266

---

М.Я. Гуцуляк

ОСНОВНІ ЗАСОБИ ВИПРАВЛЕННЯ ТА РЕСОЦІАЛІЗАЦІЇ ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПОКАРАННЯ У ВИДІ ГРОМАДСЬКИХ РОБІТ

Обґрунтовується доцільність використання основних засобів виправлення та ресоціалізації засуджених до покарання у виді громад­ських робіт, аналізуються погляди науковців на визначення режиму виконання такого покарання, а також на психолого-педагогічний вплив соціально-виховної роботи і суспільно-корисної праці.

Ключові слова: виправлення, ресоціалізація, порядок і умови виконання, суспільно-корисна праця, соціально-виховна робота.

Постановка проблеми. Відповідно до ч. 2 ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Це законодавче положення забезпечується нормами Кримінально-виконавчого кодексу України У ст. 1 КВК передбачено, що метою кримінально-виконавчого законодавства. України визнано створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, захист інтересів особи, суспільства, держави, запобігання вчиненню злочинів як засудженими, так і іншими особами. Лише за умови виправлення засуджених можемо говорити про досягнення карального ефекту від призначеного покарання. Тільки виправлення особи дозволяє згодом формувати її правослухняну поведінку, уникати рецидиву, відновлю­вати засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспіль­ства, чим і буде забезпечено загальну та спеціальну превенцію.

Раніше на нормативному рівні не було закріплено понять «виправ­лення» та «ресоціалізація». Під виправленням розуміється не тільки мета або результат, що досягається при застосуванні покарання, а й процес, що передує ресоціалізації як кінцевій меті застосування кримінального пока­рання. Все це досить чітко врегульовано ч. 1 ст. 6 КВ

К, де зазначено, що виправлення засудженого - це процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості, чим створюється у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Зрештою виправлення є необхідною умовою ресоціалізації - свідомого відновлення засудженого у соціальному статусі повноправного члена суспільства, повернення його до самостійного зага­льноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві.

Стан дослідження. Науковці справедливо відзначають, що для виправного впливу на засуджених до громадських робіт не обов’язкова наявність всіх основних і додаткових засобів виправлення. Так, до за­судженого із середньою або вищою освітою, який відбуває покарання у виді громадських робіт, може не застосовуватися такий засіб виправ­лення, як загальноосвітнє та професійно-технічне навчання, однак це не означає, що на нього не здійснюється виправний вплив.

Під громадськими роботами розуміється кримінальне покарання, що поєднується не тільки з каральним, а й з виправним впливом. Виправний вплив на засуджених до громадських робіт, як зазначали ще А. Наташев та Н. Стручков, представляє собою особливий (специфічний) виховний про­цес, який складається із комплексу засобів виправлення і ресоціалізації, які тісно взаємодіють між собою [1, с 91]. При цьому комплекс засобів, які взаємодіють між собою, складається як із основних засобів виправлення і ресоціалізації, передбачених у ст. 6 КВК України, так і не основних, або додаткових засобів виправлення - заходи заохочення і стягнення.

Виклад основних положень. Особливе значення серед засобів виправлення, які застосовуються до засуджених до громадських робіт, має встановлений порядок та умови виконання і відбування покарання (режим). В режимі проявляється весь комплекс обмежень прав і свобод засудженого до громадських робіт. Режим - основоположний засіб, який визначає порядок і умови реалізації всіх інших засобів виправ­лення та ресоціалізації відносно засудженого до громадських робіт. На відміну від інших засобів виправлення та ресоціалізації режим виправ­ляє шляхом реалізації кари. Кара проявляється саме у режимі виконан­ня та відбування кримінального покарання.

Протягом останніх десятиліть мінялися визначення поняття «режим» і ставлення до його суті. Про це свідчать положення, вислов­лені науковцями у різний час і за різних обставин.

Спочатку процитуємо положення, що обґрунтовувалися у 70– 80-ті рр. XX ст. Режим – це діяльність виправно-трудової установи (УВП), що регулюється нормами виправно-трудового (кримінально-виконавчого) права, з ізоляції засуджених та нагляду за ними, здій­сненню обмежень, пов’язаних з позбавленням волі, виконання засу­дженими власних обов’язків та здійснення належних їм прав, ство­ренню умов для успішного використання засобів виправно-трудового впливу, що гарантується заходами стягнень і заохочень [2, с. 114–115]. М.О. Стручков під режимом у виправно-трудових установах пропонував розуміти врегульований нормами права по­рядок виконання покарання у вигляді позбавлення волі [3, с. 227– 228]. А.И. Васильєв вважає, що режим відбування покарання – це «встановлені нормами … виправно-трудового (кримінально-викона­вчого) права… порядок та умови відбування покарання у виді по­збавлення волі, що забезпечують реалізацію кримінально-правової кари та заходів виправно-трудового впливу по відношенню до засу­джених для досягнення цілей покарання» [4, с. 6].

Для порівняння – формулювання сучасних вчених. Режим – це вста­новлені нормами кримінально-виконавчого права порядок та умови відбу­вання (виконання) покарання, які забезпечують реалізацію кримінально-правової кари, створюють умови для застосування заходів виправно-трудового впливу до засуджених для досягнення цілей покарання [5, с. 222].

В.А. Бадира вважає, що режим виконання/відбування покарання виконує переважно каральну та превенційну функції і пов’язаний із забезпеченням внутрішньої та зовнішньої безпеки відповідно засудже­них, персоналу і громадськості [6, с. 115]. При цьому пропонується поглянути на режим не як на виправний та ресоціалізаційний засіб, а як на необхідний мінімум примусу, що має забезпечувати безпеку громади, засуджених та персоналу, оскільки досягнути змін у свідомо­сті людини на користь нейтралізації не конформної соціальної інтеракції через примус навряд чи можливо, на що вказує сам життєвий до­свід та що підкріплюється аргументацією психологічних досліджень вітчизняних та іноземних науковців [6, c. 116].

На думку А.Х. Степанюка, режим виявляє свою здатність служити деякому набору цілей і завдань і сам виявляється сукупністю певних мож­ливостей, що і дозволяє визначити його як засіб різних цілей і завдань. Тому режим вказаний автор розглядає і як засіб виправлення засуджених, і як засіб виконання і відбування покарання [7, с 216-217].

В теорії кримінально-виконавчого права в широкому сенсі під режимом розуміють всю сукупність матеріальних і процесуальних норм, які регламентують діяльність адміністрацій установ та органів виконання покарань, які забезпечують його реалізацію, а також сукупність умов та правил відбування кримінального покарання засудженими.

Слід звернути увагу на визначення, зроблене І.Г. Богатирьовим: це встановлений законом та іншими нормативно-правовими актами порядок виконання і відбування покарання, який забезпечує постійний нагляд за засудженими, виконання покладених на них судом обов’язків, реалізацію їх прав і законних інтересів та власну безпеку [8, с 81].

Отже, більшість вчених відносять поняття «режим» винятково до позбавлення волі. Однак, на нашу думку, така позиція не є бездо­ганною. Громадським роботам також властивий режим, адже криміна­льно-виконавче законодавство чітко регламентує порядок та умови їх виконання.

На відміну від режиму такі засоби виправлення і ресоціалізації, як соціально-виховна робота, суспільно-корисна праця, загальноосвіт­нє та професійно-технічне навчання, громадський вплив не можуть містити у собі елементи кари. В іншому випадку ними можна було б покарати засудженого, а це неможливо.

Чинний КВК України не дає нормативного визначення режиму громадських робіт. Однак ст. 102 КВК України закріплює визначення режиму щодо позбавлення волі. Відповідно до ч. 1 ст. 102 КВК режим у виправних колоніях - це встановлений законом та іншими норматив­но-правовими актами порядок виконання і відбування покарання, який забезпечує ізоляцію засуджених; постійний нагляд за ними; виконання покладених на них обов’язків; реалізацію їхніх прав і законних інтере­сів; безпеку засуджених і персоналу; роздільне тримання різних кате­горій засуджених; різні умови тримання засуджених залежно від виду колонії; зміну умов тримання засуджених.

З цього законодавчого положення ми спробуємо сконструювати поняття режиму виконання і відбування громадських робіт, відкинув­ши деякі положення, які характерні виключно покаранням, пов’язаним з позбавленням волі.

Таким чином, режим громадських робіт – це встановлений за­коном та іншими нормативно-правовими актами порядок виконання і умови відбування покарання, який забезпечує неухильне виконання покладених на них обов’язків; сумлінне ставлення до праці і контроль за ними під час відбування покарання; реалізацію їхніх прав і законних інтересів; безпеку засуджених і персоналу.

З огляду на те, що законодавчо та в нормативно-правових актах, які регулюють порядок і умови відбування покарання у виді громадських робіт, не закріплено термін «режим громадських робіт», ми будемо корис­туватися словосполученням «порядок виконання і умови відбування по­карання у виді громадських робіт». Великий тлумачний словник сучасної української мови дає таке визначення слів «порядок» та «умови». Порядок (стан) – коли все робиться, виконується так, як слід, відповідно до певних вимог, правил, упорядкованість, лад. Злагодженість, узгодженість у діях, організованість. // Додержання правил, норм поведінки де-небудь; дисци­пліна. Умови – правила, які існують або встановлені в тій чи іншій галузі життя, діяльності, які забезпечують нормальну роботу чого-небудь; пра­вила, вимоги, виконання яких забезпечує що-небудь [9, с. 888, 1295].

Детальний аналіз цих термінів дає нам підстави стверджувати, що термін «порядок» – поширюється на персонал кримінально-виконавчих інспекцій, як суб’єктів виконання громадських робіт, а термін «умови» – на осіб, які відбувають покарання у виді громадських робіт. Наша пози­ція кореспондується із законодавчими положеннями ст. 36 КВК України «Порядок виконання покарання у виді громадських робіт», зміст якої зводиться до нормативних настанов суб’єкту виконання цього покаран­ня та ст. 37 КВК України «Умови відбування покарання у виді громад­ських робіт», зміст якої зводиться до визначення обов’язків та заборон щодо засуджених до громадських робіт.

На відміну від засуджених до виправних робіт, відносно засудже­них до громадських робіт законодавець не регламентує порядку застосу­вання засобів виправлення і ресоціалізації. Не містить КВК України вказі­вок щодо особливостей праці засуджених до громадських робіт. А реалі­зація такого засобу, як громадський вплив у новому кодексі – на порядок нижчий, ніж у ВТК 1970 р. і раніше чинних нормативно-правових актах. З цього приводу ми підтримуємо думку тих науковців, які вказують на необхідність проведення з засудженими до громадських робіт соціаль­но-виховної роботи підрозділами кримінально-виконавчих інспекцій та адміністраціями підприємств, де засуджені будуть відбувати пока­рання, а також там, де вони постійно працюють чи навчаються. Напри­клад, Н.Г. Осадча відзначає, що «виховна функція покликана виконувати завдання громадськості: колективів, де відбувають покарання за­суджені, постійно виховувати у них бажання працювати або навчатися, а у тих випадках коли в них буде складатися обстановка нетерпимості або загального осуду злочину та злочинця». Однак одночасно науко­вець скептично ставиться до свого твердження, зазначаючи, що в умо­вах розмивання орієнтирів категорій добра і зла, нав’язування орієнта­ції на збагачення будь-якою ціною, вказує на те, що така обстановка в колективах буде створюватися далеко не завжди [10, с 181].

В.М. Орлов підтримує доцільність застосування до засудженого до громадських робіт кримінально-виконавчими інспекціями, адмініс­траціями підприємств, на яких засуджений відбуває покарання, а та­кож адміністраціями організацій, де засуджені працюють або навча­ються, такого засобу виправлення та ресоціалізації, як соціально-виховна робота, відмічаючи, «що ступінь участі в організації і прове­денні виховної роботи вказаних суб’єктів досить різна. Основну роль в організації і проведенні виховної роботи із засудженими до громадсь­ких робіт повинна відігравати якраз кримінально-виконавча інспекція а інші суб’єкти лише надавати допомогу в цьому» [11, с 187].

На наш погляд, проведення із засудженими соціально-виховної ро­боти повинно бути обов’язковим. Необхідно також відмітити, що вказана обставина в повній мірі буде відповідати вимогам ряду принципів закріп­лених у ст. 5 КВК України, наприклад, таких, як стимулювання правослухняної поведінки і поєднання покарання з виправним впливом.

