207

---

В.О. Кучер

ПРАВОВІ МОЖЛИВОСТІ ВПРОВАДЖЕННЯ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

Розкриваються процесуальні можливості впровадження у законодавстві України процедури примирення між особою, яка вчинила злочин, і потерпілим; аналізуються Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси України щодо можливості уповноважених органів застосовувати процедуру медіації; даються пропозиції, спрямо­вані на удосконалення кримінально-процесуального законодавства України.

Ключові слова: медіація, відновне правосуддя, медіатор, прими­рення, правопорушник, потерпілий, слідчий, відшкодування шкоди, угода про визнання вини.

Постановка проблеми. Людина, її права і свободи, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України). У ст. 2 Кримінально-процесуального кодексу України одним з пріоритетних завдань кримінального судочин­ства визначено охорону прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть у ньому участь. На особливу увагу заслуговує питання захисту та відновлення порушених прав особи, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду.

Загальносвітові та європейські принципи захисту прав людини у нашому законодавстві відображено у посиленні захисту прав пі­дозрюваного, обвинуваченого, підсудного, однак майже зовсім це не торкнулося статусу потерпілого, жертви злочину. За характером розгляду справи кримінальний процес мало сприяє відновленню прав потерпілого, не створює умов для осмислення правопорушником наслідків вчиненого діяння і, зрештою, не справляється з виконанням основного завдання – охороною прав та законних інтересів громадян.

Інтеграція України у європейське співтовариство зумовлює потребу новітніх підходів до розвитку націона

льного законодавства та діяльності органів влади. Стан пенітенціарної системи свідчить, що в’язниці не спроможні подолати злочинність та перевиховувати осіб, які вчинили злочини. Як зазначають кримінологи, кожен четвертий повторно засуджений має три або більше судимостей. Причому понад 25% звільнених з місць позбавлення волі новий злочин вчиняють протягом перших шести місяців, майже 45% – протягом першого року, дві третини повертаються у місця позбавлення волі протягом двох років, а 80% – протягом п’яти. Динаміка рецидивної злочинності протягом 1992–2001 рр. зросла на 80% [1, с. 220].

Однією з причин рецидиву злочинів є неналежний стан діяльності установ досудового ув’язнення та виконання покарань. Умови утримання у слідчих ізоляторах вкрай незадовільні. Установи виконання покарань себе вичерпали. Погано обладнані приміщення переповнені. Недостатнє матеріально-побутове забезпечення засуджених зумовлюють виникнен­ня різних угрупувань.

Судочинство України спрямовує більшу увагу на інтереси держави, а потерпілу від злочину особу ставить на другий план. Навіть заявлений у кримінальній справі потерпілим цивільний позов не в змозі повною мірою відновити порушені права, не говорячи про емоційну сторону сприйняття злочину особою.

За таких умов виникає потреба у реформуванні кримінального судочинства України та кардинально новому підході до порушених прав та інтересів потерпілого. Зокрема, медіація (процедура примирення підозрюваного (обвинуваченого, підсудного) та потерпілого) пропонує визначити одним з основних завдань кримінального процесу примирення потерпілого і правопорушника, що супроводжується відшкодуванням шкоди, завданої злочином, а також залучити до розгляду кримінальної справи посередників та громадськість.

При цьому сторони такої процедури матимуть змогу активно брати участь у формуванні рішення, що має суттєві наслідки для обох. Це також сприятиме економії часу під час провадження кримінальних справ.

Стан дослідження. Медіація неодноразово була предметом досліджень не лише науковців-процесуалістів, а й представників судової гілки влади, спеціалістів з юридичної психології, що вказує на актуальність дослідження цієї проблеми. Питання примирення правопорушника та потерпілого висвітлювали у своїх працях В. Землянська, І.І. Ємельянова, Н.С. Карпов, В.Т. Нор, В.Т. Маляренко, В.М. Тертишник, Т.В. Шевченко та ін. Проте медіація є доволі дискусійним провадженням в науці кримінального процесу, про що свідчить факт відсутності будь-яких подібних вказівок у проекті КПК.

