Головна Наукові статті Кримінальний процес ОСОБИ, ЯКІ ПІДЛЯГАЮТЬ РЕАБІЛІТАЦІЇ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

ОСОБИ, ЯКІ ПІДЛЯГАЮТЬ РЕАБІЛІТАЦІЇ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Наукові статті - Кримінальний процес
434

М.Р. М АЗУ Р,

аспірантка (Львівський національний університет імені Івана Франка) (Науковий керівник доцент А.А. Павлишин)

ОСОБИ, ЯКІ ПІДЛЯГАЮТЬ РЕАБІЛІТАЦІЇ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Одним із завдань кримінального судо­чинства є забезпечення правильного засто­сування кримінально-процесуального за­кону з тим, щоб кожний, хто вчинив зло­чин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний. Саме тому суспільство, безсумнівно, зацікавлене у покаранні осіб, винуватих у вчиненні злочинів, як і у тому, щоб жоден невинува­тий не зазнав незаконного і необґрунтованого кримінального переслідування та за­судження. Це пояснюється тим, що саме на державі лежить відповідальність за до­пущені недоліки в роботі судових та пра­воохоронних органів. І від того наскільки ефективно вона зможе їх усунути, повер­нути особі статус повноправного члена суспільства, значною мірою залежить і розвиток самої держави. Сьогодні в Укра­їні існує і діє такий механізм, який покли­каний гарантувати та забезпечити захист прав та інтересів осіб, що зазнали незакон­ного і необґрунтованого кримінального пе­реслідування або (та) засудження, а також забезпечити швидке та повне відновлення всіх їхніх прав, яким виступає реабілітація.

Дослідження і вивчення інституту реа­білітації, а також питань, пов’язаних з нею, в кримінальному процесі ведеться вже протягом багатьох років. Такі відомі ще до­революційні вчені як А.Ф. Коні, М.І. Миролюбов, І.Я. Фойницький та інші, звер­тали значну увагу на необґрунтоване і не­законне кримінальне переслідування та за­судження особи. Надалі вивченню інсти­туту реабілітації присвячували свої роботи відомі радянські вчені, зокрема, Б.Т. Безлєпкін, Л.В. Бойцова, В.З. Лукашевич, М.М. Михеєнко, М.І. Пастухов, В.М. Савицький, М.С. Строгович, Т.Т. Таджиєв та інші. Над розвитком інституту

реабілітації в Росії сьогодні працюють такі науковці як Г.Г. Амірбекова, В.В. Владімірова, Р.В. Гав-рилюк, А.М. Глибіна, О.О. Корнєєв, М.В. Максименко, М.В. Орлова, О.О. Подопригора, В.С. Раменська, Д.В. Татьянін та інші. В Україні над проблемами реабілі­тації працювали і працюють такі відомі на­уковці як О.В. Капліна, В.Т. Нор, М.Є. Шу-мило.

Реабілітація у кримінальному процесі України знаходиться сьогодні фактично на етапі формування, тому, безумовно, її нау­кове дослідження супроводжується рядом дискусійних питань, серед яких особливе місце займає її основний суб’єкт — реабі­літований.

Безумовно, неможливо розглянути в межах однієї статті всі проблемні питання, пов’язані з цим суб’єктом, тому свою увагу ми зосередимо на досліджені питання, хто саме підлягає реабілітації, тобто може набути статус реабілітованого у криміналь­ному процесі України.

Метою цієї статті є аналіз наукових підходів до визначення кола осіб, що мо­жуть набути статус реабілітованого в кри­мінальному процесі, і на їх основі вислов­лення власних міркувань з досліджуваного питання.

Насамперед потрібно зазначити, що серед вчених немає єдності думок щодо суб’єктів (осіб), які можуть вважатися ре­абілітованими.

Довгий час в теорії кримінального про­цесу вважалося, що статус реабілітованої в кримінальному процесі може набувати у встановленому законом порядку особа, що зазнала незаконного і необґрунтованого кримінального переслідування або (та) за­судження.

Так, Б.Т. Безлєпкін вважав, що до осіб, які можуть набути статус реабілітованого необхідно віднести засудженого, що ви­явився невинуватим у вчиненні злочину, а також підозрюваного, обвинуваченого і підсудного, які хоча і не були засудже­ними, однак зазнали незаконного кримі­нального переслідування, що констатува­лось у відповідному процесуальному акті [1, 187—189].

До числа осіб, які можуть набути ста­тус реабілітованого, М.І. Пастухов відно­сив незаконно і необґрунтовано засуджену особу, підсудного, обвинуваченого і підо­зрюваного [5, 22—23].

На думку О.В. Капліної, реабілітова­ними можуть стати засуджений, згодом ви­правданий, підсудний, стосовно якого суд виніс виправдувальний вирок, а також об­винувачений і підозрюваний, кримінальну справу щодо яких закрито за реабілітуючими підставами [2, 127].

Це була достатньо поширена позиція серед науковців різних часів. В більшій своїй частині вона, на наш погляд, є вірною і сьогодні. Для підтвердження цього зупи­нимося детальніше на ній, окремо розгля­даючи кожного суб’єкта.

Засудженим як суб’єктом кримінально-процесуальних правовідносин є особа, щодо якої постановлено обвинувальний вирок суду і визнано винною у вчиненні злочину (злочинів). Підставою для набуття такою особою статусу реабілітованої буде подальше скасування цього вироку або за­криття справи за реабілітуючими підста­вами.

Кримінально-процесуальний кодекс України (далі — КПК) наводячи перелік підстав закриття кримінальної справи, по­ділу їх на реабілітуючі та нереабілітуючі не здійснює. Така класифікація популярна в юридичній літературі [6, 70; 8, 61]. Так, переважна більшість процесуалістів до реабілітуючих підстав закриття кримінальної справи відносять відсутність події злочину, відсутність в діянні складу злочину і не­доведеність участі обвинуваченого у вчи­ненні злочину.

Необхідно пам’ятати, що реабілітова­ним може стати і особа, яка відбула пока­рання, а також і та, яка відповідно до ст 74 Кримінального кодексу України (далі — КК) була звільнена від покарання і його відбування. Так, відповідно до ч. 7 ст. 4006 КПК, відбуття покарання або смерть засу­дженого не є перешкодою для перегляду справи в інтересах його реабілітації. За та­ких обставин, за наявності доказів, які під­твердять невинуватість особи, справа щодо неї відновлюється в порядку виключного провадження відповідно до гл. 32 КПК за правилами, встановленими для перегляду справ у касаційному порядку.

Набути статус реабілітованих можуть і такі суб’єкти як підозрюваний і обвину­вачений. Підставою для цього є незаконне і необґрунтоване кримінальне пересліду­вання, що оформляється винесенням по­станови про закриття кримінальної справи за реабілітуючими підставами.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 43 1 КПК під­озрюваним визнається: 1) особа, затри­мана по підозрінню у вчиненні злочину; 2) особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притяг­нення її як обвинуваченого. За загальним правилом, винесення постанови про за­криття кримінальної справи щодо неї за реабілітуючими підставами, а саме за відсут­ності події злочину (п. 1 ч. 1 ст 6 КПК) та за відсутності в діянні складу злочину (п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК) — є підставами для реабілі­тації підозрюваного, таким чином і набуття ним статусу реабілітованого.

Відповідно до ч. 1 ст. 43 КПК, обви­нуваченим є особа, щодо якої в установ­леному КПК порядку винесена постанова про притягнення як обвинуваченого. Така постанова виноситься, коли є досить дока­зів, які вказують на вчинення злочину нею (ст. 131 КПК). Підставою реабілітації такої особи буде постанова про закриття кримі­нальної справи щодо неї за реабілітуючими підставами, а саме за відсутності події зло­чину (п. 1 ч. 1 ст. 6 КПК), за відсутності в діянні складу злочину (п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК) і за недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину (п. 2 ст. 213 КПК).

Актуальним залишається і сьогодні питання про статус особи, щодо якої по­рушена кримінальна справа, але вона не затрима на і запобіжний захід до неї не об­рано. Відповідно до чинного законодав­ства така особа не може вважатись ні підо­зрюваною, ні обвинуваченою. Як зазначає О.В. Капліна, з цього приводу в юридичній літературі існує дві найпоширеніші пози­ції: перша — допитувати зазначених осіб як свідків, друга — надати їм статус підо­зрюваних [2, 127].

З першою точкою зору погодитись не можна, хоча на практиці такі випадки не­поодинокі. За таких умов особа під страхом кримінальної відповідальності за відмову від давання показань (допит як свідка супро­воджується його попередженням про таку кримінальну відповідальність) примушува­лась би до давання показань стосовно самої себе. Значною мірою проблему розв’язує ст. 63 Конституції України та ст. 691 КПК, згідно з якими ніхто (в тому числі і свідок) не несе відповідальності за відмову від да­вання показань стосовно самого себе. Але як бути допитуваному стосовно показань щодо дій його співучасників? Чи вправі він відмовитись давати показання стосовно їх дій, якщо він допитується як свідок, наприклад, коли злочин вчинено групою осіб? Безумовно, якщо б він допитувався як під­озрюваний, то вправі був би відмовитись від давання будь-яких показань взагалі. Але тут він допитується як свідок, бо не має ста­тусу підозрюваного [10, 199]. Зрозуміло, що особу фактично вже підозрюють у вчиненні злочину (бо підставою для порушення кри­мінальної справи є достатні дані, які вказу­ють на наявність ознак злочину — ч. 2 ст. 94 КПК), але вона не може користуватись пра­вами, направленими на захист від підозри, оскільки процесуальним статусом підозрю­ваного не наділена [2, 128].

