220

---

В.М. Василаш

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ВРАХУВАННЯ СУДОМ ЗАГАЛЬНИХ ЗАСАД ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ

Аналізуються законодавчі недоліки чинного кримінального закону, що викликають труднощі врахування судом загальних засад призначення покарання, та пропонуються шляхи їх усунення.

Ключові слова: кримінальне право України, покарання, призначення покарання, загальні засади призначення покарання.

Постановка проблеми. Покарання як захід примусу, що застосовується від імені держави, покликане забезпечити захист прав і законних інтересів особи, суспільства, держави від злочинних посягань. Від того, наскільки законним, справедливим і обґрунтованим буде призначене покарання особі, яка вчинила злочин, залежить досягнення мети покарання та положень ч. 2 ст. 65 КК, в котрій зазначається, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Важливою законодавчою гарантією забезпечення на практиці цього законодавчого положення є закріплення в ч. 1 ст. 65 КК загальних засад призначення покарання, через які саме і реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання.

Із змісту ч.1 ст.65 КК випливає, що законодавець встановлює чітко визначені вимоги (правила), якими повинен керуватися суд, призначаючи покарання у кожній конкретній справі. Відповідно до цих вимог, покарання повинно призначатися з урахуванням меж, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; положень Загальної частини КК; ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання. Призначаючи покарання винній особі, суд, як бачимо, повинен ураховувати всі зазначені у ч. 1 ст. 65 КК загальні засади призначе

ння покарання та мотивувати у вироку обрання ним конкретної міри покарання. Саме на це і звертає увагу судів Пленум Верховного Суду України у абз. 1 п. 2 своєї постанови «Про практику призначення судами кримінального покарання» ? 7 від 24 жовтня 2003 р. зі змінами від 10 грудня 2004 р. [1, c.73].

Однак, аналіз судової практики показує, що суди, призначаючи покарання, не завжди дотримуються вимог загальних засад призначення покарання. Обираючи вид та розмір покарання винній особі, у своїх вироках вони часто формально вказують на врахування ними ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання, не розкривають та не деталізують їх зміст. Здебільшого зазначене є однією із причин призначення судом надто м’якого або надто суворого покарання. Так, за статистичними даними Верховного Суду України, у 2006 р. змінено вироки щодо майже 11,1 тис. осіб, або 6,2% від кількості осіб, щодо яких постановлено вироки. З пом’якшенням міри покарання в апеляційному порядку у 2006 р. змінено вироки щодо 2,4 тис. осіб, або 56,1% від усіх змінених. Найчастіше підставою для постановлення апеляційною інстанцією нового вироку була необхідність застосування суворішого покарання. З такої підстави апеляційні суди постановили нові вироки щодо 430 осіб, або 73,5% від кількості осіб, щодо яких постановлені нові вироки [2, с. 35–36].

Тому навряд чи можна вважати основною причиною проблеми неврахування судом загальних засад призначення покарання лише недоліки судової практики. Аналіз санкцій статей Особливої частини КК та окремих положень чинного кримінального закону показав, що законодавчі недоліки конструювання санкцій окремих статей Особливої частини КК також є однією із причин неможливості врахування судом деяких загальних засад призначення покарання. Тому з’ясування суті таких законодавчих недоліків та пропозиції з їх усунення мають важливе значення для удосконалення практики застосування судами положень ч. 1 ст. 65 КК.

Стан дослідження. Незважаючи на значну кількість публікацій, при­свячених загальним засадам призначення покарання радянського періоду, та монографічних досліджень даної проблеми вітчизняних та зарубіжних вчених, питання з’ясування законодавчих недоліків чинного кримінального закону є актуальним і має важливе не тільки теоретичне, але й практичне значення.

Виклад основних положень. Серед переліку загальних засад призначення покарання, закріплених у ч. 1 ст. 65 КК, правило, за яким суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, законодавець закріпив першим і цим самим вказав на його особливу важливість, адже вимога кримінального закону призначати покарання у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, є гарантією дотримання судами принципу законності при призначенні покарання винній особі. У санкції статті кримінального закону дається оцінка суспільної небезпеки злочину. Загальному типовому злочину, що визначається у диспозиції статті кримінального закону, як зазначав А.Н. Трайнін, відповідає загальне типове покарання, що вказується у санкції статті [3, c. 313]. Тому у межах цього типового покарання за прямої вказівки на це положення п. 1 ч. 1 ст. 65 КК суд, керуючись принципом індивідуалізації покарання, зобов’язаний призначити конкретне покарання.

Водночас аналіз санкцій статей Особливої частини КК показав, що через наявність законодавчих упущень конструювання санкцій окремих статей суд не завжди може виконати такі вимоги. Так, санкції ч. 1 ст. 259 та ч. 1 ст. 296 КК передбачають покарання у виді штрафу від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арешту на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до п’яти років. За вчинення цих злочинів неповнолітнім (від 14 до 16 років), який не має самостійного доходу, власних коштів чи майна, суд не може призначити покарання у межах санкцій цих статей. Адже, відповідно до ч. 1 ст. 99 КК, штраф застосовується лише до неповнолітніх, які мають самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Арешт, як зазначається у ст. 101 КК, застосовується до неповнолітнього, який досяг 16 років, а обмеження волі, відповідно до переліку покарань, закріплених у ст. 98 КК, до таких осіб не застосовується. У зв’язку із зазначеним виникає питання, яке рішення може прийняти суд у цьому випадку.

У п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх» № 5 від 16 квітня 2004 р. зазначено: «Якщо санкцією закону, за яким засуджується неповнолітній, передбачено лише такі види покарань, які з огляду на вік підсудного чи його стан не можуть до нього застосовуватися, суд звільняє його від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру або, відповідно до ст. 7 КПК, закриває справу і звільняє його від кримінальної відповідальності, або постановляє вирок і звільняє засудженого від покарання [1, c. 308]. Подібне пропонується і в абз. 7 п. 8 постанови «Про практику призначення судами кримінального покарання» Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24 жовтня 2003 р. [1, c. 77].

Такі рекомендації Пленуму Верховного Суду України підтримані судовою практикою. Прикладом їх реалізації є ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 19 жовтня 2006 р. з приводу касаційного подання заступника прокурора Кіровоградської області на вирок Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 21 березня 2006 р., яким Р. засуджено за ч. 1 ст. 296 КК на два роки обмеження волі і на підставі ст. 75 КК звільнено від відбування покарання з випробуванням та іспитовим строком один рік. У касаційному поданні, посилаючись на неправильне застосування кримінального закону у частині призначення Р. покарання, а саме, що обмеження волі не може бути застосоване до неповнолітніх осіб, яким на момент винесення вироку був засуджений, заступник прокурора просить скасувати вирок суду і скерувати кримінальну справу на новий судовий розгляд. Колегія суддів, розглянувши в судовому засіданні кримінальну справу за цим касаційним поданням, своєю ухвалою задовольнила його частково, змінила вирок районного суду, звільнивши засудженого від покарання.

У своїй ухвалі колегія суддів відзначила, що, обираючи покарання Р. у виді обмеження волі, суд не взяв до уваги, що він на момент постановлення вироку був неповнолітнім, чим порушив вимоги ч. 3 ст. 61 КК, згідно з якими обмеження волі до таких осіб не може бути застосоване. Водночас для скасування вироку зі скеруванням справи на новий судовий розгляд підстав нема, оскільки під час повторного розгляду справи суд першої інстанції не може призначити Р. інше покарання з передбачених санкцією названої норми.

Інші міри покарання, передбачені цим законом, – штраф та арешт – не можуть бути застосовані, оскільки вироком суду щодо Р. застосовано ст. 75 КК, згідно з якою звільнення особи від відбування покарання з випробуванням можливе у разі призначення їй покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі та позбавлення волі на строк не більше п’яти років. Оскільки у касаційному поданні не ставиться питання про необґрунтоване застосування ст.75 КК України через невідповідність ступеню тяжкості злочину та особі засудженого, то касаційний суд позбавлений можливості скасувати вирок з цих підстав для призначення Р. іншого покарання, передбаченого санкцією ч. 1 ст. 296 КК України, але без застосування ст.75 КК України. Таким чином, виходячи із роз’яснень, що є у п. 8 згаданої постанови Пленуму Верховного Суду України, з урахуванням того, що Р. не може бути призначено жодне з покарань, передбачених санкцією закону, за яким він засуджений, його необхідно звільнити від призначеного покарання [4].

Погодитися із таким рішенням колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України та даними рекомендаціями Пленуму Верховного Суду України важко з огляду на наступне.

По-перше, закриття справи у зазначеному випадку на підставі ст. 7 КПК й звільнення особи від кримінальної відповідальності, як запро­поновано у постанові Пленуму Верховного Суду України, є незаконним, оскільки нема підстав для такого звільнення. У ч. 1 ст. 7 КПК зазначається, що суд вправі звільнити підсудного від кримінальної відповідальності, коли буде визнано, що на час розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене особою діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною. Але ж чи можна погодитися з тим, що суд не повинен призначити покарання неповнолітньому через відсутність у санкції статті виду покарання, який може бути йому призначений, як наявність такої обстановки?

По-друге, відповідно до ч. 1 ст. 97 КК, підставою звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру є можливість виправлення неповнолітнього без застосування покарання, а не відсутність можливості призначити йому покарання. Крім того, у ряді випадків виправлення неповнолітнього з урахуванням усіх обставин справи може бути неможливим без призначення покарання. Як бути суду в цьому випадку?

По-третє, у п. 18 та п. 8 згаданих постанов Пленуму Верховного Суду України зазначено, що суд може постановити у розглядуваній ситуації обвинувальний вирок і звільнити засудженого від покарання. Однак, для звільнення особи від кримінального покарання повинні бути підстави, передбачені КК, яких у розлянутих випадках нема. Крім того, щоб звільнити особу від покарання, спочатку необхідно його призначити, вказавши на це у резолютивній частині обвинувального вироку, а саме цього суд зробити не може.

По-іншому пропонують вирішити проблему В.І. Тютюгін та О.В. Євдокимова. Так, В.І. Тютюгін пропонує доповнити ст. 103 КК новим положенням, відповідного до якого надати право суду призначати неповнолітньому покарання більш м’яке, ніж передбачено санкцією, у випадку, якщо закріплені у санкції види покарання не можуть бути призначені неповнолітньому чи може бути призначений лише один, найбільш суворий вид покарання з числа тих декількох, які альтернативно передбачені нею [5, c. 47–50]. На думку О.В. Євдокимової, КК України необхідно доповнити ст. 69-1, в якій передбачити право суду призначати у таких випадках інший, більш м’який вид основного покарання, не передбачений у санкції статті за цей злочин [6, c. 15].

Однак, пропозиції цих науковців доповнити КК новими статтями, відповідно до положень яких надати право суду у зазначеному випадку призначити неповнолітньому інший більш м’який вид основного покарання, ніж передбачено санкцією статті Особливої частини, викликають певні зауваження. Перш за все, положення запропонованих статей будуть суперечити загальним засадам призначення покарання, а саме п. 1 ч. 1 ст. 65 КК, відповідно до якого суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. По-друге, для призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, повинні бути законні підстави, передбачені ч. 1 ст. 69 КК, а саме: наявність декількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, та урахування особи винного. Чи можна визнати законною підставою для призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, цей законодавчий недолік, що має місце у чинному КК? Без внесення відповідних змін до ч. 1 ст. 65 та ч. 1 ст. 69 КК використання зазначеної пропозиції, як видається, неможливе. Мабуть, доцільніше було б переглянути сам підхід до побудови санкцій статей Особливої частини КК, тобто передбачити у санкціях статей Особливої частини такі види покарань, які можуть застосовуватися до будь-яких суб’єктів злочину. Однак, до тих пір, поки у кримінальному законі буде здійснено такий підхід конструювання санкцій статей Особливої частини КК, у санкціях ч.1 ст.259 та ч.1 ст.296 КК пропонуємо змінити розмір штрафу, зменшивши його верхню межу до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, без зазначення його нижньої межі, та передбачити покарання у виді штрафу до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арешту на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до п’яти років.

Проблема врахування судом аналізованої загальної засади призна­чення покарання в окремих випадках виникає і у зв’язку з необхідністю призначення винній особі такого додаткового покарання, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Так, від­повідно до ч. 1, 2 ст. 55 КК, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне, так і додаткове покарання за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою або у зв’язку із заняттям певною діяльністю, особи засудженого та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Такий вид покарання належить до так званих спеціальних покарань і може призначатися судом лише за злочини, які вчиняються у зв’язку із займаною посадою чи у зв’язку із заняттям певною діяльністю, тобто за наявності спеціального суб’єкта. Водночас аналіз статей Особливої частини КК показує, що ряд статей вказаної частини, санкції яких передбачають такий вид покарання, не передбачають зазначених умов його призначення. Так, діяння, передбачені ч. 1, 2 ст. 157, ч. 1, 4, 5, 6 ст. 158, ч. 2 ст. 208, ч. 2 ст. 256, ч. 1, 2, 3 ст. 224, ч. 3 ст. 300 КК, вчиняються загальним суб’єктом злочину. Незважаючи на це, законодавець у санкціях зазначених статей передбачив позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як обов’язкове додаткове покарання. Цілком зрозуміло, що, призначаючи покарання винній особі за вчинення нею злочину, передбаченого цими статтями, суд, керуючись положенням п. 1 ч. 1 ст. 65 КК, зобов’язаний призначити таке покарання. Однак призначення цього покарання за злочини, вчинені загальними суб’єктами, суперечить положенням ч. 2 ст. 55 КК. Беручи до уваги, що норми Загальної частини завжди мають пріоритет щодо санкцій статей Особливої частини КК, оскільки вони сконструйовані на їх підставі, відображають приписи цих норм, тому повинні відповідати їм, суд не може призначити особі, яка вчинила ці злочини, таке покарання. З метою дотримання судом вимог аналізованої загальної засади призна­чення покарання у санкціях зазначених статей Особливої частини необхідно сформулювати додаткове покарання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове факультативне покарання.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.65 КК, суд, призначаючи покарання винній особі, повинен урахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину. Визначаючи вимоги даної загальної засади призначення покарання, законодавець, як бачимо, на відміну від ст. 39 КК 1960 р., в котрій зазначалося, що суд, призначаючи покарання, враховує характер і ступінь суспільної небез­печності вчиненого злочину, вказує замість характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину на необхідність врахування судом ступеня тяжкості вчиненого злочину. Вказавши у п. 3 ч. 1 ст. 65 КК на врахування ступеня тяжкості вчиненого злочину, законодавець разом з тим не зазначив, що слід розуміти під цим поняттям, та не зазначив, що необхідно брати до уваги для його визначення.

Нема чіткого визначення цього поняття і в кримінально-правовій літературі, адже поряд з ним використовують такі поняття, як ступінь тяжкості злочину, ступінь суспільної небезпечності злочину, характер суспільної небезпеки злочину, тяжкість злочину. Наявність у кримінально-правовому обігу такої кількості різних понять, безумовно, не сприяє правильному розумінню змісту цієї загальної засади призначення покарання, призводить до того, що здебільшого урахування її судом здійснюється формально, без належної конкретизації та аргументації. Як показує аналіз судової практики, суди у вироках, як правило, обмежуються вказівкою на те, що у справі враховано ступінь тяжкості вчиненого злочину без конкретизації тих обставин, які і визначають його. Крім того, незважаючи на те, що у п. 3 ч. 1 ст. 65 КК законодавець чітко наголосив, що суд під час призначення покарання повинен урахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди, обираючи міру покарання підсудному, у вироках дуже часто вказують на врахування ними характеру та ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину. Наприклад, обираючи підсудному К. міру покарання, місцевий суд Шевченківського району м. Львова у вироку від 11 квітня 2003 р., яким К. визнаний винним у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 141 КК 1960 р., ч. 2 ст. 186 КК 2001 р., зазначив, що суд враховує характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого ним злочину, особу підсудного, неодноразово судимого, його посередню характеристику, його роль у вчиненні злочинів, обставину, що обтяжує покарання – стан алкогольного сп’яніння, а обставин, що пом’якшують покарання, не вбачає, тому вважає, що міру покарання слід обрати у межах санкції статей, за якими кваліфіковано злочин, у виді позбавлення волі [7]. Те, що суд, обираючи міру покарання підсудному, враховує характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, зазначається і у вироках судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Львівської області від 14 березня 2003 р., від 20 червня 2003 р., від 29 квітня 2004 р., від 17 червня 2004 р. [8]. Отже, значна частина суддів між поняттями «ступінь тяжкості вчиненого злочину» та «характер і ступінь суспільної небезпечності» не бачить різниці, а навпаки, ототожнює їх. Тому з’ясування цих понять має важливе не тільки теоретичне, а й практичне значення.

На думку багатьох учених-криміналістів, характер суспільної небезпеки злочину – це якісна характеристика суспільної небезпеки злочину, за якою однорідні злочини об’єднуються в групи (види) та відрізняються від злочинів іншого виду. До речі, М.І. Бажанов відзначав, що характер суспільної небезпеки – це ознака, яка характеризує всі злочини визначеної групи або визначеного виду [9, c. 33].

Характер суспільної небезпеки – це якісна своєрідність діяння, яка, як зазначає М.А. Скрябін, визначається шляхом встановлення об’єкта злочину [10, c. 54]. Такої ж позиції дотримуються і українські вчені, вва­жаючи, що характер суспільної небезпеки визначається суспільною цінністю об’єкта злочину (родового і безпосереднього), на який посягає злочинець [11, c. 726].

Дещо інша точка зору у Н.Ф. Кузнєцової, яка зазначає, що характер суспільної небезпеки залежить від об’єкта посягання, форми вини, змісту мотивів і мети злочину, способу посягання, суб’єкта злочину [12, c. 68–73].

Певною особливістю вирізняється позиція, висловлена російськими науковцями ще у 70-х рр. минулого століття. На їх думку, характер суспільної небезпеки злочину визначається об’єктом посягання, характером і розміром спричинення шкоди, виною суб’єкта і його особистою суспільною небезпекою [13, c. 170].

Зважаючи на те, що характер суспільної небезпеки злочину дійсно визначається, насамперед, значенням та важливістю тих суспільних відносин, які взяті під охорону кримінального закону, тобто є об’єктом злочину, навряд чи можна недооцінювати й інші фактори, до яких слід віднести спосіб посягання, характер і розмір злочинних наслідків. Ступінь суспільної небезпеки злочину – це кількісна характеристика суспільної небезпеки злочинів одного і того ж характеру. На відміну від характеру суспільної небезпеки злочину, що є об’єктивною характеристикою цього виду злочину, ступінь суспільної небезпеки – це ознака, що характеризує конкретне злочинне діяння, визначає тяжкість вчиненого злочину. На тому, що саме ступінь суспільної небезпеки визначає тяжкість конкретного злочину, наголошував і М.І. Бажанов [9, c. 33].

Слід відзначити, що у кримінально-правовій літературі ряд учених-криміналістів розрізняє індивідуальний та типовий ступінь суспільної небезпеки злочину. Як зазначає Т.А. Леснієвські-Костарєва, типовий ступінь суспільної небезпеки різниться від індивідуального тим, що він характеризує ступінь небезпеки у межах визначеної міри, внаслідок чого вона може бути типізована, регламентована в законі. Типовий ступінь характерний для визначення групи діянь та осіб, які їх вчиняють [14, c. 93].

У кримінальному законі, як вважає автор, неможливо відобразити індивідуальні риси вчиненого і небезпеку конкретної особи. Типовий ступінь суспільної небезпеки більш абстрактний, ніж індивідуальний. Його не слід змішувати з характером суспільної небезпеки. Типовий ступінь характеризує істотні кількісні розходження у межах визначеної якості, але якість залишається незмінною. На відміну від типового ступеня суспільної небезпеки, індивідуальний ступінь характеризує незначні зміни в ступені суспільної небезпеки порівняно з типізованим ступенем або ті значні зміни, що не є звичними для цієї категорії справ і внаслідок цього не можуть бути типізовані в законі [14, c. 47].

Типовий ступінь суспільної небезпеки злочину визначається як критерій диференціації складів злочинів на злочини з основним складом, з пом’якшуючими та з обтяжуючими обставинами. Індивідуальний ступінь суспільної небезпеки розуміється як характеристика вчиненого злочину, що визначається особливостями цього злочину і обставинами його вчинення [12, c. 71–73].

На думку А.П. Козлова, типовим ступенем суспільної небезпеки необхідно визнати оцінку типових ознак виду злочину, виражених у типовому виді і типовому розмірі покарання, визначених законодавцем у санкції. Індивідуальний ступінь суспільної небезпеки виникає тоді, коли типові елементи виду злочину починають «обростати» своїми індивіду­альними властивостями або індивідуальними елементами. Всі ці індивіду­альні особливості разом утворюють індивідуальний ступінь суспільної небезпеки; причому одні з них збільшують індивідуальну суспільну небезпеку (обставини, що обтяжують покарання), інші – зменшують її (обставини, що пом’якшують покарання) [15, c. 730].

У кримінально-правовій літературі для позначення ступеня тяжкості злочину, що взятий за основу поділу злочинів на окремі категорії (ст.12 КК), використовується поняття «типовий ступінь тяжкості злочину» [16, c. 311–312; 13, c. 108]. Оскільки цей ступінь тяжкості злочину відображено у санкції відповідної статті кримінального закону, тобто враховано законодавцем при визначенні виду і розміру (строку) покарання за вчинення злочинів цього виду, то він не може бути врахований при призначенні покарання за вчинений особою злочин [17, c. 314].

Однак у п. 3 ч. 1 ст. 65 законодавець використовує поняття «ступінь тяжкості вчиненого злочину», тобто вчиненого певною особою конк­ретного злочину. У зв’язку з цим в юридичній літературі разом з «типовим ступенем тяжкості злочину» виділяють поняття «індивідуальний ступінь тяжкості вчиненого злочину», яке за своїм змістом відповідає поняттю «індивідуальний ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину».

Типовий ступінь тяжкості злочину визначається ознаками від­повідного складу злочину, що є єдиним для всіх злочинів цього виду, і за його допомогою здійснюється кваліфікація злочину. Однак у вчиненому особою злочині вказані ознаки мають конкретні специфічні властивості і вказують на індивідуальні особливості вчиненого злочину. Всі ці інди­відуальні особливості, як відзначалося, утворюють індивідуальний ступінь тяжкості вчиненого злочину. Саме тому у п.3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. зазначається, що визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні виходити з класифікації злочинів (ст.12 КК), а також із особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, ролі кожного із співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо) [1, c. 74].

Отже, ступінь тяжкості вчиненого злочину – це індивідуальна характеристика суспільної небезпеки вчиненого особою злочину, яка визначається особливостями конкретного злочину і обставинами його вчинення, а саме: характером діяння, тяжкістю наслідків, що настали (характер і розмір заподіяної шкоди чи завданих збитків), формою і видом вини, мотивом, метою вчинення злочину, кількістю епізодів злочинної діяльності, роллю кожного із співучасників вчинення злочину, часом, місцем, способом, знаряддями, засобами та обстановкою вчинення злочину. Тому ототожнювати ступінь тяжкості вчиненого злочину з характером і ступенем суспільної небезпечності вчиненого злочину теоретично й практично неправильно.

Аналізуючи правильність розуміння змісту цієї загальної засади призначення покарання, не можна оминути питання доцільності заміни законодавцем у п. 3 ч. 1 ст. 65 КК поняття «характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину», яке було закріплене в ст. 39 КК 1960 р., на «ступінь тяжкості вчиненого злочину». Як видається, відмовившись від цього поняття, яке достатньо було розробленим у теорії кримінального права та зрозумілим для практичних працівників і використовувалося у судовій практиці не один десяток років, законодавець не полегшив, а, навпаки, ускладнив встановлення цієї загальної засади призначення покарання. Свідченням цього є наведені приклади з судової практики та складність теоретичних обґрунтувань нових понять, використаних законодавцем. Тому, на нашу думку, у п. 3 ч. 1 ст. 65 КК поняття «ступінь тяжкості вчиненого злочину» необхідно замінити на «ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину» та викласти його у такій редакції: «вра­ховуючи ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання».

Висновки. З метою забезпечення суворого дотримання судом загаль­них засад призначення покарання, по-перше, необхідно усунути наявні у чинному кримінальному законі законодавчі недоліки, які унеможливлюють їх врахування судом, по-друге, п. 3 ч. 1 ст. 65 КК викласти у наведеній вище редакції, по-третє, призначаючи винній особі покарання, суд повинен в описовій частині вироку зазначати обставини, що визначають ступінь суспільної небезпеки конкретного злочину. Тільки тоді можна стверджувати, що суд дійсно врахував ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, а не обмежився формальним посиланням на цю загальну засаду призначення покарання.

–––––––––

Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах: 1973–2006 рр. Вид. 3-є. – Х.: Одіссей, 2007. – 552 с.

Див.: Вісник Верховного Суду України. – 2007. – ? 6 (86).

Трайнин А.Н. Общее учение о составе преступления. – М., 1957.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верхов­ного Суду України від 19 жовтня 2006 р. // Вісник Верховного Суду України. – 2006. – ? 10.

Тютюгин В.И. Некоторuе вопросu реализации норм об особенностях уголовной ответственности и наказания несовершеннолетних // Вопросы борьбы с преступностью: Сб. науч. тр. – М., 2004. –Вuп. 8.

Євдокимова О.В. Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 2007. – 20 с.

Архів місцевого суду Шевченківського району м. Львова. – Кримінальна справа № 1-103/03.

Архів апеляційного суду Львівської області. – Кримінальні справи №1-9/03; № 1-14/03; № 1-9/04; №1-10/04.

Бажанов М.И. Назначение наказания по советскому уголовному праву. – К., 1980. – 216 с.

Скрябин М.А. Общие начала назначения наказания и их применение к несовершеннолетним. – Казань, 1988. – 128 с.

Юридична енциклопедія: У 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова) та ін. – К.: Українська енциклопедія, 2003. – Т. 5. – 765 с.

Кузнецова Н.Ф. Преступления и преступность. – М.: Изд-во МГУ, 1969. – 211 с.

Курс советского уголовного права. – М.: Наука, 1970. – Т. 1. – 311 с.

Лесниевски-Костарева Т.А. Дифференциация уголовной ответствен­ности. Теория и законодательная практика. – М.: НОРМА, 1998. – 296 с.

Козлов А.П. Понятие преступления по советскому уголовному праву. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 819 с.

Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / Відп. ред. Ю.А. Кондратьєв. – К.: Правові джерела, 2002. – 432 с.

Трайнин А.Н. Состав преступления по советскому уголовному праву. – М., 1954. – 387 с.

 

< Попередня   Наступна >