216

---

Б.Л. Ващук

ПОНЯТТЯ ПОТЕРПІЛОГО ТА ПІДСТАВИ ЙОГО ВИЗНАННЯ ЗА ПРОЕКТОМ КПК УКРАЇНИ

Зроблено спробу комплексного аналізу питань, пов’язаних із формулюванням поняття потерпілого у проекті КПК України, а також підстав його визнання; на основі розгляду чинного кримінально-процесуального закону з цих питань, осмислення позицій науковців, власного бачення автор звертає увагу на позитивні новели,виявляє недоліки відповідних норм його проекту, пропонує шляхи їх усунення.

Ключові слова: відшкодування, потерпілий, правовий статус, цивільний позов, шкода.

Постановка проблеми. Одним із можливих способів захисту прав потерпілих від злочину у рамках кримінального провадження Кримінально-процесуальний кодекс України передбачає цивільний позов. Незважаючи на окремі недоліки правового регулювання цього інституту, зокрема процесуального статусу цивільного позивача та відповідача, на сьогодні він у кримінальному судочинстві залишається одним із найпоширеніших механізмів захисту порушених злочином прав фізичних та юридичних осіб.

Тому й не випадково, що як у період існування командно-адміністративної системи, так і на сучасному етапі розвитку українського суспільства, формування його правової системи, цей інститут став предметом пильної уваги науковців.

Стан дослідження. Окремі аспекти цивільного позову та від­шкодування (компенсації) шкоди за його допомогою розглядалися у працях С.О. Алєксандрова, С.О. Альпєрта, М.І. Гошовського, Ю.О. Гурджі, П.П. Гурєєва, О.В. Крикунова, О.П. Кучинської, А.Г. Мазалова, В.Т. Нора, Л.І. Шаповалової, К.С. Юдельсона та ін. Незважаючи на численні теоретичні напрацювання у цьому питанні, сьогодні, у період розробки проекту КПК, окремі з аспектів потребують переосмислення та адекватного аналізу.

="text-align: justify;">Оскільки Україна впритул наблизилася до прийняття нового кримінально-процесуального закону, відбуваються жваві обго­ворення різноманітних його проектів, необхідно звернути увагу на окремі положення правового регулювання інституту потер­пілого та проблеми, пов’язані із реалізацією його норм, запро­понованих у проекті КПК, співставити їх з чинним регулю­ванням цього кола питань, а також з відповідною теоретичною базою, на цій основі визначити доцільність запровадження окремих новел проекту та перспективу їх дієвості. Вирішення окреслених питань і стало метою цієї розвідки.

Виклад основних положень. Проект Кримінально-процесуаль­ного кодексу не передбачає інституту цивільного позову, принаймні у теперішньому розумінні. Проте у ньому визначено такого учасника процесу, як потерпілий, а також можливість відшкодування (компенсації) йому заподіяної злочином шкоди при постановленні обвинувального вироку. Тож спробуємо проаналізувати новели такого регулювання, акцентуючи при цьому на позитивних моментах та вказати на його недо­ліки (що ймовірно таки є).

У загальному ведучи мову про правове регулювання потерпілого та його процесуального статусу, запропоноване проектом КПК, відзначимо, що його автори у цьому питанні спиралися на існуючі наукові позиції, багато з яких намагалися запровадити у життя. Водночас деякі з них є доволі суперечливими та дискусійними у науці, а на практиці й поготів, здатні спричинити якщо не безмірне свавілля, то щонайменше велику плута­нину та зловживання. При законодавчому конструюванні правових норм слід враховувати теоретичні напрацювання, а не сліпо слідувати новим теоретичним тенденціям, відкидаючи категорично чинне правове регулювання. Робити це слід максимально виважено та коректно, спи­раючись на тривалий практичний досвід відповідного правозастосування в Україні. Не варто також забувати й про нашу модель кримінального процесу, в рамках якої повинен знайти дієву реалізацію той чи інший правовий інститут.

Перш за все звернемося до визначення поняття потерпілого, запропонованого розробниками проекту КПК.

Відповідно до його ч. 1, 2 ст. 45 „потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична або юридична особа. Права і обов’язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення”. На противагу цитованому чинний кримінально-процесуальний закон у ч. 1 ст. 49 передбачає можливість визнання потерпілим лише фізичної особи. Юридична особа, якій заподіяно шкоди злочином, у кримінальному провадженні має право пред’явити лише цивільний позов про її відшкодування, що аж ніяк не рівнозначно визнанню потерпілим з наданням відповідного правового статусу. Права потерпілого є значно ширші від прав цивільного позивача, які стосуються лише питань, пов’язаних з пред’явленим цивільним позовом. Тож проголошуючи рівність усіх форм власності, виходить, що на сьогодні у кримінальному процесі в разі заподіяння злочином шкоди, більш захищеною є особа фізична, ніж юридична, оскільки пред’явивши цивільний позов, вона користується подвійним правовим статусом потерпілого і цивільного позивача, а юридична за аналогічних умов лише правовим статусом цивільного позивача, обсяг прав якого є значно вужчим від прав потерпілого. До того ж, виходячи з аналізу норм Особливої частини КК, в окремих складах злочинів потерпілим може виступати тільки людина, в інших же випадках жертвою злочинних посягань можуть бути також державні та громадські установи, організації, підприємства [1, с 9, 117].

Науковці неодноразово звертали увагу на зазначені моменти та необхідність визнання потерпілим поряд з фізичною, також юридичної особи. Така позиція повністю відповідає сьогоднішнім економічним та соціально-правовим умовам розвитку суспільства, цілком узгоджується із завданнями кримінального судочинства, одним з яких проголошено охорону прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть в ньому участь (ст. 1 КПК). Тому, звичайно, наведену позицію розроб­ників проекту КПК варто визнати позитивним, прогресивним кроком, порівняно із врегулюванням цього питання у чинному КПК.

Не позбавлена дефініція поняття потерпілого, запропонованого в аналізованому проекті окремих недоліків. Очевидно, його розробники при конструюванні цієї норми керувалися так званим «найменшим злом» та обійшли увагою вирішення низки важливих теоретичних проблем, які стосуються формулювання поняття, підстав визнання потерпілим, його правового статусу, місця у кримінальному процесі, що протягом багатьох років є предметом гарячих наукових дискусій. Водночас, їх виважене врахування є цілком доречним у законодавстві, зокрема при розробці нових нормативно-правових актів.

Відсутність у визначенні поняття потерпілого вказівки на те, що ним може бути визнана фізична чи юридична особа лише за умови заподіяння їй шкоди, навряд чи можна визнати вдалим. Автори проекту не вказують на цю важливу ознаку потерпілого при визначенні його поняття. Відтак, із пропонованою конструкцією, яка претендує на статус нормативного акта, не можна погодитися з таких підстав. Передусім її сприйняття неминуче призведе до втрати самої сутності потерпілого як учасника процесу, якому обов’язково повинно бути заподіяно шкоди кримінальним деліктом, а тому й розмиванні його ролі та призначення у ньому. Виходячи з позиції розробників проекту, потерпілим можна визнати будь-яку особу, яка, наприклад, стала лише свідком вчинення злочину, повідомила право­охоронним органам про наявність вчиненого чи підготовлюваного зло­чину тощо. Вказівку у ч. 2 ст. 45 проекту КПК на те, що права і обов’язки потерпілого виникають у особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення, у розглядуваному контексті не можна визнати достатньою. У цій нормі закладена позиція стосовно визначення моменту, з якого особу слід визнавати потерпілим, тут аж ніяк не йдеться про шкоду, як обов’язкову та необхідну умову для визнання потерпілим. Відтак, сприйняття аналізованого положення розробників проекту неминуче призведе не тільки до жвавих наукових дискусій, але (що більш небезпечно) до плутанини у слідчо-судовій практиці через можли­вість надання невиправдано широкого угляду в сфері тлумачення під­стави для визнання потерпілим. Існування такої норми надто розширить коло осіб, яких можна буде визнавати потерпілими, через що надмірно збільшаться зловживання як з боку правоохоронних органів, так і зі сторони цих так званих „потерпілих”. Посягання (готування, замах, закінчений злочин) на відповідне благо потерпілого само по собі ще не означає наявність у нього права на відповідне відшкодування (компенсацію).

Принагідно зазначимо, що серед правників тепер дискутується положення стосовно можливості визнання потерпілим не лише у випадку заподіяння особі реальної шкоди, а й при створенні лише небезпеки її заподіяння. Так, окремі науковці відстоюють позицію, що при вчиненні готування чи замаху на злочин, навіть у тому випадку, коли особі шкода не заподіяна, а створено тільки загрозу заподіяння моральної, фізичної або майнової шкоди, виникають підстави для визнання її потерпілим [2, с. 168; 3, с 91; 1, с. 10; 4, с. 33; 5, с. 153-154; 6, с. 165], а відтак - і право на її відшкодування чи компенсацію.

З таким підходом навряд чи можна погодитися. Не кожним злочин­ним діянням, навіть у випадку вчинення готування до злочину чи замаху на нього, особі дійсно заподіюється шкода. Загальновизнаною є позиція: необхідною умовою відшкодування шкоди є те, що вона повинна бути наявною, дійсною і реальною на момент розгляду справи. У випадку ж застосування аналізованого підходу виходить, що особі шкоди може бути взагалі не завдано, але відшкодувати її все ж повинен обвинувачений чи інша особа, яка несе за неї майнову відповідальність, оскільки надання особі правового статусу потерпілого автоматично надає їй і право вимагати відшкодування. Але тут постає питання: а що ж відшкодовувати, коли шкода не заподіяна? Така ситуація є щонайменше не логічною. По-перше, її створення фактично здатне привести до збагачення „потерпілого” за рахунок „відшкодування” йому обвинуваченим незаподіяної, віртуальної шкоди. По-друге, виникає запитання: у якому розмірі відшкодовувати (компенсовувати) таку шкоду, які застосовувати критерії обчислення величини так званої гаданої шкоди? Та як, зрештою, доказати розмір лише можливої, але насправді не реально заподіяної шкоди? Науковці, які відстоюють думку про можливість визнання потерпілим у випадку створення лише загрози заподіяння шкоди без її реального спричинення, як відповідний аргумент наводять приклади, що в основному зводяться до наступного. Особа вчинила готування до злочину чи замах на нього. Потерпілий про це дізнався, що викликало у нього певні хвилювання, переживання, порушення сну, депресію тощо. Проте не можна погоди­тися з відсутністю реальної шкоди у такій ситуації. У цьому випадку реальним є заподіяння моральної шкоди, а відповідно цілком достатня підстава для визнання особи потерпілою від таких дій правопорушника. Виходячи з цих міркувань, можливість визнання особи потерпілим доречно пов’язати винятково з реальним заподіянням їй шкоди. Ця позиція також узгоджується і з міжнародно-правовими документами стосовно формулювання поняття жертви злочину. Поняття «потер­пілий», яке вживає КПК є аналогічним поняттю „жертва”, яким оперують міжнародні договори. Так, відповідно до Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою від 29 листопада 1985 р., під терміном „жертви” слід розуміти осіб, яким індивідуально або колективно була заподіяна шкода, у тому числі тілесні ушкодження чи моральна шкода, емоційні страждання, матеріальна шкода або суттєве ущемлення їх основних прав у результаті дії чи бездіяльності, яка пору­шує чинні національні кримінальні закони [7]. З наведеного видно, що навіть міжнародно-правові документи підставу для визнання потер­пілим називають необхідність реального заподіяння шкоди, а не лише можливість її настання. Відтак, таку суттєву ознаку потерпілого, як заподіяння йому злочином шкоди не доречно обходити у визначенні його поняття.

Крім того, у постанові про визнання потерпілим особі, яка її виносить, слід обов’язково вказати підстави для визнання постраждалої особи таким учасником процесу, тобто фактичні обставини, які свідчать про заподіяння особі шкоди (майнової, фізичної, моральної) діянням, з приводу якого ведеться кримінальне переслідування у даній справі. Розробникам проекту у дефініції поняття потерпілого варто вказати не лише на шкоду, як підставу для його визнання, а й на її конкретні види – майнову, фізичну, моральну. Саме ці три види шкоди повинні мати правове значення в аналізованій ситуації. Крім них, розглядаються ще й інші види – політична, культурна, психічна тощо. Відповідно до чинного КПК, заподіяння такої шкоди не є підставою для визнання потерпілим, відтак – вона не підлягає відшкодуванню у кримінальному провадженні. Водночас, заподіяння таких видів шкоди все ж може слугувати підставою для визнання особи відповідним учасником процесу, але винятково за умови, що вона лежатиме в межах фізичної, моральної чи майнової. Як приклад можна навести позицію О.А. Лєві, на думку якого, заподіяння шкоди немайнового характеру не завжди рівнозначне заподіянню моральної шкоди. Тому науковець виділяє так звану психічну шкоду, яка, на його думку, полягає у виникненні в потерпілого душевних переживань і страждань, відчуття страху та невпевненості. Але заподіяння такої психічної шкоди може стати причиною значних витрат на лікування від психічного розладу. Тому психічна шкода може мати або моральний, або майновий характер, відтак законодавець при формулюванні поняття потерпілого цей вид шкоди не називає [1, с. 122–123].

У ст. 107 проекту КПК (її назва – „Поняття шкоди, завданої кримінальним правопорушенням”) визначено, що „майнова або моральна шкода, завдана кримінальним правопорушенням внаслідок посягання на життя, здоров’я, честь, гідність, репутацію, майно фізичної особи чи репутацію або майно юридичної особи, а також завдана незаконним притягненням особи до кримінальної відповідальності підлягає відшкодуванню в порядку, визначеному цим кодексом”. Як уже зазначалося, у дефініції поняття потерпілого не йдеться ні про заподіяння шкоди як підставу для його визнання, ні про її види, у тому числі й про фізичну шкоду. Цитована стаття також не називає фізичну шкоду як таку, що підлягає відшкодуванню у кримінальному судочинстві. Фактично, вона залишається поза увагою. Виходячи з тлумачення та співставлення цих двох статей проекту, ніби випливає, що у випадку заподіяння особі фізич­ної шкоди, підстав для визнання її потерпілим взагалі немає. Відповідно, немає й права на відшкодування.

Проте насправді це не так. Очевидно, при формулюванні такої норми проекту його автори керувалися положенням про те, що фізична шкода як така прямо відшкодована бути не може, а має грошовий еквівалент і підлягає відшкодуванню або як майнові витрати на відновлення здоров’я внаслідок посягання на його тілесну недоторканність (витрати на ліку­вання, протезування, сторонній догляд тощо), або ж як моральна шкода (результат душевних переживань потерпілого), що підлягає відшкоду­ванню у матеріальній (майном або грошима) чи іншій немайновій формі відповідно до норми Цивільного кодексу України (ч. 3 ст. 23).

Насправді ж відсутність згадки про фізичну шкоду як підставу для визнання потерпілим і як таку, що підлягає відшкодуванню, навряд чи виправдано. Заподіяння фізичної шкоди є неодмінною підставою визнання потерпілим. Для того, щоб обчислити грошовий еквівалент фізичної шкоди, що потім буде відшкодовуватися, перш за все, необхідно встановити сам факт її наявності, ступінь важкості тощо. І лише потім можна буде констатувати, що внаслідок її заподіяння особа зазнала або майнових витрат, або ж моральної шкоди внаслідок посягання на її фізичну недоторканність, які й будуть підлягати відшкодуванню (компенсації). До того ж необхідним є встановлення прямого причин­ного зв’язку між заподіянням фізичної шкоди і понесеними майно­вими витратами потерпілого (або ж тими, які будуть зроблені ним у майбутньому). Вони повинні бути прямим наслідком спричинення фізичної шкоди. Тобто здійснення відповідних майнових витрат потерпілим повинно бути необхідним для відновлення чи поліпшення його фізичного стану, порушеного злочинним посяганням обвинува­ченого. А їх розмір повинен бути адекватним, співрозмірним ступеню важкості фізичної шкоди.

Формулювання підстав для визнання потерпілим у чинному КПК є також небездоганним з огляду на такі обставини. Його ч. 1 ст. 49 визначає, що потерпілим є особа, якій злочином заподіяно шкоду (моральну, майнову, фізичну). То ж буквальне її тлумачення фактично робить неможливим визнання особи потерпілим у разі спричинення їй шкоди суспільно небезпечним діянням неосудного; по-друге, вчинення злочину відносно потерпілого і всі його наслідки констатуються лише в обвинувальному вироку суду [5, с. 150–151], то ж з буквального розуміння відповідної норми виходить, що до моменту, поки такий вирок не вступить у законну силу підстав для визнання особи потерпілим немає. Такі законодавчі положення потребують внесення відповідних змін, відтак – уточнення потребують й окремі конструкції проекту КПК у цій сфері.

Зважаючи на вищевикладене і не претендуючи на абсолютизацію думки, пропонуємо поняття потерпілого, у тому числі і на законо­давчому рівні, визначити так: „потерпілим є фізична особа, якій заподіяно моральну, фізичну, майнову шкоду діянням, з приводу якого здійснюється провадження у даній справі; а також юридична особа, майну та/або діловій репутації якої таким діянням заподіяно шкоду”.

Позитивним моментом проекту КПК слід визнати позицію стосовно надання особі правового статусу потерпілого з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення (ч. 2 ст. 45 проекту КПК). Така позиція означає одночасний початок кримінального провадження і визнання особи потерпілою. Відсутність у чинному КПК чіткої вказівки на момент, з якого особу слід визнавати потерпілою, в окремих випадках спричиняє затягування у наданні їй цього правового статусу. Правоохоронні органи нерідко визнають особу потерпілим лише при закінченні досудового розслідування, через що вона не може користуватися правовим статусом потерпілого для відстоювання своїх законних інтересів з моменту, коли стало відомо, що їй дійсно заподіяно шкоду кримінальним деліктом. У цьому контексті варто згадати, що чинний закон передбачає існування правових ситуацій, коли одночасно здійснюється визнання особи потерпілою та порушення кримінальної. Ця норма розрахована на дуже незначну категорію справ приватного і приватно-публічного обвинувачення і радше є винятком із загального порядку [5, с. 156].

Не можна визнати вдалою позицію ч. 3 ст. 45 проекту КПК, яка визнання особи потерпілою у випадку, коли вона не є заявником стосовно вчинення щодо себе злочину, ставить у залежність від подання нею заяви про визнання її таким учасником процесу, або ж за відсутності такої заяви вимагає її письмової згоди на надання їй цього правового статусу. Особа, якій злочином заподіяно шкоду, повинна визнаватися потер­пілою у випадку існування на те достатніх підстав незалежно від її згоди чи бажання, а вже самі відшкодування (компенсація) повинні залежати від її волі. Така позиція обумовлена тим, що держава в особі уповно­важених нею органів, визнаючи особу, якій заподіяно шкоду, потер­пілою, у такий спосіб захищає її права, порушені злочином, певною мірою „реабілітує” себе перед особою за невиконане завдання щодо запобігання вчинення злочинів.

Висновок. Отже, формулювання поняття потерпілого, підстав його визнання, яке міститься у чинному КПК, а також запропоноване авто­рами його проекту, потребує адекватного коригування. Належне його формулювання вимагає виваженого врахування міжнародно-правового досвіду з цих питань, наукових позицій, порад практичних працівників, а також необхідності моделювання дієвості та ефективності пропонованих норм для правозастосування.

––––––––––

Леви А.А. Потерпевший в уголовном процессе: [конспект лекций] / А.А. Леви. – М.: РУДН, 2007. – С. 9, 117.

Божuев В.П. К вопросу о понятии потерпевшего в советском уголовном процессе / В.П. Божuев // Ученые записки; Всесоюзнuй институт юридических наук. – Вuп. 15. – М., 1962. – С. 168.

Yрделевский А.М. Компенсация морального вреда: анализ законода­тельства и судебной практики / А.М. Yрделевский. – 3-е изд., испр. и доп. – М.: Волтерс Клувер, 2004. – С. 91.

Ратинов А. Участие потерпевшего в предварительном следствии / А. Ратинов // Социалистическая законность. – 1959. – ? 4. – С. 33.

Слінько С.В. Проблеми правового статусу суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності: монографія / С.В. Слінько. – Х.: Нац. ун-тет внутр. справ, 2003. – С. 153–154.

Шадрин В.С. Обеспечение прав личности при расследовании преступлений / В.С. Шадрин. – М.: Юрлитинформ, 2000. – С. 165.

Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою від 29.11.1985 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.rada.gov.ua.

 

< Попередня   Наступна >