Тому, вважаємо, що необхідно погоди­тись з тими науковцями, які пропонують з моменту винесення постанови про по­рушення кримінальної справи проти кон­кретної особи визнавати за нею статус під­озрюваної.

Наступне питання, яке у зв’язку з цим необхідно вирішити — чи може особа, щодо якої порушена кримінальна справа, відповідно до сьогоднішніх реалій набути статус реабілітованої? На перший погляд, сам факт порушення кримінальної справи щодо особи не міг завдати їй значної шкоди чи обмежити в правах. Однак це не так. М.С. Строгович, розглядаючи проблему процесуального статусу особи, щодо якої порушена кримінальна справа, писав, що «ця особа не обвинувачена ..., тому що вона не була притягнута як обвинувачена й обвинувачення їй не пред’являлось; вона і не підозрювана, … тому що не була за­тримана по підозрінню у вчиненні злочину і їй не обраний запобіжний захід, — однак про неї, як про ту, що «можливо» вчинила злочин, прямо сказано, записано в поста­нові про порушення кримінальної справи, вона зазначена в даній постанові, і це, зви­чайно, стосується її дуже близько й від­чутно» [7, 12].

Тому, на наше переконання, дана кате­горія осіб також може набувати статус реа­білітованих за тих самих підстав, що і під­озрюваний.

Ще одним суб’єктом, який потребує на­шої уваги, є підсудний. Відповідно до ч. 1 ст. 43 КПК, статус підсудного особа набу­ває після призначення справи до судового розгляду. Так, на стадії судового розгляду кримінальна справа може бути закрита за наявністю підстав, передбачених ст. 282 КПК. Підстави, які ми відносимо до реабілітуючих, в цій статті не називаються. І це цілком закономірно, оскільки сам законо­давець у ч. 2 ст. 6 КПК вказав, що якщо об­ставини, зазначені в пунктах 1, 2 цієї статті (відповідно відсутність події злочину і від­сутність в діянні складу злочину — реабілітуючі підстави) виявляються в стадії су­дового розгляду, то суд доводить розгляд справи до кінця і у випадках, передбаче­них пунктами 1 і 2 цієї статті, постанов­ляє виправдувальний вирок. Отже, за на­явності реабілітуючих підстав в стадії су­дового розгляду кримінальної справи, суд не вправі її закрити, а повинен постано­вити виправдувальний вирок. Це повністю відповідає і ч. 4 ст. 327 КПК, в якій наво­диться вичерпний перелік випадків, за яких суд постановляє виправдувальний ви­рок. Саме він є підставою для реабілітації підсудного (виправданого) і набуття ним статусу реабілітованого.

Однак в даній стадії судового розгляду кримінальної справи може виникнути си­туація, коли прокурор відмовиться від підтримання державного обвинувачення в суді, якщо прийде до переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення (ч. 3 ст. 264 КПК), а потерпілий не буде ви­магати продовження розгляду справи. В такій ситуації, відповідно до ч. 2 ст. 282 КПК, суд своєю ухвалою (постановою) за­криває справу. Насамперед, тут необхідно з’ясувати, які ж фактичні дані можуть слу­гувати підґрунтям для виникнення у про­курора переконання про непідтвердження обвинувачення. А.А. Павлишин з цього приводу зазначає, що різнобою думок у цьому аспекті серед вчених немає, і вони погоджуються в тому, що обвинувачення не підтверджується: 1) коли не встанов­лено події злочину; 2) коли в діянні підсуд­ного немає складу злочину; 3) коли не доведено участі підсудного у вчиненні зло­чину. А це відповідно до ч. 4 ст. 327 КПК є підставами для постановлення виправ­дувального вироку. На його думку, за та­ких обставин суд має не закривати кримі­нальну справу, а виносити виправдуваль­ний вирок [4, 55—56].

Повністю погоджуючись з вищенаведеним, вважаю, що ч. 2 ст. 282 КПК потре­бує корегування в даному контексті. За та­ких обставин справа підлягає не закриттю, а по ній має бути постановлений виправду­вальний вирок.

Однак, поки таких змін не внесено в дану статтю, як бути із правом особи на ре­абілітацію, коли виникне така ситуація? На наше переконання, все-таки необхідно по­станову про закриття кримінальної справи у зв’язку з відмовою прокурора від підтри­мання державного обвинувачення (якщо це підтримано потерпілим) відносити до підстав реабілітації. В такій ситуації під­судний зможе набути статус реабілітова­ного. Таке рішення нам видається правиль­ним хоча б через те, що передумовами та­кої відмови є невстановлення події зло­чину, відсутність в діянні складу злочину або недоведеність участі підсудного у вчи­ненні злочину, що вже за своєю природою є реабілітуючими підставами.

Звичайно, якщо бути послідовними, то відповідно до презумпції невинува­тості всі перераховані особи (крім тих, щодо яких мало місце засудження, навіть визнане згодом незаконним і необґрунтованим) і так вважаються невинуватими у вчиненні злочину. За таких обставин ви­никає запитання: для чого їх реабіліту­вати, якщо вони і так вважаються неви­нуватими, оскільки їхню вину може вста­новити лише суд обвинувальним виро­ком, що вступить у законну силу? Проте, на наше переконання, вони, потрапляючи в лещата кримінального переслідування, стикаються з важкими випробуваннями, які часто супроводжуються принижен­нями їх гідності, в більшості випадків з обмеженням свободи (застосуванням захо­дів процесуального примусу, в тому числі запобіжних заходів), втратою соціальної довіри і репутації, втратою роботи чи по­сади, погіршенням здоров’я, заподіянням значної матеріальної і моральної шкоди. Ці особи ніби випадають з правового поля, економічного, особистого і громадського життя як елементи, що не поділяють цін­ностей і моральних принципів суспільства [11, 61]. І нехай, для прикладу, щодо обвинуваченого громадянина Т. в ході досудового розслідування буде закрито кримі­нальну справу за реабілітуючою підста­вою, і він не може вважатись винуватим у вчиненні злочину відповідно до презумп­ції невинуватості — однак, хіба всі розу­міють, що таке презумпція невинуватості? Ні, для більшості людей він так і зали­шиться тим, стосовно кого здійснювалося кримінальне переслідування.

Тому, враховуючи наведене, особа, щодо якої порушена кримінальна справа, підозрюваний, обвинувачений і підсудний також потребують офіційного визнання не­законності і необґрунтованості криміналь­ного переслідування щодо них, якщо воно таким було, проте не з визнанням їхньої не­винуватості у вчиненні злочину, як це від­бувається у випадку з засудженим чи з осо­бою, яка відбула кримінальне покарання, а з її підтвердженням.

Багато науковців сьогодні, зокрема М.В. Орлова, Д.В. Татьянін до суб’єктів реабілітації відносять осіб, до яких засто­совуються примусові заходи медичного ха­рактеру (далі — ПЗМХ), а підставою для цього служить скасування постанови про застосування ПЗМХ [3, 38—39; 9, 113— 114]. Такий підхід ми знаходимо і в КПК низки пострадянських держав, зокрема КПК Російської Федерації (ч. 2 ст. 133), КПК Республіки Узбекистан (ч. 1 ст. 302) та інших. Також варто зазначити, що таку новелу підтримав і Проект КПК України (внесений народним депутатом В. Мойсиком та іншими, і зареєстрований у Вер­ховній Раді України від 13 грудня 2007 р. за № 1233), який у ч. 5 ст. 617 вказує, що суб’єктами реабілітації може стати особа, до якої застосовані ПЗМХ.

Питання щодо даної категорії осіб че­рез свою масштабність заслуговує на са­мостійне дослідження в рамках окремої статті. Однак ми все ж таки не можемо не зупинитись на цій проблемі.

З аналізу норм українського законодав­ства, ПЗМХ можуть застосовуватись:

до осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хво­робу до постановлення вироку або під час відбування покарання;

до осіб, які вчинили злочин у стані обмеженої осудності;

до осіб, які вчинили суспільно не­безпечне діяння, передбачене статтями КК, у стані неосудності.

Як відомо, кримінальній відповідаль­ності підлягають особи, які вчинили зло­чин у стані осудності. Особи, які захворіли на психічну хворобу до постановлення ви­року або під час відбування покарання, після свого одужання, за загальним прави­лом, теж підлягають кримінальній відпові­дальності (ст. 423 КПК).

Суб’єктом злочину визнаються і особи, які вчинили злочин в стані обмеженої осуд­ності. Щодо них ведеться досудове розслі­дування, а також судовий розгляд справи, в якому суд вирішує подальшу їх долю. Найчастіше в таких ситуаціях, коли поста­новляється обвинувальний вирок, то при призначенні покарання особі враховують її психічний стан як пом’якшуючу пока­рання обставину з одночасним застосуван­ням до неї ПЗМХ у виді амбулаторної пси­хіатричної допомоги за місцем відбування покарання або за місцем проживання, в за­лежності від призначеного покарання.

На наше переконання, якщо стосовно цих двох категорій осіб мало місце неза­конне і необґрунтоване кримінальне пере­слідування або (та) засудження, і вони на­справді не вчиняли інкримінований їм зло­чин, то вони, звичайно, мають набути ста­тус реабілітованих.

Що ж стосується осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння в стані не­осудності, то загалом підлягати реабілі­тації вони б не мали, оскільки суб’єктом злочину не є, кримінальної відповідаль­ності вони не несуть, та головне — са­мого злочину немає. Однак ці особи, по­трапляючи в кримінальний процес, ста­ють його учасником, після визнання їх неосудними суд застосовує до них певний вид ПЗМХ, звичайно де-юре в їх діях не може бути вини, однак де-факто, якщо б вони не були визнані неосудними, діяння, яке ними вчинене, називалося б злочи­ном. А якщо під час лікування буде вста­новлено їх непричетність до вчиненого суспільно небезпечного діяння, що тоді? Хіба не заслуговує така людина на від­новлення справедливості — на реабіліта­цію? На наш погляд, заслуговує. Однак, що стосується цієї ситуації, то мова буде йти не про реабілітацію в класичному її розумінні — де є, так би мовити, «неви­нуватість особи у вчиненні злочину», а про спеціальну — де все відбувається в рамках кримінального процесу, але де не має злочину як такого.

Отже, з всього вищенаведеного мо­жемо зробити наступний висновок. На­бути статус реабілітованих в криміналь­ному процесі за наявності відповідних підстав і умов для цього можуть засудже­ний, що виявиться невинуватим у вчи­ненні злочину; особа, яка відбула пока­рання (також особи, передбачені ст. 74 КК); особа, щодо якої порушена кримі­нальна справа, підозрюваний, обвинуваче­ний і підсудний та особи, до яких застосо­вуються ПЗМХ. Незважаючи на різницю в процесуальному становищі розглянутих суб’єктів, є дещо загальне, що їх об’єднує — в разі незаконності і необґрунтованості кримінального переслідування щодо них або (та) їх засудження всі вони мають під­стави для набуття статусу реабілітованих в кримінальному процесі.

Список літератури:

Безлепкин Б.Т. Уголовный процесс России: учебное пособие / Б.Т. Безлепкин. — М.: ТК Велби, Издво «Проспект», 2004. — 480 с.

Каплина О.В. Проблемы реабилитации в уголовном процессе Украины : дис. … кандидата юрид. наук : 12.00.09 / Каплина Оксана Владимировна. — Харьков, 1998. — 230 с.

Орлова М.В. Институт реабилитации в уголовном процессе : дис. … кандидата юрид. наук : 12.00.09 / Орлова Марина Владимировна. — М., 2006. — 164 с.

Павлишин А.А. Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення у суді / А.А. Павлишин // Прокуратура. Людина. Держава. — 2005. — № 2.

Пастухов М.И. Реабилитация невиновных : Основы правового института / М.И. Пастухов. — Минск : Издво «Университетское», 1993. — 176 с.

Проказин Д.Л. Реабилитация: основания условия и содержание в уголовном су­допроизводстве : дис. … кандидата юрид. наук : 12.00.09 / Проказин Дмитрий Леонидович. — М., 2006. — 191 с.

Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса / М.С. Строгович. — М.: Наука, 1970. — Т. 2. — 516 с.

Тазиев Д.А. Реабилитация на досудебном производстве по уголовным делам : дис. … кандидата юрид. наук : 12.00.09 / Тазиев Денис Аусафович. — М., 2005. — 187 с.

Татьянин Д.В. Реабилитация в уголовном процессе России (понятие, виды, осно­вания) / Д.В.Татьянин. — М.: Издво «Юрлитинформ», 2007. — 144 с.

Тертишник В.М. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуальногокодексу України / В.М. Тертишник. — К.: А. С. К., 2007. — 1056 с.

Шумило М.Є. Реабілітація в кримінальному процесі України : монографія / М.Є. Шумило. — Харків : Арсіс, 2001. — 320 с.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук