О.В. Таращук

ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ НАДАННЯ ПРАВОВОЇ ДОПОМОГИ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Розглянуто організаційні засади надання правової допомоги у кримінальному судочинстві, досліджено інститут адвокатури як ос­новний суб’єкт захисту прав і законних інтересів підозрюваного, об­винуваченого, підсудного.

Ключові слова: правова допомога, захист, адвокат, криміна­льний процес.

Постановка проблеми. Надійний захист прав людини - вищий критерій оцінки діяльності всіх інститутів держави. Ратифікувавши Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод (1950 р.), Україна взяла на себе зобов’язання забезпечити кожному, чиї права порушені, ефективні засоби правового захисту (ст. 13) [1]. Ви­знання й дотримання прав і свобод людини, їх належне забезпечення та надійний захист є визначальним у правовій державі.

Велике значення ці положення мають для такої сфери правового регулювання, як кримінально-процесуальна діяльність, тому що вона поєднана зі втручанням в особисте життя громадян, обмеженням у випадках, передбачених законодавством, їх прав і свобод, застосуван­ням заходів процесуального примусу. Реалізація в кримінально-процесуальному законодавстві принципів правової держави є органіч­ною передумовою забезпечення прав і законних інтересів громадян, залучених до сфери кримінального судочинства.

Кримінальний процес у всі часи і у всіх народів вважався баро­метром громадянського та соціального стану суспільства та держави.

Соціальні коливання та зміни неодмінно позначалися на кримінальному процесі загалом, на його основних інститутах, особливо на інституті захисту. За правовим становищем захисника та дієвістю захисту можна судити про рівень демократичності суспільства, ступінь гарантованості захисту прав, свобод та законних інтересів його громадян.

Стан дослідження. Юридична допомога – перспективний і актуальний напрямок у правоохоронній діяльності. Крім того, право на правову допомогу – це важливий конституційний принцип, закріплений у Конституції України. Відповідно до ст. 59 кожен має право на правову допомогу, водночас є вільними у виборі захисника своїх прав. Правова допомога надається безоплатно у випадках, передбачених законом.

Але слід відзначити, що на сьогодні цей напрям не достатньо досліджений. Однією з причин є те, що до недавна основними формами організації правової допомоги були адвокатура, нотаріат і правові (чи юрисконсультські) служби, що створювалися на підприємствах, в організаціях і громадських об’єднаннях для надання допомоги відповідно цим же підприємствам, організаціям чи об’єднанням.

Сьогодні існують інші форми надання правової допомоги. У рішенні Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000 у справі за конституційним зверненням громадянина Г.І. Солдатова щодо офіційного тлумачення положень ст. 59 Конституції України, ст. 44 Кримінально-процесуального кодексу України, ст.ст. 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника) сказано, що держава в особі відповідних органів визначає певне коло суб’єктів надання правової допомоги та їх повноваження. Аналіз чинного законодавства України з цього питання дає підстави визначити, зокрема, такі види суб’єктів надання правової допомоги: державні органи, до компетенції яких входять надання правової допомоги (Міністерство юстиції України, Міністерство праці та соціальної політики, нотаріат, тощо); адвокатура України як спеціально уповноважений суб’єкт недержавний професійний правозахисний інститут, однією з функцій якого є захист особи від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (ч. 2 ст. 59 Конституції України); суб’єкти підприємницької діяльності, які надають правову допомогу клієнтам у порядку, визначеному законодавством; об’єднання громадян для здійснення і захисту своїх прав і свобод (ч. 1 ст. 36 Конституції України).

Також у рішенні зазначено, що положення ч. 1 ст. 59 Конституції України про те, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, в аспекті конституційного звернення громадянина Г.І. Солдатова треба розуміти як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення, а також особи, яка притяга­ється до адміністративної відповідальності, з метою отримання право­вої допомоги вибрати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги осо­бисто чи за дорученням юридичної особи [2, с 41-45].

То ж досліджуючи організаційні форми надання правової допо­моги у кримінальному судочинстві, ми поставили мету - визначити коло суб’єктів, які мають право брати участь у кримінальному процесі як захисника.

Виклад основних положень. Отже, конституційне регулювання інституту правової допомоги передбачає можливість її надання різними суб’єктами, і їх коло в системі чинного правового регулювання досить широке, включає в себе юристів («фахівців у галузі права»), державні ор­гани, громадські, у тому числі правозахисні об’єднання. Для кожного із цих суб’єктів надання правової допомоги є не основним, а додатковим завданням. Натомість для адвокатури надання правової допомоги є осно­вною установчою функцією, що має традиційний характер. Тому вважає­мо, що основним інститутом надання правової допомоги є адвокатура.

В окремих міжнародних правових актах право на юридичну до­помогу пов’язують саме з діяльністю адвоката. У Резолюції Комітету Міністрів Ради Європи (78)8 «Про юридичну допомогу і консультації» від 2 березня 1978 р., в частині I «Юридична допомога» говориться, що право кожного на необхідну юридичну допомогу у судовому про­цесі визначається, що юридична допомога завжди здійснюється осо­бою, яка має право практикувати як адвокат у відповідності з юридич­ними нормами держави [4, с 3].

Ч. 1 ст. 44 Кримінально-процесуального кодексу України пе­редбачає, що захисником є особа, яка в порядку, встановленому зако­ном, уповноважена здійснювати захист прав і законних інтересів підо­зрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого та надавати їм необхідну юридичну допомогу при провадженні у кримі­нальній справі. Як захисники допускаються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні, та інші фахі­вці у галузі права, які за законом мають право на надання правової до­помоги особисто чи за дорученням юридичної особи. У випадках і в порядку, передбачених Кримінально-процесуальним кодексом, як за­хисники допускаються близькі родичі обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, його опікуни або піклувальники.

Повноваження захисника на участь у справі стверджується: 1) адвоката – ордером відповідного адвокатського об’єднання; 2) адвоката, який не є членом адвокатського об’єднання, – угодою, інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи або дорученням юридичної особи, – угодою або дорученням юридичної особи; 3) близьких родичів, опікунів або піклувальників – заявою обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого про їх допуск до участі в справі як захисників [4].

Ця ж стаття КПК України передбачає, що захисник допускається до участі в справі на будь-якій стадії процесу. Близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники як захисники допускаються до участі в справі з моменту пред’явлення обвинувачення для ознайомлення з матеріалами досудового слідства. У випадках, коли відповідно до вимог кодексу участь захисника є обов’язковою, близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники як захисники можуть брати участь у справі лише одночасно із захисником – адвокатом чи іншим фахівцем у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Про допуск захисника до участі в справі, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд – ухвалу [4].

Отже, як захисники допускаються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні, та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Отже, маємо зіткнення позицій двох найвищих судових інстанцій – Конституційного Суду України та Пленуму Верховного Суду України, тому допуск фахівців у галузі права призупинено до вирішення цього питання в законі.

З прийняттям Конституційним Судом України згаданого рішення у справі за конституційними зверненнями громадянина Г.І. Солдатова серед фахівців виникла дискусія щодо юридичної обґрунтованості цього рішення. Розтлумачивши положення ст. 59 Конституції України як право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи і визнавши неконституційними положення чинної на той час ч. 1 ст. 44 КПК України, Конституційний Суд України знехтував переважною більшістю загальновизнаних засад, якими керуються захисники у кримінальних справах. Так, перестає бути необхідним перевірка професійних знань захисників, фактично, втрачають свою силу Правила адвокатської етики, непо­трібне дисциплінарне провадження відносно захисників, які належним чином не виконують своїх обов’язків.

Треба забути і про адвокатську таємницю, яка визначається ли­ше Законом «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р. [4]. Конституцій­ний Суд у своєму рішенні зазначив, що Конвенція про захист прав лю­дини і основних свобод … передбачає право кожного обвинуваченого захищати себе особисто або використовувати правову допомогу захис­ника, вибраного ним на власний розсуд [2, с 43]. Проте в цьому випа­дку йдеться про право обвинуваченому самому вибирати захисника, а не про право кожного бути захисником. Ці положення потрібно чітко розмежувати. Коло осіб, з яких може бути вибраний захисник, обме­жене, що визнає саме Конституційний Суд, вживаючи поняття «фахі­вець у галузі права», що «за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи». Такі обме­ження повинні встановлюватися Конституцією України або законами. Конституція ж чітко не обмежує коло осіб, які мають право бути захи­сниками, але вказує, що для здійснення цієї функції в Україні діє адво­катура. Закон (а саме ст. 44 КПК України і ст. 268 КпАП України) такі обмеження встановлював, вказуючи, що захисниками можуть бути адвокати (а в кримінальному процесі - також близькі родичі, опікуни чи піклувальники). Якщо йти за логікою Конституційного Суду, то кожен може сам обирати захисника своїх прав, а захисником може бу­ти не адвокат і навіть не «фахівець у галузі права», адже про це ст. 59 Конституції України мовчить, а взагалі будь-яка особа, яка, на думку обвинуваченого, на потрібному рівні забезпечить його захист.

Теза Конституційного Суду про можливість захисту особою -«фахівцем у галузі права, який має право на надання юридичної допо­моги за дорученням юридичної особи» - не узгоджуються ні з «Основ­ними положення про роль адвокатів» [6, с 254-259], ні з Резолюцією Комітету Міністрів Ради Європи від 2 березня 1978 р. № (78) 8 «Про юридичну допомогу і консультації» [3,с. 3]. За ретельнішого перекладу з англійської міжнародних документів, на які посилався Конституцій­ний Суд, теза «… наведені міжнародно-правові акти передбачають право кожного обвинуваченого захищати себе особисто або через ві­льно вибраного ним на власний розсуд захисника з-поміж юристів» мала б звучати як «… захисника з-поміж адвокатів». Крім того, якщо надати право на здійснення захисту зазначеним «фахівцям», в Україні не дотримуватимуться п. 20 «Основного положення про роль адвокатів»: «Адвокат повинні користуватися цивільно-правовим і кримінальним імунітетом щодо відповідних заяв, зроблених сумлінно у вигляді письмових подань в суд або усних виступів у суді, або під час виконання ними своїх професійних обов’язків у суді, трибуналі чи іншому юридичному або адміністративному органі». В Україні такий імунітет передбачений лише для адвокатів згідно зі ст. 10 Закону «Про адвокатуру». Однак він не поширюється на решту осіб, які можуть здійснювати захист відповідно до рішення Конституційного Суду України. Теза Конституційного Суду про монополізм адвокатів у здійсненні захисту у кримінальних справах вважається дивною, адже нікому не спадає на думку звинувачувати, наприклад, прокуратуру у монополізмі підтримання звинувачення.

При вирішенні питання про наявність у фахівців у галузі права повноважень на здійснення захисту в кримінальній справі належить також з’ясовувати, яким саме законом їм надано право брати участь у кримінальному судочинстві як захисникам. Було визнано правильною практику тих судів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення захисту в кримінальних справах.

Таким чином, чи може бути отримання вищої юридичної освіти тим самим достатнім критерієм, що дає можливість особі здійснювати захист? Н.А. Подольний відповідає, що для того, щоб надавати кваліфіковану правову допомогу, не достатньо мати диплом про закінчення навчального закладу за спеціальністю «правознавство». Цей диплом може свідчити про те, що його власник є фахівцем, спеціалістом у га-лузі права, але не підтверджує те, що він може надавати кваліфіковану юридичну допомогу [7, с. 37].

А якщо додати до вищої освіти досвід роботи за спеціальністю чи вчений ступінь кандидата чи доктора юридичних наук? Чи будуть у цьому випадку сумніви відносно можливості особи щодо надання нею кваліфікованої юридичної допомоги? Запитання залишається відкритим.

Вважаємо, що у вирішенні питання про коло осіб, які мають право брати участь у кримінальному процесі як захисники, вбачається протиріччя між двома конституційними принципами: гарантією на отримання правової допомоги і права обвинуваченого (підозрюваного) на вільний вибір захисника своїх прав, де право обвинуваченого (підозрюваного) обтяжується вимогами кваліфікованої юридичної допомоги. В. Волков і А. Подольний вважають, що допуск для здійснення захисту всіх осіб, котрих обирає сам обвинувачений (підозрюваний, під­судний), які не є компетентними у цих питаннях, може бути не допо­могою для обвинуваченого (підозрюваного, підсудного), а, навпаки, зашкодити його захисту. Ці науковці підкреслюють, що законодавча практика усіх цивілізованих країн світу визначає право на захист не тільки як можливість обвинуваченого здійснювати захист власними силами, а як і можливість залучення до здійснення цієї діяльності ін­шої особи, яка завдяки своїй кваліфікації може грамотно і ефективно здійснювати захист [8, с 38].

Слід відзначити, що покарання, передбачене за порушення норм адвокатської етики, стало абсурдним, адже на захисників, які не є адвокатами, правила професійної етики не поширюються. Ніяку відповідальність за порушення своїх обов’язків захисники не несуть. Не варто заперечувати право особи на вільний вибір захисника. За­хищати підсудного можуть не лише його родичі (за чинним КПК України), а й інші особи за бажанням підсудного (як, наприклад, у Франції), але такий захисник має брати участь у кримінальній справі лише разом із професійним захисником - адвокатом, бо лише він відповідає всім світовим критеріям, визначеним для захисника у кримінальних справах.

Висновки. Проаналізувавши основні організаційні засади на­дання правової допомоги у кримінальному судочинстві, визначивши коло суб’єктів, що мають право брати участь у кримінальному процесі як захисники, вважаємо доцільним висловити такі застереження.

По-перше, у новий Законі «Про адвокатуру» слід передбачити, положення, за яким усі, хто має намір займатися правовою допомогою, пройшли через відповідний допуск, одержали адвокатські свідоцтва і, таким чином, потрапили під юрисдикцію адвокатських організацій, які здійснюватимуть нагляд за якістю роботи свої колег.

По-друге, безумовно, не кожна особа володіє необхідними якос­тями для того, щоб належним чином здійснювати захист прав і закон­них інтересів людини, особливо у сфері кримінального судочинства, але до поки не знайдено хоча б відносно об’єктивних критеріїв оцінки її якостей як потенційного захисника - єдиним формальним критерієм для здійснення захисту прав і законних інтересів довірителя, підзахис­ного залишається процедура набуття статусу адвоката, що передбачає проходження кваліфікаційного іспиту, в рамках якого і проводиться оцінка професійних якостей.

По-третє, гарантом того, що надання юридичної допомоги буде кваліфікованим, є сама адвокатура; інших механізмів, що забезпечують кваліфіковану юридичну допомогу у кримінальному процесі України, поки не створено.

–––––––––––

1. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. // Юридичний вісник України. – 2005. – № 48(544). – 3–9 грудня.

2. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) від 30.01.2003 р. № 3-рп/2003 // Адвокат. – 2003. – № 1. – С. 41–45.

3. Резолюция (78) 8 «О юридической помощи и консультациях», при-нята Комитетом Министров Совета Европы 2 марта 1978 года // Российская юстиция. – 1997. – № 6.

4. Кримінально-процесуальний кодекс України: науково-практичний коментар / за заг. ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. – 3-є вид., перероб. та доп. – К.: Юрисконсульт, КНТ, 2006. – 890 с.

5. Див.: Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 9. – Ст. 62.

6. Основні положення про роль адвокатів. Прийняті VIII Конгрессом ООН по запобіганню злочинам 1 серпня 1990 р. // Варфоломеєва Т.В., Гонча-ренко С.В. Науково-практичний коментар до Закону України «Про адвокату-ру». Законодавство про адвокатуру та адвокатську діяльність: коментар / Академія адвокатури України. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 254–259.

7. Подольный Н.А. Право на квалифицированную юридическую по-мощь в уголовном судопроизводстве / Н.А. Подольный // Адвокатская практи-ка. – 2005. – № 4. – С. 36–38.

8. Волков В. Как гарантировать квалифицированную юридическую помощь / В. Волков, А. Подольный // Российская юстиция. – 2000. – № 9. – С. 38–40.