Головна Наукові статті Кримінальний процес ВІДМОВА СУДУ В ПОРУШЕННІ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

ВІДМОВА СУДУ В ПОРУШЕННІ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

Наукові статті - Кримінальний процес
393

КУЗЬМІЧОВА А.Ю.

ад’юнкт кафедри кримінального процесу Київського національного університету внутрішніх справ

ВІДМОВА СУДУ В ПОРУШЕННІ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

Після прийняття Конституції України, у ст. 124 якої визначено, що юрисдикція судів поширюється на всі правововідносини, що виникаютъ у державі, криміналъно-процесуальне законодавство отримало позитивний напрямок розвитку. Тоді з’явилися норми щодо оскарження до суду постанов про відмову та закриття кримінальноі справи. До прийняття Основного закону у 1996 р. розгляд скарг на дії та рішення органів дізнання та досудового слідства здійснювався виключно прокурором.

У розвиток ст.ст. 55, 124 Конституції України 23 травня 2001 р. Конституційним Судом України було прийнято рішення у справі щодо конституційності статті 2483 Цивільно-процесуального кодексу, в якому визнано неконституційним положення цієї статті в частині непідповідності судам скарг на акти і дії службових осіб органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, якщо законом встановлено виключно позасудовий порядок оскарження. У мотивувальній частині рішення вказувалося, що захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості при розслідуванні кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, слідства і прокуратури. Але таке оскарження може здійснюватись у порядку, що встановлено КПК. Недосконалість інституту судового контролю за досудовим слідством не може бути перепоною для оскарження актів, дій чи бездіяльності службових осіб зазначених органів.

Положення рішення Конституціиного Суду України від 23 травня 2001 р. були враховані при прийнятті Закону від 21 червня 2001 р. “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України“. До статей 110, 234 і 236 КПК вне

сені зміни, згідно з якими скарги на дії та постанови органів дізнання, слідчого і прокурора розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Таким чином, закон гарантував судовий розгляд скарг на процесуальну діяльність вказаних державних органів, але встановив, що такий розгляд здійснюється після закінчення досудового слідства та надходження справи до суду. Виключення з загального правила встановлювались лише для скарг на затримання особи (ст. 106 КПК ), на постанови про відмову в застосуванні заходів безпеки або про їх скасування (ст. 525 КПК), про відмову в порушенні кримінальноі справи (ст. ст.236 1, 236 2 КПК) та її закриття (ст. 236 5, 236 6 КПК). Скарги на постанови про порушення кримінальних справ судами не розглядались.

Верховний Суд України, вважаючи, що згадані положення ст.ст. 234 і 236 КПК не відповідають ст. 55 Основного закону, звернувся до Конституційного Суду України із поданням щодо конституційності ч. 6 ст. 234, ч. 2 ст. 236 КПК в тій частині, що стосується розгляду скарг на постанови про порушення справи. Його рішенням від 30 січня 200З р. ці норми, які унеможливлювали розгляд судом на стадії досудового розслідування скарг на постанови слідчого, прокурора щодо приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи, визнані такими, що не відповідають Конституції України.

Безпосередньо процедура судового оскарження зазначеного процесуального рішення встановлювалась у листі Голови Верховного Суду України від 18 лютого 2003 р. № 5-13 н 44, листі Генерального прокурора України від 19 лютого 2003 р., постанові Пленуму Верховного Суду України від 11 лютого 2005 р. № 1 “ Про деякі питання, що виникають під час розгляду судами України скарг на постанови органів дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи.”

Врешті-решт Законом від 14 грудня 2006 р., який набрав чинності 18 січня 2007 р., КПК доповнено ст.ст. 236 7 і 236 8 щодо оскарження до суду постанов про порушення кримінальних справ та внесено зміни до ст. 206 КПК.

Надалі ми не зосереджуватимемо уваги на детальному аналізі всіх положень ст.ст. 236 7, 126 8 КПК. Метою статті є розгляд питания про таку форму закінчення провадження за скаргою, як винесення суддею постанови про відмову в порушенні кримінальної справи після задоволення скарги (п.2 ст.16 ст.2368 КПК).

Прийняттю такого рішення передує наступна процесуальна діяльність. Протягом доби від дня надходження скарги суддя виносить постанову про відкриття провадження за нею, копія якої направляється:

особі, яка подала скаргу, її захисникові або законному представникові;

органу, який порушив кримінальну справу або у провадженні якого вона перебуває;

прокурору;

потерпілому або особі, за заявою якої було порушено справу. У постанові зазначаються:

час і місце судового розгляду скарги;

список осіб, явка яких у судове засідання є сбов’язковою;

дії, які необхідно вчинити сторонам для забезпечення розгляду скарги;

термін подання до суду матеріалів, на підставі яких було прийнято рішення про порушення справи.

У постанові про відкриття провадження суддя вирішує питання про доцільність зупинення слідчих дій у справі на час розгляду скарги. Якщо приймається таке рішення, строк її розгляду не враховується в строк досудового слідства.

Орган дізнання, слідчий або прокурор, у провадженні якого знаходиться справа, зобов’язаний у встановлений суддею строк подати до суду матеріали, на подставі яких було прийнято рішення про порушення справи. Матеріали, що подаються до суду, мають бути описані, прошиті та пронумеровані із зазначенням посади та прізвища особи, яка склала опис. У разі неподання цих матеріалів без поважних причин суддя вправі визнати їх відсутність підставою для скасування постанови про порушення справи.

Обов’язок доведення правомірності порушення справи покладається на прокурора, неявка якого в судове засідання не перешкоджає розгляду справи. Неявка без поважних причин особи, яка подала скаргу та присутність якої визнано суддею обов’язковою, є підставою для закриття провадження.

У судовому засіданні, перевіривши явку сторін, суддя:

досліджує матеріали, на підставі яких було порушено справу;

заслуховує пояснення особи, яка подала скаргу, її захисників чи законних представників, потерпілого або особи, за заявою якої було порушено справу, якщо вони з’явилисъ у судове засідання;

у разі необхідності заслуховує пояснення слідчого, який виніс постанову про порушення справи.

Під час судового розгляду скарги сторони мають право ознайомитися з матеріалами, які обґрунтовують порушення справи, та вимагати їх оголошення у судовому засіданні. Розглядаючи скаргу, суддя повинен перевірити наявність приводів і підстав для винесення постанови про порушення справи, законність джерел отримання необхідних фактичних даних і не вправі заздалегідь вирішувати ті питання, які досліджуються судом при здійсненні

Одним із рішень, що приймаєтъся суддею за результатами розгляду скарги, є скасування постанови про порушення справи і винесення постанови про відмову в порушенні кримінальної справи ( п.2 ч. 16 ст.236 8 КПК ).

Що це означає на практиці? За словами В. Боднара, те, що незважаючи на тяжкість злочину, матеріальний збиток, можливі нові докази вини, звинуваченого звільняють з-під варти, йому повертають усі вилучені речі, поновлюють його права, на які тимчасово були накладені обмеження, а найважливіше – в подальшому таке рішення означає, можна сказати, цілковиту індульгенцію, оскільки за наявності постанови про відмову в порушенні справи спробувати ще раз притягти цю особу до відповідальності неможливо [1, с. 5].

У разі вступу в силу згаданої постанови судді надані матеріали залишаються на зберіганні у суді. До них слідчий доступу вже не має. Як правильно відмічають В. Ковбасюк та В. Перовой, така вимога закону призведе до ряду незручностей, особливо коли матеріали стосуютъся інших осіб (підозрюваних, обвинувачених, потерпілих), які проходять у справі [4, с. 50].

Положення п. 2 ч. 16 ст. 236 8 КПК щодо відмови суду в порушенні кримінальної справи виходить за межі компетенції судді. Такі межі щодо порушення та відмови в порушенні кримінальної справи визначені ч. 1 ст. 27, ст.ст. 98, 251 КПК, відповідно до яких суддя має право вирішувати ці питання не інакше як за скаргами потерпілих і лише у справах про злочини, відповідальність за які передбачена ст. 125, ч. 1 ст. 126 та ст. 356 Кримінального кодексу України щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтересам окремих осіб. Крім вказаних випадків, порушення та відмова в порушенні кримінальної справи не належить до судової діяльності, а є частиною функції кримінального переслідування, яка покладається на органи дізнання, слідчих та прокурорів.

Таким чином, відмовляючи у порушенні кримінальноі справи при вчиненні злочину публічного обвинувачення, суддя виходить за межі своєї компетенції, перебираючи на себе невластиву йому функцію.

Цей висновок відповідає вимогам ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19 Конституції України, ст. 1 Закону “Про судоустрій України” стосовно того, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

Наведеної точки зору притримується I.В. Лобач. Він пише, що виходячи зі змісту ст. 4. ч. 2 ст. 98 КПК “за заявою або повідомленням про злочин прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя в межах їх компетенції зобов’язані порушити кримінальну справу, або відмовити в порушенні кримінальної справи, або направити заяву чи повідомлення за належністю“ [5, с. 84].

Стаття 2368 КПК не передбачає направлення матеріалів органу досудового розслідування для додаткової їх перевірки в разі скасування суддею постанови про порушення справи. Тобто ці органи не мають можливості усунути порушення ст. ст. 94, 97, 38 КПК і повторно прийняти рішення про порушення справи.

Можливою є така ситуація, коли суд скасовує зазначену постанову через формальні підстави та відмовляє в порушенні справи за наявності фактичних даних, що вказують на ознаки злочину. Це означає, що особи, винні у вчиненні злочину, не будуть притягнуті до кримінальної відповідальності. Безумовно, в такому випадку не можна вести мову про виконання завдань кримінального судочинства щодо охорони прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний (ст. 2

Раніше застосовувався зовсім ішний порядок. У листі Голови Верховного Суду України від 12 лютого 2003 р № 5-13 н 44 головам апеляційних судів йшлося про орієнтацію місцевих судів на те, щоб у разі скасування постанови про порушення кримінальної справи відповідні матеріали повертались для проведення додаткової перевірки прокурору. Поновити таку процедуру пропонує І.В. Лобач [5, с. 84].

У юридичній літературі висловлена інша думка. Так, О. Дроздов звертає увагу на те, що положення ч. 16 ст. 236 8 КПК суперечить логіці уніфікації національних кримінально-процесуальних процедур. Відповідно до зазначеної норми, за результатами розгляду скарги суддя своєю мотивованою постановою може задовольнити скаргу, скасувати постанову про порушення справи і винести постанову про відмову в порушенні справи. Водночас ч. 3 ст. 100 КПК дещо інакше визначає повноваження прокурора на цій стадії. Так, якщо справу порушено без законних підстав, прокурор закриває її, а у випадках, коли в цій справі ще не проводилося слідчих дій, скасовує постанову про порушення справи. Аналогічного змісту повинні бути и повноваження суду.

Тобто якщо при порушенні справи не були додержані вимоги статей 94, 97, 98 КПК, то суд задовольняє скаргу і виносить постанову про закриття справи, а у випадках, коли в цій справі ще не проводилося слідчих дій, скасовує постанову про порушення справи [2, с. 13].

Вважаємо за доцільне дещо інакше вирішити це питання. На нашу думку, слід взагалі скасувати ст.ст. 2367 та 2368 КПК. Аналіз цих норм дає підстави стверджувати, що в чинній редакції вони зроблять неможливим ефективне розслідування важливих кримінальних справ, особливо у сфері екокоміки, злочинів, пов’язаних з корупцією, вчинених організованими групами. Ці норми, як вірно вказуе В. Боднар, містять суттєві недоліки і суперечать Конституції в частині функцій суду, підтримання державного обвинувачення прокурором. Виникає реальна загроза сплеску злочинності через перешкоди розслідуванню кримінальних справ шляхом призупинення слідчих дій судом [1, с. 5].

Слід зазначити, що після прийняття 14 грудня 2006 р. Закону “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України“ керівники Генеральної прокуратури, Міністерства внутрішніх справ, Державної податкової адміністрації та Служби Безпеки України звернулися до Президента України з клопотанням ветувати його. Силовики наводили переконливі доводи на користь того, що цей Закон паралізує розслідування кримінальних справ та призведе до зростання злочинності, корупції і в кінцевому підсумку до підриву націоналъної безпеки України“[3, с. 1].

Ще під час ознайомлення з законопроектом фахівцями були внесені пропозиції, що прийняття таких змін унеможливить проведення досудового розслідування. При розробці проекту закону було допущено порушення принципу системності й узгодженості, який передбачає послідовність у правотворчості, взаємозв’язок і взаємодію між актами законодавства. За висновками правознавців, внесені до КПК України зміни не узгоджуються із практикою і вийшли за межі загальних положень судового розгляду. Вони викликали критичні зауваження і у суддів різних інстанцій [4, с. 48]. Переважно тільки адвокати вважають такі зміни у кримінально-процесуальному законі корисним кроком на шляху захисту інтересів

Список використаної літератури:

Боднар В. Міна прискореної дії // Іменем закону. – 2007. – № 10. – С. 5-8.

Дроздов О. Оскарження постанови про порушення кримінальної справи // Юридичний вісник України. – 2007. – № 9-10. – С. 12-14.

Законотворення. Зміни – перепона слідству // Юридичний вісник України. – 2007. – № 1. – С. 1-5.

Ковбасюк В., Паровой В. Щодо практики участі прокурорів у справах за скаргами осіб на постанови про порушения кримінальних справ // Вісник прокуратури. – 2007. – № 4. – С.50-53.

Лобач І.В. Здійснення прокурором кримінального переслідування // Вісник прокуратури. – 2007 – № 2. – С. 84-87.

Тесленко В.Г. Можливість, необхідність та доцільність в ході досудової стадії кримінального процесу оскаржувати суду постанови про порушення кримінальної справи // Адвокат. – 2007. – № 3. – С. 23-25.

 

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук