З.В. Журавська

ЗАХОДИ ПРОТИДІЇ ПРАВОПОРУШЕННЯМ З УЧАСТЮ ПЕРСОНАЛУ УСТАНОВ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ

Розглядається як одна з обставин, що негативно впливає на стан правопорядку в Державній кримінально-виконавчій службі України, вчинення правопорушень і злочинів з боку персоналу орга­нів і установ виконання покарань, з’ясовується відповідність віт­чизняної практики виконання покарань вимогам міжнародних пра­вових актів.

Ключові слова: правопорушення, установа виконання пока­рань, кримінальна відповідальність, кримінально-виконавча система, злочин, доказ.

Постановка проблеми. Як свідчить статистика, помітна тенде­нція збільшення випадків скоєння правопорушень і злочинів персона­лом органів та установ виконання покарань. Так, тільки 2005 р. їх кіль­кість зросла до 7061 (або на 20,6%) проти 6702 у 2004 р. Суттєво не змінилися ці показники і протягом останніх років.

За даними міжнародних організацій, які здійснюють моніторинг дотримання прав людини у місцях позбавлення волі, щорічно в України мають місце непоодинокі випадки жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження персоналу ДКВС із засу­дженими [1]. Зокрема, у доповідях Європейського Комітету із запобігання тортурам (ЄКЗТ) піддано серйозній критиці багато аспектів кримінально-виконавчої діяльності, у них, зокрема, говориться що «...погані умови тримання ув’язнених в місцях позбавлення волі, особливо в СІЗО, перепо­вненість місць ув’язнення, безліч інших недоліків, які стосуються харчу­вання ув’язнених, медичного обслуговування, поводження з ними персо­налу установ виконання покарань...» [2, с. 33]. Враховуючи ці серйозні зауваження, актуальною стає необхідність вироблення науково обґрунто­ваних заходів щодо запобігання катування та іншим видам наруги над засудженими з боку персоналу ДКВС

Стан дослідження. Зазначена проблематика була об’єктом до­слідження багатьох учених. Їй приділяли певну увагу в своїх публіка­ціях А.П. Гель, В.В. Голіна, В.М. Даньшина, О.М. Джужа, Л.П. За-калюк, О.Г. Колб, В.О. Корчинський, В.О. Лисодід, В.О. Меркулова, О.А. Мартиненко, В.М. Синьов, А.X. Степанюк, В.М. Трубников, І.Я. Яковець та ін. Однак, комплексно ця тематика в наукових виданнях не ви­світлювалася, а лише розглядалася або у межах предмета кримінології, або кримінально-виконавчого права. Водночас ефективно протидіяти катуванню та іншому нелюдському поводженню персоналу із засу­дженими, на наш погляд, можна лише з урахуванням можливостей інших галузей права та науки, включаючи оперативно-розшукову дія­льність (ОРД) та віктимологію.

Виклад основних положень. Проведений аналіз наукових і практичних джерел з означеної тематики показує, що проблеми, пов’я­зані із запобіганням порушення прав засуджених, зокрема у місцях позбавлення волі, можна поділити на однорідні групи.

До першої слід віднести ті, що детерміновані (зв’язки, що вклю­чають різні функції та залежність: спричинення, опосередкування і обумовлення) [3, с. 191] об’єктивною невідповідністю за змістом тер­мінів і понять, які вживають у вітчизняному та міжнародному праві.

До другої – відсутність належного громадського контролю за діяль­ністю установ виконання покарань (УВП), через невизначеність у законо­давстві України відповідних правових механізмів і гарантій їх реалізації.

До третьої – те, що регулювання суспільних відносин у галузі профілактики правопорушень і злочинів здійснюється підзаконними нормативно-правовими актами, що за змістом вимог ст. 63 Конституції України про введення правообмежень відносно засуджених тільки на підставі закону суперечить принципу законності, який передбачає дія­льність органів державної влади тільки у спосіб, визначений Консти­туцією України та ст. 5 Кримінально-виконавчого кодексу (КВК) України. До четвертої - інші обставини, у першу чергу, ті, що пов’я­зані з організацією і здійсненням ОРД та діяльністю підрозділів внут­рішньої безпеки у системі ДКВС України.

Щодо першої групи проблем, то вони полягають у наступному. Так, якщо у ст. 5 Загальної декларації прав людини [4], ст. 7 Міжнаро­дного пакту про громадянські і політичні права, ст. 1 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарань [4] та інших міжнародно-правових актах вживається термін «катування», «жорстоке поводжен­ня» (як мету запобігання цим явищам), то у чинному законодавстві України йдеться про «тортури» (ст. 1 КВК) та «фізичні страждання» (ч. 3 ст. 50 КК України) (як мету покарання у виді запобігання цим суспільно небезпечним діянням).

З іншого боку, термін «катування» не повною мірою відображає зміст підстав юридичної відповідальності, бо передбачає її тільки у випад­ку вчинення дій. Зокрема, у ст. 1 Конвенції проти катувань зазначено, що «для цілей Конвенції термін «катування»означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисно завдаються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи ви­знання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа, чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю осо­бу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурюванням, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. У цей термін не включається біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи викликаються ними випадково». З цього визначення можна зробити висновки про те, що:

а) катування може здійснюватися і у виді бездіяльності (наприклад, при мовчазній згоді посадових осіб УВП, ненаданні своєчасної медичної та іншої допомоги засудженому, т. ін.) [5, с 154], тобто у змісті поняття «катування», що дано в ст. 1 Конвенції, у наявності так звана правова «колізія»(наявність двох або більше норм, що передбачають відповідальність за одне й те ж діяння) [6, с 528-532]. Про катування у виді бездіяльності йдеться і в доктринальних джерелах [1, с 67]. Проте є й інший підхід, зок­рема, у коментарях до КК України до ст. 127 «Катування» зазначається, що з об’єктивної сторони цей злочин характеризується діями [7, с. 278], або «включає суспільно небезпечні протиправні дії» [8, с. 247] та ін. Та­ким чином, видозміни у ст. 127 КК є очевидними;

б) зміст терміну «катування», вжитий у ст. 1 Конвенції, не повною мірою відповідає ознакам складу злочину, передбаченого ст. 127 КК «Ка­тування», а саме: протиправним це суспільно небезпечне діяння визнаєть­ся за чинним законодавством України тільки при наявності спеціальної мети (з метою примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що су­ перечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи відомо­сті чи визнання; або з метою покарати його чи іншу особу за дії, скоєніним або іншою особою, чи у скоєнні яких він або інша особа підозрюєть­ся, а також з метою залякування чи дискримінації його або інших осіб) [9].

У ст. 1 Конвенції ця мета ширша, бо вжите словосполучення «...чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого характеру...», а отже, у вітчизняному кримінальному законодавстві термін «катування» має звужений характер.

За загальним правилом, визначеним в ст. 9 Конституції України та Законі України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори Украї­ни», у такому випадку більшу юридичну силу мають норми міжнародно-правових актів, згоду на які дала Верховна Рада України [10].

Проте відповідно до вимог ч. 4 ст. 3 КК України застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією (застосування щодо суспільних відносин, нерегламентованих у правовому порядку безпосередньо, загальних національних чи міжнародних систем права) [11, с. 105] заборонено. Отже, внесення змін у ст. 127 КК є очевидним та об’єктивно обґрунтованим;

в) хоча Конвенція називається «...проти катувань та інших жорсто­ких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання», йдеться в її змісті лише про катування, а про інші, вжиті у ній терміни, нічого не говориться. А вживання у вітчизняному законодавстві

таких правових категорій, як «тортури» (ч. 1 ст. 1 КВК), «приниження людської гідності»(ч. 3 ст. 50 КК), та ін. не тільки ускладнює проблему, а й знижує роль закону в регулюванні суспільних відносин, пов’язаних із запобіганням катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання.

У такій ситуації вкрай необхідним та ефективним було б засто­сування так званого аутентичного тлумачення норм права, тобто роз’яснення їх змісту суб’єктом, який його видав [12, с. 89–95]. Як за­значено в преамбулі Факультативного протоколу до Конвенції проти катувань та інших нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, ст.ст. 2 та 16 Конвенції зобов’язано кожну державу-учасницю вживати ефективних заходів для недопу­щення актів катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання [13].

Аналіз інших (крім КК) нормативно-правових актів України, які тією чи іншою мірою забезпечують діяльність УВП із запобігання ка­тувань, тортур тощо відносно засуджених, показує, що і в них нема належних механізмів та гарантій щодо вирішення цих завдань. Так, в КВК України нема конкретних норм, які б встановлювали відповіда­льність персоналу органів і УВП за нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження із засудженими. Спроба законодавця відрегулю­вати це питання у Законі України від 23 червня 2005 р. «Про Державну кримінально-виконавчу службу України»[14] теж не зняла повністю існуючу проблему. Зокрема, у ст. 16 «Вимоги до персоналу ДКВС і його відповідальність»зазначено, що жорстокі, нелюдські або такі, що принижують людську гідність, дії є несумісними зі службою і роботою в органах, УВП та CІЗО, вводячи по суті новий термін - «жорстокі дії». А в ч. 2 цієї статті йдеться про юридичну відповідальність персо­налу тільки у випадках жорстокого ставлення до засуджених і осіб, узятих під варту, та за дії, що принижують їхню людську гідність, і нічого за «нелюдські дії», про які зазначено в ч. 1 ст. 16 Закону.

Ще складнішою стає ця ситуація, якщо виходити зі змісту ч. 3 ст. 16 цього ж Закону, в якій зазначено, що у разі вчинення дій, перед­бачених у ч. 2 цієї статті, особа з числа персоналу ДКВС підлягає зві­льненню зі служби (роботи), якщо до нього постановлено обвинуваль­ний вирок суду, який набрав законної сили, або якщо протягом року за такі ж дії до нього вже було застосовано дисциплінарне стягнення.

З цього приводу виникає декілька запитань, що мають суттєве значення для кваліфікації діянь персоналу органів та УВП, а саме: чи вправі притягати до відповідальності тих осіб, які вчинили «нелюдські дії»; за діяння якої форми вини передбачено реагування на дії персо­налу (по ст. 1 Конвенції та ст. 127 КК - тільки за умисні дії); чому не передбачена процедура відсторонення винних у вчиненні зазначених дій осіб від виконання посадових обов’язків на момент проведення службового розслідування чи досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи, яка відома в інших нормативно-правових актах, зокрема у ст. 147 КПК України?

Одну із відповідей на ці та інші питання можна знайти у ст. 2 Конвенції, де зазначено, що кожна держава-учасниця вживає ефективних законодавчих, адміністративних, судових та інших заходів для запобігання актів катувань на будь-якій території під її юрисдикцією. Проте, визначивши у главі 4 КВК види нагляду і контролю та їх суб’єктів за виконанням кримінальних покарань (прокурорський на­гляд, відомчий контроль, контроль у вигляді відвідування УВП відпо­відними посадовими особами держави (ч. 1 ст. 24, Президентом Украї­ни, Прем’єр-міністром України, Уповноваженим Верховної Ради Укра­їни з прав людини), громадський контроль) законодавець не закріпив ні судового, ні іншого контролю силами, засобами і формами ОРД (ст. 104 КВК, Закон України від 18 лютого 1992 р. «Про оперативно-розшукову діяльність» [15]), ні міжнародного контролю, що прямо передбачений Конвенцією та Факультативним протоколом до неї від 18 грудня 2002 р. Так, у ст. 1 Факультативного протоколу до Конвенції зазначено, що «мета цього Протоколу полягає у створенні системи регулярних відвідувань, що здійснюється незалежними міжнародними та національними органами, місць, де знаходяться позбавлені волі осо­би, з метою недопущення катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання».

Дехто з учених, обґрунтовуючи, необхідність кримінально-право­вого захисту режиму відбування покарання в УВП, пропонує при вчинен­ні злісної непокори вимогам адміністрації виправної установи зміст по­няття «адміністрація»обмежити лише тими атестованими працівниками, які відповідно до кримінально-виконавчого законодавства України мають право застосовувати заходи заохочення і стягнення відносно засуджених [16, с. 7–8], що є одним із елементів механізму реалізації вимог Конвенції проти катувань та Факультативного протоколу до неї.

Особливої уваги з цього приводу заслуговує так званий оперативно-розшуковий контроль за діяльністю персоналу органів і установ УВП. Зміст зазначеної проблеми полягає в наступному. У ст. 1 Закону України «Про ОРД» визначено, що завдання ОРД є пошук і фіксація фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, відпо­відальність за які передбачена КК України, а також отримання інфор­мації в інтересах безпеки громадян, суспільства і держави. У ст. 104 КВК одним із основних завдань ОРД також визначено забезпечення безпеки засуджених та виявлення, попередження і розкриття злочинів, вчинених у колоніях, а також порушень встановленого порядку відбу­вання покарання; тобто за формою ст. 1 Закону про ОРД та ст. 104 КВК співпадають. Разом з тим зміст вжитих законодавцем термінів носить обмежувальний (звужений) характер діяльності персоналу УВП, бо стосується лише забезпечення безпеки засуджених, а не запо­бігання катуванню, тортурам тощо.

Як відомо, право засуджених на особисту безпеку зазначено в ст. 10 КВК. На думку науковців, інститут юридичної безпеки включає у себе дві проблеми: по-перше, юридичного захисту життєво важливих інтересів особи від загроз, які виникають у сфері юридичних правовід­носин [17, с 47]. Тому забезпечення особистої безпеки засуджених і відбувається у двох напрямках: перший - закріплення цього права в законодавстві (зокрема, в ст. 10 КВК); другий - визначення порядку його реалізації (ст.ст. 10, 88, 93. ін. КВК) та відповідних правових га­рантій їх застосування (у т.ч. обов’язку персоналу УВП, включаючи й можливості ОРД, забезпечити цю безпеку).

Саме тому одним із завдань ОРД, визначених у ст. 104 КВК, має бути діяльність оперативних апаратів УВП із запобігання катуванню та інших видів нелюдського поводження із засудженими. Але це можливе за умови, що законодавцем буде визначено завдання з виявлення порушень встановленого порядку не тільки відбування, й виконання покарання. Та­кий висновок витікає зі змісту термінів «відбування» та «виконання».

Відбуванням покарання є забезпечений державним примусом правовий стан засудженого, що настає після того, як обвинувальний вирок набрав законної сили, і полягає у підпорядкуванні поведінки засудженого обмеженням прав та свобод, передбачених у КК України відповідними покараннями Виконання покарання полягає у застосу­ванні персоналом органів УВП до засуджених державного примусу, тобто у процедурі обмеження їх прав та свобод, які є змістом покарань, визначених КК України. При цьому об’єктом кримінально-виконавчої діяльності є двоєдиний процес виконання відбування покарання [18, с 6-7]. З цього випливає, що зміни у змісті ОРД в УВП є об’єктивно обумовленими. Як у зв’язку з цим зазначають ряд вчених, грамотне, вміле, засноване на законі застосування оперативними працівниками оперативно-розшукових засобів, гласних і негласних заходів і методів дозволить повніше виявляти, перевіряти й оцінювати факти і осіб, які становлять оперативний інтерес; більш оперативно і цілеспрямовано втручатися у хід подій для того, щоб запобігати злочинам, що готу­ються і вчиняються; по «гарячих слідах» виявляти і затримувати зло­чинців; виявляти і затримувати злочинців; виявляти і зберігати докази, що мають значення для розслідування кримінальної справи» [19, с 4].

З огляду на створення превентивних механізмів із запобігання нелюдського та тому подібного поводження із засудженого ОРД є од­нією з пріоритетних напрямків кримінально-виконавчої діяльності.

Висновки. Для усунення існуючих прогалин у чинному законо­давстві України та підвищення рівня профілактики діяльності УВП із запобігання катувань та іншого нелюдського поводження із засудже­ними слід вжити таких заходів:

Привести у відповідність з вимогами ст. 1 Конвенції проти катувань термінологічний апарат нормативно-правових актів, пов’язаних з діяльністю держави, спрямованої на протидію зазначеним суспільно небезпечним діянням. Зокрема, необхідно внести зміни у ст. КВК, ст. 50 та ст. 127 КК України, в яких викласти положення пра­вових норм у відповідності з назвою Конвенції проти катувань та ін­ших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання. Це обумовлено правовою природою міжна­родно-правових актів, ратифікованих Україною.

На рівні Конституційного Суду України дати офіційне тлума­чення терміну «катування», що використовується в Конвенції проти катувань, та роз’яснити, чи вправі притягати до юридичної відповіда­льності осіб з числа персоналу органів і УВП у випадках навмисної бездіяльності, спрямованої на завдання страждань, болю тощо засу­дженому. Необхідність цього полягає у тому, щоб діяльність право­охоронних органів держави носила законний характер і була об’єк­тивно внормованою та вмотивованою.

У примітці до ст. 1 КВК та ст. 50 КК дати так зване аутентич­не тлумачення тих термінів, що становить зміст катування та іншого нелюдського поводження із засудженими, або доповнити їх відповід­ними частинами, в яких зазначити, що зміст цих термінів визначений у Конвенції проти тортур та інших міжнародно-правових актах з означе­них питань, згоду на які дала Верховна Рада України.

Викласти у новій редакції ст. 16 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», привівши її термінологію до вимог Конвенції проти катувань та КК і КВК Укра­їни та доповнивши її ч. 4 такого змісту: «У разі притягнення поса­дової особи органу чи УВП до відповідальності за вчинення дій, зазначених у частинах 1–3 цієї статті, вона відстороняється від по­сади уповноваженою на це законом особою на час проведення роз­слідування, досудового слідства або до винесення вироку суду, до­поки це рішення не вступить у законну силу».

Главу 4 КВК України доповнити ст. 25-1 «Міжнародний кон­троль за кримінально-виконавчої діяльністю в Україні», виклавши її таким чином: а) контроль за діяльністю органів і установ виконання покарань України може здійснюватися незалежними міжнародними органами на підставі міжнародно-правових актів, згоду на які дала Верховна Рада України;

б) жоден державний орган або посадова особа не може призна­чати, застосовувати, дозволяти або допускати будь-яку санкцію стосо­вно будь-якої особи або міжнародного органу з недопущення його члена до будь-якої інформації, і жодна така особа чи організація не можуть бути будь-яким іншим чином обмежені;

в) міжнародні організації, що здійснюють контроль за діяльніс­тю органів і УВП, зобов’язані подавати відкриту письмову доповідь про результати проведеного моніторингу Уряду України та Уповнова­женому Верховної Ради України з прав людини».

Така вимога і підстави зазначені у ст.ст. 15-16 Факультативного протоколу до Конвенції проти катувань, який ратифікований Україною 21 липня 2006 р.

Ч. 1 ст. 104 КВК «Оперативно-розшукова діяльність в колоніях»доповнити реченням такого змісту: «Крім того, ОРД здійснюється з метою запобігання катуванням та іншим нелюдським поводженням із засудженими». Аналогічні зміни внести у п. 1 Настанови про організа­цію ОРД в органах і установах виконання покарань, затвердженої від­повідним наказом ДДУПВП.

Загальні положення Настанови про організацію ОРД в орга­нах та УВП доповнити реченням такого змісту: «Реалізуючи вимоги ст. 8 Закону України «Про оперативну-розшукову діяльність», операти­вні підрозділи не вправі застосовувати до засудженим заходи, пов’язані з катуваннями та іншими нелюдськими поводженнями і покараннями. Ці ж вимоги стосуються і діяльності, пов’язаної з вербуванням штатних і позаштатних працівників, встановлюючи конфіденційне співробітниц­тво з такими особами лише на засадах добровільності».

–––––––––––

Див.: Предупреждение пыток в Украине: доклады Комитета по пред­упреждению пыток Совета Европы по итогам визитов в Украину делегации Комитета в 1998, 1999 и 2000 гг. и ответы Правительства Украины на эти докла­ды. – [2-е изд., исправ. и допл.] – Донецк: Донецкий Мемориал, 2003. – 252 с.

Кримінальні покарання в Україні. – Донецьк: Донецький Меморіал, 2007. – 36 с.

Закалюк А.П. Курс сучасної української кримінології: теорія і прак­тика: у 3-х кн. / А.П Закалюк. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. – Кн. 1: Теоретичні засади та історія української кримінологічної науки. – 424 с.

Див: Права людини і професійні стандарти для працівників пенітен­ціарної системи в документах міжнародних організацій. – К.: Сфера, 2002. – С. 9–12; 13–23; 45–52.

Коржанський М.Й. Уголовное право Украины. Частина Загальна: курс лекцій / М.Й. Коржанський – К.: Наукова думка; Українська видавнича група, 1996. – 336 с.

Курс уголовного права. Общая часть: учебник для вузов / под. ред. Н.Ф. Кузнецовой, И.М. Тяжковой. – М.: Издательство ЗЕРЦАЛО, 1999. – Т. 1. – 592 с.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – [3-тє вид., переробл. та доповн.] – К.: Атіка, 2005. – 1064 с.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. – [4-те вид., переробл. та доповн.] – К.: А.С.К., 2006. – 848 с.

Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуа­льного кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності: За­кон України від 15 квітня 2008 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2008. – № 24. – Ст. 236.

Про міжнародні договори України: Закон України від 29 червня 2004 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 50. – Ст. 540.

Юридична енциклопедія: в 6 т. / редкол: Ю.С. Шемшученко (гол. редкол.) та ін. – К.: Українська енциклопедія, 1998. – Т. 1: А-Г. – 672 с.

Савченко А.В. Кримінальне законодавство України та федеральне кримінальне законодавство Сполучених Штатів Америки: комплексне порівняль­но-правове дослідження: монографія / А.В. Савченко. – К.: КНГ, 2007. – 596 с.

Факультативний протокол до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання // зб. Поточного законодавства, нормативних актів, арбітражної практики. – 2006. – № 33. – С. 20–25.

Див.: Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 30. – Ст. 409.

Див.: Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 22. – Ст. 303.

Плужнік О.І. Кримінальна відповідальність за порушення режиму відбування покарання у виправних установах та тримання під вартою: авто-реф. дис. на здобуття наук ступеня канд. юрид. наук: спец.12.00.08 «Криміна­льне право та кримінологія, кримінально-виконавче право». – К., 2003. – 19 с.

Кримінально-виконавчий кодекс України: науково-практичний ко­ментар / А. X. Степанюк, І.С. Яковець; за заг. ред А.X. Степанюка. – X.: ТОВ «Одіссей», 2005. – 560 с.

Кримінально-виконавче право України: підручник / за ред. А.X. Степанюка. – X.: Право, 2006. – 256 с.

Некрасов В.А. Оперативне розпізнавання: монографія / В.А. Некрасов, В.Я. Мацюк, Н.Е. Філіпенко, Л.В. Родинюк. – К.: КНТ, 2007. – 216 с.