Наукові статті Історія держави і права зарубіжних країн „САКСОНСЬКЕ ЗЕРЦАЛО” -РІЗНОВИД ІМПЕРАТОРСЬКО ПРАВА„САКСОНСЬКЕ ЗЕРЦАЛО” -РІЗНОВИД ІМПЕРАТОРСЬКО ПРАВА
| Наукові статті - Історія держави і права зарубіжних країн |
„САКСОНСЬКЕ ЗЕРЦАЛО” -РІЗНОВИД ІМПЕРАТОРСЬКО ПРАВА
Г. Гуменюк
Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна
У статті розкрито взаємозв’язок „Саксонського зерцала” та римського імператорського права. Значну увагу приділено тлумаченню „Саксонського зерцала”, як різновиду римського імператорського права.
Ключові слова: „Саксонське зерц0ало”, імператорське право, магдебурзьке право.
Потрібно вказати на дещо перебільшене за своєю суттю ототожнення даного збірника звичаєвого права (судебника) з римським (імператорським) правом [1, c. 12]. Більше того, треба звернутися до деяких положень „Саксонського зерцала”, в контексті того, наскільки ці положення співвідносяться з римським, канонічним та середньовічним імператорським правом, та наскільки точно вони відтворюють ці види права. Варто глибше дослідити та оцінити юридичне тлумачення „Саксонського зерцала” як різновиду імператорського права, яке виконав Йоганн фон Бух. Поряд з підведенням підсумків важливо вказати і на ті наукові прогалини, які все ще залишилися після проведення цього дослідження.
Місто Маґдебург як столиця Священної Римської Імперії загалом пов’язане з „Саксонським зерцалом” та його автором Етке фон Репповим, який написав цей збірник звичаєвого права між 1220 та 1235 рр. у місцевості поблизу східного передгір’я Гарцу. Вочевидь у маґдебурзькій школі Етке здобув духовну освіту, адже тут францисканці проводили свої лекції з основ наук1. Зокрема, у самому збірнику звичаєвого права навіть відтворена промова архієпископа Маґдебурга. Також підтвердженням того, що автор справді знаходився у Маґдебурзі, є документальне свідчення 1233 р. про його перебування в Зальбке (частина сьогоднішнього Маґдебурга). Незапер
Причина, завдяки якій „Саксонське зерцало” змогло поширити свій вплив далеко за межі округу Ельба-Сааль, відома вже давно. А саме, з деякого часу стало зрозуміло, що зберегти єдність можна лише за умови широкого застосування „Саксонського зерцала” як кодексу приватного права, яке було б покладено в основу міського права і було б визнане значною кількістю місцевих князів та сюзеренів.
Беручи до уваги те, що Маґдебург був складовою частиною королівства, дослідник Шнайдмюллер акцентує свій погляд на те, якою мірою „Саксонське зерцало” співвідноситься з імперським правом. Його праця та сучасні праці, написані на її основі, дають однозначну відповідь на характер цієї взаємодії та взаємозв’язку, який виглядав досить значним, адже посприяв поширенню упорядкованого збірника звичаєвого права, що спочатку був складений для саксонців Остфалії, на територіях, які розміщені значно далі від ареалу їхнього проживання [12, с. 124–127]. Перш ніж детально зупинитися на розгляді цього питання, варто насамперед звернути увагу на джерела та структуру імператорського (римського) та церковного (канонічного) права.
В час, коли Етке фон Реппов упорядкував „Саксонське зерцало”, вже існувала значна кількість писемних джерел права, які переважно з’явилися на території переживаючої занепад Римської імперії, а протягом Середньовіччя, преважно в Італії, зазнали подальшого розвитку. У своїй основі римське право, яке бере початок у пізній античності, а особливого розвитку набуває протягом І–ІІІ ст. н.е., та канонічне право, яке сформувалося в середині ХІІ ст., мають багато спільного.
Римське право середньовічного типу, ґрунтується на упорядкуванні, яке здійснив імператор Східної Римської імперії Юстиніан І (527–565 рр.) у рамках широкомасштабних реформ. Одній зі створених ним комісій він доручив завдання здійснити загальну ревізію римського права з часу останніх дохристиянських століть з метою перевірки його складових на придатність до подальшого використання. Потрібне варто було зберегти, а те, що виявилося застарілим – відкинути. Отож, насамперед, було упорядковано 12 книг, які складалися з приблизно 4 600 імператорських законів. Вони набули чинності за розпорядженням Юстиніана І під назвою „Codex (vetus)” 529 р. і „Codex repetitae praelectionis” 534 р.
Надалі було упорядковано фундаментальніший збірник, обсягом 50 книг, який імператор Юстиніан І увів в дію указом 533 р. під назвою „Digestum” або „Pandectae” (рбндекфзт). До складу цього збірника увійшли думки та трактати провідних римських юристів, а також судові рішення та постанови. У кінцевому підсумку, на основі цих збірників римського права було створено підручник для вивчення права („Institutiones”). У 533 р. імператор затвердив його як підручник для здобувачів юридичної освіти, надавши йому цим самим юридичної сили. Після закінчення роботи над „Codex”, „Digestum” та „Institutiones” були упорядковані та оприлюднені інші закони Юстиніана під назвою „Leges Novellae”, але вже без прямої імператорської промульгації.
В Середні віки існували також лангобардське ленне право („Libri feudorum”), різноманітні поправки та зміни до законів Юстиніана, а також закони німецьких імператорів, зокрема „Authenticae”. Усі вони мали визначати протягом століть характер розвитку права як в Священній Римській імперії, так і в інших частинах Європи, а також аж до сьогодні бути предметом наукового дослідження. В ХІІІ ст. знову виплило на поверхню поняття „Сorpus iuris civilis” („Звід цивільних законів”) [4], котре з появою книгодрукування в 1583 р. швидко укорінилося.
Церковне право з часів пізньої античності формувалося спочатку у вигляді рішень численних церковних соборів, папських рішень та розпоряджень, уставів монастирів, послань Отців Церкви і т.д. Цю майже неосяжну та хаотичну різноманітність церковних норм та правил уперше було систематизовано в 1140 р. в „Decretum Gratiani” [5]. Таку новаторську роботу здійснив в Болоньї викладач церковного права, монах Граціан. Згодом в 1234 р. за ініціативою Папи Григорія IX з’явилися „Liber Extra” - зібрання в п’яти книгах папських рішень (Dekretalen), а в 1298 р. - „Liber Sextus” - чергове зібрання папських рішень та постанов, яке в 1317 р. було доповнене „Clementinen”. У 1580 р. всі вищеперелічені збірники було опубліковано під однією спільною назвою „Сorpus iuris canonici” („Звід канонічних законів”).
Спорідненість саксонського та імператорського права можна простежити саме в „Саксонському зерцалі”. У передмові автор сповіщає про своє авторство у його написанні. В тексті прологу йдеться про те, що це право бере свій початок від християнських „королів” Костянтина і Карла, де маються на увазі римський імператор Костянтин Великий (306-337 роки) та імператор франків Карл Великий (768-814роки): „[…] unde ok kerstene koninge gesat hebben: Constantin unde Karl, an den Sassen lantnoch sines rechten tut ” (Textus prologi). Як земське, так і ленне право, згідно з Етке, походять від короля: „ Dar umme so hevet al lantrecht unde lehnrecht begin an eme […]”. Але в кінці прологу зазначено, що єдиним творцем права є Бог, адже право наявне в самій Божій природі, а тому Бог любить право і закон: „Got is selve recht, dar umme is em recht lef (Prologus). Також у пролозі автор звертається з проханням до Святого Духа, щоб Той допоміг йому у спланованій роботі: „ Des hiligen geistes mine, diu sterke mine sinne […]” (Prologus). Акцент на імператорському та Божому походженні правових норм „Саксонського зерцала”, який простежено на початку документа, не є випадковістю, а швидше закономірністю тієї епохи [9, c. 11].
Починаючи з ХІІ ст., по всій Європі розпочався процес глибокого аналізу та обробки римського і канонічного права. А відтак створення „Саксонського зерцала” як різновиду писаного права, що ґрунтується на довголітніх традиціях звичаєвого права, відбувалося у тісній взаємодії як з римським (імператорським), так і з канонічним (церковним) правом. Шлях до такої взаємодії та співіснування полягав у тому, що в тексті цього збірника права для того, щоб посилити його сприйняття та зробити більш цілісним, були зроблені посилання про походження від імператорів Костянтина та Карла Великого. Особливу роль у цьому відіграло місто Маґдебург, яке завдяки своїй тісній прив’язаності до Священної Римської імперії та її імператорів змогло запропонувати хороші історичні та інтелектуальні можливості. Імператор Оттон І Великий (936-973 рр.) вважався наступником та спадкоємцем Костянтина Великого. Такий титул він отримав від Папи Римського Івана ХІІІ (965-972 рр.) згідно з рішенням Синоду від 20 квітня 967 р. [2, с 149-151]. Оттона І проголосили третім імператором після Костянтина, який по-особливому возвеличений Римською Церквою: „ Ideo, quia nostersepe iam nominatus Otto, omnium augustorum augustissmus imperator tercius post Constantinum maxime Romanam ecclesiam exaltavit […]” Свідченням цього, стало те, що Оттон І повинен був отримати від свого батька священний спис, спис Костянтина. Як в Хроніках архієпископа Маґдебурга, так і в Літописі Маґдебурга Оттона І сприймають як нового Костянтина. У римованих королівських хроніках ХІІ ст. закони Костянтина займають помітне місце. Об’єктом особливої уваги, зокрема, став „Constitutum Constantini”, згідно з яким імператор повинен підпорядкувати свою владу (regnum) Папі Римському (т. зв. Костянтинів дар).
Насправді, як відомо, історія Саксонії не мала нічого спільного з Костянтином. Чого аж ніяк не можна сказати про Карла Великого, який посприяв формуванню самосвідомості саксонців в часи Середньовіччя. Як споконвічний ворог саксонців, Карл Великий перетворився на глибоко шанованого та визнаного верховного законодавця Саксонії. Слава та авторитет Карла, які виявлялися в його законодавстві та місіонерській діяльності серед поган, послужили своєрідним зв’язком поміж самим імператором франків та саксонським королем Оттоном І.
У кінці ХІІІ ст. уявлення про те, що Костянтин Великий і Карл Великий є верховними законодавцями, значно посилилося, так що в новоутворених міських правових нормах Маґдебурга, особливо в „Вайхбільді”, було наявне посилання на це. Також не було жодного сумніву щодо цього і в написаному приблизно в 1265 р. в Ауґзбурзі „Німецькому Зерцалі”, – створеному за зразком взятого з Маґдебурга „Саксонського зерцала”. Десь з 1265–1270 рр. „Саксонське зерцало” почали вважати актом імператорського права. Насамперед в „Вайхбільдрехті” йшлося про двох імператорів – Костянтина і Карла: „[…] unde satzten dem lande solch recht, also noch Sachzinlant hat von Constantino unde Karolo”. Згодом згадується лише Карл Великий як той, хто затвердив і надав саксонцям їхні права. Далі повідомляється, що Оттон І підтверджує ті права, які надав Карл Великий. А на завершення йдеться вже про Оттона ІІ (973–983), котрий надав мешканцям міста Маґдебурга міське право „Вейхбільдрехт”, причому згідно з „правом короля Карла”. „Вайхбільдрехт” містить окремі тексти з фальшивими грамотами, якими Оттон І нібито підтверджував права, надані жителям Маґдебурга імператорами Костянтином та Карлом. У цьому контексті спосіб побудови земського, ленного та маґдебурзького міського права на основі імператорського права був швидше символічним та штучним. Поєднання правових норм „Саксонського зерцала” з імператорським3 правом бере свій початок в римському та канонічному праві, відродження та становлення яких започатковане юридичною наукою протягом ХІ ст. в Болоньї, а в ХІІ ст. – „столітті права”, знайшло своє практичне застосування по той бік Альп.
„Саксонське зерцало” охоплює передусім сільське звичаєве право (земське право), яке в численній кількості правових норм визначає взаємовідносини та співжиття князів, дворян, вільних селян, які зобов’язані платити податок та залежних селян. Територіально це звичаєве право діяло на землях проживання давніх саксонських племен. Але свідчення про правовий статус Папи Римського, імператора, короля і князів, згадані в ленному праві „Lehnrecht” [10], яке є другою важливою частиною „Саксонського зерцала”, чітко вказує на те, що правові уявлення і знання права, якими володів Етке фон Реппов, виходили далеко за межі винятково саксонського звичаєвого права: „alle lude, luden algemene, iewelk, gut man, de lude gemene”. Потреба автора записати тогочасні правові погляди та правові норми є очевидним свідченням його високої правової свідомості.
Загалом немає жодних достовірних даних щодо історії джерельної бази „Саксонського зерцала”. Хоча зовсім не важко помітити, що принаймні деякі правові норми „Саксонського зерцала” впорядковані на основі римського чи канонічного права або ж, відповідно, за імператорським або/і середньовічним імперським правом. Походження ж більшості правових інститутів та правових норм „Саксонського зерцала” не є таким очевидним, а подекуди і зовсім невідомим, що, з огляду на умови, в яких вони були створені, не є дивним. Відповідь на питання, чи знав Етке фон Реппов відповідні правові норми римського, канонічного або імперського (позитивного) права, а якщо знав, то звідки, не має істотного значення для нижченаведених роздумів та спостережень, які зосереджуються винятково на внутрішній відповідності та схожості цих норм з нормами „Саксонського зерцала” [3, c. 56].
Прикладом наявності в „Саксонському зерцалі” правових норм римського, канонічного, а також середньовічного імперського права може слугувати так зване вчення про два мечі. На самому початку „Саксонського зерцала” це вчення трактують, як своєрідну модель для пояснення роздвоєння світової та християнської влад: „Twei swert let Got in ertrike to bescermene de kristenheit. Deme pavese is gesat dat geistleke, deme keisere dat werltleke” [9, Ldr. I 1]. Вже у римському праві з’являється ius gladii і potestas gladii, як imperium merum [6, Digesten 2, 1, 3]. Папа Римський Галаціус І (492-498 рр.) писав в 494 р. імператору Східної Римської імперії Анастасію (491-518 рр.), що світом повинні правити дві влади - духовна та світська (імператорська) (auctoritas sacrata pontificumet regalis potestas). Звідси цей принцип бере свій початок в „ Decretum Gratiani ” [5, D. 96 c. 10]. Вчення про два мечі містилося також в імператорській привілегії для християнських князів (confoederatio cum principibus ecclesiasticis), виданій 26 квітня 1220 р. незадовго до складення „Саксонського зерцала”: „ Et quia gladius materialis constitutes est in subsidium gladii spritualis, excommunicationen […]”. Етке фон Реппов у своїй праці добре постарався для того, щоб створити гармонію та єдність двох універсальних видів влади. Ці два види влади, папська та імператорська, за своєю суттю є рівними і повинні носити меч як символ істинної влади від Бога. Імператорський меч відповідає за судову та законодавчу владу, має повноваження, як законодавець, підтверджувати існуючі звичаї, надаючи їм рангу імператорського права. Уявлення про те, що імператор встановлює закони, бере свій початок в римському праві [6, Digesten 1, 4, 1]. Законотворча сила Папи Римського в „Саксонському зерцалі” визнається, але водночас і обмежується: „went de paves ne macht nen recht setten, dar he unse lantrecht oder lehnrecht mede ergere” [9, Ldr. I 3, 3]. В „Саксонському зерцалі” наявне посилання на своєрідний ритуал2, який містився в канонічному праві, згідно з яким імператор, в знак покори перед Папою Римським, повинен вести за вуздечку його коня, а згодом впасти до його ніг („Deme paves is ok gesat to ridene to bescedener tit op eneme blanken perde unde de keiser scal eme den stegerep halden […]” [9, Ldr. I 1]. В „Саксонському зерцалі” йдеться про жести люб’язності, послужливості, пошани, а також про вираження взаємної допомоги поміж Папою та імператором: „swat deme pavese wedersta, dat he mit geistlekeme rechte nicht dwingen ne mach, dat it de keiser mit werltlekeme rechte dwinge deme pavese horsam to wesene. So scal ok diu geistleke walt helpen deme weltlekeme gerichte, of it is bedarf” [9, Ldr. I 1]. Це є свідченням внутрішньої суті „зерцала”, яке не лише письмово відтворює наявне право, але намагається також орієнтуватися на певний ідеал.
Що стосується „Constitutum Constantini” („Костянтинового дару”), поняття якого описане в канонічному праві, то простежено доволі своєрідне (через значне перекручення) його трактування у виконанні Етке фон Реппова. Згідно з цим трактуванням, імператор Костянтин передав (подарував) Папі Сильвестру (314– 335 рр.) своє земне майно (Straffgeld) у розмірі 60 шиллінгів [9, Ldr. III 63, 1].
З канонічного права походить положення Ldr. III 59, 2 про утвердження в сані єпископів та аббатів, які протягом шести тижнів не були обрані. Після закінчення цього часу імператор має право вирішувати, кого він наділить саном. Це положення відповідає Папській декреталії Григорія ІХ.
Правові наслідки перелюбу з заміжньою жінкою, а також підрахунок ступеня родинної спорідненості мають також свої відповідники в церковному праві [5, D. 31, q. 1, c. 3; C. 35 q. 5, c. 1–2].
В одній з частин „Саксонського зерцала” Етке фон Реппов досить виразно посилається на „право сірих монахів” (grawer moneke recht), що дає нам змогу ближче ознайомитися з правилами ордену цистеріанців (носили сірі ряси). Такі тісні відносини Етке з цистеріанцями стали відомими завдяки документально підтвердженому факту його публічного виступу з огляду на пожертвування на благо цистеріанського монастиря. Детальніше засвідчити про ці відносини навряд чи можливо. Хоча найновіші дослідження припускають ймовірність того, що Етке користувався бібліотекою цистеріанського монастиря Альтцелле біля Мейсона [3, c. 96].
Норми „Саксонського зерцала”, згідно з якими жінкам для виступу в суді потрібен уповноважений представник, пов’язані з римським правом. Етке фон Реппов добре знав античну історію, яку переказували у Середньовіччі аж до його днів, про одну жінку на ім’я Калпурнія (Калфурнія), яка через свою непристойну поведінку перед судом втратила назавжди право для всіх жінок самим представляти себе на судовому засіданні: „It ne mach nen wif vorspreke sin noch ane vormunde klagen; dat verlos en allen Calefurnia, de vor deme rike missebarde vor torne, do er wille ane vorsprekene nicht ne muste vordgan” (Ldr. II 63, 1). Ця норма міститься також в Дигестах: „[…] dum feminas prohibet pro aliis postulare” [6, Digesten 3, 1, 1, 5]. Але, очевидно, цього тексту з Дигестів, Етке не мав у своєму розпорядженні.
Той порядок обрання короля, який описаний в „Саксонському зерцалі”, ґрунтується на правових нормах імперського права (Reichsrecht). За умови перечислення курфюрстів у певній визначеній послідовності (архієпископи Трієру, Майнца, Кельна, пфальцграф Рейнський, герцог Саксонії, маркграф Маґдебурга) до уваги брали рішення папського третейського суду, згідно з яким законно обраним королем ставав той, хто зуміє отримати голоси чотирьох рейнських курфюрстів (перші чотири у списку). Згідно з „Саксонськи зерцалом” король Богемії не мав права голосу. Ландау звертає нашу увагу на те, що на автора „Саксонського зерцала” Етке фон Реппова в місцях, в яких згадано про вибір короля, очевидно мали вплив норми канонічного права, де йдеться про вибір Папи Римського. Аналогічним вважаємо, з огляду на канонічне деволюційне право та за зразком канонічного правового інституту делегованої юрисдикції (підсудності), також присвоєння королем собі абсолютної законодавчої та судової влади.
В імперському праві (Reichsrecht) наявне також визначення, що абсолютно ніхто, навіть Папа Римський не має права відсторонити імператора від влади. Це положення, яке має римське правове коріння, дуже близьке до принципу „ princeps legibus solutus est” („ імператор знаходиться поза законом”). Але щодо цього, то в „Саксонському зерцалі” містяться три можливі зауваження: по-перше, імператор може сумніватися в істинності правдивої віри, по-друге, він може зраджувати своїй законній дружині, і по-третє, він може руйнувати церкву: „ Den keiser ne mut de paves noch neman bannen seder der tit dat he gewiet is, ane umme dre sake: of he an deme rechten geloven twivelet, oder sin echte wiflet, oder Goddes hus tostoret ” [9, Ldr.III 57,1 ].
У кінці „Саксонського зерцала” подано правові норми, пов’язані з гарантією громадського порядку, які за своєю суттю були інструментами імперського/імператорського права задля збереження миру. Ці норми права в імперських правових документах і в правових документах окремих земель через їхню ідентичність та схожість переходять одні в одні. Так встановлено, що всі вбивці, ті хто вкрадуть плуг, обкрадуть млин чи пограбують могили на цвинтарі, а також всі зрадники та вбивці-підпалювачі і ті, хто зловживає своїми повноваженнями, мають бути засуджені до смертної кари через колесування: „ Alle mordere unde den pluch roven oder molen oder kerken oder kerkhof unde vorredere unde mordbernere, jder de er bodescap werven [to erme vromen], de scal men alle radebreken” [9, Ldr. II 13, 4]. Це правило „Саксонського зерцала” ґрунтується на „саксонському мирі” 1224 р., на так званому treuga He[i – nrici і на „Constitutio contra incendiarios” імператора Фрідріха І Барбаросси (11521190 рр.) від 29 грудня 1186 р. Норми права, пов’язані з громадським порядком, хоча і беруть своє коріння у римському, а особливо в канонічному праві, все ж таки є оригінальним творивом середньовічних німецьких королів та імператорів. Хорошим прикладом для їхнього створення була також збірка церковних правових норм під назвою „Божий мир”. Були підтверджені паралелі між „Саксонським зерцалом” та імперським правом про громадський порядок („Constitutio de pace tenendo”) Фрідріха І Барбаросси. Отож, можна констатувати принаймні часткову співзвучність норм „Саксонського зерцала”, в яких йдеться про громадський порядок та відповідні правові норми імперії.
Захист осіб в конкретно визначений день навпаки належав до компетенції канонічного права. Так існувало правило, згідно з яким кожен, хто в дні, коли заборонено ворожнечу (міжусобиці), порушував мир, не мав права звертатися за допомогою. Це стосувалося також осіб, які здійснювали насильницький злочин у церкві або на цвинтарі: „Swe den vrede brikt binnen gebundenen dagen, den ne bescermet de gebundenen dage nicht; also ne dut de kerke noch de kerkhof an der dat, de he dar inne dut ” [9, Ldr. II 10, 4]. Ці положення містяться і в папських декреталіях Григорія ІХ.
Якісно новим етапом у сприйнятті „Саксонського зерцала” як різновиду імперського права стало тлумачення успадкованих текстів. Ціль цього завдання полягала у визначенні тісного внутрішнього зв’язку між „Саксонським зерцалом” і двома універсальними (загальними) видами права. Церква, зважаючи на свою зростаючу роль, з часу раннього Середньовіччя почала створювати сітку власних судів, які діяли поряд зі світськими. Ці суди, завдяки новій організації своєї роботи і новим методам, зокрема таким, як використання письмово зафіксованих та уніфікованих правових норм церковного права, користувалися більшою популярністю, аніж світські суди. Якщо ж в конкретних випадках у писаному церковному праві виявлялися прогалини, суддя і зацікавлені сторони могли звернутися до римського права. З часів пізньої античності діяв принцип ecclesia vivit lege Romana (Церква існує на основі римського права). Законодавцями римського права вважалися імператор Юстиніан та його попередники. Імператорське право (Keiserrecht) також використовували у церковних судах. Пряме звернення до написаного в приватних умовах звичаєвого права, як це було у випадку з „Саксонським зерцалом” та іншими збірниками звичаєвого права, в ті часи було майже неможливим. Теорія походження та правові джерела римського і канонічного права виглядають по-іншому, аніж у „Саксонського зерцала”, правові норми якого мають звичаєве походження. Останні могли лише за певних умов набути рівної значущості з нормами писаного права (римського і канонічного). Правові норми, які користувалися авторитетом імператора або Папи Римського, отримували безсумнівне застосування та визнану юридичну силу.
На основі цього в Німеччині розпочався процес обробки старовинних місцевих правових звичаїв з метою уніфікації їх відповідно до римського і канонічного права. У вигляді більш чи менш обширних заміток, виконували роботу з тлумачення тих чи інших правових понять і паралельно вказувалися посилання на відповідні джерела в римському та канонічному праві. Форми цих обробок отримали назву „глосів”. Глоси створювали на основі методів, за допомогою яких висококваліфіковані юристи північної Італії займалися, починаючи з ХІ ст., обробкою пізньоантичних правових текстів. Глоса, передусім, означає роз’яснення, визначення поняття та коментування [7]. Їх могли розміщати збоку від тексту, між рядками, або в іншому місці, де це можливо. Методи цієї роботи були розроблені в університетах Північної Італії, звідки бере свій початок європейська правнича наука. Фахівці з права робили збоку від текстів посилання на паралельні місця, звертали увагу на деякі висловлювання, давали визначення поняттям, зазначали зв’язок з іншими правовими документами, зокрема з правовими джерелами канонічного права. Саме тому представників першого етапу розвитку європейської правничої науки можна назвати глосаторами (тлумачами). Студенти з багатьох європейських країн, які навчалися в Італії, під час вивчення римського та канонічного права ґрунтовно ознайомлювалися також з методами створення глос. З отриманням такого роду науково-методологічних знань, вже в себе на батьківщині вони зверталися до старовинних місцевих правових текстів. Процес засвоєння (рецепції) римського та церковного права, який відбувався в ХІІ ст., призвів до класифікації та кодифікації збірників звичаєвого права, зокрема „Саксонського зерцала” та збірників маґдебурзького права, до яких увійшла значна кількість норм римсько-канонічної правової системи. В 1325 р. земське право „Саксонського зерцала” було доповнене системою глос. Втілення цього великого наукового досягнення пов’язане з діяльністю відомого вченого-правника і маркграфсько-маґдебурзького придворного судді родом з Альтмарку Йоганна фон Буха (прибл. 1290-1356 рр.). Передусім, йому це вдалося завдяки юридичній освіті, яку він отримав у Болоньї, найавторитетнішому на той час правовому центрі Європи (Імматрикуляція 1305 р.)1.
Йоган фон Бух сприймав „Саксонське зерцало”, як збірник імператорських привілеїв, що цілком відповідало традиції кінця ХІІІ ст. Глосатор керувався тими поглядами, які панували починаючи від 1260 р., згідно з якою „Саксонське зерцало” є різновидом імператорського права. Він значно поглибив таке розуміння приписавши конкретні частини „зерцала” конкретним імператорам. Зокрема, він приписує велику частину тексту в латинській версії (versio vulgata) від Ldr. І до Ldr. III 82, 1 Карлу Великому, який, за версією Йоганна фон Буха - надав саксонцям ці привілеї: „ Dit privilegiumder Sassen is gegeuen tho Sassenborch van koninge Karle na godes bort teyn yar vnde achtehundert yar, in deme seuenden yare synes keyserrykes, jn deme teynden dage des horninges” [7, Тлумачення глосатора Ldr. III 82, 1]. Наступні положення від Ldr. ІІІ 82, 2 до Ldr. III 84 він приписує наступнику Карла Великого -імператору Оттону І. („Vnde tho einer sterkinghe des suluen rechtes vnde privilegij hefft keyser Otto de grote dar tho gesat de naschreuen negesten dre artikele […]”), а положення Ldr. ІІІ 85-86 - Оттону ІІ. („[…] vnde de anderen twe, de denne dar negest volgen, hefft gesatt ketser Otto de rode, des keysers Otten sone”). Решту „Саксонського зерцала” Йоган фон Бух вважав законодавством імператора Фрідріха І Барбаросси („Auer alle de andere artikelle wente an dem ende des ergenanten privilegij hefft vorbat dar tho gesat keyser Frederick van Stouffe […]”). Така структура частково збігається з аргументацією, наведеною в „Саксонському Вайхбільдрехті ”. Отож цілком імовірним є звернення Йогана фон Буха до маґдебурзьких правових джерел.
У пролозі Йоган фон Бух дає пояснення щодо мети своєї праці. З одного боку, йшлося про те, щоб уніфікувати норми „Саксонського зерцала” з нормами імператорського (тобто римського) та канонічного права, унаслідок чого стало б можливим використання саксонського права у церковних судах, а також у разі апеляцій до Папи Римського. А з іншого боку, йшлося про необхідність коректування текстів „Саксонського зерцала” з метою усунення наявних помилок.
Глоси охоплюють велику кількість посилань на „Сorpus iuris civilis” („Звід цивільних законів”) та „Сorpus iuris canonici” („Звід канонічних законів”). В сукупності глоси до земського права вміщують близько 5 200 таких посилань. Йоган фон Бух виступав за трактування „Саксонського зерцала” як різновиду імператорського права, не скільки з формальної точки зору (як це вже було раніше), але швидше - за його реальну гармонізацію з римським та церковним правом, про що він і повідомив у пролозі. Глоси до частини „Саксонського зерцала”, яка пов’язана з ленним правом, з’явилися трохи згодом, а ім’я їхнього автора є невідомим.
Йогану фон Буху належить велика заслуга як тому, хто першим здійснив синтез між вченим (gelehrte) правом, тобто римсько-канонічним (імперським та церковним), та традиційним звичаєвим правом. Це був надзвичайно важливий крок на шляху до подальшого застосування „Саксонського зерцала”.
Тому не дивно, що ті міста і країни Центральної і Східної Європи, які запозичили „Саксонське зерцало” і маґдебурзьке право, бачили в ньому „ius Saxonum”, „ius Teutonicum” або „ius Maideburgense” і так його називали. Щоправда, достовірно відомо, що під ними не малося на увазі партикулярне [приватне] право міста Маґдебурга та його околиць, яке незважаючи на спільність походження, відрізняється за своїм юридичним змістом.
Сучасні дослідження свідчать, що „Саксонське зерцало” вже на час свого написання вважали різновидом імперського права. Намагання пов’язати його появу з імператорами Костянтином і Карлом, посприяло надалі залученню до нього норм універсального (вченого) права, законодавцями якого були або імператор, або Папа Римський. У цьому процесі тлумачення „Саксонського зерцала” особливу роль відіграв Маґдебург. Зокрема в маґдебурзьких книгах міського права вже було розуміння того, що „Саксонське зерцало” належить до імперського права. Йшлося не лише і не стільки про просте позначення цього „зерцала” як імперського права, а швидше про те, що окремі його положення і норми засвідчують часткову схожість і відповідність до норм і положень імперського (римського) або церковного (канонічного) права. До цього треба додати також ще й безпосередню наявність у тексті „Саксонського зерцала” тогочасного імперського права (Reichsrecht) пізнього Середньовіччя [8, c. 121].
Уперше переконання про те, що „Саксонське зерцало” належить до імператорського права, з’явилося задовго до часу появи впорядкованих Йоганом фон Бухом „глос” (У 1325 р.). Таке переконання було вже чітко вираженим у 1265– 1270 рр. Але тлумачення (глосування) „Саксонського зерцала” виявило глибокий внутрішньо-змістовий зв’язок між ним та двома видами універсального (загального) права (римським та канонічним). Те розуміння, яке насамперед, є у сучасних дослідженнях, згідно з яким „Саксонське зерцало” вважається „імператорським правом Карла Великого”, вже довело свою користь.
Варто переглянути глибоко вкорінену в літературі постановку питання, яка пов’язана з історією поширення та впливу „Саксонсього зерцала” і вирішальним впливом на цей процес Етке фон Реппова. Безперечним фактом є те, що „Саксонське зерцало” разом з маґдебурзьким міським правом було значною мірою запозичене країнами Центральної і Східної Європи. Але навряд чи був би можливим такий великий його успіх у просторовому і часовому вимірі, без того значного досягнення, яке здійснив Йоганн фон Бух у вигляді написання „глос”, в яких він науково і професійно поєднав універсальне (вчене) і звичаєве право. Цей успіх „Саксонського зерцала” не може затьмарити навіть його значне скорочення, яке мало місце в ельбостфальському звичаєвому праві. У перспективі варто замислитися над можливістю кваліфікувати „Саксонське зерцало” як збірник „приватного” права.
??????????????
Аксененок Г. А. „Саксонское зерцало” и его автор в свете новых исследований / Г. А. Аксененок, В. А. Кикоть // Саксонское зерцало. Памятник. Комментарии. Исследования. — М., 1985.
Тищик Б. Й. Історія держави і права зарубіжних країн (Середні віки та ранній новий час) / Б. Й. Тищик. — Львів : Світ, 2006.
Capelle Т. Die Sachsen des frьhen Mittelalters. — Theiss, Stuttgart, 1998.
Corpus Iuris Civilis. Editio stereotypa octava. Volumen Primum. Institutiones recognovit Pauls Krueger. Digesta recognovit Theodor Mommsen — Berlin 1899.
Decretum Gratiani = Decretum Magistri Gratiani. Editio Lipsiensis secunda post Aemilii Ludouici Richteri. — Graz, 1995.
Digesten — Iustiani Digesta recognovit Theodorus Mommsen (= Corpus Iuris Civilis. Editio stereotypa octava I : Institutiones recognovit Paulus Krueger Digesta recognovit Theodorus Mommsen). — Berlin, 1899.
Glossen zum Sachsenspiegel — Landrecht. Buchsche Glosse. — Hannover : Frank-Michael Kaufmann, 2003.
Lьck H. Ьber den Sachsenspiegel. Entstehung, Inhalt und Wirkung des Rechtsbuches, 2. Auflage, Janos Stekovics. — DцЯel (Saalkreis), 2005.
Sachsenspiegel. Landrecht. — Hannover : Karl August Eckhart, 1995.
Sachsenspiegel. Lehnrecht. — Hannover : Karl August Eckhart, 1989.
Schott С. Eike von Repgow. Der Sachsenspiegel. 3. Aufl., Manesse Bibliothek der Weltliteratur. — Zьrich : Manesse Verlag, 1996.
Schneidmueller B. Magdeburg und das getreumete Reich des Mittelalters. — Dresden, 2006.
< Попередня Наступна >