Як зазначено в Указі Президента України „Про Концепцію вдоско­налення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів” від 10 травня 2006 р., кримінально-процесуальне законодавство України не відповідає вимогам захисту прав людини відповідно до європейських стандартів (ст. 3 Концепції). В урядовій програмі „Український прорив: для людей, а не політиків”* одним із завдань забезпечення справедливого, неупередженого та доступного судочин­ства визначено реформування судової системи з метою забезпечення розвитку процедури медіації (примирення) (підрозділ 2.3) [2].

Тому в аспекті розроблення нового КПК України наша мета – визна­чити напрямки імплантації медіації у кримінально-процесуальному законодавстві України.

Виклад основних положень. Як зазначає Н.С. Карпов, альтернативні кримінальному переслідуванню заходи, які полягають у прагненні розв’язати кримінально-правовий конфлікт поза межами класичної кримінальної юстиції без кримінального переслідування, кримінальної відповідальності і покарання, спрямовані на одночасне вирішення автономних цілей класичної тріади – держава-винний-потерпілий: держава заощаджує час, засоби, кадри, пов’язані з розслідуванням, судовим роз­глядом, виконанням вироку; винний уникає кримінальної відповідаль­ності й тягот кримінального процесу; потерпілий одержує максимально швидку компенсацію заподіяної йому шкоди [3, с. 16–17].

Відновне правосуддя, ставлячи інтереси держави поряд з інтересами фізичної особи (потерпілого) і надаючи можливість потерпілому домо­витися з обвинуваченим (підсудним), кореспондує диспозитивні ідеї кримінально-процесуальної діяльності, хоча це може привести також і до виходу цього процесу з-під контролю державних органів.

На думку прихильників відновного правосуддя, необхідно змінити ракурс розгляду злочину як правопорушення та процесу реагування на нього таким чином: 1) змістити його у бік потерпілого; 2) визнати основним із завдань кримінального процесу примирення сторін – потерпілого і правопорушника, що супроводжується відшкодуванням шкоди, завданої правопорушенням; 3) залучити до розгляду кримінальної справи не лише традиційних її учасників, а також посередників та громадськість [4, с. 402].

Якщо традиційне правосуддя носить ознаки покарання злочинця, то відновне – покладає обов’язок винуватого відшкодувати збитки або усунути заподіяну шкоду. Для потерпілої особи не має значення, чи буде злочи­нець відбувати покарання, чи ні. Їх потреби компенсувати завдану шкоду.

Як зазначає В. Землянська, необхідними умовами для проведення медіації є наявність потерпілого та злочинця, визнання обвинуваченим факту своєї участі у злочині, добровільність участі сторін та конфі­денційність медіації [5, с. 110].

Інститут примирення винного з потерпілим набув важливого зна­чення для кримінального судочинства інших країн і став невід’ємною частиною низки міжнародних нормативно-правових актів. При цьому процедура медіації успішно розвивається у своїх формах в США, Австралії, Новій Зеландії, Польщі, Чехії, Австрії, Бельгії, Великій Британії, Норвегії, Фінляндії [4, с. 406]. На ефективність медіації вказують статистичні дані Польщі, наведені В. Землянською: у 2001 р. 81% проведених медіацій виявилися ефективними, у 2002 р. – 96%, за неповний 2003 р. – 71% [6, с. 137].

24 липня 2002 р. Економічна і соціальна рада ООН прийняла резо­люцію „Про основні принципи програм відновного правосуддя у кримінальних справах”, яка рекомендує всім країнам розвивати та впроваджувати програми відновного правосуддя у національне судочинство.

Основним питанням впровадження медіації в Україні є необхідність удосконалення нормативно-правової бази, оскільки в КПК нема віднов­ного провадження. Передумови впровадження такого виду правосуддя в Україні закладені в КК України. Зокрема, ст. 44 КК визначає правові під­стави та порядок звільнення від відповідальності. Умовою звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК) є відшкодування потерпілому завданих збитків. У ст. 46 КК визначено умови звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим: вперше вчинення особою злочину невеликої тяжкості та відшкодування завданих збитків. Злочинами невеликої тяжкості є злочини, за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання (ч. 2 ст. 12 КК).

У ст. 47 КК передбачено звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки, а у ст. 48 КК – у зв’язку із зміною обстановки. Крім того, ст. 105 КК визначено можливість звільнення неповнолітніх від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру. Таке рішення суд може прийняти лише у випадку вчинення неповнолітнім злочину невеликої або середньої тяжкості, а також, якщо внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки на момент постановлення вироку не виникає потреба у застосуванні покарання.

Кримінально-процесуальне законодавство України містить лише норми, які регламентують порядок звільнення від кримінальної відпо­відальності через зміни обстановки, у зв’язку з дійовим каяттям, примиренням обвинуваченого (підсудного) з потерпілим, застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, передачею особи на поруки (визначається у ст.ст. 7, 72, 8-10 КПК). Кримінальні справи, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого (справи приват­ного обвинувачення), можуть бути закриті після примиренням потер­пілого з підсудним (ст. 27 КПК).

Суперечливою є позиція, що прокурор є перепоною запровадження відновних процедур [7, с 575], оскільки норми КПК (п. 11 ч. 1 ст. 227 -повноваження прокурора; п. 3 ч. 1 ст. 229 - дії прокурора при перевірці справи з обвинувальним вироком; ст. 232-1 - дії прокурора у разі надходження до нього справ, у яких можливе звільнення обвинуваченого (підсудного) від кримінальної відповідальності або припинення прова­дження; п. 2 ч. 1 ст. 237 - питання, які з’ясовує суддя при попередньому розгляді справи; п. 5 ст. 244 - рішення судді за результатами поперед­нього розгляду справи; ст. 248 - порядок закриття справи тощо), вказують на можливість такого примирення.

Проведене анкетування серед слухачів Інституту підвищення кваліфікації кадрів Національної академії прокуратури України, помічників міських та районних прокурорів, заступників міських та районних прокурорів, прокурорів управлінь і відділів прокуратур обласного рівня встановило: 93% респондентів вважають, що чинна система судочинства не найкращим чином сприяє виправленню правопорушників, а 82% опитаних з числа осіб зі стажем понад 10 років висловилися за необхід­ність кращого законодавчого захисту прав потерпілих [8, с 38-41].

Якщо проаналізувати тенденції розвитку кримінально-процесуаль­ного законодавства, то останній проект КПК 2005 р. (реєстраційний ? 0952), який перебував на розгляді у Верховній Раді України, не містить норм щодо відновного правосуддя. Проект КПК, підготовлений робочою групою Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права (2007 р.), не описує порядок процедури примирення особи, яка вчинила злочин, та потерпілого, а містить лише норми щодо угод про примирення між потерпілим та обвинувачем; між державним обвинувачем та обвинуваченим про визнання вини; між державним обвинувачем та обвинуваченим про співробітництво у викритті кримінального правопорушення, вчиненого іншою особою (ст.ст. 380–389).

Проведена Українським центром порозуміння 10–11 лютого 2005 р. міжнародна конференція „Формування української моделі відновного правосуддя” за підтримки Верховного Суду України, Міністерства юстиції України, Європейської комісії, Мережі громадянської дії в Україні та Агентства США з міжнародного розвитку запропонувала доповнити проект КПК у такій редакції: „У ході кримінального провадження проку­рор або орган дізнання, а також слідчий суддя, суддя або суд за власною ініціативою та за згодою обвинуваченого/підсудного і потерпілого може направити справу до організації/установи або приватного медіатора з метою проведення процедури медіації між потерпілим та обвинуваче­ним/підсудним”, а також визначити поняття „Медіатор” та „Медіація”. Зокрема, „Медіатор – це особа, яка самостійно чи як фахівець відповідній організації/установи допомагає потерпілому та обвинуваченому/ підсудному досягти згоди щодо відшкодування завданої шкоди та примирення між собою”. „Медіація – це процес, у якому потерпілий та обвинувачений/підсудний за власною згодою і за допомогою третьої сторони (медіатора) можуть досягти згоди щодо відшкодування завданої шкоди та примирення між собою” [9, с. 38].

Як зазначає І.І. Ємельянова, вирішуючи питання про необхідність застосування процедури примирення при розслідуванні чи судовому розгляді кримінальної справи, у процесуальному законодавстві слід визначити, на якій стадії ця процедура може бути застосована, яким документом (можливо, угодою) має бути закріплено факт примирення (чи непримирення), а також мають бути визначені строки, необхідні для проведення медіації [10, с. 42].

У КПК України необхідно визначити яким рішенням органу, у провадженні якого перебуває кримінальна справа, розпочинається процедура медіації. Це рішення має бути юридичною підставою для медіатора розпочати процедуру примирення. Визначаючи термін медіа­ції, необхідно зробити поправку, чи зупиняє така процедура строки досудового розслідування.

Науковці-криміналісти допускають можливість зупинення строків досудового розслідування на час здійснення медіації [7, с. 575; 11, с. 510]. Однак такі міркування потребують обґрунтування. Варто лише звернути увагу на те, що щодо особи, яка вчинила злочин, можуть спливати строки перебування її під вартою.

Кримінально-процесуальне законодавство Польщі (ст. 231 КПК) час, відведений на медіацію, не включає до загальних процесуальних строків [6, с 136].

Слід також законодавчо закріпити наслідки недосягнення згоди між потерпілим та особою, яка вчинила злочин, під час процедури прими­рення. Потребує врегулювання питання, хто може займатися проце­дурою медіації та необхідно визначити її порядок та правові наслідки такого примирення сторін. Медіаторами можуть бути фахівці у сфері психології чи педагогіки, які будуть незацікавленими у вирішенні питання на користь однієї чи іншої сторони, не бути їх представниками. Недо­цільно обов’язок примирення покладати на державних службовців, оскільки губиться живий зв’язок з громадою, що є важливим для реабілітації правопорушника. На слідчого, прокурора, суд (суддю) необхідно покласти обов’язок роз’яснити можливість та умови такого примирення та правові наслідки укладення договору про примирення для сторін.

Медіатори не мають права нав’язувати сторонам своє бачення проблеми чи варіант вирішення. Головна мета посередників - допо­могти сторонам дійти порозуміння. Насилаючи медіатору відомості про сторони медіації, не доцільно надавати інформацію, яка стала відома внаслідок вчинення процесуальних дій (зокрема, такий порядок у Польщі) [6, с 137].

Також необхідно законодавчо визначити, по яких злочинах можлива процедура примирення. Вбачається, що це повинні бути не лише зло­чини невеликої тяжкості, а усі злочини, незалежно від їх ступеня тяж­кості. Такої ж думки дотримуються й науковці [12, с 40].

Якщо особа скоїть тяжкий або особливо тяжкий злочин, примирення з потерпілим та відшкодування заподіяної шкоди може бути підставою для пом’якшення йому покарання (п. 2 ч. 1 ст. 66 КК); за встановлених умов може спричинити призначення більш м’якого покарання, ніж передба­чено законом (ст. 69 КК) або звільнення від відбування покарання з випробовуванням (ст. 75 КК).

Прикладом можливості запровадження на цьому етапі основ віднов­ного правосуддя є така судова справа. Особа вчинила злочин з необе­режності, пов’язаний з порушенням Правил дорожнього руху, який призвів до смерті людей. Суд першої та апеляційної інстанцій при призначенні покарання у виді позбавлення волі застосував ст. 75 КК, виходячи з того, що винний щиро покаявся, повністю відшкодував заподіяну майнову і моральну шкоду і фактично взяв на утримання дітей загиблих, після чого потерпілі звернулися до суду з проханням не позбавляти його волі. У касаційному поданні прокурора йшлося про скасування судових рішень з посиланням на те, що застосування ст. 75 КК не буде сприяти меті покарання, передбаченій у ст. 50 КК, а саме запобіганню вчиненню подібних злочинів самим засудженим та іншими особами. Залишаючи судові рішення без зміни, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України у своїй ухвалі вказала: „Згідно з ч. 2 ст. 50 КК покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. З огляду на те, що підсудний щиро і дієво покаявся, про що свідчить добровільне відшкодування ним як майнової, так і моральної шкоди всім потерпілим, що видно з їх заяв, продовжує надавати їм допомогу, можна вважати, що зазначена мета досягнута” [12, с. 40].

Проте, як зазначає В.Т. Маляренко, результат примирення не має бути обов’язковим для суду [4, с. 411]. Тому до такого виду нового провадження необхідно підходити з обережністю. При цьому особа, яка вчинила злочин, двічі відповідає за вчинене: спочатку перед потерпілим, відшкодовуючи заподіяну шкоду, а потім перед державою. Цей факт може мати негативні наслідки з погляду виправлення правопорушника.

Висновок. Вбачається за необхідне прийняти окремий Закон України, який присвятити поняттю, предмету медіації, її принципам (добровільність, рівноправність, неупередженість, нейтральність, конфі­денційність тощо), правовому статусу медіатора, самій процедурі, підста­вам припинення, вимогам до форми та змісту угоди тощо. В КПК слід закріпити усі процесуальні питання процедури медіації. А думка про те, що перед внесенням змін до законодавства України слід запровадити експериментальну програму примирення і лише позитивні результати експерименту мають стати передумовою впровадження на законодав­чому рівні програм відновного правосуддя, заслуговує підтримки [10, с. 42].

––––––––––

Кримінологія: підручник для студентів вищих навч. закладів / за заг. ред. О.М. Джужи. – К.: Юрінком Інтер, 2002.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/ laws/main.cgi?page=1&nreg=n0001120-08.

Карпов Н.С. Криміналістичні засади злочинної діяльності: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 / Н.С. Карпов.; Київ. нац. ун-т внутр. справ. – К., 2007.

Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті євро-пейських стандартів: монографія / В.Т. Маляренко. – К.: Юрінком Інтер, 2005.

Землянська В. Запровадження медіації у кримінальне судочинство України / В. Землянська // Прокуратура. Людина. Держава. – 2004. – ? 6. – С. 107–111.

Землянська В. Вивчення досвіду Польщі у сфері медіації / В. Землянська // Право України. – 2004. – № 3. – С. 135–137.

Седегін В. Відновне правосуддя в українському кримінальному процесі / B. Седегін // Матеріали регіональної науково-практичної конференції „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні”. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2007. – С. 575–576.

Седегін В. Проблемні питання впровадження відновного правосуддя у кримінальний процес / В. Седегін // Вісник прокуратури. – 2007. – № 12. – С. 34–42.

Пропозиція щодо закріплення процедури примирення між потерпілим та обвинуваченим у проекті Кримінально-процесуального кодексу України // Вісник Верховного Суду України. – 2005. – № 3. – С. 38–39.

Ємельянова І.І. Роль відновного правосуддя в концепції ювенальної юстиції / І.І. Ємельянова // Вісник Верховного Суду України. – 2005. – №. 4. –C. 40–43.

Бартусяк І. Поняття інституту примирення у кримінальному процесі / І. Бартусяк: матеріали регіональної науково-практичної конференції „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні”. – Львів: Львівський націо­нальний університет імені Івана Франка, 2007. – С. 510–511.

Див.: Вісник Верховного Суду України. – 2006. – № 9.

< Попередня   Наступна >