Наукові статті Історія держави і права зарубіжних країн ПРАВОВИЙ СТАТУС МІСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ ЗА МАҐДЕБУРЗЬКИМ ПРАВОМПРАВОВИЙ СТАТУС МІСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ ЗА МАҐДЕБУРЗЬКИМ ПРАВОМ
| Наукові статті - Історія держави і права зарубіжних країн |
ПРАВОВИЙ СТАТУС МІСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ ЗА МАҐДЕБУРЗЬКИМ ПРАВОМ
М. Кобилецький
У статті висвітлено правовий статус населення міст України, що володіли маґдебурзьким правом. Показано особливості правового статусу українського населення у містах Західної, Центральної та Лівобережної України.
Ключові слова: війт, лавники, бургомістр, маґдебурзьке право.
У сучасних умовах розвитку правової держави в Україні особливого значення набуває забезпечення міжнаціональної згоди в українському суспільстві, а також проведення реформи місцевого самоврядування. Цілісним, як нам видається, є не лише орієнтація на міжнародні стандарти, але й використання національного досвіду щодо політично-правового статусу національних меншин та функціонування європейської моделі місцевого самоврядування в Україні.
Маґдебурзьке право в українських містах отримали особи, що мешкали у його межах і мали його громадянство. Вони становили міську громаду (gemeinde, communitas). Маґдебурзьким правом у Львові могла володіти одружена людина християнського віросповідання, якщо її моральність могла підтвердити видатна особа або лист від органів влади рідного міста, письмова порука двох львівських громадян, а сама вона мала нерухомість у місті на суму не менше 300 польських злотих і заплатила в касу міської ради визначену суму або передала зброю до арсеналу [1, с. 30]. Оплата за міське право надходила на озброєння міста, будівництво та ремонт міських мурів, на потреби радників та міського нотаріуса [2, с. 301]. Вимагалося також упродовж року привезти до міста дружину і дітей. Українські історики В. Лозинський і С. Білецький писали, що у Львові кандидат на отримання міського громадянства мав володіти нерухомим майном від 3 до 5 тис. злотих, залежно від того, був він ремісником чи купцем [3, с. 169]. В о
Маґдебурзьке право у Львові надавали на підставі рекомендаційних листів litterae recommendatoriae або litterae mansionis et conservatoriae, де містилися відомості про походження та попереднє місце проживання кандидата. Ці листи видавали старостинські уряди, магістрати інших міст і керівники сіл. Від другої половини XVI ст. мешканці сіл подавали також згоду власника та громади (consensus tenutarii et possessoris bonorum та manumissio). Міське право у Львові могли отримати особи, за яких поручилося кілька львів’ян [6, с. 149]. Від 1424 р. на основі ухвали міської ради поручителі сплачували штраф 10 коп грошей у випадку недотримання їхніми підопічними зобов’язань. Поруку (fideiussores) застосовували у випадку відсутності у день надання міського права всіх передбачених документів [2, с. 299]. Документи на отримання міського права називалися “листами про добру поведінку та походження”. В окремих випадках підставою для набуття міського громадянства стали королівські листи або документи, надані цехами, в яких працювали кандидати.
У західноукраїнських містах від кандидатів на отримання міського громадянства вимагали католицького віросповідання, а православних і греко-католиків частково обмежували у правах [2, с. 299–300].
Українці творили окремі міські громади, що мали релігійні й економічні права, але не набували міського громадянства. Якщо українці або вірмени отримували міське право у Львові, в актових книгах зазначали: міське право “сягає так далеко”, що поширюється на вірмен і русинів (українців) “Наскільки сягають привілеї вірмен і русинів” (“Іn quanyum se Armenorum et Ruthenorum extentunt privilegia”) [6, с. 149]. Міське право могла одержувати особа, яка купувала на території міста нерухомість або одружувалася з кимось із міщан [2, с. 255]. Підтвердження шляхетства в окремих випадках могло замінити документи з місця проживання особи. Зокрема 1577 р. у Львові венеціанський пекар Камілло одержав міське право на основі поруки познанського хорунжого Мація Горецького, який знав його родичів. Лише 1583 р. Камілло подав міській владі відповідний документ, що підтверджував його шляхетне походження [2, с. 299–300]. У Львові існував поділ між громадянством ремісників і купців. Ремісник, бажаючи займатися торгівлею, мусив знову приймати міське громадянство та нову присягу, передбачену для ремісників. Шляхтичі набували міського громадянства головно через шлюби з міщанами. Втім, низкою польських конституцій (1505, 1550, 1677 р. тощо) шляхті заборонено набувати міського громадянства перед загрозою втрати шляхетства. В окремих українських містах, зокрема у Львові, траплялися випадки надання міського громадянства жінкам упродовж XIV–XVI ст. Це зазвичай стосувалося вдів і жінок, що володіли у місті нерухомим майном [7, с. 3–40].
Порядок оплати за надання міського права у містах неповного маґдебурзького права найточніше засвідчує ординація Любліна, видана 1651 р., в якій заборонено брати за це понад 30 злотих. Якщо кандидат добровільно сплачував більшу суму, то її передавали люнару на міські потреби [2, с. 302]. Від усіх оплат звільняли синів міщан або мешканців міста загалом. Рішення про звільнення від сплати коштів за прийняття до міського права могли ухвалювати радники. Від оплати звільняли окремих осіб, проживання яких у місті мало важливе значення: лікарів, працівників органів самоврядування та ремісників професій, відсутніх у місті. Надання міського права відбувалося в ратуші. Його могли здійснювати лише радники. До початку XVI ст. у Львові й Перемишлі присягу приймали німецькою, а згодом – польською та латинською мовами [2, с. 305]. Міське право надавало низку пільг і привілеїв. У Києві нових міщан вписували до окремого реєстру, і магістрат вживав заходи, спрямовані на захист їхніх прав. Мешканці Києва, що володіли маґдебурзьким правом, у реєстрі фігурували як “люди міста Київського, присуду права маґдебургского”, “городчанинь юрисдикцый меское магдеборское”, “магдеборчики”. Міське громадянство мало і низку обов’язків, пов’язаних із захистом політичних, економічних та оборонних інтересів міста. Деякі вимоги стосувались усіх українських міст із маґдебурзьким правом.
Зокрема у Києві забороняли продавати нерухоме майно особам, що не належали до маґдебурзької юрисдикції, щоправда, як засвідчують історичні джерела, цю вимогу нерідко порушували. У прикордонних із Диким Полем містах прийняття осіб до міського права було ліберальнішим, оскільки органи державної влади та власники були зацікавлені у збільшенні міського населення. Наприклад, лист короля Владислава IV дозволив приймати під юрисдикцію магістрату нових осіб у випадку виконання присяги на міщанство. Їм оголошували королівський захист [8, с. 5]. Маґдебурзького права в усіх українських містах не отримували шляхтичі, духовенство, жебраки, євреї та мешканці юридик.
Маґдебурзьке право у Львові не набувалося за народження від батька-львів’янина. Після досягнення повноліття діти також мали пройти процедуру отримання міського права. Ця вимога не стосувалася синів багатих і впливових львівських родин. Маґдебурзького права також не отримували повнолітні неодружені чоловіки, крім осіб старшого віку. Вони сплачували спеціальний податок, який отримав назву “букове” [9]. Міщан могли позбавити міського права. Найпоширенішою формою втрати міського громадянства був переїзд до іншого населеного пункту. Для відмови від отримання міського громадянства та на його позбавлення потрібна була згода міської ради. Примусове позбавлення міського громадянства (privatio) відбувалося через недотримання умов договору, за яким особа отримала міське право, порушення міських свобод і присяги. Найвідоміший випадок позбавлення міського громадянства у Львові стосувався багатого міщанина Яна Алембека, що був у складі колегії “40 мужів”. Підставою для цього стало рішення міської ради – “Декрет проти Алембека” від 14 грудня 1605 р., де згадано його правопорушення (порушення присяги, розголошення міських таємниць, дискредитація органів міської влади та ін.). Це рішення підтвердив через кілька днів новий документ міської ради. Справа Яна Алембека набула загального розголосу – її розглядали у вищих державних інституціях Речі Посполитої. Декрет короля Сиґізмунда Августа повернув Алембеку міське право. На західноукраїнських землях у містах після надання їм маґдебурзького права значну кількість населення, крім українців, вірмен, поляків, угорців, становили німці. У Львові, Перемишлі, Кросно міська рада та війтівсько-лавничі суди до кінця XV ст. формувалися з німецького населення. На початку XV ст. у Львові функції радників виконували Р. Еунзінгутель, Я. Ворст, Н. Вернер, Н. Реуссе, Г. Андріс, П. Кушнір, а лавниками були Г. Громер, Ф. Курснер, Н. Шелер, М. Цінрайх, Н. Веске, Г. Шультіс, Г. Тільман, Н. Фрідріх, Н. Шультіс, Г. Ерасмус, А. Гемеліх [2, с. 312]. Більшість населення малих міст становили українці. У Львові, Кам’янці-Подільському, Станіславі, Снятині, Бродах, Бережанах, Язлівці тощо мешкала значна кількість вірмен. Окрім поляків, до католицької громади належали німці, угорці, шотландці, італійці, які вже в XVІІ ст. були полонізовані [2, с. 313].
Українці й вірмени не могли отримати міського права і брати повноцінної участі в управлінні містом. Вони впродовж тривалого часу боролися за свої національні, політичні та соціальні права. Відомий український історик Н. Полянська-Василенко писала: “Статути маґдебурзького права у більшій частині міст застерігали, що населення міста повинно належати до римо-католицької віри. Це вносило тяжке ускладнення в життя міст, де більша частина людності була православна. Ледве вдалось їм отримати право обирати 1–2 представників до лави і ради” [10, с. 356]. У Львові у XVI ст. українці володіли лише 40 земельними ділянками. На думку професора П. Кіся, у першій половині XVII ст. у Львові мешкало 50 % поляків, по 20 % українців та євреїв, 10 % вірмен [11, с. 38]. У містах Белзького воєводства українське населення становило від 2/3 до 3/4 населення міст. У більшості малих міст цього воєводства вони очолювали магістрати [12, с. 73]. Схожу ситуацію зафіксовано у містах Галицької землі Руського воєводства. Наприклад, магістрат Рогатина XVII ст. складався з 10 українців, а міські книги вели українською мовою [12, с. 73]. У Львові, Самборі, Дрогобичі українці впродовж XІV–XVI ст. мали рівні права з католиками на основі королівських привілеїв, які поступово скасовано в другій половині XVI – на початку XVIІ ст. Так, у Дрогобичі, за постановою королівської комісії, до міської ради входили 2 представники від української та 2 – від польської громад. У 1648 р. українці мали представника у складі міської ради та лавника [12, с. 15]. У Львові на підставі привілею Сиґізмунда 1521 р. і привілею Сиґізмунда Августа 1572 р. православні отримали право складати присягу на основі власного образу в православних церквах на зразок міщан-католиків, користуватися сповна міським правом і виконувати міські обов’язки [13, с. 40–56]. Однак на практиці цих привілеїв не реалізовано повною мірою.
Зокрема українці Львова на підставі королівських привілеїв 1433 р. одержали рівні права з католиками. Однак документ 1659 р. позбавив їх права обіймати будь-які посади у місті, враховуючи навіть старших цехів [2, с. 334]. Так, у XVIII ст. зусиллям українських громад 1713, 1745 і 1753 р. видано королівські декрети, що підвищували статус української громади Львова. До складу міської ради увійшов один українець, до лави – 3, до складу колегії “40 мужів” – 7. Однак і цих рішень до кінця не реалізовано. У Кам’янці-Подільському, де проживало 3 основні громади – українці, поляки і вірмени, – з 1491 по 1670 р. існувала окрема руська (українська) юрисдикція, згодом об’єднана з польською в єдину з рівним представництвом обох націй [14, с. 178–179].
