267

---

О.Г. Колб, Н.О. Неймарк

ПРО ЗМІСТ КРИМІНАЛЬНОГО ПЛАНУВАННЯ У ДЕРЖАВНІЙ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧІЙ СЛУЖБІ УКРАЇНИ

Розглядаються особливості кримінологічного планування у кри­мінально-виконавчій службі, акцентується на необхідності приведення індивідуальних планів запобігання злочинів у колоніях до вимог заходів-рішень.

Ключові слова: злочинність, кримінологічне планування, система заходів, профілактика, установи виконання покарань.

Постановка проблеми. У науці під кримінологічним плануванням розуміють процес розробки цілей і завдань боротьби зі злочинністю, шляхів і засобів їх вирішення та забезпечення (нормативного, інформаційного, ресурсного, т. ін.) на певний період [1, с. 59]. На думку науковців, це цілеспрямований процес розробки плану дій як різновиду управлінського рішення, поданого у вигляді системи взаємопогоджених і взаємопов’язаних заходів, які потрібно здійснювати у встановленій послідовності та у визначені строки, з метою досягнення поставлених цілей [2, с. 165]. Проте кримінологічне планування може бути ефективним лише за умови включення його як елемента системи соціального управління в інші види діяльності, зокрема, суб’єктів запобігання злочинів. З огляду цього зазначена тема є актуальною. Без сумніву, як і будь-яка діяльність, кримінологічне планування ґрунтується на певних принципах.

Загальновідомо, що чітко визначені принципи покликані впорядкувати не тільки процес кримінологічного планування, а й діяльність суб’єктів профілактики злочинів, тобто принципи плануван­ня, на переконання більшості вчених, не можуть суперечити принципам їх діяльності. Крім того, як і будь-який інший вид діяльності, кримінологічне планування має свої етапи, основними з яких є: підготовчий, збору пропозицій, узгодження плану, затвердження плану. До того ж, на кож

ному етапі суб’єкт планування повинен обирати найдоцільніші методи діяльності (соціологічні, математичні, т. ін.), поклавши в їх основу контроль за виконанням плану.

Стан дослідження. Як показав проведений нами аналіз наукової літератури, планування тісно пов’язане з кримінологічним прогнозу­ванням. Щодо їх співвідношення серед вчених існують різні погляди. Частина науковців (Б.В. Коробейников, Н.Ф. Кузнецова, Г.М. Міньковський та ін.) вважає, що прогнозування – це процес, який передує плануванню [3, с. 186]. Інші ж (О.М. Джужа, Я.Ю. Кондратьєв, А.Й. Міл-лер) переконані, що його слід розглядати як наступний за плануванням етап, який охоплює перспективи, котрі не піддаються плануванню [2, с. 167]. А ще ряд науковців (О.М. Бандурка, Л.М. Давиденко та ін.) трактує прогнозування як передбачення некерованих процесів природи і суспільства, а планування – як засіб регулювання керованих процесів [4 с. 126]. Але усіх об’єднує те, що основним змістом планування є визначення засобів і способів досягнення поставлених цілей, раціональне використання ресурсів при мінімумі затраченого часу. Враховуючи ці позиції, вважаємо, що головна різниця між прогнозуванням і плануванням полягає в тому, що у першому випадку виявляється зв’язок сучасного з майбутнім, фактичного стану злочинності з її станом у перспективі. При плануванні ж вирішується інше питання – як треба діяти, щоб досягти бажаного результату в майбутньому.

Виклад основних положень. На загал планування протидії злочинності розглядається як розроблена система заходів, спрямованих на стримування цього явища, виявлення, усунення, блокування тощо детермінант злочинності. Вже навіть загальний огляд документів, в яких викладено зазначені заходи, свідчить, що вони мають різноманітні назви: заходи щодо запобігання злочинів, плани профілактики злочинів, спільні заходи правоохоронних органів, комплексні цільові програми боротьби зі злочинністю тощо. А в кримінально-виконавчій системі криміно­логічне планування має свої особливості: По-перше, досі, на відміну від інших правоохоронних органів, планування називається не кри­мінологічним, а плануванням заходів боротьби зі злочинністю. По-друге, такі плани мають короткострокове призначення і складаються, як правило, за фактами вчинення злочинів у місцях позбавлення волі (план усунення причин і умов вчиненого злочину, план профілактики надзвичайних пригод і злочинів у колонії і т. п.). По-третє, середньострокові та довгострокові плани боротьби зі злочинністю в установах виконання покарань (УВП) не складаються, вони є складовими загального плану роботи кримінально-виконавчої установи на певний період (як розділ, глава тощо). По-четверте, плани протидії злочинності у місцях позбавлення волі не стали досі частиною загальних планів боротьби з цим явищем у конкретному регіоні та населеному пункті, що складаються правоохоронними органами, а також і планів соціально-економічного розвитку, які формуються органами державної виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.

Усе це обумовлює специфіку вибору методів, форм і напрямів спря­мованої на запобігання злочинів діяльності персоналу окремо взятої колонії. З іншого боку, саме ці обставини ускладнюють процеси боротьби зі злочинністю в УВП та усунення їх детермінант. Серед причин такого стану справ слід назвати не лише відсутність спеціального закону з питань профілактики злочинів або спільної інструкції, положення тощо, які б зобов’язували як загальні, так і спеціальні суб’єкти цього виду діяльності займатися комплексним плануванням протидії зазначеним антисуспільним явищам, але й незадовільну організацію взаємодії різних державних органів з цих питань, хоч певні напрацювання у цьому є. Так, з середини 90-х рр. XX ст. досить ефективно впроваджуються в діяльність УВП регіо­нальні програми працевлаштування засуджених, які стають антикриміногенним фактором у місцях позбавлення волі за рахунок залучення до суспільно корисної праці значної кількості осіб, які перебувають у колоніях, та зменшують вплив безробіття як детермінанти злочинності на її стан і рівень у кримінально-виконавчій установі.

Як показує практика, у тісному взаємозв’язку із загальнодержавним і регіональним плануванням перебуває так зване відомче планування боротьби зі злочинністю. Йдеться, зокрема, про складання планів роботи з протидії злочинам й іншим правопорушенням право­охоронними органами, включаючи Державну кримінально-виконавчу службу України (ДКВС). На жаль, проведений аналіз таких планів у кримінально-виконавчій системі засвідчує, що й тут є значні прорахунки. Так, при наповненні колоній засудженими Державний департамент України з питань виконання покарань (ДДУПВП) та його територіальні управління досить рідко враховують стан соціально-економічного розвитку регіонів і населених пунктів, природних, трудових й інших ресурсів, що врешті-решт обумовлює напругу, пригоди та злочини в конкретних УВП. З іншого боку, в сучасних умовах ДДУПВП об’єктивно не здатний впливати на рівень діалектичного зв’язку загальнодержавних, регіональних і відомчих планів через те, що це не належить до компетенції цього державного органу (ст.ст. 1, 7, 9 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України»), основним завданням якого є здійснення єдиної державної політики у сфері виконання покарань, так й інших центральних органів державної влади, включаючи їх структури і підрозділи на місцях. При такій ситуації заходи боротьби зі злочинністю у відомчих планах повинні складатися таким чином, щоб діяльність відомчих органів з їх виконання не виходила за межі їх компетенції. Як відомо, змішувати компетенції суб’єктів планування при розробці та реалізації спільних заходів боротьби зі злочинністю не можна – це одна із вимог процесу планування. Водночас відомче планування, будучи ефективним видом планування, оскільки всі правоохоронні органи діють незалежно один від одного в організаційному відношенні (функціонують корпоративно-відособлено) [5 с. 365], не може на перший ряд ставити власні службові інтереси та цілі, а тому це теж слід враховувати при складанні загаль­нодержавних і регіональних планів протидії злочинності. На сьогодні така діяльність носить дещо спрощений і хаотичний характер та більшою мірою відображає природу роботи органів внутрішніх справ за рахунок зниження уваги до інших суб’єктів спеціальної профілактики злочинів, включаючи УВП. Водночас, як зробили висновок О.М. Бандурка та Л. М. Давиденко, самостійність відомчого планування обумовлюється тим, що діяльність правоохоронних органів з боротьби зі злочинністю здійснюється не тільки в межах загальнодержавних і регіональних програм, а й виходить за їх межі, що пов’язано з необхідністю виконання власних оперативно-службових завдань, які витікають зі статусу даного органу [4, с. 150]. Загальновідомо, що складовою частиною планування боротьби зі злочинністю є індивідуальне планування запобіжних заходів щодо вчинення злочинів на особистісному рівні [6, с. 388–391]. Основним підґрунтям у складанні індивідуальних планів профілактики злочинів стосовно окремих індивідів (фізичних осіб або груп) повинні виступати попередньо проведені тактичні заходи щодо виявлення такої категорії осіб за допомогою існуючих у правоохоронних органах методів і засобів, їх ретельного вивчення за різноманітними характеристиками і ознаками, а також вивчення середовища, в якому вони перебувають, та всіх їхніх внутрішніх і зовнішніх зв’язків. Після діагностики виявлених і вивчених даних стосовно визначених категорій осіб і проведення щодо них індивідуального прогнозу на предмет імовірності вчинення ними злочину, спираючись на прогностичні висновки, слід переходити до планування індивідуальних запобіжних заходів. Загальний підхід до розробки зазначених планів полягає в тому, що планування заходів передбачає такі основні напрямки:

а) знайомство з особистістю та оточуючим середовищем (вивчення особи, тобто отримання інформації про всі ознаки, що характеризують її індивідуальні властивості з ними; аналіз оточуючого середовища у всіх сферах життєдіяльності особи (місце проживання, навчання, роботи, проведення вільного часу, т. ін.); проведення ознайомлювальних бесід з особою та її близькими родичами; відвідання особи за місцем проживання та знайомство з соціально-побутовими умовами її життя; відвідання особи за місцем роботи, навчання, знайомство з тими умовами, що створились, при необхідності проведення бесід з найближчим оточенням, адмі­ністрацією);

б) реалізація поточних заходів індивідуального запобігання (регулярні зустрічі з підобліковими особами та проведення індивідуально-виховних бесід; здійснення контролю за поведінкою осіб за місцем проживання шляхом опитування інших осіб; організація та проведення контролю за поведінкою особи за місцем роботи, навчання, шляхом опитування найближчого оточення, використання офіційної інформації про її поведінку; надання допомоги при необхідності у працевлаштуванні, поліпшенні умов життя, навчання, у проведенні дозвілля; залучення до індивідуальної роботи інших осіб, які можуть позитивно впливати на підоблікову категорію осіб; інші заходи переконання та допомоги);

в) вжиття заходів щодо недопущення та запобігання право­ порушенням незлочинного характеру та малозначним суспільно небезпечним діянням (заходи примусового характеру, що дають можливість своєчасно уникати правопорушень незлочинного змісту, з тим щоб не допустити вчинення злочинів (притягнення до дисциплінарної відповідальності, примусове лікування, т. ін.); заходи із захисту об’єктів можливого злочинного посягання з боку підоблікової особи (нейтралізація ситуацій, що сприяють вчиненню конкретного злочину тощо);

г) реалізація заходів із запобігання задумуваних чи підготовлюваних злочинів (схилення особи до відмови від вчинення злочинів шляхом впливу на неї, на негативне мікросередовище, що її оточує (ізоляція лідерів кримінальних груп, роз’єднання кримінальних співтовариств тощо), притягнення особи до відповідальності за малозначні злочини з тим, щоб запобігти вчиненню тяжчих; захист суб’єктів можливого злочинного посягання (консультування, надання необхідної допомоги, організація охорони потенційної жертви т. ін.), усунення чи нейтралізація обставин, що сприяють вчиненню злочинів);

ґ) заходи з контролю та перевірки ефективності організації інди­відуального профілактичного впливу (спрямування запитів про поведінку особи за місцем попередньої роботи, навчання, проживання, опитування осіб, які оточують підобліковий об’єкт, опитування інших фахівців, які причетні до індивідуально-виховної роботи підоблікових осіб, інші заходи інформаційного характеру);

д) підготовка матеріалів для зміни статусу підоблікової особи (зняття з обліку, переведення в іншу місцевість, скерування в лікувальний заклад, встановлення адміністративного нагляду тощо) [6, с. 388–391].

Всі зазначені вище методи вивчення особи належать до стадії, що передує безпосередньому здійсненню профілактичного впливу на особу. В умовах місць позбавлення волі вони мають свої особливості. Суть їх зводиться до таких положень:

Основу планів індивідуальної профілактики злочинів у колоніях становлять індивідуальні програми соціально-виховної роботи, що скла­даються, відповідно до ч. 2 ст. 35 Кримінально-виконавчого кодексу (КВК) України, на кожного засудженого та ведуться підрозділами соціально-психологічної служби колонії. Водночас, організацією та реалізацією заходів індивідуального запобігання злочинів безпосередньо займаються оперативні відділи УВП. Проте таке «дублювання» поведінки засудженого бажаних результатів, як свідчить практика, не дає: понад 30% осіб, які перебували на профілактичних обліках, вчиняли злочини в УВП [7, с. 3–4]. Основною обставиною, що обумовлює такий стан індивідуального запобігання злочинів у місцях позбавлення волі, є відсутність координуючого органу (чи посадової особи) з питань профілактики цих явищ.

На профілактичні обліки береться лише 15% від усієї кількості засуджених, які утримуються в УВП [8, с. 62]. Як результат, більшість злочинів у місцях позбавлення волі вчиняють інші засуджені, що не перебувають на профілактичних обліках. Це свідчить про немож­ливість соціально-психологічних служб колонії без оперативного супроводу цієї діяльності силами і засобами оперативно-розшукової діяльності (ОРД) наодинці вирішувати завдання індивідуальної програми соціально-виховної роботи, що складається на кожну особу, яка відбуває покарання в УВП. Наявною штатною чисельністю у колоніях оперативний склад не в змозі забезпечити виконання завдань з профілактики злочинів.

Якщо на досягнення мети індивідуальної соціально-виховної роботи спрямовані й інші основні сили та засоби виправлення і ресоціалізації засуджених (ст. 6 КВК України), в тому числі ОРД (ст. 104 КВК), то на реалізацію завдань індивідуальної профілактичної роботи із запобігання злочинів в основному спрямовані зусилля лише оперативних служб колонії, діяльність яких, включаючи планування, носить конфіденційний характер, зі змістом якої знайомитися інші підрозділи УВП невправі. Така практика призводить до того, що фактично плануванням індивідуального запобігання злочинів у колонії та згодом реалізацією його заходів займаються лише оперативні працівники УВП, які за штатною чисельністю об’єктивно не здатні забезпечити належний рівень цього виду оперативно-службової діяльності. Врешті така обставина використовується засудженими при вчиненні злочинів у місцях позбавлення волі.

Більшою мірою планування індивідуальної профілактики зло­чинів у колоніях зводиться до затвердження комплексу заходів, спрямо­ваних на запобігання суспільно небезпечних діянь з боку засуджених у місцях позбавлення волі, тобто носить строковий характер у межах терміну відбування покарання. Очевидно, при проведенні такої діяльності прогнозувати варто й поведінку засудженого після звільнення з УВП, вра­ховуючи, що рецидивна злочинність в Україні становить 18% у її загальній структурі. При такому підході організація запобігання злочинів у місцях позбавлення волі носитиме системний характер, тобто стане складовою частиною загальної профілактики злочинів як в окремому регіоні, так і в країні загалом (зокрема, буде включатися у плани соціально-економічного розвитку населених пунктів, регіонів).

Індивідуальне планування протидії злочинності в колоніях практично не спрямовується на вивчення зовнішнього (за межами УВП) середовища засудженого, яке вчиняє різноманітні впливи на нього як під час відбування покарання (в ході довготривалих і короткотривалих побачень, листування, телефонних розмов тощо), так і після звільнення з місць позбавлення волі. Як результат, «хронічними» стали проблеми проникнення заборонених предметів на охоронювані об’єкти УВП, неслужбових зв’язків персоналу колоній і засуджених, вчинення злочинів представниками адміністрації колоній. Головною детермінантою таких явищ є відсутність у планах ресурсних можливостей боротьби зі злочинністю інших правоохоронних органів, передусім міліції.

Отже, у випадках планування індивідуальної профілактики злочинів у колоніях за зазначеними параметрами (із залученням можливостей інших суб’єктів запобігання злочинності) зміст протидії суспільно небезпечній діяльності засуджених матиме зовсім інший характер. О.М. Бандурка та Л.М. Давиденко з цього приводу зазначають, що профілактичні цілі та засоби їх досягнення, закріплені у документах юридичного характеру (планах, концепціях тощо), стануть управлінсь­кими рішеннями в галузі запобігання злочинів [4, с. 139]. До того ж змі­ниться і форма планування – це будуть профілактичні заходи-рішення. Слід мати на увазі, що ступінь конкретизації засобів профілактичної мети у різних заходах-рішеннях має бути різним, а саме: чим вищим є рівень профілактичного заходу-рішення, тим нижчим є ступінь конкретизації засобів досягнення профілактичної мети.

Таким чином, приведення індивідуальних планів запобігання злочинів у колоніях до вимог заходів-рішень зобов’яже інших суб’єктів профілактики повною мірою залучати до цього виду суспільної діяльності всі наявні ресурси та підвищити юридичну відповідальність за її резу­льтати усіх без винятку зацікавлених сторін.

Висновки. 1. Враховуючи, що на ДКВС України покладається завдання щодо проведення єдиної державної політики у сфері виконання покарань та на підставі принципів діяльності цього державного органу, закріплених у ст. 2 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», слід на рівні ДДУПВП та інших центральних органів виконавчої влади затвердити Інструкцію з питань планування боротьби зі злочинністю, яка б закріпила методику та основні концептуальні підходи стратегічного і тактичного характеру з питань запобігання вчинення злочинів засудженими як під час відбування покарань (інформаційне забезпечення цього процесу щодо кожної особи, яка утримується у місцях позбавлення волі; регіональне програмування працевлаштування засуджених; надання фінансової, матеріальної та іншої допомоги УВП для вирішення оперативно-службових завдань; т. ін.), так і після звільнення особи з колонії, особливо стосовно того середовища, де планує засуджений згодом жити і працювати.

Для узагальнення дій різних служб УВП з питань індивідуальної профілактики злочинів слід визначити координуючий орган, який би не тільки організовував та управляв цим процесом, а й міг здійсню­вати контрольні функції. Для цього на рівні ДДУПВП, його тери­торіальних управлінь та окремо взятих колоній необхідно визначити відповідальні за це служби та посадові особи. Оскільки основу інди­відуального запобігання злочинів у місцях позбавлення волі становлять індивідуальні програми соціально-виховної роботи (ст. 95 КВК) та спеціальні індивідуальні програми (ст. 97 КВК), що складаються на кожного засудженого, то потрібно відповідальними за цей вид діяльності в УВП закріпити підрозділи соціально-психологічної та виховної роботи. В окремому розділі таких програм слід сформулювати заходи оперативно-розшукового характеру, що мають плануватися з урахуванням вимог Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» оперативними апаратами УВП та повинні стати заходами-рішеннями для інших служб колонії. З іншого боку, ведення оперативними відділами УВП передбачених чинним законодавством України оперативно-профілактичних обліків на певну категорію засуджених, схильних до скоєння злочинів, та тих, хто готує їх вчинення, має здійснюватись з урахуванням зазначених в індивідуальних програмах соціально-виховної роботи заходів та у точній відповідності з вимогами таємного діловодства.

Для приведення організації планування злочинності в місцях позбавлення волі до єдиних стандартів ДДУПВП слід розробити Мето­дику та параметри такого виду діяльності УВП з урахуванням стану, тенденцій та прогнозів розвитку явищ в окремо взятій колонії, соціально-економічного становища в населеному пункті та регіоні, де дислокуються колонії. Завдяки такому підходу вдасться не тільки впорядкувати цей вид діяльності, а й надати йому офіційності та важливості поряд з іншими формами та напрямками роботи адміністрації УВП (охорона, режим, працезабезпечення).

4. Без залучення до планування та реалізації заходів індивідуального запобігання злочинів у колоніях можливостей місцевих органів місцевого самоврядування та державної виконавчої влади зазначена діяльність втрачає сенс і цілеспрямованість, бо набуває безсистемного, статичного (а не динамічного) характеру впливу на особу засудженого, оскільки не враховуються детермінанти злочинності зовнішнього порядку (колишнього та майбутнього оточення, матеріально-побутових умов його функціонування тощо). Для досягнення рівня такого планування слід у комплексних цільових програмах боротьби зі злочинністю, що складаються на п’ятиріччя та затверджуються Президентом України, передбачити спеціальний розділ (наприклад, «Зв’язок програм запобігання злочинності в УВП з планами соціально-економічного розвитку населених пунктів і регіонів України»). У цьому випадку заходи програми стануть нормами-рішеннями та вимагатимуть від місцевих органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування включати у регіональні плани завдання, які передбачатимуть вирішення оперативно-службових проблем, зокрема профілактику злочинів у місцях позбавлення волі.

–––––––––

Семаков Г.С. Криминология: Курс лекций. – К.: МАУП, 2002. – 128 с.

Кримінологія: Підручник / О.М. Джужа, Я.Ю. Кондратьєв, О.Г. Кулик, П.П. Михайленко та ін.; за заг. ред. О.М. Джужи. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 416 с.

Криминология: Учебник / Под ред. Б.А. Коробейникова, Н.Ф. Кузнецовой, Г.М. Миньковского. – М.: Юридическая литература, 1988. – 384 с.

Бандурка А.А., Давuденко Л.М. Преступность в Украине. Причинu и противодействие: Монография. – X.: Основа, 2003. – 368 с.

Словник іншомовних слів / За ред. О. С. Мельничука. – К.: Голов. ред. УАЕ, 1977. – 775 с.

Фролова Г. О. Злочинність і система кримінальних покарань (соціальні, правові та кримінологічні проблеми й шляхи їх вирішення за допомогою логіко-математичних методів): Навч. посібник. – К.: Артек, 1997. – 208 с

Витяг з узагальнення стану прокурорського нагляду за додержанням законів щодо запобігання рецидивної злочинності адміністрацією місць попе­реднього ув’язнення та позбавлення волі за підсумками 2001 року // Вказівка Генеральної прокуратури України. – К., 2002. – № 16-38 н/т. – 7 с.

Оперативно-службова та виробничо-господарська діяльність органів і установ виконання покарань у 1998 році // Інформаційний бюлетень Головного управління виконання покарань МВС України. – 1999. – № 2. – 83 с.

 

< Попередня   Наступна >