466

---

КОМАРИНСЬКА Ю.Б.,

ад’юнкт кафедри криміналістиики Київського національного університету внутрішніх справ

ТИПОВІ ТА ОКРЕМІ ВЕРСІЇ ПРИ ПЛАНУВАННІ РОЗСЛІДУВАННЯ УБИВСТВ НА ЗАЛІЗНИЧНОМУ ТРАНСПОРТІ

Як справедливо зазначають вчені-криміналісти, важливою умовою успішного розкриття та розслідування убивства є правильна організація початкових заходів, оптимальне використання науково-технічних засобів, висування та перевірка необхідних слідчих версій. Узагальнення кримінальних справ про нерозкриті убивства свідчить про те, що злочинці не встановлюються головним чином в результаті допущених слідчих помилок (поверхневий огляд місця події та трупу, невикористання науково-технічних засобів, поверхневе складання протоколу огляду тощо) [1, с. 271].

Метою нашої статті є визначення типових та окремих версій, які виникають під час розслідування навмисних убивств, замаскованих під нещасний випадок або самогубство на залізничному транспорті.

Питання планування та “версування” цікавило і цікавить до тепер багатьох вчених-криміналістів, серед яких В.О. Коновалова, М.Д. Костицький, М.Я. Салтевський, В.Ю. Шепітько, В.П.Колмаков та багато інших.

Як відомо, кримінальна справа може бути порушена при наявності даних, що вказують на ознаки злочину. Саме тому процес “версування” (і як наслідок, процес планування розслідування) стає більш складним при розслідуванні вбивств, замаскованих під нещасний випадок або самогубство на залізничному транспорті. Перед слідчим постає завдання виявити всі ознаки та докази, які намагається приховати злочинець з метою видати вбивство за нещасний випадок або виробничу травму. Основою для висунення версії про інсценування є огляд місця події, показання свідків, вивчення повідомлень про злочин чи подію, будь-яка перви

нна інформація про обставини події.

Після порушення кримінальної справи повстає питання організації розслідування, тобто планування.

Плановий організаційний початок притаманний розслідуванню всіх злочинів незалежно від їх кваліфікації. Те, що слідчий складає й виконує всі пункти плану, – це лише зовнішнє вираження цього процесу. Планування являє собою організаційну та творчу сторону роботи слідчого, яка триває протягом усього розслідування. Така робота передбачає побудову версій; аналіз версій та всіх обставин, що підлягають доказуванню; визначення слідчих дій, оператив-но-розшукових та інших заходів, за допомогою яких перевіряються висунуті версії; визначення конкретних виконавців запланованих заходів, строків та черговості їх виконання.

Планування розслідування спирається на наступні принципи: індивідуальність, динамічність, реальність, конкретність та ситуативність. Індивідуальність планування розслідування є вираженням неповторної специфічності кожної кримінальної справи. Динамічність планування розслідування є проявом закономірності розвитку слідчої версії. Реальність планування розслідування виражається перш за все в обґрунтованості слідчих версій, реальності логічних висновків. Конкретність планування розслідування означає, по-перше, постановку чітких, прозорих цілей та завдань розслідування; по-друге, детальний аналіз змісту висунутих версій і формування точних питань, що підлягають з’ясуванню; по-третє, визначення конкретних заходів. Ситуативність планування розслідування передбачає врахування конкретної слідчої ситуації, яка склалась до моменту планування.

До числа принципів планування розслідування деякі автори відносять також його своєчасність, попереджуючи, з однієї сторони, проти завчасного, а з іншої – проти запізненого планування розслідування [2].

Так як при плануванні розслідування кримінальної справи слідчий розраховує провести його у визначені строки, то при проведенні окремих слідчих дій, наприклад експертиз, він повинен враховувати, що вони займають деякий час. З огляду на специфіку злочинів, які ми розглядаємо, проведення експертиз є обов’язковим, тому слідчий має приділяти цій слідчій дії значну увагу, а саме: продумати порядок її призначення, збирання необхідних матеріалів, організувати співпрацю з органами дізнання, прокуратури тощо.

При проведенні експертиз кримінальна справа перебуває в експерта, тому до її відправлення необхідно скласти продуманий у деталях план проведення інших слідчих дій. Це дозволяє виконувати певні слідчі дії при відсутності кримінальної справи і завдяки цьому своєчасно закінчити розслідування [3].

Вже з перших кроків розслідування, навіть з моменту отримання повідомлення про злочин чи подію, під час огляду місця події, виявлення доказів, збирання свідчень, вивчення та систематизації отриманої інформації, у слідчого починається процес “версування”.

Тому важливе значення в процесі планування має висування слідчим типових версій подій, що сталися. Типовими загальними версіями є: 1) чи мало місце вбивство; 2) чи мало місце самогубство; 3) чи мав місце нещасний випадок; 4) чи мала місце природна смерть [1, с. 272]. Ми погоджуємось з думкою В.Є. Коноваловою про те, що висування версій при розслідуванні вбивств, прихованих самогубством або нещасним випадком, має свою специфіку та відрізняється від процесу висування версій при розслідуванні інших різновидів убивств. Така обставина пояснюється переш за все тим, що в процесі розкриття злочину слідчий виявляє протиріччя, що не вкладаються в звичайну логічну схему дій злочинця, і тому викликають підозри про інсценування події, які орієнтують слідчого на протилежну інтерпретацію виявлених доказів, тобто на пошук інших підстав для висування слідчих версій [4, с. 225].

Ознаки інсценування не завжди можна виявити під час огляду місця події та трупу. Тому під час проведення слідчих дій версії можуть змінюватися. Це обумовлено не лише виникненням нових доказів, а ще й особливістю ходу думок, логіки, мислення кожного окремого слідчого. Як зазначає В.Є. Коновалова, відбувається уявне передбачення про місце виявлення в загальній сукупності доказів, його логічної залежності або ж протиріч, узгодженості з лінією поведінки злочинця або явного порушення його [4, с. 225].

Таким чином, версія як метод пізнання в своєму розвитку проходить три стадії: побудови (висунення передбачення), дослідження та перевірки (доказування) [5, с. 42].

Традиційно в учбовій криміналістичній літературі стадія побудови версії розглядається через опис загальних правил або умов, яким ця процедура має відповідати. Зазвичай виділяють шість таких положень:

Версії повинні бути реальними, обґрунтованими фактами.

Версії не повинні суперечити науковим даним.

Версія повинна бути конкретною.

Версія повинна бути логічно вірно побудованою та несуперечливою.

Кожна версія повинна мати контрверсію.

У справі необхідно висувати максимально можливу кількість версій [5, с. 43].

Так як процес “версування” – це логічна обробка отриманих в результаті слідчих дій фактів, її аналіз та узагальнення, в результаті якого слідчий доходить висновків про злочин, його механізм, особу потерпілого та злочинця, мотиви злочину тощо, слідчий повинен ретельно досліджувати усі виявленні докази.

Підставою версії про інсценування може бути відсутність слідів, наприклад, відсутність слідів крові на залізничному полотні, де виявлено труп. Як наявність, так і відсутність слідів у подібних випадках не вкладається в загальну картину події, суперечить механізму утворення слідів, і ці невідповідності є підставою для побудови версії про інсценування [6, с. 32].

Під час виявлення слідчим доказів, що суперечать попереднім висновкам, змінюється логічне уявлення про подію, що сталася. Моментом, що розриває ланцюг логічних уявлень, є виявлення негативних обставин, вид та характер яких одразу показують помилковість попередніх уявлень про подію, направляючи мислення слідчого в інше русло, підказуючи шляхи пошуку істини. Виявлення негативних обставин як в процесі огляду місця події, так і в процесі експертизи як би підриває уявлення про подію злочину, змушуючи по-новому розмірковувати про механізм злочину, дії та наміри злочинця відповідно до отриманих додаткових даних [ 4, с. 226]. Негативні обставини впливають на хід розслідування та його результат. Тому їх вивченню приділяли увагу відомі науковці: Р.С. Белкин, Г.М. Мудьюгин, В.Є. Коновалова та багато інших. Негативні обставини визначаються деякими авторами як відсутність на місці події слідів та предметів, які мали б бути при природному розвитку подій [7, с. 38; 9, с. 29; 10, с. 18; 11, с. 43].

Але таке визначення є неточним, тому що сліди та предмети, що відсутні на місці події, як раз і мають бути відсутні внаслідок того, що мала місце інша подія, а не та, що передбачається. Тому більш точним буде визначення негативних обставин як відсутність деяких факторів, що зазвичай є в наявності, якщо версія про подію вірна [7, с. 39; 8, с. 278].

Найбільш оптимальне визначення негативних обставин надав В.А. Овечкин. Він зазначає, що негативні обставини – це такі фактичні дані, що суперечать уявленню внаслідок того, що є невідповідними дійсності, не мають відношення до справи або ж по причині неадекватності уявлення об’єктивної реальності. Таким чином, термін „негативні обставини” в криміналістичному його понятті завжди повинен розглядатися стосовно певної версії [7, с. 44].

При перевірці повноти інформації, що міститься в повідомленнях про виявлення трупу (частин), її достовірності, умов отримання тощо висуваються версії на основі вихідних матеріалів, якими володіє особа, що проводить цю перевірку.

Як зазначалось раніше, діяльність слідчого та працівників дізнання з перевірки повідомлень про виявлення трупу (частин) на об’єктах залізничного транспорту або поблизу від них полягає, перш за все, в перевірці типових версій, тобто в з’ясуванні питання: що відбулось – убивство, самогубство, нещасний випадок або природна смерть?

А.А. Степанов небезпідставно вважає, що на слідчих та оперативних працівників значно впливає та обставина, що на залізничних шляхах досі часто мають місце нещасні випадки з людьми. Тому при виявленні трупу на залізничному полотні оперативні працівники та слідчі нерідко обмежуються висуванням версії про нещасний випадок. Під таким впливом їх увага концентрується лише на слідах, що підтверджують нещасний випадок, сліди ж убивства або інших можливих пояснень причини гибелі постраждалого вислизають [12, с. 16].

Разом із загальними типовими версіями у разі виявлення трупа на залізничному полотні на стадії попередньої перевірки залежно від характеру події можуть бути висунуті окремі типові версії про місце скоєння злочину і про подію злочину.

1. Стався нещасний випадок або самогубство:

потерпілий знаходився на залізничному полотні і загинув у результаті нещасного випадку – наїзду потягу або покінчив життя самогубством, кинувшись під потяг;

потерпілий перебував у поїзді і впав з нього з необережності або вистрибнув з метою самогубства.

2. Сталося вбивство:

потерпілий був убитий на залізничному полотні в тому місці, де був виявлений труп;

потерпілий був убитий за межами залізничного полотна; труп його був покладений на залізничну колію з метою інсценування самогубства або нещасного випадку – наїзду потягу;

потерпілий (або його труп) знаходився в поїзді і був скинутий з нього злочинцем (злочинцями) на залізничне полотно.

При виявленні трупа з тілесними ушкодженнями у вагоні поряд із версіями про нещасний випадок, самогубство, вбивство у вагоні може виникнути версія і про те, що вбивство скоєне поза вагоном, а труп потім був перенесений у вагон з метою приховати місце скоєння злочину.

У разі підтвердження загальної типової версії про те, що смерть потерпілого все-таки настала внаслідок убивства, слід висунути і перевірити окремі типові версії не лише про місце його здійснення, але і про спосіб спричинення смерті.

А.А. Степанов в своєму дисертаційному дослідженні визначив (і ми погоджуємось з ним) таку систему окремих типових версій про способи вбивств, здійснених на залізничному транспорті:

1. Вбивство здійснене з використанням залізничних засобів пересування:

потерпілого виштовхнули на ходу потягу без попереднього нанесення йому ушкоджень;

потерпілому спочатку завдали ушкоджень, а потім виштовхнули з рухомого потягу;

потерпілому в поїзді завдали смертельних ушкоджень, а потім труп з метою приховування злочину скинули на залізничне полотно;

потерпілого несподівано, без попереднього нанесення ушкоджень, штовхнули під рухомий залізничний склад;

потерпілого кинули під рухомий потяг після нанесення йому ушкоджень;

потерпілого привели в безпорадний стан (напоїли спиртними напоями, побили тощо) і поклали на рейки перед рухомим поїздом;

потерпілого вбили за межами залізниці, а потім труп з метою створення видимості нещасного випадку поклали на рейки перед поїздом, що наближається.

2. Вбивство скоєне способом, не пов’язаним з використанням залізничних засобів пересування [12, с. 16-17.; 13, 60-61].

Під час проведення слідчих дій, зокрема допиту очевидців, свідків, підозрюваних та обвинувачених, на підставі отриманої інформації слідчий може висувати нові версії.

З особливою обережністю необхідно ставитися до висунення версій як убивства, так й самогубства потерпілого зі сторони осіб, яких допитують. Так, якщо більшість родичів повністю виключають можливість самогубства, а один з них постійно проводить цю думку, необхідно ретельно перевірити причетність цієї особи до скоєння вбивства. Якщо ж близькі потерпілого пропонують слідчому своє обґрунтоване пояснення причини та обставин смерті загиблого, увага з перших же слідчих дій має бути зосереджена на перевірці такої версії.

Якщо версію підтримують декілька осіб, то важливо з’ясувати, хто з них підтримав та висунув її першим, щоб перевірити можливість причетності до вбивства автора версії; паралельно з цим слід з’ясувати й обставини, що прямо вказують на факт убивства. Однак далеко не завжди вбивця відразу ж висуває неправдиву версію, тим самим надаючи слідчому можливість перевірити вигадані ним факти і спростувати їх, викрити автора версії явної брехні. Нерідко убивця займає пасивну, вичікувальну позицію, утримуючись від будь-яких стверджень. Частіше за все так поводять себе особи, які не проживають спільно із постраждалими, які не є членами його родини.

Версія, що виправдовує підозрюваного, зазвичай охоплює собою не лише причину і обставини смерті загиблого, але й взаємовідносини з останнім. Розповідаючи про них і розуміючи, що невмотивоване вбивство – виключення, злочинець із числа «своїх» намагається виправдатись, майже завжди стверджуючи, що між ним та постраждалим існували хороші, принаймні нормальні відносини і що у нього не було ніякої зацікавленості в смерті, а отже, були відсутні мотиви до його вбивства. Лише інколи підозрюваний визнає, що у нього бували непорозуміння із постраждалим, але намагається применшити їх значення, змальовуючи їх як випадкові та короткочасні.

При вбивстві кого-небудь з членів родини за заздалегідь обміркованим планом злочинці нерідко перед реалізацією задуму спеціально змінюють свою поведінку, щоб створити у оточуючих уявлення прекрасного ставлення до майбутньої жертви, таке собі „психологічне алібі”, й тим самим відвести від себе в подальшому можливі підозри.

Тому якщо є підстави підозрювати в убивстві окремих осіб, слід перевіряти їх поведінку до настання смерті постраждалого і після виявлення трупу [14].

Отже, доцільно всіх встановлених слідством осіб, пов’язаних із постраждалим, занести в окремий список, а потім приступити до перевірки причетності їх до убивства потерпілого. Не обов’язково всіх цих осіб перевіряти слідчим шляхом. Процес цей трудомісткий, і шлях може виявитись занадто довгим. Для прискорення перевірки слідчий поряд із проведенням слідчих дій дає відповідні доручення оперативним працівникам, які можуть швидко провести необхідну перевірку, не спугнув при цьому злочинця, якщо він виявиться серед осіб, яких перевіряють, а також можуть надати іншу цікаву для слідчого інформацію.

Список використаної літератури:

Шепитько В.Ю. Криминалистика: Курс лекций. – Х., 2003.

http://www.vuzlib.net/beta3/html/1/18977/19008.

Луцик А. Організація роботи слідчого // Радянське право. – 1974. – № 9. – С. 32-33

Коновалова В.Е. Убийство: искусство расследования: Монография. – Х., 2006.

Бандура О.А., Лукашевич В.Г. Криминалистическая версия: гносеологический, логический и психологический аспекты: Учеб. пособие. – К., 1991.

Баранов Э.В., Торбин Ю.Г. Раскрытие инсценировок при расследовании преступлений: Учебное пособие. – Волгоград, 1981.

Овечкин В.А. Расследование преступлений, скрытых инсценировками: Учеб. пособ. – Харьков, 1979.

Винбенг А.И., Миньковский Г.М., Эйсман А.А. Классификация доказательств // Теория доказательств в советском уголовном процессе / Отв. ред. П.В. Жогин. – 2-е изд., исправ. и доп. – М., 1973.

Колмаков В.П. Тактика производства следственного осмотра и следственного эксперимента. – Х., 1956.

Селиванов Н.А., Теребилов В.И. Первоначальные следственные действия. – М., 1969.

Кежоян А. Негативные обстоятельства по делам об убивствах // Социалистическая законность. – 1971. – № 7. – С. 43-45.

Степанов А.А. Общие положения методики расследования убийств, совершенных на железных дорогах: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – М., 1986.

Сидоров А.С. Первоначальный этап расследования убийств, совершаемых на железнодорожном транспорте / Под ред. проф. Филиппова А.Г. – М., 2003.

Аброменкова В.С., Стрелец С.В. Некоторые особенности расследования убийств на железнодорожном транспорте, замаскированных инсценировками // СибЮрВестник. – 2001. – № 2.

 

 

< Попередня   Наступна >