Після прийняття українцями Львова греко-католицької віри на початку XVIII ст. їхні представники увійшли до складу міської ради, війтівсько-лавничих судів і колегії “40 мужів” [2, с. 336]. Поступово кількість українців збільшувалася завдяки мешканцям навколишніх сіл. На українських землях у складі Великого князівства Литовського українці й поляки мали рівний доступ до управління міст. Не існувало обмежень для православного й католицького населення. Це дає підстави стверджувати, що маґдебурзьке право на цих територіях було українським правом місцевого самоврядування. У Києві, окрім українців, поляків, татар, молдаван, білорусів, лише вірмени створили достатньо численну громаду з власною церквою Різдва Богородиці. Хоча привілеї на маґдебурзьке право Києву початку XVI ст. засвідчували проживання у місті осіб католицької, вірменської та грецької (православної) віри. До складу органів міського самоврядування входили, за окремими винятками, лише православні. Належність до своєї віри зберігали окремі службовці вірменського походження [15, с. 30]. Серед міських службовців траплялися також особи татарського походження, які прийняли православну віру: Ясько Кошкилдиг (1552–1557), Андрій Кошколдейович (1575–1579), Устим Фіц-Кобзевич (1575–1579), Василь Кобизевич Ходика (1583–1609), київський війт Федір Ходика (1612–1625) і його сини [1, с. 311]. Важливу роль у захисті прав українських міщан відігравали церковні братства, створені у Львові, Києві, Рогатині, Городку, Бересті (Бресті), Перемишлі, Комарно, Сатанові, Галичі, Луцьку тощо.
Окремим правовим статусом в українських містах володіли євреї, що з’явилися на наших землях ще за Київської Русі. Їм не надавали маґдебурзького права. У Львові євреї створили власну релігійну громаду, що мала автономію у відносинах з органами державної влади та місцевого самоврядування. Євреї підпорядковувались органам державної влади в особі руського воєводи [16, с. 98]. У Самборі євреї мешкали у передмісті під назвою Бліх. Керував єврейською громадою кагал у складі 3–5 осіб. Його щорічно обирала єврейська громада, а з XVI ст. затверджував руський воєвода. Кагал складав присягу на вірність королю. Найвищою посадовою особою громади був рабин. Він підписував документи, був головою суду, виконував інші адміністративні справи. Рабина до 1541 р. призначав польський король, а згодом обирала єврейська громада та затверджував руський воєвода. Єврейський суд розглядав дрібні правові спори, а справи між євреями і міськими мешканцями Самбора розслідували міські війтівсько-лавничі суди. У Перемишлі XVII ст. майже всі міські купці мали єврейське походження. Євреї також вільно займалися у місті ремісництвом і, на думку Яна Птасьніка, були рівноправні з міськими мешканцями [2, с. 356]. У Львові існували два окремі кагали у межах міста та передмісті. Їх очолювали 4 старійшини (парнаси). Ця посада була спадковою. Один із старійшин щомісячно виконував обов’язки кагального бургомістра. Львівському кагалу підпорядковувалися кагали сусідніх міст. Судові справи між львівськими євреями розглядали 12 суддів – даяни. Євреї за кількістю мешканців західноукраїнських міст були третьою громадою після українців і поляків. У Белзькому воєводстві 1630 р. євреї становили 14,6 % населення міст, 6,2 % сяноцької землі Руського воєводства та 5 % галицької землі. У Львові кількість євреїв на цей період досягала 5–6 тис. осіб.
Вірменські громади в українських містах маґдебурзького права володіли правом на власне самоврядування, яке очолював вірменський війт. Великі вірменські громади проживали у Львові, Станіславі, Бродах, Золочеві, Кутах, Бережанах, Язлівці, Бучачі, Кам’янці-Подільському, Підгайцях та ін. Усі зазначені міста володіли маґдебурзьким правом. Найвпливовішими та найбільшими були вірменські громади Львова та Кам’янця-Подільського. Перша офіційна згадка про вірменського війта у Львові сягає 1379 р., коли видано привілей королеви Польщі й Угорщини Єлизавети. Вірменський війт здійснював окремі адміністративні функції щодо вірмен Львова. Ширшими повноваженнями він володів у сфері судочинства, де був головою суду. Функції присяжних виконували старші вірменської нації (вірменські лавники). Через тривалу боротьбу між магістратом і вірменською громадою посаду вірменського війта скасовано декретом польського короля
Казимира IV від 10 березня 1469 р. Відтоді діяльність вірменського суду відбувалася за участі вірменських лавників під головуванням львівського міського війта. Після переселення вірмен на українські землі вони використовували власні джерела права, якими були Судебник Мхітара Гоша, Сирійсько-римська книга та вірменське звичаєве право [17, с. 142]. У процесі здійснення судочинства на практиці часто виникали проблеми правильного трактування вірменського права, правові норми якого були написані маловідомими для органів влади вірменською та вірменсько-кипчацькою мовами [18, с. 87]. Щоб усунути ці суперечності, львівські вірмени підготували кодифікований проект вірменських законів, який отримав назву “Статут Львівських вірмен” (“Statutas Juris Armenici”), написаний латинською мовою та затверджений 1519 р. королем Сиґізмундом І Августом. На його основі 1567 р. було прийнято окремий статут для вірмен Кам’янця-Подільського. Вірмени складали окрему присягу в присутності бургомістра і радників. Вони мали також відмінний від католиків процес прийняття громадянства. З другої половини XVII ст., після підписання унії вірменської церкви з католицькою, права вірмен поступово зрівняно з католиками. Таке рішення сприяло асиміляції вірменського населення в українських містах з маґдебурзьким правом.
Вірменські суди під головуванням власних війтів діяли і в інших українських містах – Язлівцях, Бучачі, Підгайцях, Могилеві-Подільському, Бережанах, Станіславі. Посаду вірменського війта у Кам’янці-Подільському встановлено 1469 р. Його обирали щорічно “40 братів” під керівництвом маршалка та 50 представників від простого люду серед суддів вірменського суду [17, с. 142]. Із суддів (лавників) обирали нотаріуса (секретаря суду), заступника війта і маршалка, який виконував функції керівника ради старійшин “40 братів”. У Кам’янці-Подільському, як і у Львові, лавники вірменської нації, водночас із судочинством, виконували адміністративні функції. Вірменський суд Кам’янця-Подільського складався з “12 добрих мужів”, обізнаних із вірменським правом. Окрема вірменська юрисдикція у Кам’янці-Подільському зберігалася до 1790 р., коли її функції передано магістратові. До 1790 р. продовжували діяти вірменські суди і в містах Галичини після її входження до складу Австрії та скасування маґдебурзького права.
––––––––––––––––––––
Czolowski A. Pogl№ d na organizacjк i dziaіalno?ж dawnych wіadz miasta Lwowa do 1848 r… – S. 30.
Ptasnik J. Miasta і mieszanstwo w dawnej Polsce… – S. 301.
Білецький С. Соціальна структура населення Львова в середині XVII ст. // З історії західноукраїнських земель. – К., 1960. – Т. 6. – C. 169.
Groicki B. Porzadek sadуw i spraw miejskich prawa magdeburskiego w Koronie Polskiej… – S. 52–53.
Крип’якевич І. Русини властителі у Львові в першій половині XVI ст. // Наук. зб., присвячений проф. М. Грушевському учениками, прихильниками з нагоди його десятилітньої праці в Галичині (1894–1904). – Львів, 1906. – C. 236.
Гошко Т. Нариси з історії маґдебурзького права в Україні XІV – поч. XVII ст… – C. 149.
Charewiczowa L. Mieszczanka Lwуwska XVI w. Zofia Hanlowa. Lwуw przedrozbiorowej… – S. 3–4.
Білоус Н. Функції та основні напрямки діяльності Київського магістрату в XVI – першій половині XVIІ ст… – С. 5
Zubrzycki D. Kronica miasta Lwуwa… – S. 79.
Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1995. – C. 356.
Кісь П. Промисловість Львова в період феодалізму (ХІІІ –ХІХ ст.). – Львів, 1968. – С. 38.
Ісаєвич Я. Адміністративно-правовий устрій Дрогобича в добу феодалізму XVII // З історії Української РСР. – К., 1962. – Вип. 6–7. – C. 15.
Привілеї національних громад міста Львова (ХІV–XVII ст.)… – C. 40–56.
Владимирський-Буданов М. Німецьке право в Польщі і Литві… – С. 178–179.
Білоус Н. Київський магістрат XVI – першої половини XVII ст.: організація та структура влади… – С. 30.
< Попередня Наступна >