Наукові статті Інтелектуальна власність СПЕЦІАЛЬНІ ПРАВА АВТОРА ТВОРУ ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВАСПЕЦІАЛЬНІ ПРАВА АВТОРА ТВОРУ ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА
| Наукові статті - Інтелектуальна власність |
ЧУРПІТА Г.В.,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права і процесу Київського національного університету внутрішніх справ
СПЕЦІАЛЬНІ ПРАВА АВТОРА ТВОРУ ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА
Поряд з особистими немайновими та майновими правами автор твору образотворчого мистецтва, з огляду на специфіку результату своєї творчої праці, наділений особливими повноваженнями – правом слідування та правом доступу до твору образотворчого мистецтва.
Протягом останнього часу спеціальні права автора твору образотворчого мистецтва привертають все більшу увагу вчених-цивілістів, які досліджують проблеми права інтелектуальної власності. Так, в контексті авторських повноважень право слідування та право доступу до твору образотворчого мистецтва були предметом наукових розвідок О.М. Мельник, О.А. Підопригори, О.О. Підопригори, О.Д. Святоцького, О.П. Сергєєва, Р.Б. Шишки та інших фахівців. Спробуємо і ми приєднатися до цієї дискусії, виклавши власне бачення проблем правової природи, особливостей та меж реалізації окреслених вище авторських прав.
Враховуючи викладене вище, метою цієї наукової статті є виявлення особливостей теоретичних аспектів та механізмів практичної реалізації права слідування та права доступу як спеціальних повноважень автора твору образотворчого мистецтва з наступним розробленням висновків і науково обґрунтованих пропозицій щодо удосконалення законодавства України у сфері інтелектуальної власності.
До завдань статті віднесено: 1) виявити гносеологію права слідування та права доступу до твору образотворчого мистецтва та встановити їх правову природу; 2) виокремити умови реалізації даних прав; 3) сформулювати рекомендації щодо удосконалення законодавства України у сфері інтелектуальної власності.
Це авторське повноваження отримало назву “права слідування” і є виправданою новелою українського законодавства у сфері інтелектуальної власності. Яку мету переслідував законодавець, окреслюючи в Законі право слідування, та як історично обумовлюється його поява? Вперше право слідування (droit de suite) було кодифіковане у французькому спеціальному нормативному акті від 20 травня 1920 р. [1, с. 23]. Його поява була зумовлена жорсткою боротьбою художників за поліпшення умов праці проти експлуатації з боку торгівців-“маршанів”, які купували за низькими цінами картини бідних авторів, в подальшому робили їм рекламу та перепродавали за значно підвищеною щодо першої ціною [2, с. 32]. Закон Франції встановлював особливе майнове право, яке надавалося художнику, коли останній “розлучався” зі своїм твором, з тим, щоб він міг “слідувати” за ним при передачі в ті чи інші руки та отримувати прибуток, якщо твір стане предметом угоди. Таке право, що було назване французькими юристами “правом слідування”, в законі було оголошене невідчужуваним. Воно діяло протягом календарного року після смерті автора та наступних 50 років. Суб’єктами права слідування визнавались лише спадкоємці за законом; спадкоємці за заповітом та інші правонаступники автора позбавлялись права на отримання прибутку при перепродажу робіт спадкодавця [3, с. 182]. Під час подальшого розвитку авторського законодавства Франції відповідні положення Закону від 20 травня 1920 р. з окремими змінами відбились у новому нормативному акті – Законі від 11 березня 1957 року.
З липня 1971 р. право слідування відоме міжнародному праву. З введенням у дію Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів право слідування отримало нормативне визначення у ст. 14 конвенції. Особливість визначення права слідування в Бернській конвенції – допустимість застосування права слідування державами-учасницями лише за умови взаємності (наявність відповідних положень про право слідування у національному законодавстві – необхідна умова дії конвенції).
Радянське, зокрема українське, авторське право права слідування не знало. Його поява датована введенням в дію 28 лютого 1995 р. Закону України “Про авторське право та суміжні права”. До цього часу з урахуванням відповідних положень Кримінального кодексу УРСР (далі – КК УРСР) та Кодексу Законів України про адміністративні правопорушення, окремі норми яких передбачали відповідальність за скупку та перепродаж товарів чи інших предметів, в літературі висловлювалися думки про неможливість правової регламентації права слідування, підстава якого (перепродаж твору за вищою ціною) є складом правопорушення. Крім того, підкреслювалась відсутність в СРСР ґрунту для спекуляції картинами, де держава є заказником та захисником художників на всіх рівнях [4, с. 101; 5, с. 42-43].
З набуттям самостійного статусу авторське законодавство України, слідуючи міжнародному праву, стало на шлях закріплення за автором твору образотворчого мистецтва та його спадкоємцями спеціального права на отримання відсотку від ціни кожного перепродажу твору на публічних торгах – права слідування. Відповідне положення містить і ЦК України.
До недавнього часу в юридичній літературі “право слідування” майже не виокремлювалося. Такі відомі цивілісти, як М.В. Гордон, Е. Л. Вакман, І.Я. Грінгольц вважали, що сума, яку отримує художник в результаті продажу оригіналу твору образотворчого мистецтва, не залежить від яких-небудь торгових операцій з його картинами, так як в СРСР твори образотворчого мистецтва не є предметом спекулятивних продаж [4, с. 101; 5, с. 42-43]. В авторському праві така думка була панівною приблизно до середини 80-х років ХХ ст. З розпадом СРСР та формуванням цивільного законодавства України право слідування отримало не лише законодавче закріплення в Законі України “Про авторське право та суміжні права”, але і часткову теоретичну розробку провідними цивілістами: О.А. Підопригорою, О.О. Підопригорою, В. Дроб’язко, Є.П. Гавриловим тощо. Водночас самостійних робіт, присвячених вказаній проблемі, зокрема механізму практичної реалізації права слідування, на сьогодні не існує, що в умовах формування авторського законодавства унеможливлює фактичне отримання автором певного відсотка від наступних продаж твору образотворчого мистецтва.
Поряд з тим твори образотворчого мистецтва є унікальними творіннями автора, продаж їх оригіналів може здійснюватися творцем лише один раз, в той час як інші митці (композитори, письменники) отримують авторську винагороду за використання необмеженої кількості примірників своїх творів, які по суті мають всі ознаки оригіналу. Твір образотворчого мистецтва, за винятком авторських копій, завжди існує в єдиному екземплярі. Примірники, які виготовляються з нього (репродукції, відтворення твору у промислових виробах тощо), цінності оригіналу не мають. У такому випадку авторська винагорода за використання твору образотворчого мистецтва переважно обмежується сумою, яку автор отримує при продажу оригіналу твору (випадки відтворення та розповсюдження творів образотворчого мистецтва в інший спосіб приносять авторові значно менший прибуток, ніж аналогічні способи використання аудіовізуальних, літературних творів тощо). В цьому факті вбачається несправедливість. Як правило, молоді художники, коли їх ім’я ще маловідоме, а твори не користуються популярністю і, відповідно, великим попитом, продають свої картини за досить символічну плату. З часом вони набувають визнання, авторитету – вартість творів значно зростає. Користуючись цим, власники творів образотворчого мистецтва вже відомих митців здійснюють перепродаж перших вже за значно вищою ціною.
Контраст між злиденними умовами існування художника за його життя та непомірними цінами на його праці на художньому ринку згодом, рідко можна побачити з такою очевидністю, як це відбулося у 1990 р., коли у світі відзначався рік Ван Гога. Загально відомо, що Вінсент Ван Гог (1853 – 1890) за життя зміг продати всього одну свою картину, при чому зовсім не звичайному покупцеві – своєму брату Тео, який більшою мірою керувався почуттям жалю до Вінсента. А через багато років після смерті художника один покупець з Японії сплатив рекордну в історії мистецтва суму за живописне полотно – 82,5 млн. доларів США – за картину “Портрет лікаря Гаше”, що належала пензлю Ван Гога. Кількома роками раніше австралійський підприємець купив “Іриси” Ван Гога за 53,9 млн. доларів, а одна з японських страхових компаній заплатила за “Соняхи” близько 40 млн. доларів.
Роботи Огюста Ренуара (1841 – 1919), які за життя художника продавалися дещо краще, майже наздогнали у 1990 р. рекордні ціни на картини Ван Гога: той самий анонімний покупець з Японії придбав полотно Ренуара “Ле Мулен де ла Галет” за 78, 1 млн. доларів. І це лише окремі, найбільш сенсаційні випадки продажу на аукціонах за величезні суми творів імпресіоністів та інших класиків нового часу [6, с. 185-186].
Способом захисту інтересів автора твору образотворчого мистецтва за його життя та після його смерті і стало запровадження більшістю країн з великими традиціями в галузі авторського права нового правового інституту – “права слідування”, що передбачає отримання автором або його спадкоємцями частини доходів від усіх подальших публічних перепродажів творів образотворчого мистецтва.
Відтак, розглянемо підстави та зміст права слідування за Законом України “Про авторське право та суміжні права”.
Продаж матеріального об’єкта, в якому твір образотворчого мистецтва знаходить свій зовнішній вираз, є первісним та найбільш суттєвим джерелом прибутку його автора. У випадку подальших перепродаж твору живопису, скульптури чи графіки виникає підстава для здійснення права слідування, яке забезпечує митцю можливість отримувати певний відсоток від кожного наступного продажу твору через аукціон, галерею, салон, крамницю тощо.
Отже, право слідування безпосередньо пов’язано з фактом перепродажу твору образотворчого мистецтва (втім, ЦК України розширив перелік об’єктів права слідування “художнім твором” та “оригіналом рукопису літературного твору”). Перепродажем Закон називає кожен наступний продаж твору, що йде за першим його продажем. Який продаж оригіналу твору образотворчого мистецтва необхідно вважати першим, законодавець не визначає, наголошуючи лише на тому, що він має здійснюватися автором.
На відміну від українського законодавства, Закон РФ “Об авторском праве и смежных правах” містить висхідне поняття першого продажу: “Перехід права власності на твір образотворчого мистецтва (відплатно чи невідплатно) від автора до іншої особи означає перший продаж цього твору”. У цьому разі законодавець ґрунтується на тому, що автор твору образотворчого мистецтва одночасно є первісним суб’єктом права власності на створений ним твір (хоча відповідне положення не відбилось у законодавстві, факт наявності у автора права власності на твір не викликає ніякого сумніву) і, отже, відчуження автором останнього і буде являти собою перший продаж твору.
Взагалі зміст статті закону РФ є аналогічним відповідним положенням українського законодавства, з тією відмінністю, що останнє містить не поняття “першого продажу” твору, а лише вказівку на його ознаки, що і ускладнює розуміння названої категорії. Водночас наявність дефініції в Законі РФ не позбавляє її суттєвих недоліків. Недосконалість норм російського та українського авторського закону вбачається в тому, що перший продаж твору образотворчого мистецтва може здійснюватися лише його автором; якщо твір був відчужений після смерті автора його правонаступниками, право слідування не виникає і спадкоємці втрачають право на частку від наступних перепродаж твору. З метою усунення безпідставного обмеження майнових інтересів спадкоємців доцільно викласти абзац 1 ст. 27 Закону України “Про авторське право та суміжні права” в такій редакції: “... що йде за першим його продажем, здійсненим автором твору або його спадкоємцями (право слідування)”.
Друга умова виникнення права слідування – публічність перепродажу. Відповідно до Закону купівля-продаж творів образотворчого мистецтва вважається публічною, якщо вона здійснюється через аукціон, галерею, салон, крамницю тощо. Публічність угоди є передумовою для більш повного захисту майнових прав автора або його спадкоємців. Саме на суб’єктів, що організовують аукціон, є власниками крамниці, салону тощо, покладається обов’язок поінформувати автора або його спадкоємців про факт перепродажу твору та виплатити 5 % від суми угоди.
Публічність перепродажу як обов’язкова умова виникнення права слідування передбачена виключно Законом України “Про авторське право та суміжні права”; ЦК України відповідної умови не містить. Коло суб’єктів, на яких покладено обов’язок здійснювати виплату авторської винагороди у зв’язку з реалізацією права слідування, ЦК України обмежує “продавцем художнього твору”. Таким чином, за ЦК України право слідування виникає незалежно від того, чи має продаж твору образотворчого мистецтва публічний чи приватний характер (така позиція законодавця, звісно, виявляється більш прийнятною – право слідування виникає в усіх випадках перепродажу твору образотворчого мистецтва). Але, зважаючи на викладене, слід підкреслити: на сьогодні відсутня законодавча регламентація механізму практичної реалізації права слідування продавцем твору. У такій ситуації доцільним є законодавче закріплення як обов’язкової умови укладання договору купівлі-продажу твору образотворчого мистецтва дотримання вимог ст. 27 Закону України “Про авторське право та суміжні права”. В іншому разі такий договір має визнаватися недійсним.
Зміст права слідування полягає у виплаті автору певного відсотка від ціни кожного наступного продажу твору образотворчого мистецтва. Країни, які нині визнають право слідування і застосовують його, виходять з того, що частка автора має становити від 3% до 5% від суми, заробленої продавцем. Авторське законодавство окремих держав передбачає також особливі умови виникнення права слідування. Так, Закон РФ “Об авторском праве и смежных правах” визначає, що автор вправі претендувати на отримання зароблених ним 5 % лише тоді, коли ціна перепродажу не менш як на 20 % перевищує попередню ціну твору; Директива ЄС передбачає мінімальний рівень ціни продажу, починаючи з якої автору твору мистецтва повинна виплачуватись авторська винагорода, – 3 тис. євро (поряд з тим держави – члени ЄС можуть встановлювати на національному рівні і більш низький рівень мінімальної ціни продажу, що дозволяє стимулювати інтереси починаючих та маловідомих художників).
Розмір ставки, що має сплачуватись при перепродажу твору образотворчого мистецтва в Україні, є дещо вищим за запропоновані Директивою норми. Відповідно до Закону України “Про авторське право та суміжні права” автор твору образотворчого мистецтва (його спадкоємці) отримує 5 % від ціни кожного наступного продажу твору незалежно від будь-яких інших чинників. Проте досвід країн Європейського Союзу, де останніми роками право слідування дотримується і статистично задокументовано, доводить, що такий розмір відрахувань – найоптимальніший [7, с. 27].
Враховуючи викладене, можна стверджувати про майновий характер зазначеного права (майновий характер права слідування підтверджує і законодавче положення, яке містить ч. 2 ст. 448 ЦК України: “право автора на частку від суми продажу оригіналу твору... діє до спливу строку чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір”). Водночас право слідування нерозривно пов’язане з особою творця: за життя автора воно належить лише йому, а після смерті – тільки спадкоємцям автора. Ніяким іншим правонаступникам право слідування належати не може. Отже, поєднуючи в собі як майнові, так і особисті моменти, право слідування являє собою особливе невідчужуване повноваження автора твору образотворчого мистецтва на отримання частини прибутку від кожного наступного продажу, що йде за першим продажем оригіналу твору. Правова природа права слідування є синтезом особистих та майнових елементів.
Таким чином, ми коротко розглянули нове для законодавства України авторське повноваження – право слідування. Його особливостями є невідчужуваність від особи творця та належність лише автору твору образотворчого мистецтва. Друга новела Закону України “Про авторське право та суміжні права” – право доступу до твору образотворчого мистецтва (далі – право доступу).
Сутність цього права полягає в тому, що при передачі твору образотворчого мистецтва чи матеріального об’єкта, в якому втілено цей твір, у власність іншій особі автор має право вимагати доступу до твору з метою його використання для відтворення (виготовлення примірників, слайдів, карток, переробок тощо) за умови, що це не порушує законні права та інтереси власника твору образотворчого мистецтва. Власник не може відмовити автору в доступі до твору без достатніх підстав. При цьому від власника не можна вимагати доставки твору авторові (ст. 26 Закону).
