459

---

В. Б. Харченко,

доцент кафедри права Сумського державного університету, кандидат юридичних наук

КОМЕРЦІЙНА ТАЄМНИЦЯ ЯК ОБ’ЄКТ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ТА КАТЕГОРІЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

Розвиток в Україні цивілізованої системи господарювання і пов’язаної з нею конкурен­ції між господарюючими суб’єктами (під­приємцями) створює нагальну потребу забез­печення захисту об’єктів права інтелектуаль­ної власності, система яких базується на конфіденційності. На відміну від традиційних виключних прав (авторського права та па­тентного права), які надають їх володарю аб­солютну охорону відповідних об’єктів неза­лежно від будь-яких суб’єктивних обставин, виключні права інтелектуальної власності, які базуються на конфіденційності, охороняють лише права та інтереси їх володарів і лише за умови, що останніми постійно вживаються за­ходи щодо збереження режиму конфіденцій­ності цих об’єктів. Таким чином, вказана гру­па прав на об’єкти інтелектуальної власності виходить за рамки традиційних виключних прав, що дозволяє окремим науковцям ква­ліфікувати її як «квазівиключну» [1, с. 47]. До цієї групи належить перш за все право інте­лектуальної власності на комерційну таємни­цю. Закон України «Про захист від недобро­совісної конкуренції» від 7 червня 1996 р. від­носить неправомірне збирання, розголошен­ня, схилення до розголошення та використан­ня комерційної таємниці до типових проявів недобросовісної конкуренції.

Реформування економічних відносин та становлення нової економічної системи Ук­раїни на початку та у середині 90-х рр. мину­лого століття викликало нагальну потребу в перегляді всієї системи кримінально-право­вої охорони економічної сфери нашої держа­ви та кардинальній зміні не лише окремих положень кримінального закону, а й векторності цієї системи охорони. Саме з цією ме­тою та з метою посилення

захисту економіки України від протиправних посягань 28 січня 1994 р. Кримінальний кодекс України 1960 року було доповнено статтями 1486 «Неза­конне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять ко­мерційну таємницю» та 1487 «Розголошення комерційної таємниці» [2]. З незначними змінами вказані норми були включені до но­вого Кримінального кодексу України 2001 року (далі — КК).

У червні минулого року Верховною Ра­дою України були проведені парламентські слухання на тему «Захист прав інтелектуаль­ної власності в Україні: проблеми законодав­чого забезпечення та правозастосування». У рекомендаціях щодо цих слухань [3] під­креслюється, що на сьогодні в Україні систе­ма правової охорони інтелектуальної влас­ності перебуває у стадії завершення форму­вання, у державі створено сучасну законо­давчу базу захисту прав інтелектуальної власності, яка узгоджується із загальновизначеними на міжнародному рівні підходами до забезпечення такого захисту.

З такими висновками можна погодитися в частині створення відповідної криміналь­но-правової охорони основних об’єктів пра­ва інтелектуальної власності та її узгоджено­сті з вимогами Угоди TRIPS і Світової ор­ганізації торгівлі [4]. Норми КК, що перед­бачають охорону цих об’єктів, лише за часів його чинності (з 2001 року) змінювалися дев’ять разів. Це характеризує зазначену групу норм як одну з найбільш динамічних у системі Особливої частини закону про кри­мінальну відповідальність. Відповідні зміни та доповнення були внесені і у статті 231 та 232 КК.

Як відомо, основною функцією кримі­нального права як галузі права є охоронна, що полягає в охороні властивими кри­мінальному праву заходами суспільних від­носин, що регулюються іншими галузями права [5, с. 14]. Вказана функція прямо за­значена у ст. 1 КК. Саме тому розгляду пи­тань кримінально-правової охорони комер­ційної таємниці має передувати визначення змісту відносин права інтелектуальної влас­ності на комерційну таємницю та критеріїв визнання інформації з обмеженим доступом як комерційної таємниці.

Питання врегулювання правового режиму охорони комерційної таємниці були розгляну­ті в юридичній літературі, в результаті чого до теорії та практики з цього питання зроблено суттєвий внесок. Окремі аспекти правової охорони комерційної таємниці як одного з ін­ститутів права інтелектуальної власності та одного з видів інформації з обмеженим досту­пом розглядалися В. Б. Волженкіним, О. І. Пе­репелицею, Л. Д. Гаухманом, С. В. Максимо­вим, В. А. Дозорцевим, О. А. Чоботом, І. І. Дахном, І. Б. Ткачуком, А. С. Нерсесяном та ін. У сучасних умовах побудови цивілізова­них ринкових відносин, забезпечення соціаль­ної орієнтації економіки, інноваційного соці­ально-економічного розвитку та ринкової конкуренції питання кримінально-правової охорони комерційної таємниці набуло особ­ливої актуальності і значущості для станов­лення України як правової демократичної держави європейського типу.

Закономірність розгляду змісту права ін­телектуальної власності на комерційну таєм­ницю та безпосередньої сутності цього об’єкта права інтелектуальної власності обу­мовлена необхідністю визначення кримі­нально-правової характеристики будь-якого злочину або групи злочинів саме через ана­ліз складу злочину (об’єкт, об’єктивна сто­рона, суб’єкт, суб’єктивна сторона) і перш за все об’єкта і предмета злочину.

У зв’язку з цим слід зазначити, що право на комерційну таємницю базується не на юридичній монополії правовласника, а на фактичній, тобто безпосередньо на особу, яка є володільцем інформації, що визнана комерційною таємницею, покладається обо­в’язок щодо збереження цієї інформації в таємниці (збереження монополії) [6, с. 264]. Таким чином, за своєю суттю інститут ко­мерційної таємниці, як і інститут інтелекту­альної власності, обмежує доступ третіх осіб до специфічних інформаційних ресурсів їх володільця, утворюючи завдяки цьому умо­ви для монопольного становища суб’єкта на ринку. В обох випадках монопольне воло­діння інформацією, що обумовлює зниження витрат нижче існуючого на ринку відповід­ного конкурентного рівня, сприяє здобуттю монопольного становища. У той же час, за спрямованості комерційної таємниці та ін­ших інститутів права інтелектуальної влас­ності на досягнення однієї і тієї ж мети, вони мають і суттєві відмінності [7 с. 68—69].

Патент як форма контракту розкриває формулу винаходу тією мірою, яка є достат­ньою, щоб предмет винаходу міг бути створе­ний належним чином третіми особами. Від­повідно, патентний захист має сенс лише у випадках, коли формула винаходу в будь-якому разі може бути виявлена безпосеред­ньо із самого винаходу. За таких умов без від­повідного патентного захисту копіювання ви­находу стає доступним та відносно дешевим засобом (наприклад, у формі зворотного про­ектування). У той же час, є винаходи (напри­клад технологічні процеси як засіб виготов­лення виробу), що є новим, більш ефектив­ним засобом виробництва певного, вже добре відомого, виробу. У цьому разі, коли спосіб виробництва не може бути встановлений без­посередньо із самого виробу, доцільно трима­ти таку інформацію в таємниці. Більше того, у даних випадках патентний захист може на­шкодити володарю патенту, оскільки треті особи будуть мати можливість вивчити фор­мулу винаходу і застосувати її у своєму ви­робництві. Витрати щодо пошуку порушника патенту, які вимушений у цьому разі нести володар патенту, будуть розмірними з роз­міром роялті, що отримує володар патенту від продажу ліцензій добросовісним набува­чам [8, с. 153—154].

Виходячи з цього сукупність інститутів, з якими взаємодіє особа у разі прийняття рішення про збереження певних відомостей у таємниці (комерційна таємниця), є альтер­нативою іншому інституту інтелектуальної власності — патентному праву. Вирішаль­ним фактором, що впливає на інституціональний вибір, Б. Претнар визначає альтер­нативу можливості (неможливості) розкрит­тя конкретних відомостей через виріб [9, р. 185]. Про достатньо високу ефектив­ність захисту відомостей за допомогою ви­знання їх комерційною таємницею свідчить світовий досвід. Так, рецептура виготов­лення поширеного у всьому світі напою «КОКА-КОЛА»® зберігається в таємниці по­над 100 років і застрахована THE COCA-COLA COMPANY від розголошення та по­ширення (промислового шпіонажу) на суму 43 мільйони доларів США [10, с. 47].

Як уже зазначалося, чинне цивільне зако­нодавство України розглядає комерційну таємницю виключно як один з об’єктів пра­ва інтелектуальної власності. Водночас, КК у статтях 231 та 232 передбачає відпові­дальність за незаконні дії щодо комерційної таємниці і відносить їх до злочинів у сфері господарської діяльності (розд. VII Особли­вої частини). Безумовно, реалізація права на комерційну таємницю пов’язана певним чи­ном із здійсненням господарської діяльності. Але в теперішній час взагалі важко обмежи­ти сфери, досягнення у яких не мають комер­ційної цінності і які не беруть участі в еконо­мічному кругообігу. Наприклад, здійснення господарської діяльності неможливе без ре­алізації господарюючим суб’єктом (підпри­ємцем) свого права на річ (майно) відповідно до закону та за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (права власності). Але це не є підставою для розгляду цього права винят­ково як пов’язаного із здійсненням госпо­дарської діяльності.

Слід підкреслити, що злочин завжди спрямований на спричинення шкоди об’єк­тивно існуючим суспільним відносинам. Твердження, що суспільні відносини є об’єк­том злочину, не тільки переважає у науці кримінального права, а і отримало закріп­лення безпосередньо в законі. Структура су­спільних відносин являє собою цілісну систему елементів, які її утворюють, мають взаємозв’язок та взаємодію між собою. У фі­лософській і правовій науці структурними елементами суспільних відносин визнача­ються: 1) суб’єкти (носії) відносин; 2) пред­мет, з приводу якого ці відносини існують; 3) соціальний зв’язок (суспільно значуща діяльність) як зміст відносин.

Суб’єктами суспільних відносин права ін­телектуальної власності на комерційну таєм­ницю є особи, які законно контролюють ін­формацію, що є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи у певній формі та сукуп­ності її складових невідома та є нелегкодо­ступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність і є предметом адекватних існуючим обстави­нам заходів щодо збереження її секретності. Особливості суб’єкта права на комерційну таємницю полягають у можливій множинно­сті володарів і відсутності серед них автора.

По-перше, інформація, що є комерційною таємницею, може бути правомірно отримана або правомірно віднайдена декількома осо­бами незалежно одна від одної. Але, як уже відзначалося, реєстраційної системи закріп­лення права на комерційну таємницю не існує і не може існувати. За цих обставин во­лодільці інформації фактично взаємопов’яза­ні між собою, оскільки для збереження кон­фіденційності інформації для третіх осіб вони вимушені, кожний зі свого боку, за­стосовувати адекватні існуючим обставинам заходи щодо збереження її секретності. По-друге, комерційна таємниця не може пе­редбачати права авторства. Жоден з її твор­ців (створювачів) не має права авторства, оскільки воно є абсолютним правом і може належати лише одній особі. У деяких випад­ках у комерційної таємниці взагалі може і не бути автора, коли вона являє собою резуль­тат колективних послідовних зусиль бага­тьох осіб протягом тривалого часу (знання, досвід, навики). По-третє, первісним воло­дільцем майнових прав інтелектуальної влас­ності на комерційну таємницю може бути не лише фізична, а і юридична особа, оскіль­ки первісне право не обумовлено творчою діяльністю його носія, а творчість не є обо­в’язковою ознакою цього виду права інтелек­туальної власності.

Предметом суспільних відносин права ін­телектуальної власності на комерційну таєм­ницю є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній фор­мі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерцій­ну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збере­ження її секретності, вжитих особою, яка за­конно контролює цю інформацію.

Зміст суспільних відносин права інтелек­туальної власності на комерційну таємницю (соціальний зв’язок) полягаєу тому, що лише володілець комерційної таємниці має: 1) пра­во на використання комерційної таємниці; 2) виключне право дозволяти використання комерційної таємниці; 3) виключне право пе­решкоджати неправомірному розголошен­ню, збиранню або використанню комерцій­ної таємниці; 4) інші майнові права інтелек­туальної власності, встановлені законом.

Розглядаючи механізм спричинення шко­ди вказаним суспільним відносинам, слід за­значити, що незаконні дії щодо предмета цих відносин порушують його конфіденційність, яка є обов’язковою ознакою комерційної та­ємниці, тобто через руйнацію предмета цих відносин руйнуються і суспільні відносини в цілому. Особливістю спричинення шкоди су­спільним відносинам права інтелектуальної власності на комерційну таємницю є і те, що відновлення таких відносин, тобто поновлен­ня порушених майнових прав інтелектуаль­ної власності на комерційну таємницю, не­можливе. З часу, коли інформація, що є ко­мерційною таємницею, стає відомою або лег­кодоступною, вона назавжди втрачає ознаки комерційної таємниці, що, в свою чергу, при­зводить до руйнації суспільних відносин у цілому.

Необхідно підкреслити, що розглянута структура суспільних відносин зазначеного виду права інтелектуальної власності, перед­бачає комерційну таємницю як обов’язковий

елемент перших. У кримінальному праві Ук­раїни предмет як структурний елемент су­спільних відносин (об’єкта злочину) і пред­мет злочину як існуючу поряд з об’єктом са­мостійну факультативну ознаку складу зло­чину відрізняють один від одного [11, с. 27].

Сьогодні предметом злочинів, передбаче­них статтями 231 та 232 КК, є відомості, що становлять комерційну або банківську таєм­ницю. Отже, чинне кримінальне законодав­ство України визначає ці два види таємниці як тотожні або однорідні (однотипні). При цьому повністю ігнорується положення що­до охорони властивими кримінальному пра­ву заходами суспільних відносин, які безпо­середньо регулюються іншими галузями права. Дійсно, поняття комерційної таємниці та банківської таємниці визначаються у ци­вільному законодавстві України. Але Ци­вільний кодекс України (далі — ЦК) відно­сить ці два види інформації не лише до різ­них інститутів, а і до різних галузей цивіль­но-правових відносин.

Так, банківська таємниця визначається у ст. 1076 гл. 72 «Банківський рахунок» ЦК і віднесена до зобов’язального права (Книга п’ята), а також гл. 10 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. та Правилами зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таєм­ниці, затвердженими постановою Правління Національного банку України від 14 липня 2006 р. № 267.

Вказані нормативні акти визначають бан­ківську діяльність як окремий вид або навіть складову частину господарської діяльності. Так само, як один із видів господарської (під­приємницької) діяльності, яка регулюється Законом України «Про банки і банківську діяльність», іншими законодавчими актами України, а також нормативно-правовими ак­тами Національного банку України, розгля­дає банківську діяльність і наука криміналь­ного права [12, с. 177; 13, с. 145—146]. Тоб­то будь-які порушення у сфері банківської діяльності, у тому числі пов’язані з незакон­ним отриманням, розголошенням чи іншим використанням банківською таємницею об­ґрунтовано містяться у розд. VII Особливої частини КК «Злочини у сфері господарської діяльності». Разом з тим, у п. 6 ч. 2 ст. 60 За­кону України «Про банки і банківську діяль­ність» зазначається, що банківською таємни­цею, зокрема, є відомості стосовно комерцій­ної діяльності клієнтів чи комерційної таєм­ниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції тощо. Тобто визнається, що банків­ська та комерційна таємниці не є тотожними або однорідними поняттями і що комерційна таємниця, за певних умов, може визнаватися предметом банківської таємниці. Таку саму позицію щодо співвідношення комерційної та банківської таємниці займають і вчені-криміналісти. Так, І. Б. Ткачук зазначає, що ви­знання інформації, яка є комерційною таєм­ницею, банківською таємницею не виключає її статусу комерційної таємниці [14, с. 13].

Аналогічно вирішується питання щодо співвідношення банківської таємниці та ко­мерційної таємниці Господарським кодек­сом України (далі — ГК), у ст. 155 якого за­значено, що комерційна таємниця є одним з об’єктів прав інтелектуальної власності у сфері господарювання. Визначаючи право­мочності суб’єктів господарювання щодо комерційної таємниці, ст. 162 ГК вказує, що суб’єкт господарювання, який є володільцем технічної, організаційної або іншої комерцій­ної інформації, має право на захист від неза­конного використання цієї інформації тре­тіми особами за умов, що ця інформація має комерційну цінність у зв’язку з тим, що вона невідома третім особам і до неї немає вільно­го доступу інших осіб на законних підставах, а володілець інформації вживає належних за­ходів до охорони її конфіденційності. При цьому строк правової охорони комерційної таємниці обмежується часом дії сукупності зазначених умов.

Виходячи з цього особа, яка має намір на­дати будь-яким відомостям режим комерцій­ної таємниці, повинна визначити коло відо­мостей, що становлять таку таємницю, вста­новити порядок ознайомлення з вказаними відомостями та коло осіб, які мають право з ними знайомитися, тобто забезпечити їх конфіденційність. На відміну від зазначено­го, коло відомостей, що є банківською таємницею, визначається виключно законом і є єдиним для всіх банківських установ, їх клієнтів та кореспондентів. Виключно зако­ном визначається також коло осіб, які у від­повідних випадках мають право отримувати відомості, що є банківською таємницею. Са­ма кредитна організація на свій розсуд не має права розширити або звузити ні перелік відомостей, що належать до банківської та­ємниці, ні коло осіб, які мають право отри­мувати ці відомості [15, с. 153].

