Головна Наукові статті Кримінальний процес НЕМОЖЛИВІСТЬ ЗАСТОСУВАННЯ АКТА ПОМИЛУВАННЯ ЯК ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЄ ПРОВАДЖЕННЯ У КРИМІНАЛЬНІЙ СПРАВІ

НЕМОЖЛИВІСТЬ ЗАСТОСУВАННЯ АКТА ПОМИЛУВАННЯ ЯК ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЄ ПРОВАДЖЕННЯ У КРИМІНАЛЬНІЙ СПРАВІ

Наукові статті - Кримінальний процес
277

А.Г. Шиян

НЕМОЖЛИВІСТЬ ЗАСТОСУВАННЯ АКТА ПОМИЛУВАННЯ ЯК ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЄ ПРОВАДЖЕННЯ У КРИМІНАЛЬНІЙ СПРАВІ

Обґрунтовується об’єктивна неможливість застосування акта помилування як обставини, що виключає провадження у кри­мінальній справі, в сучасному кримінальному процесі України, дово­диться, що акт помилування може застосовуватися тільки до за­суджених осіб.

Ключові слова: акт помилування, обставина, що виключає провадження, кримінальна відповідальність, відмова в порушенні кри­мінальної справи, закриття кримінальної справи.

Постановка проблеми. Глибинні процеси реформування та удосконалення різних сфер життєдіяльності Україна як держава по­чала здійснювати з перших днів своєї незалежності. На жаль, подіб­них процесів поки що не спостерігається у сфері кримінального су­дочинства. За 18 років незалежного існування держави, на відміну від більшості пострадянських республік, так і не вдалося прийняти новий Кримінально-процесуальний кодекс (КПК), а продовжується «латання» процесуальних прогалин, здійснювється «косметичний ремонт» багатьох заскорузлих, часто суперечливих одна-одній пра­вових норм. Одне з таких суперечливих правових положень (воно і визначає актуальність теми статті) закріплено у ст. 6 КПК України, згідно з п. 4 ч. 1 якої кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю внаслідок акту амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння, а також у зв’язку з помилуванням окремих осіб [1].

Тому важливо визначити можливість застосування акта поми­лування у сучасному кримінальному процесі України як обставини, що виключає провадження у кримінальній справі. Для досягнення необхідно здійснити аналіз поглядів правників стосовно цієї пробле­ми; дослідити відповідні положення Конституції України, нов

ого Кримінального кодексу України (далі – КК), інших нормативно-правових актів держави, а також законодавство деяких зарубіжних держав з цього питання; внести з урахуванням отриманих результатів пропозиції щодо удосконалення чинного кримінально-процесуа­льного законодавства України.

Стан дослідження. Питанням застосування акта помилу­вання як обставини, що виключає провадження у кримінальній справі, у свій час займалися А.Я. Дубинський, О.Р. Михайленко, В.О. Михайлов, М.М. Михеєнко, Д.П. Письменний, П.П. Підюков та інші науковці. Проте більшість цих досліджень проведено ще за радянських часів, за дії іншого законодавства, що регулювало від­мінні від існуючих суспільні відносини. Крім того, питання можли­вості застосування акта помилування у зазначеному сенсі залиша­ється дискусійним тому наразі щодо його вирішення серед науко­вців нема єдиного підходу.

Виклад основних положень. Норма про помилування окре­мих осіб як обставини, що виключає провадження у кримінальній справі, у кримінально-процесуальному законодавстві України існує тривалий час. Вона передбачалася КПК УРСР 1922 [2, с. 71] і 1927 р. [2, с. 73]. Свій теперішній нормативний характер ця обставина зберігає ще з 1960 р. – з моменту прийняття останнього, чинного досі КПК*. Не виключено, що вона може знайти своє відповідне місце у новому КПК України: у деяких його проектах, зокрема, підготовлених робочою групою Кабінету Міністрів України у 1999, 2000, 2001 р., це планувалося.

Аналіз цієї чинної норми кримінально-процесуального права (як і тієї, що включена до проектів КПК) свідчить про те, що вона визначає можливість застосування акта помилування до конкретних осіб на різних етапах кримінального судочинства, в тому числі до порушення кримінальної справи і в процесі її розслідування. Цей висновок знаходить своє певне підтвердження й у тлумаченнях де­яких процесуалістів. Так, М.М. Михеєнко і А.Я. Дубинський під­креслюють, що «у пункті 4 частини 1 статті 6 КПК йдеться про ви­падки помилування окремих осіб ще до того, як була порушена кримінальна справа щодо них, або ж під час провадження у справі. Такі випадки можливі, але на практиці вони не трапляються» [4, с 16]. Фактично таку же позицію відстоював ще В.О. Михайлов, який підкреслював, що акти помилування стосуються, головним чином, вже засуджених осіб, тому як підстави закриття криміналь­ної справи застосовуються рідко [5, с 39]. Більш категоричний у цьому питанні В.О. Колодяжний, який зазначає, що кримінальна справа не може бути порушена, а порушена підлягає закриттю вна­слідок акту амністії, який усуває застосування покарання за вчине­не діяння, а також у зв’язку з помилуванням окремих громадян; од­нак прийняття таких рішень не допускається, якщо винна особа за­перечує проти цього [6, с 107-108].

Ще більш безапеляційною є позиція О.Р. Михайленка, який писав: «Деякі автори пишуть, що помилування взагалі не може бути застосовано в стадії порушення кримінальної справи, що воно не є підставою для відмови в порушенні кримінальної справи. Таке тве­рдження не відповідає закону, який не виключає помилування окремих осіб до розгляду справи в суді і навіть до порушення кри­мінальної справи. Не зовсім правильні твердження авторів про те, що в радянській практиці помилування як припинення криміналь­ного переслідування щодо конкретної особи не зустрічається. На практиці такі випадки трапляються. Наприклад, Президія Верховної Ради СРСР помилувала до розгляду справи в суді двох американсь­ких льотчиків, звільнивши їх від кримінальної відповідальності за шпигунство» [7, с 73].

Висловлені останнім часом відносно цього питання погляди правників також не вирізняються єдністю. Так, В.Т. Маляренко стверджує, що порушена кримінальна справа може бути закрита у зв’язку з помилуванням окремих осіб [8, с. 56–62], а Є.Г. Коваленко – що закон не виключає помилування за вчинення злочину і до пору­шення кримінальної справи [9, с. 56–62]. їх підтримують А.М. Бойко і О.О. Дудоров, які зазначають, що кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю у зв’язку з поми­луванням конкретної особи. Закриття кримінальної справи у зв’язку з помилуванням особи не допускається, якщо обвинувачений проти цього заперечує (у цьому разі провадження у справі продовжується в звичайному порядку) [10, с. 185]. Фактично протилежне ствер­джують автори Науково-практичного коментаря КПК України: «... помилування ..., як правило, здійснюється стосовно осіб, вже засуджених за вчинення злочинів» [11, с. 22]. Протилежна, однак уже останній, позиція демонструється авторами іншого Науково-практичного коментаря КПК. Вони зазначають, що «процедура по­милування в Україні визначена ст. 44 КК і Положенням про поря­док здійснення помилування, затвердженим Указом Президента України від 12 квітня 2000 р. .... Помилування особи до вступу в силу обвинувального вироку цим Положенням не передбачено (п. 4), разом з тим Президент України в силу п. 27 ст. 106 Консти­туції України не позбавлений можливості прийняти рішення про помилування певної особи на стадії порушення кримінальної спра­ви, досудового розслідування, попереднього розгляду справи суд­дею і судового розгляду.... Процесуальним законодавством не вре­гульований порядок закриття кримінальної справи у зв’язку з поми­луванням окремих осіб, однак за аналогією закону повинні застосовуватись загальні положення закриття кримінальної справи у зв’язку з актом амністії» [12, с. 32–34].

На наш погляд, більш глибоке осмислення змісту як п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК, так і інших законодавчих актів української держави дає підстави стверджувати інше. У п. 27 ст. 106 Конституції України визначено, що помилування здійснює Президент України. Це поло­ження має свій розвиток у КК України, ст. 44 якого визначає, що особа, котра вчинила злочин, звільняється від кримінальної відпо­відальності у випадках, передбачених цим кодексом, а також на підставі Закону України про амністію чи акта помилування. Більш конкретними у питаннях застосування акта помилування є ст. 85 і 87 КК. У ст. 85 КК проголошується, що на підставі Закону України про амністію або акта про помилування засуджений може бути по­вністю або частково звільнений від основного і додаткового покарання, а також засудженому може бути замінено покарання або не-відбуту його частину більш м’яким покаранням. У ст. 87 КК визна­чено, що помилування здійснюється Президентом України стосовно індивідуально визначеної особи; актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у ви­ді довічного позбавлення на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п’яти років.

Отже, КК України акт помилування визначає як одну із пра­вових підстав звільнення особи від кримінальної відповідальності. Чи означає це те, що за цією обставиною можна відмовляти в по­рушенні кримінальної справи, закривати кримінальні справи на стадіях досудового розслідування, попереднього розгляду справи суддею (як це фактично випливає зі змісту ст.ст. 6, 213, 248 КПК), а також безпосередньо під час розгляду справи в суді? Актуальним у зв’язку із цим постає питання визначення моменту, настання кримі­нальної відповідальності. Донедавна це питання мало досить-таки проблемний характер і, доки не знайшло свого вирішення Консти­туційним Судом України в жовтні 2002 р., викликало серед правни-ків жваві дискусії Більшість правників, виходячи зі змісту ч. 2 ст. 2 КК України про те, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвину­вальним вироком суду, стверджували, що кримінальна відповідаль­ність настає з моменту набрання обвинувальним вироком суду за­конної сили. Однак такий погляд щодо моменту виникнення кримі­нальної відповідальності не був загальновизнаним у науці кримінального права. Багато юристів вважали, що кримінальна від­повідальність виникає на більш ранніх стадіях - з моменту вчинен­ня злочину, порушення кримінальної справи, затримання або ареш­ту підозрюваного (обвинуваченого) тощо.

Цей багаторічний спір стосовно моменту настання криміналь­ної відповідальності був розв’язаний Конституційним Судом Украї­ни. У своєму рішенні № 9-рп/99 від 27 жовтня 1999 р. у справі за конституційним поданням МВС України щодо офіційного тлумачен­ня положень ч. 3 ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) Конституційний Суд зазначив: «Кримінальна від­повідальність передбачає офіційну оцінку відповідними державними органами поведінки особи як злочинної. Підставою кримінальної відповідальності є наявність у діяннях особи складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Це форма реалізації державою пра­воохоронних норм, яка в кінцевому підсумку, як правило, полягає в застосуванні до особи, що вчинила злочин, конкретних кримінально-правових заходів примусового характеру через обвинувальний вирок суду. Кримінальна відповідальність може мати не лише форму покарання. За вироком суду вона може зводитись тільки до осуду особи, яка вчинила злочин, і звільнення її від покарання (части­на друга статті 50 Кримінального кодексу України). Особу може бути засуджено умовно чи з відстрочкою виконання вироку (статті 45, 46, 46-1 Кримінального кодексу України). Тому сам факт порушення кримінальної справи щодо конкретної особи, затри­мання, взяття під варту, пред’явлення їй обвинувачення не можна визнати як кримінальну відповідальність. Особа не несе криміналь­ної відповідальності до тих пір, поки її не буде визнано судом винною у вчиненні злочину і вирок суду не набере законної сили»

Таким чином, Конституційний Суд України своїм рішенням поставив остаточну крапку над неоднозначним трактуванням часу настання кримінальної відповідальності і чітко визначив, що вона настає тільки з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду. Це рішення суттєво змінює ситуацію із застосуван­ням акта помилування на стадіях порушення кримінальної справи, досудового розслідування, судовому розгляді справи. Ним така мо­жливість виключається. І це є цілком логічним – рішення про засто­сування акта помилування може прийматися тільки щодо особи, справа про яку була розглянута в судовому засіданні, ця особа була визнана винною у вчиненні злочину, вирок щодо неї з таким рішен­ням вступив у законну силу.

Такий висновок повною мірою має своє підтвердження у По­ложенні про здійснення помилування, затвердженому Указом Пре­зидента України від 19 липня 2005 р. № 1118/2005. У п. 1 цього По­ложення визначено порядок здійснення Президентом України по­милування відповідно до п. 27 ч. 1 ст. 106 Конституції України. Згідно зі ст.ст. 2 і 3 цього Положення право клопотати про помилу­вання має особа:

а) засуджена судом України, яка відбуває покарання або відбула основне покарання в Україні;

б) засуджена судом іноземної держави і передана для відбуван­ня покарання в Україну без умови про незастосування помилування;

в) засуджена в Україні і передана для відбування покарання іно­земній державі, якщо ця держава погодилася визнати і виконати при­йняте в Україні рішення про помилування.

У п. 4 цього Положення визначено, що клопотання про поми­лування може бути подано після набрання вироком законної сили [2, с 632-633].

Фактично такого ж змісту норми містилися у Положенні про порядок здійснення помилування, затвердженого Указом Президен­та України від 12 квітня 2000 р. № 588/2000 [2, с 627-630], Поло­женні про порядок здійснення помилування осіб, засуджених суда­ми України, затвердженого Указом Президії Верховної Ради Украї­ни від 31 грудня 1991 р. № 22 [2, с 621-625], Положенні про порядок здійснення помилування громадян, засуджених судами Української РСР, затвердженого Указом Президії Верховної Ради України від 9 липня 1990 р. № 46-12 [2, с 615-620], Інструкції від 19 лютого 1981 р. про порядок подання до Президії Верховної Ради СРСР і Президій Верховних Рад союзних республік матеріалів за клопотаннями про помилування засуджених і виконання актів з пи­тань помилування [2, с 605-614].

Висновки. Отже, по-перше, обставиною, що виключає прова­дження у кримінальній справі, акт помилування бути не може, за цією обставиною не можна ні відмовляти в порушенні кримінальної справи, ні закривати справу в процесі її розслідування чи судового розгляду; по-друге, акт помилування може застосовуватися тільки до засудже­них осіб; по-третє, як обставина, що виключає провадження у кримі­нальній справі, він повинен бути виключений як зі ст. 6 чинного КПК України (подібне вже давно зроблено у низці пострадянських країн*), так і з його можливих проектів.

Акт помилування - не єдина обставина, яка згідно з чинним КПК України виключає провадження у кримінальній справі, бо ст. 6 КПК визначено ще й низку інших. Вивчення можливості їх­нього (і не тільки) застосування як обставин, що виключають про­вадження у кримінальній справі в сучасному кримінальному процесі України, на наш погляд, є перспективним напрямом подаль­ших наукових досліджень.

––––––––––

Кримінально-процесуальний кодекс України. Коментар основних положень / упоряд. В.М. Тертишник. – К., 2006. – 272 с.

Маляренко В.Т. Амністія та помилування в Україні: навч. посібник / В.Т. Маляренко, А.А. Музика. – К., 2007. – 700 с.

Основы законодательства Союза ССР и союзных республик. – М., 1983. – 352 с.

Михеєнко М.М. Науково-практичний коментар Кримінально-проце­суального кодексу України / М.М. Михеєнко, В.П. Шибіко, А.Я. Дубинський. – К., 1997. – 624 с.

Михайлов В.А. Процессуальный порядок прекращения уголовных дел в стадии предварительного расследования: учеб. пособие / В.А. Михайлов. – Волгоград, 1970. – 136 с.

Колодяжный В.А. Возбуждение уголовного дела: проблемы теории и практики: монография / В.А. Колодяжный. – Луганск, 1999. – 148 с.

Михайленко А.Р. Возбуждение уголовного дела в советском уголов­ном процессе / А.Р. Михайленко. – Саратов, 1975. – 150 с.

Маляренко В.Т. Про закриття кримінальної справи (окремі аспекти) / В.Т. Маляренко // Вісник Верховного Суду України. – 2003. – № 3 (37).

Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України: підручник / Є.Г. Ко­валенко, В.Т. Маляренко. – К., 2004. – 712 с.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – [3-тє вид., переробл. та доповн.]. – К., 2005. – 1064 с.

Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / за заг. ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. – К., 2006. – 890 с.

Уголовно-процессуальный кодекс Украины: научно-практический комментарий / под общ. ред. В.Т. Маляренко, Ю.П. Аленина. – Х., 2003. – 960 с.

Конституційне судочинство в Україні: законодавство та практика застосування: навч. посібник. – Харків, 2002. – 832 с.

Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу Российской Федерации / под общ. ред. В.В. Мозякова. – М., 2002. – 864 с.

Уголовно-процессуальный кодекс Республики Беларусь (станом на 04.10.2009 р.). – Мн., 2001. [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.aau.edu.ua/up/docs/kpk_final.html.

Уголовно-процессуальный Кодекс Азербайджанской Республики. – Баку, 2001. – 568 с.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук