Наукові статті Історія держави і права зарубіжних країн ВИНИКНЕННЯ МАҐДЕБУРЗЬКОГО ПРАВАВИНИКНЕННЯ МАҐДЕБУРЗЬКОГО ПРАВА
| Наукові статті - Історія держави і права зарубіжних країн |
ВИНИКНЕННЯ МАҐДЕБУРЗЬКОГО ПРАВА
М. Кобилецький
У статті висвітлено виникнення маґдебурзького права та показано роль у цьому процесі королівських грамот та привілеїв. Проаналізовано структуру та повноваження органів міського самоврядування Маґдебурга.
Ключові слова: Маґдебург, німецьке право, маґдебурзьке право, шефени, привілей, грамота, війт.
Маґдебурзьке право як різновид німецького міського права пов’язане зі створенням і розвитком німецьких та європейських міст.
Після заснування на німецьких землях міст, вони перейшли у власність короля, єпископів та князів [1, с. Х]. Єпископськими були міста, в яких була розміщена резиденція єпископа. Згодом королі та князі передали у володіння церкви ще низку міст. Королівськими були міста, що були власністю королівського двору, і управляли ними службовці. Особливість королівських міст – наявність так званої королівської площі, що слугувала своєрідним судом міста. Ці міста мали найвищий ступінь незалежності, оскільки перебували під захистом короля та його армії. Відповідно, князівські міста були власністю князів, де управління здійснювалось їхніми службовцями, зацікавленими у більшому контролі за життям міст. До середини ХІІІ ст. в німецьких містах правовідносини регулювались на основі звичаєвого права, у тому числі німецького права, після чого з’явилося земельне право Ландрехт (Landrecht), а одним із різновидів німецького земельного права стало Саксонське Зерцало (Sachsenspigel). У той час на території Німеччини існувало шість основних племен, що згодом стали підґрунтям для створення німецької народності і, відповідно, у них формувались власні системи міського права. На півночі Німеччини знаходились племена фризів, які мали власне право Lex Frisionum і на його формування впливало голландське право [1, с. ХVII].
Міста Любек і Маґдебург слугували основою для формування дочірніх, онучатих і пранучатих міст, термінів, які вживаються у німецькій правовій та історичній літературі. Крім сімей саксонського міського права були ще інші, менші. Наприклад, у герцогстві Вестфалія набуло чинності право міста Рютен, а дочірніми містами виступали міста Арнзберг, Валеске, Білон, Каленгору, Гезеке, Галленберг, Менден, Варскен, Верл. Своєю чергою, дочірнім містом для Арнсбергу були Аллентрон, Балле і, як вважають німецькі дослідники, також Гревенштейн і Гірнберг. Дочірнім містом Галленберга було місто Вінтерберг. Відомим міським вестфальським правом слугувало міське право Соесту і Дортмунда [1, с. ХХІ–ХХІІ]. Привілеї для Дортмунда підтверджені золотою печаткою короля Людвіга Баварського 1332 р. Дочірніми містами Дортмунда були Гекстер, Камен, Люденшайдб, Везель, а для Соесту – Мінзен, Варбург, Вартенберг, Аттендорн, Медебах, Зіген, Ліпштадт. Відповідно, дочірніми містами для Лінштадту були Бюрен, Рада, Ріетберг, Хаген, Гамн [1, с. ХХІ], а для міста Гамн – Люнен і Унна [2, с. 545].
Але поступово значення міської сім’ї міста Соест зменшувалось і її міста увійшли за короля правління Генриха Лева до сімей міст Маґдебурга і Любека. Поступово західновестфальська міська сім’я ґрунтувалась на підставі права міста Любека, а східновестфальська – на основі права міста Маґдебурга. Передусім дочірні міста мали також певну перевагу у поширенні міського права завдяки своєму місцезнаходженню та правовій системі і вони, відповідно, ставали материнськими містами для інших міст. Зокрема, у 1234 р. Росток після отримання любецького права надав його відомому місту Стральзунд, яке мало тісні зв’язки з Галицько-Волинською державою [1, с. ХХІ]. У цей же період маґдебурзьке право отримали міста Галле, Лейпціг, Бреслау, Кульм та ін. На практиці траплялися випадки переходу з любецького права на маґдебурзьке і навпаки.
Наприклад, у 1268 р. місто Кольнов у Померанії отримало магдебурзьке право, а у 1314 р. на основі привілею герцога Отто воно перейшло на любецьке [1, с. ХХІІІ]. Згодом на любецьке право перейшли інші міста маґдебурзького права Померанії. Любек стає головним містом Ганзи – своєрідного торговельного союзу міст, розташованих на узбережжі Балтійського моря [2, с. 541–542]. Ці міста включали міста, що входили до складу тевтонського ордену та на території сьогоднішньої Прибалтики – середньовічних Ліфляндії і Курляндії. Зокрема важливим містом любецького права у цьому регіоні було місто Рига. Міста Ліфляндії прийняли магдебурзьке право у XVI ст. з ініціативи Польщі і Литви . Особлива перевага любецького права – широко застосоване торговельне, а також сімейне і спадкове право. На відміну від Магдебурга, де місто очолював бурграбій (війт), ці функції у Любеку виконувала міська рада, яка існувала також в інших містах міської сім’ї Любека. У Магдебурзі вищою судовою інстанцією були шиффени; у Любеку суд відігравав незначну роль, там на першому місці була міська рада, яка видавала вироки, що впливали на формування правової системи дочірних міст. Причому на формування магдебурзького, особливо магдебурзько-бреславського (вроцлавського) права у кінці ХІІ–на початку ХІІІ ст. мало вплив фламандське (голландське) право [1, с. ХХV].
Наступною правовою сім’єю німецького міського права була франконська. Її репрезентували такі відомі міста, як Аахен, Вюрцбург та ін. Четвертою сім’єю німецького міського права вважали тюрингську, до якої належить місто Ейзенах, що отримало міське право на основі статуту 1283 р., а також усі міста, яким це право надав ландграф (земельний граф), що входили до його володінь [1, с. ХХVІІІ]. Серед інших відомих міст цієї правової сім’ї варто згадати Ерфурт і Нордгаузен. Але це право не набуло широкого застосування. Наступною була швабська правова сім’я німецького міського права. Вона мала свої особливості на правому і лівому берегах річки Рейн. Ще в аламанський період, а особливо за панування каролінгської франкської династії, існувало відоме право трьох міст Страсбурга, Гагенау і Кальмара. На правому березі річки Рейн ефективно діяло право міст Фрайбурга і Брейегану, до яких належали інші райони, де розміщувались дочірні міста [1, с. ХХІХ]. У 1275 р. привілеєм Рудольфа Габзбурзького було встановлено вищий суд у Бухгарні, а у 1286 р. він надав містам Кауфбайра, Мешінгені і Ревенсбурга право міста Уеберлінга. Адольф фон Нассау надав у 1296 р. містам Мелінгену і Равенсбергу право на зразок міста Ульм, яке стало взірцевим також для міст Біберах, Швабський Геманд і Гінген [7 в, с. ХХІХ]. Швабським правом володіли також міста Швейцарії [2, с. 549].
До шостої сім’ї німецького міського права належали баварські міста. Серед відомих міст баварської міської правової сім’ї – Регензбург, право якого поширювалось на Нюрнберг, а також часто зустрічалося на землях Австрії і разом з маґдебурзьким правом діяло у Чехії. В Австрії набуло чинності також своє окреме австрійське міське право, Баварське та Нюрнберзьке право діяло у містах Закарпаття. Поряд з термінами магдебурзьке, любецьке, кульменське право вжито термін „німецьке право”. Особливо це стосується магдебурзького права, яке широко використовували в Центральній і Східній Європі. Зокрема, у Сілезії в судових вироках шиффенів вживали термін „німецьке право”, що згодом поступово було замінене на „маґдебурзьке право” і застосовувався термін „jus theutonicum Magdeburgense” або „jus theutonicum videlicet Magdeburgense”. Термін „deutsche recht” (німецьке право) у Галицько-Волинській державі, Великому князівстві Литовському, Речі Посполитій вживався у випадку, коли поряд з маґдебурзьким правом застосовувалось іноземне право. Те саме простежувалося у Чехії, Угорщині та Словаччині. Поняття німецьке право найчастіше використовували у разі визначення правового статусу поселенців та при характеристиці норм цивільного, кримінального та процесуального права, підсудності і свого правового статусу [3, с. 44]. Поняття німецьке право вживалось часто на противагу чужоземному праву, наприклад, jus polonicum, а також для визначення правового статусу німецького населення у поселеннях чужоземних мешканців [3, с. 39]. Так само терміном німецьке право чужоземні володарі позначали статус німецьких мешканців, що проживали на їхній території. Зокрема, у 1210 р. Владислав, герцог польського міста Каліша, надав німецьким мешканцям, що мешкали у селах на його території, певні пільги на основі teutonicali jure et libertate, а у 1225 р. німецьким мешканцям замку Нетце (jus Theutonicale). У 1233 р. було надано німецьким мешканцям Лекко 40 франконських ланів та німецьке право (jure Theutonicale). Ці випадки мали місце і в інших польських містах та у містах Центрально-Східної Європи, наділених магдебурзьким правом або іншими різновидами німецького права.
Маґдебурзьке право своїй назві завдячує місту Маґдебургу, яке знаходиться у Німеччині (Саксонії). Маґдебург є одним із найстаріших німецьких міст і воно згадується як важливе торговельне місто у капітуляріях Карла Великого 805 р. [4, с. 72]. У цьому документі Маґдебург поряд з містами Бардовік та Ерфурт визначається як торговельний пункт. Водночас Карл Великий наказує спорудити біля Маґдебургу оборонний замок для захисту від нападів слов’ян. Замок виконував не лише оборонні функції, але й був важливим адміністративним і торговельним центром, у ньому відбувалася торгівля зі слов’янськими народами [4 а, с. 73]. Значення Магдебургу зросло за правління німецького імператора Оттона І, який зробив його своєю резиденцією. У 955 р. в місті було збудовано перший католицький собор і німецький імператор Оттон І, який неодноразово відвідував місто, зробив його центром своєї східної політики. Імператор Оттон І та його дружина були поховані у Маґдебургу [5, с. 93]. Маґдебург поступово займає провідну роль у торгівлі зі слов’янами, але подібно до інших торговельних державних центрів значно не виділяється [4, с. 75]. Статус міста поступово зростав після надання королівських торговельних привілеїв, що передбачали проведення щотижневих та щорічних ярмарків. Ярмарки приносили прибутки як мешканцям міст, так і королівському двору та були під охороною короля. Першоосновою для створення міського права стало визнання території ярмаркового округу. Окрім міст деякі привілеї стали надавати і окремим купцям. З середини Х ст. привілеї отримували усі купці однієї місцевості, в яких були передбачені пільги для безперешкодної та безмитної торгівлі, право на об’єднання та визнано звичаєве право. З ринком були пов’язані монета і мито та встановлювались податки, що, своєю чергою, сприяло дотриманню правопорядку на ринках та у містах. Територія і відвідувачі ринків знаходились під юрисдикцією короля, а порушення правопорядку каралося штрафом розміром 60 шилінгів. Малий ярмарковий округ володів особливим правом, що стало основою для створення у майбутньому міського магдебурзького права. Приклад Маґдебурга використовували інші міста. Зокрема, у 1040 р. король Генрих ІІІ надав право купцям із Квідленбурга використовувати правові норми за зразком міст Гаспар та Маґдебург [6, с. 5]. Купці, що об’єднувались у купецькі гільдії створили власні своєрідні статути, якими стали користуватися під час вирішення правових конфліктів, відмовившись від земського права. Це право було поєднане із давнішим звичаєвим купецьким правом „jus merkatorium” і вперше згадується у квединбурзькому привілеї короля Оттона ІІІ 994 р. [6, с. 10]. Цим привілеєм Кведлінбург отримав право на будівництво ярмарку та використання міського права на зразок міст Маґдебурга, Кельна і Майна. Особливістю jus merkatorium стало спрощення судового процесу для купців, якими вони звільнялись від судової тяганини і під присягою могли зняти з себе обвинувачення [6]. Купців також не затримували в дорозі до завершення розгляду правового спору, за ними визначалось право власності на земельні ділянки і звільнення від податків. Земельні ділянки, якими володіли купці, також могли бути передавані у спадок. Ці привілеї дали змогу купцям вигідніше проводити свою економічну діяльність та пожвавити торгівлю.
Купецьке право стало основою для створення міського права, але до нього увійшли лише ті норми, в яких були зацікавлені більшість мешканців міст. Разом з розвитком торгівлі почався також розвиток ремісництва.
Ці риси, притаманні усім німецьким містам, стосувалися також Маґдебурга, який за правління королів Оттонів, а особливо за Оттона І, став важливим торговельним містом, церковним центром та улюбленим містом королівського двору. Вирішальною правовою основою для становлення Магдебурга стали привілеї, видані королем Оттоном І. Зокрема, у 937 р. він видав привілей для бенедиктського монастиря святого Маурітіуса, що був розміщений у фортеці Маґдебург [6, с. 7]. Монахи цього монастиря отримали королівський захист і недоторканість, а також частину прибутків з міської скарбниці. Окрім того, цьому монастирю було надано земельні ділянки та населені пункти. Опісля цього папа Іван ХІІ у 962 р. створив Маґдебурзьке архієпископство, але через певні суперечності у внутрішніх справах церкви, це рішення набуло сили лише у жовтні 968 р. [5, с. 91]. Створення магдебурзького архієпископства мало велике значення для утвердження королівської політики на східнонімецьких землях [5, с. 91]. Окрім того, біля Маґдебургу знаходився один з трьох переходів через річку Ельбу, що мав статус королівського „via regalis”, а це сприяло розвитку торгівлі [5 а, с. 91]. Отже, монастир святого Маурітіуса став архієпископською резиденцією. До складу архієпископств увійшли також землі, заселені лужицькими сербами. Завданнями архієпископства стала християнізація слов’янського населення між Ельбою та Одером і Маґдебург відтоді – важливий релігійний центр у східній або слов’янській політиці німецької нації Священної Римської Імперії. Окрім вже згадуваних привілеїв, Маґдебург, як вважають німецькі дослідники, також отримав пільги у галузі фінансів та податків щодо торгівлі, тому Оттон І лише у 965 р. видав привілей монастиря на торгівлю, податки і фінанси. Цього ж дня іншим документом король звільнив євреїв та купців Маґдебургу від судової влади графа і суддів та визначив їхній перехід під юрисдикцію монастирського, а згодом архієпископського війта [7, с. 30–35]. Євреям і купцям, які не підлягали церковній юрисдикції, було надано право на створення окремого суду, в якому суддями були особи, що вважалися попередниками колегії шефенів (лавників). Тим самим гільдія купців набула правового статусу.
Влада війта поширювалась і на купців, що перебували за межами міста. Король Оттон ІІ у 973–975 рр. підтвердив привілеї, надані архієпископській церкві Маґдебургу і звільнив маґдебурзьких купців від сплати мита в усій імперії, окрім міст Майнцу, Кельну, Кілю і Бордовіку [5, с. 91–92]. Тим самим було підтверджено роль купців з Маґдебургу на загальнодержавному рівні.
Купці судилися за власним правом і лише у виняткових випадках підпорядковувались архієпископському війту. У 994 р. Оттон ІІІ видає так звану „Кведлінбурзьку” грамоту купцям з Майнцу, Кельна і Маґдебурга, якою підтверджує існування купецького права, не наводячи його зміст [6, с. 6]. З наявних джерел відомо, що купецьке право відрізнялося від чинного у країні права, купецтво сформувало у Маґдебурзі не лише власну церковну громаду, але й своє правове об’єднання, в якому авторитетні особи, що виконували функції своєрідних експертів, стежили за дотриманням норм купецького права.
Окремі факти існування у Маґдебурзі купецького права „Jus mercatorium” у X cт. не були доповнені іншими письмовими документами. Підтвердженням значення Маґдебургу як важливого релігійного та торговельного центру на початку XI ст. стало будівництво у місті двох монастирських церков св. Себастіана та св. Марії [7, с. 47].
Цьому сприяло і часткове зменшення ролі Маґдебургу після повстання слов’ян у 983 р., коли зруйновано околиці міста [6, с. 11]. Але, незважаючи на цей факт, магдебурзьке купецьке право, фінансова та податкова системи вважались зразком для інших міст. Зокрема, у 989 р. місту Гельберштату було надано торговельну грамоту на зразок Маґдебургу [3, с. 44]. Маґдебурзьке купецьке право згадувалось у так званих кведленбурзьких привілеях 1038, 1040 і 1134 рр. Своєю чергою, в ХІгст. з’явилося лише два документи, що стосувались Магдебургу. У 1025 р. магдебурзьких купців звільняли від оподаткування в цілій імперії, а за привілеєм 1035 р. усі купці, які прибували до міста на свято Маурітіуса 22 вересня, що був днем покровителя міста, перебували під особливим королівським захистом [6, с. 12]. У документі 1100 р. згадується про бурграфа – військового командира, що був архієпископським війтом. Також є згадки про п’ятьох бюргерів, які були судовими засідателями.
Поступово комендант міста перебирає на себе судові функції, тобто виконує одночасно обов’язки війта, а призначений старостою війт займається лише судочинством. Інших даних щодо функціонування судової системи Маґдебургу протягом цього часу не з’ясовано.
З початку ХІІ ст. розпочинається новий етап у розвитку міста, коли король Лотар активізує свою східну політику. Унаслідок цього відбувається заселення німецькими колоністами земель на правому березі ріки Ельби та створення низки монастирів для поширення християнства на слов’янських землях. У середині ХІІ ст. Маґдебург продовжує посідати центральне місце як важливий церковний і торговельний центр у східній політиці Священної Римської Імперії. Не менш важливим було і використання іншими містами купецького права Маґдебургу. Але усі ці три функції були тісно пов’язані між собою, оскільки разом із купцями, ремісниками, духовенством та селянами-поселенцями поширювалось і маґдебурзьке купецьке право на схід від Ельби і Заале [6, c. 13]. Поширення маґдебурзького купецького права у ХІІ ст. пов’язують із заснуванням низки міст на схід від кордону зі слов’янами. На думку німецьких дослідників, неможливо встановити, які міста вперше отримали купецьке право, найшвидше це могли бути Штендель або Лейпціг.
Протягом 1150–1170 рр. асканець Альбрехт Ведмідь, який отримав у лен саксонський Нормарт (нині місто Альтмарк) і запровадив на лівому березі Ельби проведення ярмарків та надав містові право маґдебурзьких громадян (justician Magdeburgensium civium) з розглядом судових справ у Маґдебурзі [6, с. 13]. Водночас маркграф Отто фон Майсен заснував Лейпціг на місці старого словянського центру, що використовувало право Магдебурга і Галле. Відповідно два маркграфи, як королівські службовці, надали новоутвореним містам – Альтмарк і Лейпціг – право, що безпосередньо не діяло на їхній території. Тут було враховано думку купців, що проживали у цих містах, оскільки вони були зацікавлені у розвитку міст та отриманні прибутків. Окрім права Маґдебургу на цій території у ХІІ ст., як видно з грамоти при заснуванні Лейпціга, діяло право міста Галле. На утворення права Галле значний вплив мало купецьке право Магдебургу [3, c. 63–64]. Місто Галле було важливим торговельним центром, а також тут знаходились промисли з добування солі. Судочинство Галле було зосереджене у руках магдебурзького бургграфа, який тричі на рік відвідував суд, а також призначав старост гірського суду та зальцграфа низинного суду [7, с. 264]. Важливу роль у розвитку міста та створенні магдебурзького права відіграв архієпископ Віхман, що виконував свої повноваження протягом 1152–1190 рр.
У 1174 р. на основі постанови архієпископа Віхмана на лівому березі ріки Ельби було засновано місто Ютеборг та надано його мешканцям права Маґдебургу „ut deligencia et bona voluntas nostra quam ad edificandam provinciam Jutterborg habemus, fructuosius et liberius procedat et ut eiusdem bone voluntatis nostre effectus circa incdas ipsius provincie et spicialiter circa omnes habitatores…quo civitas Magdeburgensis fruitur et honorate est” [7, с. 60]. Архієпископ Віхманн (1116–1192 рр.) вважається покровителем німецького переселенського руху на схід у ХІІ ст. Окрім німецького населення, архієпископ підтримував і переселення голландських ремісників, купців і селян [4, с. 76]. Він надавав пільги польським купцям з міста Кракова у 1158 і 1166 рр. та голландським купцям, що проживали біля Бремена й ін. [6, с. 17]. Архієпископ Віхманн надавав право Ма дебургу не лише великим містам, якими були Галле, Лейпціг, але незначним поселенням колоністів, таким як Полендерар – 1164 р., Гросвустеррвіт 1159 р. та ін., що були звичайними селами [6, с. 15–16]. Але тоді вже була відмінність між правовим статусом міста і села. Надання права Маґдебургу містам звільняло усіх їхніх мешканців від особистої залежності феодала, оскільки феодалові належала загалом уся міська громада. У сільських поселеннях кожен селянин хоча і мав певні пільги за правом Маґдебургу, але залишався особисто залежним від поміщика. Відповідно, правовий статут мешканців міст був значно вищим, на відміну від сільських жителів.
У ХІІ ст. міське право отримувало назву того населеного пункту, де воно було впроваджене. У документах, окрім права Маґдебургу і Галле, згадується про право міст Швартау, Бурга і Ліндава, що розміщувались недалеко від Маґдебургу. У низці грамот трапляється згадка про право голландців. На сьогодні, як пишуть німецькі дослідники, через незначну кількість документальних джерел не визначено відмінностей між цими нормами міського права [6, с. 16]. Найшвидше відмінність полягала у способі надання права власниками території, а ними були місцеві князі та об’єднання купців. Власники населених пунктів через встановлені у привілеях норми права забезпечували свої права на підвладні території. У межах цих привілеїв міста та інші поселення колоністів отримували право на утворення власного суду з можливістю обирання суддів, відокремлення від місцевої судової системи, прямого підпорядкування феодалам. У привілеї були вміщені положення про можливість впровадження права певного міста чи місцевості або залишалося попереднє чинне право.
Чинність на певних територіях різних правових систем призвела до їх ускладнення при застосуванні у судах. Тогочасну правову систему ще більше ускладнило створення архієдиконатів. Зокрема, єпархія Магдебургу була поділена на архієдиконати Магдебург, Мільдензея, Пратау, Ванцлебен, Галлє, Кротену, Веддштен та ін. Кожен архієдиконат мав власний адміністративно-територіальний орган управління та суд. Відповідно, існувало дві судові системи – маркграфська та архідиакональна, що нерідко призводило до конфліктів у правовій сфері, особливо з земельних питань [6, с. 17]. Наявні на сьогодні джерела не дають підстав говорити про зміст окремих правових норм, але, як стверджують німецькі дослідники, його особливістю був правовий формалізм.
Сторони судового процесу, боячись програти справу за недотримання формальних вимог закону, наймали захисника, що залагоджував усі потрібні формальності. Захисник був потрібним як купцям, так і чужинцям та переселенцям, що сприяло розвитку юриспруденції [6, с. 17].
