Наукові статті Кримінальний процес УЧАСНИКИ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН ПІД ЧАС ФІКСАЦІЇ ФАКТИЧНИХ ДАНИХ У ХОДІ СЛІДЧИХ ДІЙУЧАСНИКИ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН ПІД ЧАС ФІКСАЦІЇ ФАКТИЧНИХ ДАНИХ У ХОДІ СЛІДЧИХ ДІЙ
| Наукові статті - Кримінальний процес |
БАЦЬКО І.М.,
кандидат юридичних наук, доцент, начальник наукової лабораторії протидії злочинності Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
УЧАСНИКИ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН ПІД ЧАС ФІКСАЦІЇ ФАКТИЧНИХ ДАНИХ У ХОДІ СЛІДЧИХ ДІЙ
Ефективна боротьба зі злочинністю неможлива без досконалої встановленої Законом процесуальної форми. Протоколювання – одне з обов’язкових процесуальних правил проведення слідчої дії (ст. 84 КПК України). Кожний протокол слідчої дії є результатом багатоетапного пізнавального процесу, який включає виявлення різноманітних за природою та походженням обставин, що входять у предмет доказування. У комплексі всі дані про хід і результати слідчої дії, оформлені відповідно до вимог КПК, утворюють зміст протоколу, який є, з одного боку, самостійним джерелом доказів (ст. 82 КПК України), а з іншого – засобом фіксації інформації, отриманої з інших джерел.
Аналіз практики кримінально-процесуальних правовідносин під час протоколювання слідчих дій приводить до висновку про те, що в цій галузі діяльності слідчого і органів дізнання існує низка недоліків, які з’являються через недостатньо ретельну регламентацію правовідносин протоколювання в чинному кримінально-процесуальному законодавстві та нормативно-правових актах міністерств і відомств, до складу яких входять підрозділи слідства та дізнання. До того ж певні недоліки виникають через не досить чітку організацію роботи слідчих та дізнавачів і помилки у застосуванні наявних науково-технічних засобів. Крім цього, існує низка складних теоретичних і правових проблем, вирішення яких потребує подальшого наукового вивчення і теоретичного осмислення.
До них, зокрема, відносяться процесуальні аспекти участі різних суб’єктів кримінально-процесуальних правовідносин у фіксації
Протоколюванню слідчих дій у юридичній літературі приділялася належна увага в роботах українських науковців: М.І. Бажанова, В.П. Бахіна, В.В. Бірюкова, В.Г. Гончаренка, Ю.М. Грошевого, З.Т. Гулкевича, А.Я. Дубинського, В.С. Зеленецького, В.М. Іщенка, В.К. Лисиченка, М.М. Михеєнка, О.Р. Михайленка, П.П. Михайленка, В.Т. Нора, Г.І. Сисоєнка, З.Д. Смітієнко, М.С. Стахівського, В.М. Тертишника, Г.І Чангулі, В.Ю. Шепітька, В.П. Шибіка, М.Є. Шуміла та ін.
Вагомий внесок у розробку аспектів закріплення інформації доказового значення внесли вчені дореволюційних часів: С.В. Вікторський, А.Ф. Коні, Н.С. Познишев, Н.Н. Розін, І.Я. Фойницький та інші; питання протоколювання фактичних даних висвітлювали процесуалісти колишнього СРСР та країн СНД: Г.А. Абдумаджидов, В.Д. Антонов, В.Д. Арсеньєв, Р.С. Бєлкін, І.Є. Биховський, О.М. Васильєв, Л.В. Вороніна, Н.І. Гапанович, Г.Ф. Горський, В.І. Громов, В.Я. Дорохов, А.В. Дулов, П.С. Елькінд, Л.М. Карнєєва, В.П. Колмаков, А.Н. Копйова, О.М. Ларін, А.А. Леві, І.М. Лузгін, Н.Г. Муратова, І.М. Петрухін, Б.І. Пінхасов, Є.Є. Подголін, Н.І. Порубов, Ю.Н. Прокоф’єв, А.Р. Ратінов, О.П. Рижаков, Я.С. Сапошинський, Н.А. Сєліванов, О.Ф. Соколов, А.Д. Соловйов, М.С. Строгович, А.І. Трусов, Д.А. Турчин, Ф.Н. Фаткуллін, О.О. Чувільов, В.Ю. Шабалін, Б.М. Шавер, М.П. Шаламов, В.І. Швєцов, С.А. Шейфер, І.М. Якімов, Н.А. Якубович та ін. Проте раніше опубліковані роботи не вичерпують всієї проблеми, через її складність і багатоаспектність. До того ж продовжує існувати нагальна потреба всебічного і належного регулювання в чинному кримінально-процесуальному законодавстві порядку протоколювання доказів у кримінальних справах.
Серед вчених і практичних працівників, наприклад, немає єдності думок про загальне поняття та юридичну природу процесуальних джерел доказів, протоколів вербальних і невербальних слідчих дій, а також додатків до них. Недостатньо регламентовані або взагалі не врегульовані КПК України певні правила участі різних суб’єктів кримінально-процесуальних правовідносин у фіксації фактичних даних в матеріалах кримінальної справи під час протоколювання змісту і результатів окремих видів слідчих дій (пред’явлення для впізнання трупу, тварин або птиці; заміна псевдонімом біографічних даних осіб, що перебувають під загрозою розправи; пред’явлення для впізнання поза візуальним спостереженням осіб, які пред’являються для впізнання; прослуховування телефонних розмов і зняття інформації з каналів зв’язку тощо). Залишається також не з’ясованим до кінця питання про надання самостійного доказового значення матеріалам кіно-, фото- і відеозйомки, а також звукозапису, що додаються до протоколів слідчих дій.
Перераховані та деякі інші процесуальні та криміналістичні проблеми вказують на необхідність належної регламентації в кримінально-процесуальному законі кримінально-процесуальних правовідносин під час протоколювання слідчих дій. Одночасно слід з’ясувати, яке значення має участь понятих у провадженні слідчих дій для доброякісності доказів, закріплених у протоколах.
Метою цієї роботи є уточнення низки кримінально-процесуальних правил, що регламентують участь ряду суб’єктів правовідносин в протоколюванні слідчих дій.
Під час кримінального судочинства у закріпленні фактичних даних (доказів) у протоколах слідчих дій, в залежності від свого процесуального положення, в різних межах беруть участь: особи, відповідальні за перебіг і результати фіксації в силу службового обов’язку – посадові особи, що ведуть кримінальний процес: слідчий (ст. 114 КПК України); дізнавач [1]; особа, яка провадить дізнання; начальник органу дізнання; прокурор (ст. 227 КПК України); суддя; начальник слідчого відділу (ст. 1141 КПК України); учасники процесу, що володіють спеціальними знаннями: експерт (ст. 75, 77 КПК України); спеціаліст (ст. 1281 КПК України); судово-медичний експерт (ст. 193 КПК України); лікар (ст. 168, 192, 193, 438 КПК України); педагог (ст. 168, 438 КПК України) та інші особи, що залучаються до участі в процесуальних діях з метою посвідчення відповідності змісту протоколів слідчих дій обставинам, що сприймалися при їх провадженні: поняті (ст. 127 КПК України); представники поштово-телеграфної установи при виїмці кореспонденції (ст. 187 КПК України); стороння особа, що запрошується для посвідчення змісту протоколу у випадках, коли допитуваний не може самостійно підписати протокол (ч. 3 ст. 85 КПК України) та інші особи, що беруть участь у слідчих діях з метою гарантувати обвинуваченому здійснення права на захист, а також дотримання прав і законних інтересів інших осіб, що беруть участь у справі, інтересів підприємств, організацій і установ: захисник (ст. 44, 45 КПК України); перекладач (ст. 19, 128 КПК України); представник (ст. 49-52, 122-124, 168, 181, 183, 189 КПК України) та інші допоміжні учасники слідчих дій: статисти під час пред’явлення для впізнання (ст. 174, 176 КПК України); перекладач під час допитів свідків та інших слідчих дій (ст. 128 КПК України); представники (ст. 125, 126, 183, 189 КПК України); особи, що виконують дослідні дії при відтворенні обстановки й обставин події (ст. 194 КПК України).
Питання про те, хто може бути віднесений до числа осіб, що володіють правом безпосередньої (власноручної) фіксації відомостей у протоколах слідчих дій, потребує детального з’ясування.
Статті 84, 85, 851 і 852 КПК України містять найбільш загальні правила складання протоколів слідчих дій і згадують лише «особу, що проводила слідчі дії», не називаючи при цьому ні її процесуального, ні посадового становища. Правила статті 106 КПК України наголошують про те, що «орган дізнання зобов’язаний скласти протокол із вказівкою підстав і мотивів затримання», а у ст. 126 КПК міститься вказівка на те, що протокол серед інших «підписує особа, що проводила опис». На перший погляд, така невизначеність в законі може викликати на практиці певні труднощі під час визначення персони особи, яка має безпосередньо складати протокол, і тому при ретельному аналізі тексту вказаних норм КПК України може скластися враження, що доувльним і важливим було б визначити суб’єктів, що можуть безпосередньо складати протокол слідчої дії. Водночас, власний досвід автора статті на посаді слідчого та результати інтерв’ювання і опитування практичних працівників і науково-педагогічних співробітників ВНЗ, які викладають кримінальний процес та криміналістику, показали, що вжиті законодавцем в тексті КПК формулювання: «особа, що проводила слідчі дії», «орган дізнання зобов’язаний скласти протокол...» та «...особа, що проводила опис» стилістично складені дуже вдало, логічно зрозумілі як для юристів, так і для неосвідчених в питаннях юриспруденції громадян, і навряд чи зможуть викликати будь-які труднощі під час застосування цих законодавчих правил на практиці.
Аналіз статей КПК, які регламентують правове положення конкретних учасників кримінального процесу, а також порядок проведення окремих слідчих дій, показує, що під «особою, що проводить слідчу дію» розуміються учасники кримінального судочинства, які ведуть кримінальний процес (слідчий; дізнавач; особа, яка провадить дізнання; прокурор; начальник слідчого відділу; суддя).
Так, наприклад, ч. 3 ст. 190 КПК України наголошує, що «про результати огляду слідчий складає протокол». Проте ця норма КПК (як і деякі інші статі, що регламентують проведення окремих слідчих дій) підлягає розширювальному тлумаченню, тому що слідчий є не єдиною посадовою особою, яка вправі проводити слідчі дії та складати протоколи.
За загальним правилом, розслідування в справі проводить лише та посадова особа, яка прийняла справу до свого провадження, про що ухвалюється спеціальна постанова (cт. 113 КПК України). Відповідно, тільки вказана особа вправі проводити слідчі дії в конкретній кримінальній справі та складати протоколи про їх перебіг і наслідки. У переважній більшості випадків кримінально-процесуальний закон прямо називає таких осіб: слідчого й особу, що провадить дізнання. Крім цього, правами прийняття до свого провадження кримінальних справ і проведення в них процесуальних дій, а, відповідно, і складання протоколів слідчих дій, користуються й інші особи. Іноді у випадках, передбачених кримінально-процесуальним законом, право проведення окремих слідчих дій мають також особи, що не прийняли справу до свого провадження: 1) прокурор у необхідних випадках особисто проводить окремі слідчі дії або розслідування в повному обсязі по будь-якій справі (п. 5 ст. 227 КПК України); 2) слідчий або орган дізнання в порядку виконання доручення або окремого доручення слідчого (ст. 114 і ст.118 КПК України); 3) слідчий у складі групи (бригади) слідчих (ст. 119 КПК України); 4) слідчий за вказівкою начальника слідчого відділу (ч. 2 ст. 1141 КПК України); 5) начальник слідчого відділу вправі безпосередньо проводити слідчі дії (ст. 1141 КПК України). У цьому випадку він керується процесуальними правилами ст. 114 КПК України.
Так, наприклад, прокурор у межах своєї компетенції бере участь у провадженні дізнання і досудового слідства, а в необхідних випадках особисто проводить окремі слідчі дії або розслідування в повному обсязі по будь-якій справі (п. 5 ст. 227 КПК України). Начальник слідчого відділу також має право не тільки брати участь у проведенні досудового слідства, але й особисто проводити досудове слідство, користуючись при цьому повноваженнями слідчого (ч. 2 ст. 1141 КПК України). Таким чином, посадові особи, які ведуть кримінальний процес, вправі особисто проводити окремі слідчі дії і, відповідно, мають право власноручного складання протоколів. При цьому важливо розуміти, що інформація, яку одержують під час проведення слідчих дій, перетворюється в уявні образи в свідомості осіб, які фіксують фактичні дані, і тільки після цього відбивається в протоколах слідчих дій, котрі набувають статусу процесуальних джерел доказів.
Кримінально-процесуальний закон надає право допитуваним особам давати показання в усній або в письмовій формі (cт. 146, ч. 3 ст. 170 КПК України). Письмові показання цих осіб є складовою частиною протоколів допитів (описової частини протоколів) і набувають статусу процесуальних джерел доказів після ознайомлення з текстом протоколу в остаточному вигляді й посвідчення записів у ньому підписами особи, що проводила допит, і допитуваного (ст. 85, 851, 143, 145, 146, 170, 171, 173 КПК України).
У необхідних випадках для участі у проведенні слідчої дії може бути залучений спеціаліст, наділений правами звертати увагу слідчого на обставини, пов’язані з виявленням та закріпленням доказів, використовуючи свої спеціальні знання та навички для сприяння слідчому у виявленні, закріпленні та вилученні доказів (ст. 1281 КПК України).
Крім інших прав, кримінально-процесуальний закон наділяє спеціаліста також повноваженнями допомагати слідчому правильно викласти в протоколі виявлені дані, в упорядкуванні схем, плану місця події, у проведенні фото-, кіно- і відеозйомки, а також звукозапису, знайомитися з протоколом слідчої дії, висловлювати свої зауваження щодо його змісту і підписувати цей процесуальний документ. Така допомога дозволяє правильно віддзеркалити в протоколі виявлені дані, адекватно описати об’єкти, що містять інформацію доказового значення, і створити ясну і зрозумілу для сприйняття іншими адресатами доказування картину проведеної слідчої дії. На основі аналізу тексту норм кримінально-процесуального законодавства, що регламентують правовідносини між учасниками протоколювання, слідчий або інша посадова особа, що проводить слідчу дію, має право доручити спеціалісту, помічнику слідчого, секретарю, стенографісту або іншій підготовленій особі заповнити бланк протоколу слідчої дії та виготовити додатки до нього. Після цього в установленому законом порядку необхідно ознайомити всіх учасників слідчої дії зі змістом протоколу й додатків до нього, які повинні бути засвідчені підписами цих учасників і осіб, проблемою доречно з’ясувати питання про участь понятих в кримінальному судочинстві. Інститут понятих тісно взаємопов’язаний з такими фундаментальними інститутами кримінально-процесуального права як завдання і принципи, суб’єкти процесу, докази і доказування, кримінально-процесуальний примус, слідчі дії тощо. Сучасні можливості фіксації слідів злочину та інших фактичних даних дозволяють принципово по-новому розглядати питання про обов’язкову участь понятих при провадженні тих чи інших слідчих дій [3, c. 80]. Вивчення проблем, пов’язаних зі становленням інституту понятих, змістом їх діяльності, дозволяє дійти до висновку про його стабільність при одночасній дещиці консерватизму [4]. Як зазначає Л. Черечукіна цей інститут, покликаний гарантувати забезпечення принципу всебічності, повноти та об’єктивності дослідження обставин справи, закріплений у ст. 22 КПК України, часом не відповідає своєму призначенню з урахуванням певних труднощів, що мають місце на практиці, при підшукуванні понятих у негайних випадках [3]. Згідно з позицією законодавця, участь понятих необхідна для забезпечення вірогідності інформації, що фіксується в протоколах слідчих дій. За правилами ст. 127 КПК України поняті, які присутні при проведенні слідчих дій, «посвідчують своїми підписами відповідність записів у протоколі здійсненим діям». Вже сама редакція ст. 127 КПК немовби має в підтексті недовіру до слідчих працівників, яких держава уповноважила професійно здійснювати боротьбу зі злочинністю, але в той же час приставила до кожного з них «не менш як двох понятих». Необхідно виходити із презумпції чесного ставлення слідчих працівників до своєї справи при суворому дотриманні законності. Адже немає потреби, щоб поняті, наприклад, стояли за спиною хірурга в той момент, коли він заносить руку зі скальпелем над тілом пацієнта, – щоб посвідчити правильність дій лікаря, якщо той припуститься помилки.
Прихильники участі понятих у проведенні слідчих дій стверджують, що в разі скасування цього інституту з кримінального процесу будуть зловживання та порушення законності [5]. Але ж можливі ситуації, коли навіть участь понятих та інших учасників процесу не зупинить недобросовісного працівника. На наш погляд, боротися з порушеннями законності треба іншим шляхом: не збільшувати кількість контролерів за спиною слідчого, а поставити його в такі умови, щоб на нього не розповсюджувався жорсткий тиск необхідності будь-якою ціною закінчити розслідування і направити справу до суду.
Уважний аналіз закону показує, що в тих слідчих діях, в яких передбачена участь понятих (огляд, виїмка, обшук, пред’явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин події, опис майна) беруть участь й інші особи: підозрюваний чи обвинувачуваний, свідок, потерпілий, експерт, фахівець, представник, педагог, захисник, представники установ, підприємств, відомств, а при впізнанні ще й так звані «статисти». У разі потреби уточнити обставини проведення слідчих дій та усунення сумнівів, що виникатимуть, достатньо вдатися до допиту учасників слідчих дій без допомоги понятих.
До того ж регламентований законом статус понятих викликає досить серйозні нарікання. Наприклад, спочатку осіб запрошують взяти участь у слідчій дії. При цьому для понятих не передбачається ніякої відповідальності за відмову від виконання чи неналежне виконання своїх обов’язків, а потім їх можуть допитати за правилами допиту свідків. Інші ж учасники кримінального процесу, наприклад, експерт чи фахівець, набувають свій стабільний правовий статус одразу, ще до початку слідчої дії (їм роз’яснюють їхні процесуальні права та обов’язки, попереджують про кримінальну відповідальність, відбирають про це підписку тощо), і цей правовий статус не змінюється й надалі на наступних етапах досудового розслідування та інших стадіях судочинства.
Закон прямо не потребує участі понятих у такій слідчій дії, як відбирання зразків для порівняльного дослідження (ст. 199 КПК України). Процесуальна природа перенесення матеріальних об’єктів у сферу кримінального судочинства у формі зразків для порівняльного дослідження подібна до природи вилучення матеріальних об’єктів під час огляду, виїмки чи обшуку, і не зовсім зрозуміло, чому схожі процесуальні дії законодавець регламентує по-різному (у першому разі – без участі понятих, в інших випадках їхня присутність обов’язкова).
Стаття 187 КПК України прямо вказує, що виїмка поштово-телеграфної кореспонденції проводиться в присутності двох представників поштово-телеграфної установи. На практиці це означає, що вони одночасно виступають у ролі понятих. За нашою думкою, достатньо залишити вказівку закону про участь згаданих представників у виїмці поштово-телеграфної кореспонденції з наданням їм статусу фахівців-спеціалістів державної установи зв’язку, а не понятиДх о. речі, закон відводить понятим пасивну роль спостерігачів, коли вони «присутні при проведенні слідчих дій», тоді як всі інші учасники слідчих дій, у тому числі й «статисти», беруть активну участь у процедурі, й, отже, в їхній пам’яті зберігається більше деталей, що дозволятиме в разі потреби об’єктивніше відтворити картину проведення тієї чи іншої слідчої дії. У юридичній літературі вже наводились думки як про істотний перегляд відповідних процесуальних норм, так і про відмову від залучення понятих до провадження слідчих дій взагалі [3, 4].
Вимога закону про те, що поняті повинні бути особами, які не зацікавлені в справі, найчастіше призводить до того, що у цій ролі виступають люди випадкові, не знайомі з процедурою проведення слідчих дій. З цієї причини, навіть при великому бажанні помітити відхили від вимог закону, вони не зможуть цього зробити, тому що для цього потрібні хоча б елементарні пізнання в галузях кримінального процесу і криміналістики.
Потребує диференційованого підходу і вирішення питання про участь понятих у посвідченні обставин одержання предметів і документів при безпосередньому виявленні ознак злочину. Залучення понятих призначено забезпечити правильність відображення співробітником правоохоронного органу інформації, вираженої у фізичних ознаках, а у випадках, коли дія супроводжується примусовими заходами – також запобігти необґрунтованим доріканням на адресу посадових осіб. Такі функції поняті виконують під час участі в слідчих діях [5].
Проте у деяких випадках участь понятих до моменту одержання об’єктів доказового значення практично не може бути забезпеченою, наприклад, коли в громадянина вилучається зброя в процесі припинення його хуліганських дій або під час припинення збройного нападу. В подібних випадках залучення понятих через певний відрізок часу з моменту фізичного затримання і вилучення зброї до моменту складання протоколу про вилучення не має сенсу. Особи, яких запрошують як понятих, в таких випадках особисто не спостерігали обставин затримання і вилучення предметів злочину, а тому не можуть засвідчити правильність відображення вказаних обставин у протоколі.
На практиці в таких випадках до складання документів нерідко залучаються інші очевидці обставин одержання речових доказів – працівники міліції, представники громадськості, що слід визнати виправданим. Зазначені особи можуть проконтролювати правильність відображення обставин проведених дій у процесуальному акті і цьому, у відомій мірі, заповнити відсутність понятих. Проте таких осіб не завжди можна цілком дорівняти до статусу понятих. Працівники міліції або дружинники (члени добровільних громадських формувань по охороні громадського порядку) певним чином зацікавлені у виході подій. Це виявляється часом у тенденційності при складанні юридичних документів, коли суперечливі та нез’ясовані обставини підганяються під безспірний факт злочину. Тому у усіх випадках, коли є реальна можливість забезпечити достовірність фактичного одержання об’єктів, від працівників міліції необхідно вимагати залучення відповідних спеціалістів, а якщо мова йде про підозрюваного (обвинуваченого), то і захисника.
З урахуванням викладеного, ми пропонуємо взагалі відмовитися від інституту понятих у кримінальному судочинстві. Слідчий або особа, що провадить дізнання, несуть повну персональну відповідальність за свої дії. Крім того, існують відомчий контроль і прокурорський нагляд за досудовим розслідуванням кримінальних справ. Деякі функції понятих цілком можуть виконати (і на більш високому професійному рівні) спеціалісти, що беруть участь у проведенні слідчих дій. Розширення прав захисника при проведенні слідчих дій також буде служити забезпеченню законності в кримінальному судочинстві.
Пропозиція про скасування інституту понятих із кримінального судочинства підтверджується результатами проведеного нами опитування слідчих працівників. На запитання: «Яким чином вплине на ступінь достовірності доказів скасування інституту понятих у кримінальному процесі?» 75 % опитаних відповіли, що це «цілком не відіб’ється на достовірності доказів», 18 % опитаних вагалися відповісти на це запитання, а інші відповіли, що «це підвищить ступінь довіри до слідчих працівників» і «потягне за собою більш ретельний і якісний відбір претендентів на посади слідчих» тощо. Одержані нами результати деякою мірою співпадають з даними, отриманими Л. Черечукіною [3, с. 81].
На запитання: «Чим можна заповнити можливу втрату гарантії достовірності доказів у випадку скасування інституту понятих у кримінальному судочинстві?» 67 % опитаних заявили: «більш широким застосуванням апаратури для запису зображення і звуку»; 55 % – «запрошенням замість понятих фахівців за бажанням слідчого»; 7 % – «запрошенням спеціалістів замість понятих в обов’язковому порядку»; 18 % – «більш широкою участю захисника в слідчих діях, у тому числі і без участі в них підозрюваного, обвинуваченого», а 5 % опитаних заявили, що «і заповнювати не потрібно».
Кримінально-процесуальне законодавство України перетерплювало відомі зміни процесуальних правил, що регламентують участь понятих у кримінальному процесі.
Кримінально-процесуальний кодекс УРСР від 20 липня 1927 року передбачав запрошення понятих тільки для проведення виїмки й обшуку (ст. 72) і до них могли бути застосовані заходи у вигляді штрафу в розмірі 50 карбованців або притягнення до кримінальної відповідальності за відхилення від явки до суду або у випадку відмови від виконання покладених на них обов’язків (ст.74) [6, с. 30].
У КПК УРСР від 1961 року було закріплене правило, відповідно до якого поняті запрошувались при проведенні обшуку, виїмки, огляду, пред’явленні для впізнання предметів і осіб, відтворенні обстановки й обставин події, накладенні арешту на майно й освідуванні (ч. 1 ст. 127 КПК УРСР) [7, с. 166].
15 грудня 1992 року процесуальні правила ч. 1 і 2 ст. 127 КПК були змінені. Допускається до участі в проведенні освідування запрошувати понятих у тому випадку, якщо слідчий вважає це необхідним (ч. 2 ст. 127 КПК України) [8, с. 65].
У частині 4 ст. 85 КПК України зазначено: якщо особа, яка брала участь у слідчій дії, через свої вади або з інших причин не може підписати протокол, то для підписання протоколу запрошується стороння особа.
Чинне законодавство і Постанови Пленуму Верховного Суду України не містять будь-яких додаткових правил щодо виклику сторонньої особи, а також нормативних вимог щодо особистості цього учасника кримінального судочинства. Практично відсутні будь-які додаткові пояснення щодо «сторонньої особи» і в юридичній літературі [9].
Юридичні відносини не допускають невизначеності, а тому, доречно, в новому КПК України закріпити норму, яка б містила формальні вимоги щодо «сторонньої особи», що залучається в сферу кримінального судочинства. По-перше, необхідно, щоб ця особа була осудною, досягла визначеного віку, не мала фізичних або психічних вад, які заважали би засвідчити правильність записів у протоколі.
По-друге, підозрюваний, обвинувачений, потерпілий та інші учасники слідчої дії повинні мати право на відвід цієї особи за таких умов: якщо стороння особа перебуває на службі в одному з державних правоохоронних органів; при умові, що ця особа є потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або родичем кого-небудь з них, а також родичем слідчого, особи, яка провадила дізнання, обвинувача або обвинуваченого; якщо вона брала участь у даній справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, особа, яка провадила дізнання, слідчий, обвинувач, захисник або представник інтересів потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача; якщо вона особисто або її родичі заінтересовані в результатах справи; при наявності інших обставин, які викликають сумнів в об’єктивності сторонньої особи.
На основі аналізу чинних законодавчих приписів і практики проведення і фіксації перебігу й наслідків слідчих дій зроблено висновок про те, що участь понятих у проведенні слідчих дій і протоколюванні їх наслідків є недоцільною тому, що їх діяльність, як правило, носить формальний характер і недвозначно визначає наперед недовіру до слідчого (дізнавача) як суб’єкта доказування, зобов’язаного встановлювати істину в кримінальній справі.
Тенденція, яка намітилася і простежується в чинному кримінально-процесуальному законодавстві України, показує, що законодавець виправдано дозволив слідчим на свій розсуд запрошувати понятих під час проведення освідування або проводити цю слідчу дію без їх участі (ч. 2 ст. 127 КПК України). Це підтверджується результатами проведеного нами анкетування слідчих працівників, вивчення матеріалів кримінальних справ, а також власним досвідом роботи автора статті на посаді слідчого.
На ґрунті аналізу матеріалів практики розгляду кримінальних справ та наукових джерел автор пропонує чітко визначити правовий статус сторонньої особи, яка запрошується слідчим для підтвердження неможливості через фізичні вади або з інших причин особисто підписати протокол учасником слідчої дії (ч. 4 ст. 85 КПК України).
Список використаної літератури:
Кримінально-процесуальний кодекс України не містить норм, які надають визначення і перелік процесуальних прав і обов’язків дізнавача. В Україні коло процесуальних прав і обов’язків дізнавачів ОВС визначають положення Наказу МВС України від 29.12.1995 р. № 880 “Про невідкладні міри щодо вдосконалення структури і організації діяльності штатних підрозділів дізнання органів внутрішніх справ України”. У відповідності з п. 4 Інструкції “Про проведення дізнання у збройних силах України” (затверджена наказом Міністра оборони України від 28.08.1995 року № 235) для проведення дізнання наказом командира військової частини призначаються дізнавачі стро-ком на два роки з числа найбільш підготовлених для цього офіцерів. В Інструкції органам дізнання Російської Армії і Військово-Морського Флоту особа, яка провадить дізнання, називається “дізна-вачем” (Див. Башкатов Л.Н., Ветрова Г.Н., Донценко А.Д., Зажицкий В.И., Шестаков В.И. Уголовный процесс. – М., 2000. – С. 68).
Подголин Е.Е. Теория и практика фиксации доказательств на предварительном следствии: Автореф. дисс … канд. юрид. наук. – М., 1970.
Черечукіна Л. Інститут понятих: гарантії додержання законності або процесуальний архаїзм // Право України. – 1999. – № 6. – С. 80-81.
Соборное уложение 1649 года (текст, комментарий). – Л., 1987; Уголовно-процессуальный кодекс: Комментарий проф. П.И. Люблинского и Н.Н. Полянского. – М., 1928; Полянский Н.Н. Очерк развития советской науки уголовного процесса. – М., 1969; Абдумаджидов Г. Совершенствование норм о понятом, переводчике и специалисте // Труды Высшей школы МВД СССР. Вып. 3. – Ташкент, 1971. – С. 34-37; Быховский И.Е. Понятые // Соц. Законность. – 1972. – № 4. – С. 44-45; Саркисянц Г.П. Понятые в советском уголовном процессе. – Ташкент, 1975.
Падашханов В.И. Народный элемент в уголовном судопроизводстве // Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – Ниж. Новгород, 1993; Чувилев А.А., Рождественский С.П. Проблема понятых в теории и практике уголовного судопроизводства // Участники предварительного расследования и обеспечение их прав и законных интересов / Сб. науч. трудов. – Волгоград, 1993; Быховский И.Е. Понятые // Соц. законность. – 1972. – № 4. – С. 44; Шейфер С.А. Следственные действия: система и процессуальная форма. – М., 1981. – С. 76-77.
Уголовно-процессуальный кодекс УССР: Официальный текст, утвержденный постановлением ЦИК УССР от 20 июля 1927 г. с изменениями на 1 июля 1950 г. – М., 1950.
Уголовно-процессуальный кодекс Украинской ССР: Науч.-практ. коммент. / В.Г. Белоусенко, Ю.М. Грошевой, А.Я. Дубинский и др.; Отв. ред. П.Г. Цупренко. – К., 1984.
Уголовно-процессуальный кодекс Украины. – К., 1993.
Уголовно-процессуальный кодекс Украинской ССР: Науч.-практ. коммент. / В.Г. Белоусенко, Ю.М. Грошевой, А.Я. Дубинский и др.; Отв. ред. П.Г. Цупренко. – К., 1984. – С. 166; Уголовно-процессуальный кодекс Украины. – К., 1993. – С. 65; Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу РСФСР / Отв. ред. В.И. Радченко; под ред. В.Т. Томина. – 4-е изд. перераб. и доп. – М., 2000; Комментарий к УПК РСФСР / Под ред. А.М. Рекункова и А.К. Орлова. – М., 1985; Кримінально-процесуальний кодекс Української РСР: Науково-практичний коментарій / Видп. ред. перший заст. Прокурора Української РСР М.Т. Самаєв. – К., 1968; Научно-практический комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу РСФСР – Изд. 2-е, перераб. и доп. – М., 1997; Научно-практический комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу РСФСР / Под общ. ред. и с предисловием Министра юстиции РСФСР В.А. Болдырева. – М., 1963; Уголовно-процессуальный кодекс Украинской ССР: Науч.-практ. коммент. / В.Г. Белоусенко, Ю.М. Грошевой, А.Я. Дубинский и др.; Отв. ред. П.Г. Цупренко. – К., 1984; Уголовно-процессуальный кодекс Украинской ССР: Научно-практический комментарий / Под. ред. первого заместителя Прокурора Украинской ССР М.Г. Самаева. – К.,
< Попередня Наступна >