Наступним засобом виправлення та ресоціалізації засуджених до покарання у виді громадських робіт психолого-педагогічний вплив у виді переконання та примусу. Фахівці можуть використовувати: психо­лого-педагогічний аутотренінг, впливати шляхом навіювання на сферу несвідомого у психіці і шляхом переконання на її свідому частину.

Одним із основних засобів виправлення та ресоціалізації засу­джених до громадських робіт є суспільно корисна праця. Свій конкре­тний прояв праця знаходить у виконуваній людиною роботі. Відповід­но до ст. 43 Конституції України використання примусової праці забо­роняється. Залучення особи до примусової праці також суперечить Конвенції Міжнародної організації праці (МОП) «Про скасування примусової праці» (№ 105 від 25.06.1957 р.).

Але відповідно до ч. 2 ст. 43 Конституції України, примусовою пра­цею не вважається, зокрема, робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду тощо. З цього приводу науковці займа­ють різні позиції, що свідчить про складність і неоднозначність вирішення цього питання. Одні вчені, наприклад, МО. Стручков, О.О. Бєляєв вважають, що праця засуджених не може бути елементом кари [3, с. 12]. Інші вважають, що каральні елементи, власне, й сконцентровані саме у праці.

Ми підтримуємо позицію вчених, які вважають, що на працю покладено виконання виховних функцій, і її використання пов’язано не лише із засудженням чи карою за злочин, а й з її соціальною приро­дою – бути матеріальною підставою виховання особистості.

Висновок. Враховуючи вищевикладене, вважаємо, що до осно­вних засобів виправлення та ресоціалізації засуджених до покарання у виді громадських робіт слід віднести : встановлений порядок та умови виконання і відбування покарання, соціально-виховну роботу із засу­дженими, психолого-педагогічний вплив та суспільно-корисну працю.

––––––––––

Наташев А.Е. Основы теории исправительно-трудового права / А.Е. Наташев, Н.А. Стручков. – М. : Юрид. лит., 1967. – 191 c.

Див.: Белая Н.П. Организационные и правовые основы взаимо­действия уголовно-исполнительных инспекций с органами внутренних дел и местного самоуправления: дис. на соискание науч. степени канд. юрид. наук: 12.00.11 / Наталья Петровна Белая. – Рязань, 2005. –183 с.

Стручков Н.А. Советская исправительно-трудовая политика и ее роль в борьбе с преступностью / Н.А. Стручков. – Саратов: Издат. Сарат. ун­та, 1970. – 273 с.

Васильев А.И. Режим в исправительно-трудовых учреждениях / А.И. Васильев, Л. С. Саблина. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1982. – 64 с.

Николаева Л. М. Обязательные работы как новый вид наказания наз­начаемый несовершеннолетним / Л.М. Николаева // Сборник аспирантских научных работ юридического факультета КГУ. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 2008. – Вып. 8. – С. 208–213.

Бадира В. А. Виправлення жінок, засуджених до позбавлення волі, як мета покарання: дис. на здобуття наук. ступеня кандидата юрид. наук : 12.00.08 / Валентина Андріївна Бадира. – Запоріжжя, 2006. – 240 с.

Степанюк А.Х. Актуальні проблеми виконання покарань (сутність та принципи кримінально-виконавчої діяльності: теоретико-правове дослід­ження): дис. на здобуття наук. ступеня доктора юрид. наук: 12.00.08 / Анатолій Хомич Степанюк. – Х., 2002. – 393 с.

Богатирьов І.Г. Кримінально-виконавче право України: підручник / І.Г. Богатирьов. – К.: Правова єдність, 2008. – 352 с.

Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і го­лов. ред. В.Т. Бусел. – К., Ірпінь: ВТФ «Перун», 2001. – 1440 с.

Осадчая Т. Г. Обязательные работы как новый вид наказания в россий­ском уголовном законодательстве: дис. на соискание науч . степени кандидата юрид. наук : 12.00.08 / Татьяна Генадьевна Осадчая. – Ростов-н-Д., 1999. – 215 с.

Орлов В.Н. Вопросы исправительного воздействия на осужденных к обязательным работам / В.Н. Орлов // Труды юридич. ф-та Ставропол. госуд. ун-та. – Ставрополь: СВШ, 2003. – Вып. 4. –С. 185–194.

 

< Попередня   Наступна >