Таким чином, банківську та комерційну таємниці об’єднує лише те, що вони є вида­ми інформації з обмеженим доступом, вико­ристовуються або можуть бути використані при здійсненні господарської діяльності та мають у своїй назві зазначення «таємниця». Разом з тим, вони відносяться до різних час­тин та інститутів цивільного права (права інтелектуальної власності та зобов’язального права) і об’єднання їх кримінально-правової охорони однією нормою КК є недопустимим і суперечить принципам та системі криміналь­ного права України. Норми кримінального права не можуть перебувати в якомусь невизначеному порядку, тому що це може при­звести до грубих порушень законності та прав громадян [5, с. 17].

Викладене дозволяє дійти однозначного висновку, що тотожні або аналогічні проти­правні дії щодо інформації, яка є комерцій­ною таємницею, та інформації, яка є банків­ською таємницею, кардинально відрізняють­ся між собою і за безпосереднім об’єктом цих посягань, і за предметом злочинів.

Відповідно до зазначеного вважаємо не­обхідним розмежувати кримінально-правову охорону банківської таємниці і комерційної таємниці, передбачивши дві окремі норми щодо наведених предметів злочину у різних розділах Особливої частини КК. Норму щодо охорони банківської таємниці, вочевидь, не­обхідно залишити у розд. VII Особливої час­тини КК «Злочини у сфері господарської діяльності». Щодо кримінально-правової охо­рони комерційної таємниці, то доцільним є включення відповідної норми до окремого розділу Особливої частини КК, який перед­бачав би групу злочинів у сфері інтелектуальної власності на тих підставах, що вказа­ний вид інформації з обмеженим доступом є одним з об’єктів саме права інтелектуальної власності. Щодо необхідності створення за­значеного самостійного розділу Особливої частини КК вже неодноразово вказувалося і в законодавчих ініціативах [16], і в науці кри­мінального права [17, с. 17; 18, с. 96—101].

Для правильної кваліфікації вчиненого злочину обов’язковим є встановлення всіх елементів та ознак складу злочину. Зазначе­не цілком стосується і встановлення та пра­вильного визначення предмета злочинів, пе­редбачених статтями 231 та 232 КК. Особли­вістю предмета, що перебуває в режимі комерційної таємниці, є його віднесення до виду нематеріального.

Протягом багатьох тисячоліть людство використовувало у ринкових відносинах ма­теріальні об’єкти — землю, природні ресур­си, результати збирання та матеріального ви­робництва, у зв’язку з чим було побудовано і відповідну систему правової охорони зазна­чених об’єктів. Але більш ніж два століття тому в господарській діяльності почали віді­гравати значну роль результати інтелекту­альної діяльності, нематеріальні за своєю суттю. Це викликало необхідність пристосу­вання вже існуючого механізму правової охорони до нових об’єктів за ознаками їх форми (об’єкти авторського права) або зміс­ту, формалізованого певним чином (об’єкти патентного права). Але згодом з’ясувало­ся, що існують результати інтелектуальної діяльності, які ніяким чином не можуть бути формалізовані і тим не менш беруть участь в економічному обороті. Такі об’єкти відособ­люються шляхом збереження в таємниці від невизначеного кола суб’єктів ринку господа­рювання і потребують специфічного меха­нізму правової охорони.

Підґрунтя для комерційної таємниці в на­шій державі з’явилося лише після переходу до нової економічної системи. За часів СРСР діяло адміністративне правило щодо обов’язкового безкоштовного якнайбільшого поширення досягнень, отриманих на окре­мому підприємстві, серед підприємств всієї галузі. Так званий обмін досвідом фактично унеможливлював саме існування інституту комерційної таємниці. Тобто певні секрети виробництва, безумовно, існували і на той час, але відповідної системи правової охоро­ни вони не мали і не могли мати.

У теперішній час зазначена категорія об’єктів права інтелектуальної власності отримала у законодавстві України визначен­ня «комерційна таємниця». У більшості ж держав застосовується визначення «ноу-хау» (know how)1 [19, с. 3].

Слід зазначити, що комерційна таємниця не збігається з іншими видами інформації з обмеженим доступом, яку можна визначити як «професійна таємниця» або «службова та­ємниця» і яка зазвичай асоціюється з відо­мостями, збереження яких у таємниці покла­дається на представників певних професій спеціальними законами або окремим зако­ном щодо працівників усіх професій, — «лікарська таємниця» (ст. 40 Закону України «Основи законодавства України про охоро­ну здоров’я» від 19 листопада 1992 р., «бан­ківська таємниця» (ст. 1076 ЦК, стат­ті 60—62 Закону України «Про банки і бан­ківську діяльність»), «адвокатська таємни­ця» (ст. 9 Закону України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р.), «таємниця вчинюва­них нотаріальних дій» (ст. 8 Закону України «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 р.), «дер­жавна таємниця» (ст. 8 Закону України «Про державну таємницю» від 21 січня 1997 р.) то­що. Зазначені види таємниці не є результа­том інтелектуальної діяльності і не можуть бути віднесені до об’єктів права інтелекту­альної власності.

Поряд із терміном «комерційна таємниця», у міжнародних угодах, національних законо­давствах інших країн та юридичній літературі застосовуються терміни: «ноу-хау», «секрети промислу», «секрети виробництва», «промислова таємниця», «виробнича таємниця», «тор­говельна таємниця», «закрита інформація», «службова таємниця».

Розгляд змісту наведених термінів, обсяг майнових прав на вказані таємниці та режим їх правової охорони свідчать, що у більшості випадків така різноманітна термінологія об­умовлена або складностями перекладу, або співвідношенням «частина — ціле», або тим, що деякі з них не відносяться до предмета суспільних відносин права інтелектуальної власності.

Стаття 505 ЦК визначає, що комерційна таємниця підлягає правовій охороні лише у разі коли вона у цілому чи в певній формі та сукупності її складових:

має дійсну або потенційну комерційну цінність;

є невідомою для осіб, які звичайно ма­ють справу з видом інформації, до якого во­на належить;

не є легкодоступною для осіб, які зви­чайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить;

до неї немає вільного доступу на закон­них підставах;

є предметом адекватних та відповідних існуючим обставинам заходів щодо збере­ження їх секретності з боку особи, яка закон­но контролює цю інформацію.

Недотримання зазначеної сукупності умов, або хоча б однієї з них, що призвело до розго­лошення, використання або інших протиправ­них дій щодо комерційної таємниці, виключає право інтелектуальної власності на комерцій­ну таємницю. Так, постановою Вищого госпо­дарського суду України від 12 лютого 2008 року ? 12/197 (05-5-12/10264-А) у справі щодо розгляду касаційної скарги Інституту «КОЛАН» зазначено, що інформація, яка була предметом спору, не може вважатися комер­ційною таємницею у зв’язку з її неналежним зберіганням з наявністю доступу до неї третіх осіб [20].

Разом з тим, законодавство України обме­жує коло відомостей (інформації), які мо­жуть бути визначеніяк комерційна таємниця. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України «Про перелік відомостей, що не стаовлять комерційної таємниці» від 9 серпня 1993 року ? 611, комерційну таємницю не можуть становити: 1) установчі документи, документи, що дозволяють займатися під­приємницькою чи господарською діяльністю та її окремими видами; інформація за всіма встановленими формами державної звітно­сті; 2) дані, необхідні для перевірки обчис­лення і сплати податків та інших обов’язко­вих платежів; 3) відомості про чисельність і склад працюючих, їхню заробітну плату в цілому та за професіями й посадами, а також про наявність вільних робочих місць; 4) до­кументи про сплату податків і обов’язкових платежів; 5) інформація про забруднення на­вколишнього природного середовища, недо­тримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що завдає шкоди здоров’ю, а та­кож про інші порушення законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків; 6) документи про платоспромож­ність; 7) відомості про участь посадових осіб підприємства в кооперативах, малих підпри­ємствах, спілках, об’єднаннях та інших орга­нізаціях, які займаються підприємницькою діяльністю; 8) відомості, що відповідно до чинного законодавства підлягають оголо­шенню. Проте вказані обмеження не поши­рюються на відомості, що віднесені до ко­мерційної таємниці за міжнародними догово­рами.

Слід зазначити, що віднесення інформації до переліку відомостей, що не становлять комерційної таємниці, не накладає на її воло­дільця обов’язку відкрити до неї вільний до­ступ усіх бажаючих. Більше того, володілець такої інформації правомочний застосувати організаційні та інші заходи щодо обмежен­ня доступу до такої інформації фізичних та юридичних осіб, які не мають визначеного законом права ознайомлюватися з нею. Ра­зом з тим, у випадку розголошення або іншо­го використання такої інформації, володі­лець останньої неправомочний вимагати за­борони на її поширення та відшкодування спричиненої шкоди.

У процесі обміну інформацією з держав­ними органами суб’єкти господарювання, у визначених законом випадках, вимушені надавати за запитами представників держав­них установ відомості, які виходять за межі зазначеного вище переліку і становлять ко­мерційну таємницю. У цьому разі такі відо­мості охороняються як спільна комерційна таємниця, а відповідальність за її збережен­ня в державних установах має покладатися на відповідних службових осіб цих установ.

Викладене дозволяє дійти висновку, що у разі вчинення злочину комерційна таємниця є елементом (предметом) суспільних відно­син права інтелектуальної власності як об’єк­та складу злочину. Водночас, комерційна та­ємниця є тим елементом суспільних відно­син, який безпосередньо піддається злочин­ному впливу, йому в першу чергу завдається шкода і через спричинення останньої руйну­ються суспільні відносини, тобто ця таємни­ця є предметом злочинного впливу. Комер­ційна таємниця є предметом злочинів, перед­бачених статтями 231 та 232 КК, оскільки саме з ознаками (властивостями) цієї інфор­мації закон про кримінальну відповідаль­ність пов’язує наявність у діях особи ознак складів цих злочинів. Отже, в аспекті кри­мінального права комерційна таємниця має потрійне значення і одночасно є: 1) предме­том охоронюваних законом про кримінальну відповідальність суспільних відносин; 2) пред­метом злочинного впливу; 3) предметом зло­чину.

Наприкінці слід наголосити, що обрану ук­раїнським законодавцем термінологію щодо зазначення цього виду права інтелектуальної власності (комерційна таємниця) не можна визнати досконалою та обґрунтованою. В українській мові термін «комерція» передба­чає таке його визначення — торгівля й пов’я­зані з нею справи [21, с. 444]. Тобто, визнача­ючи таємницю як комерційну, законодавець пов’язує її саме з торговельною діяльністю. Але ч. 2 ст. 505 ЦК України вказує на відне­сення до комерційної таємниці відомостей технічного, організаційного, комерційного, ви­робничого характеру. Крім того, зазначена норма вказує на віднесення до комерційної та­ємниці і відомостей іншого характеру, тобто не визначає наведений перелік як вичерпний.

Такі саме недоліки має і більшість зазна­чених вище термінів, оскільки вони або об­межують коло конфіденційної інформації, яка є одним з об’єктів права інтелектуальної власності («промислова таємниця», «торго­вельна таємниця»), або взагалі визначають її як інформацію з обмеженим доступом, що не є об’єктом права інтелектуальної власно­сті («службова таємниця»). Необхідність ви­ключити множинну термінологію для визна­чення однієї категорії є очевидною.

Наведене стосується не лише формально­го визначення цього поняття в цивільному праві України, оскільки будь-яка терміноло­гія є умовною, а має суттєве практичне зна­чення. Як зазначалося вище, обов’язковою ознакою виду таємниці, що розглядається, є те, що вона має дійсну або потенційну ко­мерційну цінність. Це безпосередньо зазна­чене в ч. 1 ст. 505 ЦК, і відсутність цієї озна­ки є підставою для відмови в правовій охо­роні інформації, навіть за наявністю всіх інших ознак. Визначення наведеного тер­міна (комерційна цінність) у буквальному значенні цього слова обумовлює правову охорону інформації, про яку йдеться у гл. 46 ЦК, лише у разі коли вона пов’язана з торго­вельною діяльністю. Широке або надто ши­роке тлумачення цього терміна дотепер обу­мовлює суперечливе до нього ставлення та його законодавчу невизначеність.

Вважаємо, що найбільш вдалим термі­ном, який за своїм змістом відповідає обсягу цього об’єкта права інтелектуальної власно­сті, є «секрет промислу» [22, с. 111—115] або, більш бажано, — «таємниця промислу», виходячи з того, що промисел — це дії того, хто промишляє що-небудь [22, с. 612]. Та­ким чином, дійсна або потенційна цінність зазначеної інформації матиме зовсім інший зміст і не викликатиме будь-яких непорозу­мінь. Зазначений термін безумовно не такий сучасний та ефектний, як, наприклад, «ноу-хау», але в повному обсязі визначає зміст інформації з обмеженим доступом, яка є одним з об’єктів права інтелектуальної влас­ності.

Використана література

Дозорцев В. А. Интеллектуальнuе права: Понятие. Система. Задачи кодификации : сборник ста­тей / В. А. Дозорцев. — М. : Статут, 2003. — 416 с.

Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів Украї­ни та Кодексу України про адміністративні правопорушення : Закон України від 28 січня 1994 р. ? 3888-XII.

Захист прав інтелектуальної власності в Україні: проблеми законодавчого забезпечення та право-застосування : рекомендації парламентських слухань // Голос України. — 2007. — ? 125. — 19 липня.

Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуаль­ної власності стосовно виконання вимог, пов’язаних із вступом України до СОТ : Закон України від 31 травня 2007 р. ? 1111-V.

Кримінальне право України. Загальна частина : підруч. / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, Л. М. Кри-воченко [та ін.] ; за ред. проф. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — 3-тє вид., перероб. і допов. — К. : Юрін-ком Інтер, 2007. — 496 с.

Крайнєв П. П., Ковальова Н. М., Мельников М. В. Судові експертизи у сфері інтелектуальної власності / П. П. Крайнєв, Н. М. Ковальова, М. В. Мельников ; за ред. П. П. Крайнєва. — Вінниця : ПП «Поліграфічний центр «Фенікс», ДІВП ВАТ «Інфраком»—«Інфраком-І», 2008. — 376 с.

Дахно І. І. Право інтелектуальної власності : навч. посіб. / І. І. Дахно. — К. : Либідь, 2003. — 200 с.

Елисеев А. Н., Шульга И. Е. Институциональнuй анализ интеллектуальной собственности : учеб. пособ. / А. Н. Елисеев, И. Е. Шульга. — М. : ИНФРА-М, 2005. — 192 с.

Pretnar Bojan. Intelektualna lastina v sodobni konkurenci in poslovanju: pravne osnove, ekonomska analiza in podjentiski cilji / B. Pretnar. — Ljubljana: GV Zalohba, 2002.

Жданов А. А. Изобретательство — стандартизация — патентование / А. А. Жданов. — М. : Изд-во стандартов, 1980. — 220 с.

Тацій В. Я. Об’єкт і предмет злочину в кримінальному праві України : навч. посіб. / В. Я. Тацій. — Х. : УкрЮА, 1994. — 76 с.

Кримінальне право України. Особлива частина : підруч. для студентів вищих навч. закладів освіти / М. І. Бажанов, В. Я. Тацій, В. В. Сташис, І. О. Зінченко [та ін.] ; pа ред. професорів М. І. Бажа-нова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — К. : Юрінком Інтер; Х. : Право, 2001. — 496 с.

Гаухман Л. Д., Максимов С. В. Преступления в сфере yкономической деятельности / Л. Д. Гаухман, С. В. Максимов. — М. : Учебно-консультационнuй центр «ЮрИнфоР», 1998. — 296 с.

Ткачук И. Б. Коммерческая тайна: организация защитu, расследование посягательств / И. Б. Тка­чук. — М. : Щит-М, 1999. — 168 с.

Волженкин Б. В. Yкономические преступления / Б. В. Волженкин. — СПб. : Юридический центр Пресс, 1999. — 312 с.

Проект закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо впорядкування відповідальності за злочини про­ти інтелектуальної власності» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://gska2.rada.gov.ua/ pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511

Нерсесян А. С. Кримінально-правова охорона прав інтелектуальної власності : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.08 / А. С. Нерсесян. — К., 2008. — 19 с.

Харченко В. Б. Впорядкування кримінальної відповідальності за злочини у сфері інтелектуаль­ної власності в контексті європейської інтеграції України / В. Б. Харченко // Право України. — 2008. — ? 9.

Чобот О. А. «Ноу-Хау» та договір на його передачу : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.03 / О. А. Чобот ; Університет внутрішніх справ. — Х., 1994. — 24 с.

[Електронний ресурс]. — Режим доступу : http//www.arbitr.gov.ua/docs/28_1851615.html

Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. — К. ; Ірпінь : ВТФ «Перун», 2003. — 1440 с.

Дозорцев В. А. Понятие секрета производства (ноу-хау) / В. А. Дозорцев // Вестник Вuсшего Арбитражного Суда Российской Федерации. — 2001. — ? 7. — С. 99—113; ? 8. — С. 105—119.

< Попередня   Наступна >