Наукові статті Кримінальний процес ПРАВОМІРНІСТЬ ПРЕД’ЯВЛЕННЯ РЕГРЕСНИХ, ЗУСТРІЧНИХ ПОЗОВІВ ТА ПОЗОВІВ ПРО ВИЗНАННЯ У КРИМІНАЛЬНІЙ СПРАВІПРАВОМІРНІСТЬ ПРЕД’ЯВЛЕННЯ РЕГРЕСНИХ, ЗУСТРІЧНИХ ПОЗОВІВ ТА ПОЗОВІВ ПРО ВИЗНАННЯ У КРИМІНАЛЬНІЙ СПРАВІ
| Наукові статті - Кримінальний процес |
В.В. Навроцька
ПРАВОМІРНІСТЬ ПРЕД’ЯВЛЕННЯ РЕГРЕСНИХ, ЗУСТРІЧНИХ ПОЗОВІВ ТА ПОЗОВІВ ПРО ВИЗНАННЯ У КРИМІНАЛЬНІЙ СПРАВІ
Розглядаються поширені серед науковців позиції щодо можливості пред’явлення у кримінальній справі позовів про визнання регресних та зустрічних позовів з огляду на принципи диспозитивності та процесуальної економії, аналізується відповідна правозастосовна практика.
Ключові слова: регресний позов, зустрічний позов, позов про визнання.
Постановка проблеми. Серед юристів протягом декількох десятиліть ведуться активні дебати щодо можливості вирішення регресних позовів у кримінальній справі, тобто матеріально-правових вимог до обвинуваченого (цивільного відповідача) з боку осіб, які відшкодували потерпілому шкоду від злочину в силу закону чи договору. Одні висловлювалися за позитивне вирішення цієї проблеми, інші ж, навпаки, зазначали, що розгляд регресних позовів не допустимий через відсутність безпосереднього причинного зв’язку між злочином і шкодою, завданою регридієнту після виконання ним зобов’язань з відшкодування шкоди. Не менші суперечки виникають і з приводу можливості розгляду в кримінальному процесі зустрічних позовів та позовів про визнання. Вже сам факт тривалості таких дискусій засвідчує актуальність цієї проблеми, яка вже давно потребує ґрунтовного науково-практичного вирішення й відповідного закріплення у законодавстві.
Стан дослідження. Серед учених, які проявили інтерес до цієї проблематики, можна назвати чимало відомих імен. Ми ж згадаємо насамперед тих, у публікаціях яких ці питання розглядалися з чітко зазначених позицій. Це – Ф.Н. Багаутдінов, В.Г. Даєв, С.А. Касаткіна, Л.Д. Кокорєв, А.Г. Мазалов, В.Я. Понарін, В.Т. Нор, Д.Г. Тальберг. Однак з висновками, яких дійшли згадані вчені, не завжди можна погодитися. Певні п
Виклад основних положень. Багато науковців поділяють думку про можливість розгляду в кримінальному процесі вимог регресного характеру, оскільки в протилежному випадку цивільний позивач втрачає майже всі блага, які він мав від з’єднаного процесу [1, с. 36; 2, с. 246; 4, с. 31; 8, с. 112–116; 10, с. 31; 45; 15, с. 40]. З вказаною позицією не можна погодитися. Кримінально-процесуальний закон (ч. 1 ст. 28 КПК України) прямо не зазначає, що пред’явити цивільний позов можна лише у випадку, коли шкода від злочину завдана ним безпосередньо. Однак законодавець має на увазі саме таку ситуацію.
Справедливими є міркування В.Т. Нора про те, що при розгляді і вирішенні регресних вимог (позовів) суду необхідно встановлювати не одну, а дві системи фактичних і правових підстав щодо відшкодування матеріальних збитків: безпосередню і опосередковану (регресну), зокрема, потрібно дослідити правові відносини, що виникли між потерпілим і третіми особами, які повністю чи частково компенсували заподіяні злочином матеріальні збитки [9, с. 50]. Як зазначав з цього приводу А.Г. Мазалов, регресний позов не є „чистим” позовом із заподіяння шкоди, бо право на нього виникає хоч у зв’язку з злочином, але не у зв’язку із заподіянням шкоди безпосередньо регридієнту, а „через” заподіяння її потерпілому від злочину [7, с. 73].
Положення про те, що регресний позов не повинен розглядатися в кримінальному процесі підтверджується судовою практикою. Так, колегія суддів судової палати з кримінальних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області розглянула кримінальну справу за апеляцією Особи 1 на постанову Калуського місцевого [в зазначеній ухвалі замість словосполучення „місцевий суд” вживається словосполучення – „міськрайонний суд”] суду від 13 квітня 2006 р. З обставин справи випливає, що обвинувачений – Особа 3 незаконно заволоділа автомобілем „Шевролет-Авео” (який на момент вчинення злочину належав Особі 4) з належної Особі 1 станції технічного обслуговування. Підприємець – Особа 1 з власної ініціативи відшкодував Особі 4 завдану матеріальну шкоду. Слідчий Калуського МРВ УМВСУ своїми постановами від 6 січня та 12 січня 2006 р. визнав потерпілим та цивільним позивачем підприємця – Особу 1. Калуський місцевий суд своєю постановою від 13 квітня 2006 р. правильно скасував ці постанови слідчого, оскільки позов Особи 1 є регресним, не випливає з пред’явленого Особі 3 обвинувачення, а тому не міг розглядатися в даній кримінальній справі. Позов про стягнення з Особи 3 матеріальної та моральної шкоди Особа 1 може пред’явити, але лише в порядку цивільного судочинства. У зв’язку з цим колегія суддів ухвалила, на мій погляд, цілком справедливе рішення: постанову Калуського місцевого суду від 13 квітня 2006 р. про задоволення скарги Особи 3 щодо скасування постанов слідчого Калуського МРВ УМВСУ від 6 січня 2006 р. та від 12 січня 2006 р. про визнання Особи 1 потерпілим та цивільним позивачем залишити без змін, а апеляцію Особи 1 - без задоволення [16].
Думку про те, що регресний позов не повинен розглядатися в кримінальному процесі, висловлено в Постанові Пленуму Верховного Суду України „Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна”. У ч. 2 п. 5 зазначеної Постанови вказано, що „...у кримінальній справі не можуть розглядатися регресні позови органів страхування і соціального захисту населення, підприємств, установ та організацій, які відшкодували потерпілому шкоду до розгляду справи в суді. Такі позови заінтересовані особи можуть пред’явити в порядку цивільного судочинства” [11].
М.О. Ноздріна, не погоджуючись з таким роз’ясненням, стверджує, що зазначені особи, які відшкодували потерпілому шкоду, цілком мають змогу надати суду докази про відшкодування цієї шкоди та що надані докази можуть бути підставою для задоволення регресного позову [8, с 115]. Наведені міркування викликають заперечення. По-перше, навіть якщо на підставі якихось фактичних даних і можна встановити обставини, які мають значення для правильного вирішення кримінальної справи, то статусу доказів вони набувають не в момент їх подачі представнику органу що веде кримінальний процес, а лише тоді, коли буде винесено відповідне рішення. По-друге, справедливим є висловлене твердження, згідно з яким використання сил і засобів кримінального судочинства для проведення діяльності, не пов’язаної безпосередньо з розкриттям і розслідуванням злочину, за наявності для особи реальної можливості задовольнити свої інтереси в порядку цивільного судочинства, буде нераціональним [5, с 155; 7, с. 13; 14, с. 8].
Однак законодавець все ж допускає розгляд у кримінальному процесі регресних позовів. Так, у ст. 93-1 КПК України зазначено, що кошти, витрачені закладом охорони здоров’я на стаціонарне лікування особи, потерпілої від злочину (за винятком випадку заподіяння такої шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства чи тяжкої образи з боку потерпілого), стягуються судом при постановленні вироку за позовом закладу охорони здоров’я, органу Міністерства фінансів України або прокурора. Водночас КПК не врегульовано процесуальний статус закладу охорони здоров’я та органу Міністерства фінансів, представник яких подає такий регресний позов. Безумовно, вони не є цивільними позивачами. Адже цим учасником процесу відповідно до ч. 1 ст. 50 КПК України дізнавачем, слідчим, судом (суддею) може бути визнана не будь-яка фізична чи юридична особа, що пред’явила вимогу про відшкодування збитків, а лише та, якій саме злочином заподіяна шкода. Крім того, залишається чинним аргумент про те, що цивільний позов, відіграючи підпорядковану роль, повинен співвідноситися з інтересами кримінального судочинства, провадження по кримінальній справі не повинно сповільнюватися через цивільні претензії. Виходячи з цих міркувань, пропоную виключити ст. 93-1 КПК України, а також положення п. 4 ст. 64 цього ж кодексу, де встановлено, що при провадженні досудового слідства, дізнання і розгляду кримінальної справи в суді підлягають доказуванню розміри витрат органу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.
Дехто з науковців підтримує допустимість розгляду в кримінальному процесі позовів про визнання (наприклад, про повернення дитини при вчиненні злочину – її підміні чи викраденні; про позбавлення батьківських прав; про відібрання дітей при встановленні в ході кримінального процесу фактів неналежного ставлення обвинуваченого до їх виховання; про виселення тощо). В.Г. Даєв та Л.Д. Кокорев при обґрунтуванні цього твердження вказували на те, що таким чином краще можна захистити порушені права, а також посилити попереджувально-виховний вплив [3, с. 12–15; 6, с. 47]. Однак у такому разі в сферу кримінального судочинства буде залучатися набагато більша кількість осіб; в ході розгляду справи потрібно буде встановлювати факти, які безпосереднього не стосуються обвинувачення, що знову ж таки ускладнюватиме процес. Тому слід погодитися з С.А. Касаткіною, В.Т. Нором та О.О. Тарнавським у тому, що недопустимо обтяжувати кримінальний процес розглядом позовів про визнання, це не відповідатиме принципу процесуальної економії [5, с.155; 9, с 53-54; 15, с. 41]. Така ж позиція відображена і в постанові Апеляційного суду Закарпатської області від 19 липня 2006 р. [13]. Тут, зокрема, йдеться про те, що у Міжгірського суду Закарпатської області, який вироком задовольнив цивільний позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу приміщення центрального складу СВК „ІНФОРМАЦІЯ-1”, з огляду на неможливість за специфікою кримінальної справи вирішення в її рамках спірних правовідносин щодо дійсності угоди, не було підстав для вирішення позову по суті.
С.А. Касаткіна вважає, що не може розглядатися в кримінальній справі також зустрічний позов цивільного відповідача. Адже, на її думку, хоча він і пов’язаний із заявленим у справі цивільним позовом, але його вирішення виходить за межі вирішення питання про винуватість чи невинуватість обвинуваченого [5, с.155]. Таке міркування вірне, окрім одного випадку. Згідно з ч. 4 ст. 251 КПК України зустрічні обвинувачення у справах про злочини, зазначені в ч. 1 ст. 27 цього кодексу, можуть бути об’єднані в одну справу. Якщо ж в такому разі відповідні особи не тільки подали скаргу з вимогою порушити справу приватного обвинувачення, але й пред’явили цивільні позови (не виключаю, що при об’єднані провадження у справах, цивільні позови можуть пред’являтися як до, так і після такого об’єднання; головним при цьому є дотримання кінцевого моменту пред’явлення цивільного позову, передбаченого ч. 3 ст. 28 КПК України), то суд повинен також розглянути первісний та зустрічний цивільні позови.
Висновки. Отже, зв’язок між злочинним посяганням і шкодою не повинен бути опосередкований якоюсь побічною обставиною, тобто шкода як підстава визнання особи цивільним позивачем має бути заподіяна безпосередньо злочином. Наприклад, якщо майно, що неправомірно вибуло з володіння власника (наприклад, внаслідок крадіжки) вилучається в особи, яка набула його, не знаючи про цей факт, то вона, безумовно, зазнає матеріальної шкоди. Однак така особа не може бути визнана цивільним позивачем, оскільки матеріальна шкода настала не безпосередньо в результаті злочину, а внаслідок правомірних дій з вилучення раніше викраденого. У ч. 3 п. 24 Постанови Пленуму ВСУ від 2 липня 2004 р. № 13 „Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів” [12] з цього приводу сказано, що не підлягають розгляду у кримінальній справі позови про відшкодування матеріальної шкоди, які не випливають з пред’явленого обвинувачення. При виникненні такої ситуації суд повинен роз’яснити потерпілому можливість вирішення спірних питань в порядку цивільного судочинства.
–––––––––
Багаутдинов Ф. Пределu действия гражданского иска в уголовном процессе стоит расширить / Ф. Багаутдинов // Российская юстиция. – 2003. – № 3. – С. 36–38.
Багаутдинов Ф.Н. Публичнuе и частнuе интересu в российском уголовном судопроизводстве и гарантии их обеспечения на предварительном следствии: дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.09 / Ф. Багаутдинов; Науч.-исслед. ин-тут проблем укрепления законности при Генеральной прокуратуре Российской Федерации. – М., 2004. – 499 с.
Даев В.Г. Право на предuявление регрессного иска в уголовном процессе / В.Г. Даев // Советская юстиция. – 1972. – ? 21. – С. 12–15.
Ермаков И. Регреснuй иск в уголовном деле / И. Ермаков // Советская юстиция. – 1975. – №21. – С. 31.
Касаткина С.А. Публичность и диспозитивность в российском уголовном процессе: дисс. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 / С.А. Касаткина; Интут государства и права Российской академии наук. – М., 2002. – 255 с.
Кокорев Л.Д. Потерпевший от преступления в советском уголовном процессе / Л.Д. Кокорев. – Воронеж, 1964. – 88 с.
Мазалов А.Г. Гражданский иск в уголовном процессе / А.Г. Мазалов. – М.: Юридическая литература, 1977. – 176с.
Ноздріна М.О. Диспозитивність як елемент принципу змагальності у кримінальному процесі України: дис. ... канд. юрид. наук.: 12.00.09 / М.О. Ноздріна; Нац. ун-тет внутр. справ. – Харків, 2004. – 217 с.
Нор В.Т. Защита имущественнuх прав в уголовном судопроизводстве / В.Т. Нор. – К.: Вища школа, 1989. – 273 с.
Понарнин В.Я. Защита имущественнuх прав личности в уголовном процессе России / В.Я. Понарнин. – Воронеж, 1994.
Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна: Постанова Пленуму ВСУ від 31 березня 1989 р. № 3 [зі змінами, внесеними постановами від 25 грудня 1992 р. №13 та від 3 грудня 1997 р. №12] // Постанови Пленуму Верховного Суду України (1972–2004). Офіційне видання. – Т. 2. – К.: Ін Юре. – 318с.
Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 2 липня 2004 р. № 13 // Вісник Верховного Суду України. – 2004. – № 8 (48). – С. 6–10.
Постанова Апеляційного суду Закарпатської області від 19 липня 2006 р. (Справа № 475/2006) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.rеуеstr.соurt.gоv.uа.
Тальберг Д.Г. Гражданский иск в уголовном судопроизводстве или соединеннuй процесс / Д.Г. Тальберг. - К., 1889.
Тарнавський О.А. Уголовно-процессуальнuй механизм предuявления и разрешения гражданского иска в уголовном процессе: дисс. ...к.ю.н.: 12.00.09 / Уральская государственная юридическая академия / О.А. Тарнавський. - Екатеринбург, 2000. - 158 с.
Ухвала Колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Івано-Франківської області від 8 червня 2006 року (Справа ? 11-259/2006) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.rеуеstr.соurt.gоv.uа.
< Попередня Наступна >