення про стан запобігання злочинності через засоби масової інформації; патріотичне, моральне, духовне виховання і пропаганда здорового способу життя як засіб відвернення громадян від наркоманії, наркозлочинності й алкоголізму; психологічна реабілітація осіб, що вживали наркотичні засоби, психотропні речовини та зловживали спиртними напоями [14, с. 49].

Основні напрямки державної політики України стосовно дітей і заходи щодо її реалізації центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, організаціями, суспільними інститутами визначені в Комплексній програмі профілактики правопорушень на 2007–2009 роки, яка затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2006 р. № 1767. Одним із її основних завдань є запобігання злочинності серед дітей та підлітків. В Розпорядженні Кабінету Міністрів України № 1068-р від 6.08.2008 р. «Про затвердження першочергових заходів з протидії незаконному обігові наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, отруйних та сильнодіючих лікарських засобів» передбачено проведення серед дітей та молоді роботи із запобігання вживання наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, отруйних та сильнодіючих лікарських засобів та формування навичок здорового способу життя.

Вищевикладене дозволяє нам дійти наступних висновків:

Ретроспективний аналіз становлення інституту запобігання злочинності в Україні свідчить про те, що боротьба зі злочинністю неповнолітніх є актуальною у період становлення правової держави.

Профілактична діяльність суб’єктів запобігання злочинності неповнолітніх спрямована на формування соціальної взаємодії та взаємодопомоги.

Державні органи сьогодні в Україні визначають заходи запобігання злочинності неповнолітніх, що закріплено в прийнятих національних програмах.

Список використаної літератури:

Офіційні дані Департаменту інформаційних технологій МВС України: www.mvs.gov.ua

Василевский Л.М. Голгофа ребенка. Беспризорность и дети улицы. – М., 1924.

Куфаев В.И. Педагогические меры борьбы с правонарушениями несовершеннолетних. – М., 1927.

Кримінологія. Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та Особлива частини): Навч. посіб. / За заг. ред. О.М. Джужи – К., 2001.

Маймескулов Л.Н., Рогожин А.И., Сташис В.В. Всеукраинская чрезвычайная комиссия (1918-1922). – 2-е изд. – X., 1990.

Болдырев Е.В. Меры предупреждения правонарушений несовершеннолетних в СССР. – М., 1964.

Веккер Е. Дети и Советское право (Изложение детского права УРСР). – X. , 1925.

Гернет Н.М. Социально-правовая охрана детства за границей и в России. – М., 1924.

Перель Я. Борьба с беспризорностью и правонарушениями несовершеннолетних // Советская юстиция. – 1930. – № 7-8. – С. 18-21.

10.Скрыпник Н.А. Уголовная политика Советской власти. – X., 1924.

Соловьева М. Борьба с преступностью среди несовершеннолетних в период иностранной интервенции и гражданской войны // Труды Высшей школы МВД СССР. – М., 1957. – С. 299-314.

Мельникова Э. Б. Правосудие по делам несовершеннолетних: история и современность. – М., 1990.

Закон України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо органів і служб у справах неповнолітніх та спеціальних установ для неповнолітніх” від 7.02.2007 р // Офіційний вісник України. – 2007. – № 18. – С. 11-16.

Злочинність неповнолітніх: причини, наслідки та шляхи запобігання: Навч. посіб. / С.І. Яковенко, Н.Ю. Максимова, Л.І. Мороз, Л.А. Мороз. – К., 2006.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук