Наукові статті Кримінальний процес КЛАСИФІКАЦІЯ НЕПРЯМИХ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИКЛАСИФІКАЦІЯ НЕПРЯМИХ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ
| Наукові статті - Кримінальний процес |
КЛАСИФІКАЦІЯ НЕПРЯМИХ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ
М. Багрій
Досліджено питання, пов’язані з встановленням класифікаційних ознак непрямих доказів, проаналізовано наявні у джерелах погляди з цього приводу, обґрунтовано необхідність класифікації непрямих доказів з метою з’ясування їх змісту при доказуванні у кримінальній справі.
Ключові слова: непрямі докази, види непрямих доказів, класифікація непрямих доказів
Однією із загальноприйнятих традиційних груп класифікації доказів у кримінальному судочинстві є їх поділ на прямі і непрямі (побічні). Необхідність такої класифікації сумнівів не викликає. Непрямі докази також можуть бути класифіковані за специфічними для них ознаками. Така класифікація надає широкі можливості для всебічного аналізу непрямих доказів, визначення їхньої ролі та значення, вибору оптимальних тактичних прийомів та методики їх збирання і перевірки. Як зазначає А.А. Хмиров, зміст класифікації доказів не в тому, щоб виділити серед них „кращі” та „гірші”, а в тому, що вона дає змогу всебічно дослідити особливості формування, способи збирання та методи використання кожної групи доказів [13, с. 100–101].
Протягом тривалого часу дослідники теорії доказів і доказування у кримінальному процесі звертали увагу на проблему класифікації непрямих доказів. Досить часто при класифікації доказів загалом та непрямих доказів зокрема, трапляється термін „уліка”. Оскільки багато вчених-процесуалістів вживали його у значенні непрямих доказів, а отже, і відповідно зачислювали до цієї класифікаційної групи, то вбачається потреба у з’ясуванні змісту цього терміна.
Проаналізувавши наявні в літературі погляди з цього приводу, простежуємо чотири різноманітні підходи до розуміння цього терміна:
Термін „уліка” вживають для позначення тих непрямих доказів, які мають обвинувальний характер, тобто застосовувався у значенні непрямих доказів зокрема, М.М. Гродзинський [2, с. 79].
Під терміном „уліка” розуміють всі обвинувальні докази, незважаючи на те, прямі вони чи ні. В такому розумінні вживали цю конструкцію М.С. Строгович [10, с. 248] та А.І. Трусов [11, с. 68].
4. Під терміном „уліка” трактують проміжний факт, який встановлює наявність події злочину чи винність обвинуваченого. Її прихильником був А.А. Хмиров [13, с. 102].
Незважаючи на різноманітні підходи до розуміння терміна очевидно, що його змістовне навантаження цього терміну має відношення до аналізу задекларованої проблеми класифікації непрямих доказів. А тому звертатимемо увагу на класифікації більшості авторів, які використовували зазначений термін.
Перші спроби класифікувати непрямі докази належать У. Уільзу [12, с. 36–90]. Сам автор, вказуючи на умовність такого поділу, поділяв їх на моральні ознаки та зовнішні факти. При цьому, як перші, так і другі він поділяв на ознаки винуватості та невинуватості. Моральні непрямі докази з погляду автора стосуються не безпосереднього вчинення злочину, а виникнення наміру його вчинити. Він зазначає, що одних цих доказів недостатньо для обґрунтування винуватості підозрюваного. До внутрішніх непрямих доказів У. Уільз зачислює мотиви вчинення злочину, вчинки та заяви, що викривають злочинний намір чи визнання вини, приготування та очікування зручного випадку для вчинення злочину, нещодавнє володіння плодами злочину, підозрілий вигляд, неправдиві показання, приховування, знищення, підробку доказів, посилання на видумані докази, непряме визнання вини. До зовнішніх фактів належать визначення кількості та встановлення тотожності осіб, речей та „почерків” вчинення злочинів. При цьому він зазначає, що непрямі докази настільки різноманітні, що немає жодної можливості підвести їх під будь-які загальні формули та види.
Спробу класифікувати непрямі докази зробив також А. Жиряєв [5, с. 43–44]. Цей автор поділяв непрямі докази на обвинувальні та виправдовувальні, загальні та окремі, розрізняв їх залежно від форм зв’язку із предметом доказування чи за часом виникнення. Так, стосовно найближчих фактів він виокремлював непрямі докази на докази одного об’єктивного складу злочину, одного суб’єктивного складу, разом їх взяті та обставини, які не входять до складу злочину, але утворюють його докази. Найважливішим А.С. Жиряєв вважав поділ непрямих доказів за характером зв’язків на п’ять видів, а саме, коли ці докази є: причиною розслідуваного злочину, його наслідком, умовою, а також коли вони обумовлені його вчиненням [5, с. 45–46, 49– 50]. Звичайно, така класифікація була важливою, оскільки давала змогу глибше досліджувати непрямі докази, виявляла деякі їхні особливості, проте не була позбавлена й недоліків, оскільки не завжди зрозумілим був критерій поділу, а також доцільність виділення певних об’єктів. Деякі вчені пропонували розрізняти непрямі докази залежно від того, чи встановлюють вони наявність події злочину або винність певної особи у його вчиненні [4, с. 255]. Також були спроби класифікувати непрямі докази залежно від роду злочину, який вчинено, на: загальні, що належать до всіх типів злочинів; та спеціальні, що належать до деяких, окремих видів злочинів; на безсумнівні та ймовірні [13, с. 53]. Як видно, у цьому випадку автор намагався класифікувати непрямі докази залежно від методики розслідування окремих видів злочинів.
Вагомий внесок у розвиток теорії непрямих доказів зробив А.А. Хмиров. У своїх працях він неодноразово звертав увагу на проблему класифікації непрямих доказів. Наприклад, він пропонує всі непрямі докази поділити за їх функціональним значенням на дві великі групи: предметні та допоміжні непрямі докази. Предметними є всі непрямі докази, які встановлюють проміжні факти, на основі яких згодом робляться висновки про наявність чи відсутність обставин предмета доказування. При цьому, дана Ця група непрямих доказів поділяється на менші групи, які характеризують: 1) подію злочину; 2) суб’єкта та суб’єктивну сторону злочину; 3) інші обставини злочину.
Перша група обставин встановлює факт наявності протиправного діяння, його об’єкт і об’єктивну сторону. Вона охоплює: поняття конкретного виду злочину; об’єкт злочину і предмет посягання; час, місце і спосіб вчинення злочину; безпосередні наслідки вчинення злочину (наявність, характер та розмір шкоди, спричиненої злочином); похідні наслідки вчинення злочину; відомості про особу потерпілого; спеціальна протиправність діяння; зовнішні обставини необхідної оборони та крайньої необхідності; заподіяння шкоди у разі затримання особи, яка вчинила злочин; фізичний чи психічний примус до вчинення злочину; виконання наказу чи розпорядження; наявність обґрунтованого ризику; обставини, які характеризують стадію вчинення злочину.
До другої групи автор зачислив обставини, які встановлюють: особу, котра вчинила злочин; досягнення цією особою віку, з якого вона може бути притягнута до кримінальної відповідальності; осудність; наявність та форма вини; мотиви та цілі вчинення злочину; обставини співучасті; ознаки спеціального суб’єкта злочину.
Третю групу сформували: обставини, які пом’якшують чи обтяжують покарання; обставини, які сприяли вчиненню злочину.
Допоміжні непрямі докази А. Хмиров поділив на дві групи: орієнтуючі та контрольні [13, с. 105–137]. Звичайно, ця класифікація заслуговує на увагу. Більше того, побудована на зв’язках непрямих доказів з предметом доказування, вона виявляє своє практичне значення, яке полягає в тому, що дана класифікація дає змогу побудувати систему доказів у справі, а це має дуже велике значення при доказуванні за допомогою непрямих доказів.
Деякі вчені взагалі виступали проти класифікації непрямих доказів. Так, зокрема М.М. Гродзинський, заперечуючи можливість такої класифікації зазначав: „Якщо і може йти мова про поділ непрямих доказів на групи, то лише в такому випадку, який визначається самою природою непрямих доказів як фактів, які допускають припущення про їх причинний зв’язок із розслідуваним злочином, а також поділ всіх фактів, які виступають непрямими доказами у справі на ті, які могли обумовити вчинення даного злочину, і ті, які могли виявитися наслідком вчинення цього злочину обвинуваченим” [2, с. 80]. Вчений зазначав, що така класифікація не створена з змісту непрямих доказів, суперечить їхній природі та функціям у кримінальній справі.
Навряд чи можна погодитись із такою позицією. Зазначимо, що класифікація непрямих доказів є важливою і необхідною умовою їхнього дослідження, сприяє найповнішому та всебічному аналізу їх місця та ролі при доказуванні у кримінальній справі. Можливо, автор мав на увазі те, що зазначена класифікація є утопією, зважаючи на невичерпність непрямих доказів, а також їх умовний характер. Звичайно, ці ознаки властиві непрямим доказам, проте це не унеможливлює необхідності класифікації їх на групи з метою найглибшого їх дослідження. Безумовно, ніхто й ніколи не дасть вичерпного переліку непрямих доказів, проте згрупувавши їх за певними критеріями (ознаками), вивчивши особливості кожної з груп, можна встановлювати все нові і нові правила їх використання у кримінальному судочинстві.
Для того, щоб класифікувати непрямі докази, потрібно з метою найглибшого розуміння їх суті та змісту з’ясувати, яким правилам ця класифікація має відповідати. За загальними правилами формальної логіки вона відповідає таким вимогам: – бути вичерпною і виключною. Вичерпна класифікація охоплює всі об’єкти цієї сукупності. Виключність її полягає в тому, що кожний об’єкт має входити лише в одну ланку класифікаційної системи, тобто належати до одного виду, підвиду, групи. Третьою вимогою класифікації є особлива її строгість до операцій поділу об’єктів, яка досягається дотриманням логічних правил, що стосуються цієї операції [7, с. 54–55; 8, с. 184]. Наука кримінального процесу виробила багато критеріїв класифікації доказів. Деякі з них сприймає більшість вчених, інші – підтримують лише деякі представники, проте, безумовно, незважаючи на всі недоліки у виборі класифікаційних ознак, всі напрацювання у цій сфері спрямовані на глибоке з’ясування суті доказів, аналіз кожного з них з метою успішного розслідування. Деякі критерії класифікації доказів використовують і при поділі непрямих доказів. Це, зокрема, поділ непрямих доказів на обвинувальні і виправдовувальні, особисті та речові, первинні та похідні. З приводу окремих критеріїв, зокрема поділу непрямих доказів на речові та особисті, у літературі протягом тривалого часу точились дискусії. Пов’язані вони були з тим, чи можуть бути речові докази як прямі, чи вони існують лише як непрямі докази, а також ставилась під сумнів сама можливість протиставлення особистих та речових доказів. Так, Р.Д. Рахунов свого часу, вважав що речові докази є винятково непрямими доказами [9, с. 217]. А.Я. Вишинський з цього приводу писав: „Речові докази – це предмети, які можуть … слугувати „уліками” вчиненого злочину, „уліками”, які викривають особу, яка вчинила злочин, чи слугують для її виправдання, для встановлення, наприклад, її алібі. Тому речові докази в таких випадках називаються також непрямими доказами чи непрямими „уліками”, речовими „уліками” [1, с. 278–279]. Звичайно, більшість речових доказів виступають як непрямі, проте це не унеможливлює використання їх як прямих доказів у кримінальній справі. Так, зокрема, прямим речовим доказом може слугувати відеозапис, зроблений камерою спостереження супермаркета під час викрадення майна особою, яка не вчиняє жодних дій для приховування цього факту. Цей погляд обстоюють також деякі вчені-процесуалісти [6, с. 47].
Отож, використовуючи напрацювання вчених-процесуалістів та беручи до уваги вказані вище вимоги, можна дати таку класифікацію непрямих доказів:
1. Залежно від елементів предмета доказування, непрямі докази поділяються на ті, які встановлюють:
а) подію злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);
б) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;
в) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують чи обтяжують покарання;
г) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.
У цьому випадку важливо розуміти те, що за допомогою непрямих доказів не безпосередньо визначають вказані елементи предмета доказування, а певні проміжні факти, які дають змогу встановити ці елементи.
2. Залежно від характеру фактів, які встановлюються:
а) непрямі докази, які встановлюють позитивні факти (наявність тієї чи іншої суттєвої для кримінальної справи обставини);
б) непрямі докази, які встановлюють негативні (заперечувальні) факти (відсутність певної обставини, існування якої припускалось). При цьому негативний факт замінюють в ході доказування позитивним фактом. Обвинувачений, стверджуючи, що він не був в момент вчинення злочину на місці його вчинення, доводить тим самим, де він знаходився в цей момент, і це вже носить характер доказування позитивного факту.
3. Залежно від структури доказування проміжного факту:
а) двохступеневі;
б) трьохступеневі;
в) багатоступеневі.
4. Залежно від виду системи непрямі докази поділяють на:
а) послідовні. Сюди входять непрямі докази, які встановлюють ланцюг висновків, що будуються шляхом встановлення одного проміжного факту, згодом іншого, та забезпечують взаємозв’язок проміжного факту із предметом доказування.
б) підкріплювальні. Їх формують докази, що взаємно підкріплюють один одного та утворюють певну сукупність, що забезпечує одержання достовірного висновку.
в) субсидіарні. Йдеться про ті непрямі докази, що посилюють чи послаблюють значення того чи іншого побічного (проміжного) факту за певних умов у конкретній кримінальній справі.
г) виключення несумісних фактів. Сюди належать непрямі докази, які спростовують несумісні, конкурентні версії, унеможливлюючи неправильні висновки при доказуванні у кримінальній справі.
Отож, підсумовуючи вищенаведене, потрібно акцентувати на важливій ролі класифікації непрямих доказів у зв’язку з подальшим дослідженням їх змісту та значення при доказуванні у кримінальній справі. Звичайно, дати вичерпний перелік непрямих доказів неможливо, зважаючи на їхню численність та різноманіття, а також на те, що залежно від конкретної кримінальної справи непрямі докази можуть слугувати як прямі і навпаки. Тим не менше, запропонована класифікація непрямих доказів дає змогу глибше з’ясувати їхню суть, зміст та функції з метою встановлення об’єктивної істини у кримінальній справі та постановлення у ній законного, обґрунтованого і справедливого рішення.
??????????????
Вышинский А. Я. Теория судебных доказательств в советском праве / Вышинский А. Я. – М., 1950.
Гродзинский М. М. Улики в советском уголовном процессе/ Гродзинский М. М. – М., 1944.
Духовский М. В. Русский уголовный процесс / Духовский М. В. – М., 1905.
Евгеньев М. Е. Методика и техника расследования преступлений / Евгеньев М. Е. – К., 1940.
Жиряев А. Теория улик / Жиряев А. – Дерпт.1955.
Лопаткин Д. А. Вещественные доказательства (процессуальные и криминалистические аспекты) : дисс. … канд. юрид. наук / Лопаткин Д. А. – Краснодар, 2003.
Малахов В. П. Основы формальной логики : [учеб. пособ. для юристов] / Малахов В. П. – М. : „Щит – М”, 1998.
Свинцов В. И. Логика / Свинцов В. И. – М., „Наука”, 1986.
Рахунов Р. Д. Вещественные и письменные доказательства в советском уголовном процессе / Рахунов Р. Д. // Учен. зап. ВИЮН. – М., 1959. – Вып. 10.
Строгович М. С. Материальная истина и судебные доказательства в советском уголовном процессе / Строгович М. С. – М., 1955.
Трусов А. И. Основы теории судебных доказательств (краткий очерк) / Трусов А. И. – М., 1960.
Уильз У. Опыт теории косвенных улик, объясненной примерами / Уильз У. – М., 1864.
Хмыров А. А. Косвенные доказательства в уголовных делах / Хмыров А. А. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2005.
Юридические основания достоверности доказательств : [сост. Н. А. Терновский] ; под редакцией и с предисловием В. А. Томсинова. – М. : Зерцало, 2007.
< Попередня Наступна >