Протягом 1147 і 1154 рр. у Магдебурзі документально підтверджено існування шультгейсів (солтисів) і шефенів (лавників) та окремого міського суду. Цей суд надалі зіграв важливу роль у поширенні магдебурзького права [6, с. 17]. Разом із заселенням нових територій архієпископ Віхман вживав заходів для підвищення ролі торгівлі та ремесла. Усі новостворені міста отримували привілеї у галузі торгівлі та промислу. Тут також було зазначено про структуру та компетенцію суду, а головою апеляційного суду був архієпископ. Як вже зазначалось, керував містом Маґдебург на основі привілею Оттона ІІ 973 р. архієпископ як власник міста. Зі згоди архієпископа судову і адміністративну владу в Маґдебурзі виконував війт, який з ХІІІ ст. був у ленних стосунках до архієпископа [8, с. 40]. З 1159 р. війт отримав назву бурграбій (conas, advocatus). У ХІ ст. з’явився новий орган правління, що підпорядковувався війтові – солтис (soltus, secundus advocatus). З кінця ХІІІ ст. за архієпископа Альбрехта посада солтиса стала спадковою. Солтис, як і війт, виконував судові функції у судах першої інстанції.
У 1188 р. маґдебурзький архієпископ Віхман подарував мешканцям міста грамоту, в якій було вказано про наявність у місті бурдінгу – загальноміського сходу. Окрім того, у грамоті містились окремі положення кримінального та кримінально-процесуального права [5, с. 61]. Цей привілей приймав архієпископ Віхман спільно з іншими церковними діячами, графами та дворянами після великої пожежі, унаслідок якої згоріла частина міста. У привілеї були надані певні пільги для осіб, що переселялись до Магдебургу. Наступним нововведенням привілею архієпископа Віхмана стало звільнення від відповідальності батька за злочин, вчинений сином у випадку відсутності батька на місці злочину. Від відповідальності також звільняли осіб, що опинилися випадково на місці бійки. У привілеї було надане право міщанам створювати власний суд з обов’язковим виконанням його рішень [5, с. 3–6]. Найрадикальніші положення привілею архієпископа Віхмана стосувалися створення міського суду, що міг розглядати незначні цивільні та кримінальні справи. Своєю чергою, не вказувалось про органи управління бурдінгу. Управління містом залишалось у руках солтиса (schultheiss), який був представником архієпископа. Присяжні, функції яких виконували шефени, підпорядковувались керівництву міста і архієпископ Віхман міг втрутитись у вирішення окремих судових справ. На загальних зборах міщан рішення приймав міський патриціат, що був у тісних економічних зв’язках з архієпископом [5, с. 6].
Головна мета цього документу полягала в тому, що архієпископ Віхман разом з бургграфом та рицарями прийняв його для поліпшення економічного статусу мешканців міста після пожежі. Наступною метою стало встановлення визначених правових норм, що усували занадто формалізований судовий розгляд. Спочатку було усунуто ware, яких гості міста мали дотримуватись при розгляді судових справ.
На купців поширювались правові норми, якими володіли усі мешканці міста. Цей захід поліпшив економічне життя міста. Окрім того, визначено штрафні санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов’язання. Насамперед було встановлено, що відповідальність за продаж крадених речей ніс злочинець, а не добросовісний набувач. Доказом цього стали положення про право гостей на участь у чужому процесі у випадку відсутності однієї зі сторін за дозволом шефенів (лавників). Відповідно, вироки суду шефенів набували сили закону і ставали загальнообов’язковими. Останні положення привілею, що складався з дев’яти артикулів, стосувались опіки сім’ї у випадку вбивства або нанесення тілесних ушкоджень її главі; термін давності не поширювався на злочини, що стосувались пограбувань, розбоїв та важких тілесних ушкоджень, було зазначено, що допускалось перенесення термінів судового розгляду у випадку виконання сторонами службових обов’язків за межами міста, визначалось скорочення терміну судового розгляду в справах, якщо стороною був гість, мешканець іншого міста. Такі зміни поліпшували роботу суду та встановлювали окремий порядок судочинства щодо гостей, сприяли створенню гостинного та потрібного суду. Також у надзвичайних випадках за відсутності шефенів у місті їхні функції могли виконувати інші міські жителі. Останній артикул надавав право мешканцям міста брати участь у загальноміських зборах (conventus civium) бурдінгу, на яких приймались важливі рішення [5, с. 6–8]. Мешканці міста могли брати участь у судових засіданнях лише після спеціального дозволу з міських органів влади. Завершувався привілей підписами свідків (ними були 12 важливих гостей, 9 з них – дворяни та 9 – магдебурзькі мешканці та архієпископ Віхман), які підтверджують, що він поширювався на сусідні з Магдебургом території. Привілей архієпископа Віхмана 1188 р. став правовою основою для короля Фрідріха Барбарос І Райнальда фон Дасселя поширювати його на інші міста. У 1211 р. сілезький герцог Генріх Бородатий, який отримав привілей архієпископа Віхмана 1188 р. надає магдебурзьке право мешканцям міста Злотарії.
Привілей архієпископа Віхмана вважається початком маґдебурзького права. Наступною стала грамота саксонського герцога Альберта 1294 р., куплена мешканцями Маґдебургу [7, с. 160]. Ця грамота вважається також основоположною для створення магдебурзького права. Але і тут більшість норм регулювались звичаєвим правом. Подальший розвиток магдебурзького права здійснювався за допомогою видання статутів (вількирів – Willkьhre) та судових рішень ортилів (Urtheile). За їх допомогою формувались як норми публічного, так і приватного права, зокрема цивільного, кримінального і процесуального.
Важливими у формуванні норм магдебурзького права стали також грамоти та інші нормативні акти, скеровані міською радою Маґдебургу іншим містам. До них зачислюють: 1) грамоту, скеровану в 1211 р. Маґдебургом Сілезькому герцогові Генріху Бородатому та затверджену ним для міста Гальденберга; 2) грамоту від імені шефенів Маґдебургу без зазначення повного імені герцога, для якого її скерували, найімовірніше вона адресувалась також Генріху Бородатому після 1211 р.; 3) грамоту, направлену з Галле (Hallische schofhnrieh) Генріху Бородатому для сілезького міста Новомаркт 1235 рр.; 4) дві грамоти, одну з яких спрямовано шефенам і радникам Маґдебургу на прохання герцога Генріха ІІІ Сілезького для міста Бреслау в 1261 р. та згодом затверджено Генріхом IV у 1283 р., другу – грамоту шефенів і радників Маґдебургу для Генріха ІІІ і міста Бреслау 1261 р.; 5) грамоту, яку спрямували радники, шефени і місто Маґдебург для міщан Бреслау в 1295 р.; 6) роз’яснення маґдебурзького права для міста Герліц в 1304 р., що стало основою для створення Герліцького кодексу; грамоту 1261 р., що стало основою для Бреславського кодексу 1306 р. та ін. [8, с. 215–354].
Виникнення маґдебурзького права пов’язане зі створенням та розвитком німецьких та європейських міст. Структура міського самоврядування Маґдебурга була взята за основу міста і села Центрально-Східної Європи що володіли цим правом.
??????????????
Gaupp E. T. Deutsche Stadtrechte des Mittelalters mit rechtsgeschichtlichen Erlдutenungen Herans yegeben. Breslau 1851–1852.
Homeyer G. Die Deutschen rechtsbьcher des Mittelalters und thre Handschriffen. Berlin 1856.
Schubart-Fikentschen G. Die Verbreitung der Deutschen Stadtrechte in Osteuropa. Weimar 1942.
Timm A. Das Magdeburger Recht an der Brьcke von West und Ost // Hamburger Mittel und Ostdentsche Forschungen. Band II. Hamburg 1960.
Markmann F. Zur Geschichte des Magdeburger Rechtes. Magdeburg 1936.
Lieberwirth R. Das Privilegi des Erzbischofs Wichmann und das Magdeburger Recht / Sitrungsberichte der sдchsischen Akademie der wissen schaffen zu Leipzig.Philogisch-historische klasse. Band 127. Heft 1. Berlin 1990.
Schranil R. Stadtverfassung nach Magdeburger Recht. Magdeburg und Halle. Breslau 1915.
Kaminska K. Lokacje miast na prawie magdeburskim na riemiach polskich do 1370 r. (Studium historycznoprawne). Toru? 1990.
< Попередня Наступна >