344

---

В.В. КУРДЮКОВ,

кандидат юридичних наук, старший викладач (Академія адвокатури України)

ПІЗНАННЯ І ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ

Співвідношення пізнання та дока­зування є базисом кримінально-проце­суальних правовідносин [1; 2, 33; 3, 61; 4, 161]. У свою чергу, кримінально-проце­суальні правовідносини — це багато рів­не ве відображення кримінального су­дочинства взагалі, із визначеними зако­ном учасниками та компетентними ор­ганами. Іншими словами — це система, яку можна розглядати в декількох напря­мах: як систему різноманітних функцій, які належать певним учасникам судочин­ства у відповідності до їх призначення та/ або інтересів; як систему окремих стадій судочинства, механізм яких працює в логічному та послідовному порядку; як систему процесуальних дій, зміст яких спрямований на забезпечення прав та сво­бод учасників процесу, зібрання доказів, оцінку доказів, захист, обвинувачення, ви­несення судового рішення тощо. Втім, на погляд автора кримінально-процесуальні правовідносини слід розглядати, як про­цес, система якого має чітку основу стадійності, де кожна наступна стадія із своїми формами та способами перевіряє рішення, які було прийнято на попередніх стадіях, таким чином унеможливлюючи появу помилок в майбутньому.

Поняття доказування та пізнання є фі­лософськими категоріями. Пізніше ці по­няття були запозичені іншими науками. На відміну від філософських категорій доказування та пізнання, які відобража­ють загальні форми пізнання світу, в юри­спруденції ці поняття відображають лише окремі відносини, які належать до певної сфери діяльності.

Пізнання у кримінальній справі базуєть ся на пізнаних закономірностях у сус­пільних та природних явищах і спрямоване не на подальше поглиблення у сутність об’єкта, а на встановлення істини конкрет­ного факту. Специфі

ка такого пізнання об­умовлена низкою обмежень та приписів процесуального і етичного характеру, що пояснюється своєрідністю предмета дослідження, яким є суспільно небезпечне діяння [2; 34]. Відрізняючись деякими особливостями, пізнання у кримінальній справі, з гносеологічної точки зору уявляє собою прикладне пізнання емпіричного рівня і йому притаманні всі риси та­кого пізнання у загально-філософському сенсі. В той же час, це пізнання може мати юридично-значущий результат, якщо буде здійснюватись як доказування. Пізнання і доказування — це нерозривно пов’язані процеси.

Досить цікавим, але спірним питанням було з’ясування характеру пізнання — без­посередньо чи опосередковано воно відбу­вається у кримінальній справі. Вважається, що пізнання — це завжди єдність безпосе­реднього і опосередкованого. Однак у фі­лософському аспекті ці форми пізнання розрізняються — безпосереднє, сенсорне пізнання, як інтуїтивне та пізнання опосе­редковане, як дискурсивне.

Свого часу деякі науковці наполя­гали, що у кримінальному процесі без­посередньо без доказування можна піз­нати збережені наслідки скоєного, зали­шені продукти протиправної поведінки, виявлені предмети злочинного діяння, за­соби, якими були скоєнні злочини, обставини, які відносяться до особи злочинця тощо. У сучасній літературі цю ідею під­тримує О. Р. Бєлкін: «… Низка фактів, які входять як до події злочину, так і до складу предмета доказування доступні для безпо­середнього сприйняття слідчим чи судом … Всі ці факти відносяться до категорії до­казів, та визнання можливості їх чуттєвого пізнання має принципове значення, як під­твердження загальності процесу пізнання» [5, 5].

Дійсно, чуттєве, або сенсорне сприй­няття тих чи інших фактів, явищ може мати місце у кримінально-процесуальному пізнанні будь-яких обставин зовнішнього світу, але воно є тільки першим кроком та­кого пізнання. У кримінальному судочин­стві факти та явища повинні бути зафік­совані у процесуальному порядку, пере­вірені та оцінені поряд з іншими фактами та явищами, щоб зробити висновок про їх існування та значення для справи. Для цього законом передбачені певні проце­суальні дії та порядок їх проведення, ре­зультати яких можуть слугувати фунда­ментом судового рішення. Тому відомості, які були пізнанні у результаті безпосеред­нього сенсорного сприйняття, якщо вони отримані без належних процесуальних дій та без фіксування в порядку, встановленим законом і без дотримання форми конкрет­них процесуальних документів, юридич­ної сили позбавлені і виключаються із за­собів кримінально-процесуального піз­нання обставин, що входять до предмета доказування. Таким чином, обставини, що підлягають встановленню у кримінальній справі, за загальним правилом, не можуть бути безпосередньо сприйняті суб’єктом судового пізнання, і їх виясняють лише за допомогою доказів.

Поняття пізнання і доказування є різ­нозначними: предмет пізнання ширший за предмет доказування; пізнання і дока­зування різні за обсягом роботи, яку вико­нує уповноважений суб’єкт у пошуках до­казів; пізнання іноді обмежується вияснен­ням якоїсь обставини, яка використову­ється, як знання за межами процесу доказування (наприклад, для орієнтування); до­казування ж передбачає і з’ясування факту уповноваженим суб’єктом, і перетворення його з факту «для себе» у доказовий факт. Наведена ідея зводиться до того, що дока­зування має, крім пізнавальної, неодмінно і засвідчувальну сторону, тобто пізнання, яке здійснюється у кримінальному про­цесі, вимагає процесуального закріплення і офіційного засвідчення інформації про об­ставини справи. Отже, доказування стано­вить собою не просто пізнання, яке може здійснюватись з будь-яких джерел і будь-якими засобами, а специфічну пізнавальну діяльність, що здійснюється лише з вико­ристанням передбачених законом джерел і засобів.

Сенс усякого пізнання полягає у до­сягненні істини. Це положення обумовлює постійне розширення і поглиблення наших уявлень, нашого знання об'єктивної дій­сності. Процес практичного, прикладного пізнання також повинен сприяти встанов­ленню істини. Проте у правовій літературі відсутнє достовірне визначення характеру цієї істини, що певною мірою негативно впливає і на результати її досягнення.

Підсумовуючи сказане та спираючись на ідеї В.Г. Гончаренка, слід зазначити, що саме та істина, в якій відображається не­залежна від суб’єкта дійсність, і повинна бути встановлена у розслідуванні та у судо­вому розгляді кримінальних справ [1, 13].

Список використаної літератури:

Гончаренко В.И. Использование дан­ных естественных и технических наук в уголовном судопроизводстве (Методоло­гические вопросы) / В.И.Гончаренко. — К.: Вища школа, 1980. — 160 с.

Курдюков В.В. Теоретичні засади та критерії обов’язкового призначення судових експертиз в кримінальному процесі України / В.В. Курдюков: дис…канд. юрид. наук. — Київ, 2009. — 212 с.

Курдюков В.В. Кримінальний про­цес як двоєдина форма пізнання та доказу­вання у кримінальних справах / В.В. Курдюков // Вісник Академії адвокатури України. — 2008. — Число 3(13). — C. 61—66

 

< Попередня   Наступна >