Раніше це право в законодавстві України спеціально не виокремлювалось, хоча в принципі і слідувало з нього. Так, Постанова РНК УРСР від 18 липня 1930 р. “О праве на воспроизведение и о размере авторского гонорара за такое воспроизведение” містила положення такого характеру: право відтворювати художні твори – картини, малюнки та скульптури – мають лише автори цих творів чи особи та установи з дозволу автора, причому авторові це право належить незалежно від того, хто володіє твором.
Цивільний кодекс України 1963 р. також прямо не передбачав права доступу. Його зміст простежувався з закріплення за автором картини, скульптури тощо права на відтворення своїх творів та можливості використання твору іншими особами тільки на підставі авторського договору (п. 1 ч. 1 ст. 475, ст. 485 ЦК УРСР 1963 р.).
З прийняттям та введенням в дію Закону України “Про авторське право та суміжні права” право доступу до твору образотворчого мистецтва отримало правову регламентацію у ст. 26. ЦК України права доступу не передбачає.
Закон не визначає, чи носить це право майновий або особистий характер. Е.П. Гаврилов відносить це повноваження до особистих прав авторів творів образотворчого мистецтва, мотивуючи свій висновок тим, що в протилежному випадку воно було би перераховане серед майнових прав авторів у відповідній статті закону. Відсутність такого повноваження у переліку особистих немайнових прав автора Е.П. Гаврилов пов’язує зі специфікою об’єкта (твори образотворчого мистецтва) [8, с. 85]. З такою позицією не погоджується О.П. Сергєєв, який вважає, що право доступу надається авторам творів образотворчого мистецтва для реалізації конкретної мети – забезпечення можливості відтворення твору, тобто для реалізації майнового права. Відсутність же вказівки на це право у переліку майнових прав автора пояснюється, на думку О.П. Сергєєва, невичерпаністю зазначеного переліку [9, с. 221].
З обґрунтуваннями правової природи права доступу, які пропонуються Е.П. Гавриловим та О.П. Сергєєвим, досить важко погодитись. На наш погляд, у такий ситуації доцільно розглянути два випадки. Перший – якщо поряд з правом власності на твір образотворчого мистецтва до власника перейшли також майнові авторські права. Ця норма є логічною, бо незалежно від наявності у автора майнових прав на твір дозволяє останньому відтворювати свої унікальне творіння. Другий випадок має місце при переході до власника твору образотворчого мистецтва лише права власності на матеріальний об’єкт, в якому твір знайшов своє зовнішнє вираження, авторські майнові права на оригінал твору залишаються у автора. У такій ситуації ст. 26 Закону нібито втрачає свій сенс, бо право на відтворення твору входить до змісту виключного права автора на використання свого твору будь-яким способом і не потребує додаткового зазначення. Водночас окреме закріплення в законі права доступу дозволяє нормативно закріпити механізм реалізації автором права на відтворення.
Таким чином, правова природа права доступу до твору образотворчого мистецтва, на нашу думку, є синтезом як майнових, так і особистих моментів. Майновий характер права доступу пов’язаний з забезпеченням можливості реалізації права автора відтворювати створений ним твір. Особисті елементи проявляються в неможливості переходу цього права до правонаступників, зокрема спадкоємців. Така характеристика права доступу ще раз підтверджує умовність розподілу суб’єктивних авторських прав на особисті та майнові.
Закон передбачає кілька умов реалізації даного права, зокрема: 1) при здійсненні права доступу не повинні порушуватись законні права та інтереси власника твору образотворчого мистецтва; 2) власник не може відмовити автору в доступі до твору без достатніх підстав; 3) від власника твору не можна вимагати доставки твору авторові; 4) мета доступу – виключно відтворення твору.
Щодо першої та другої умови в юридичній літературі було висловлено думку, що єдиною підставою для відмови у здійсненні художником права доступу до створеного ним твору є “саме порушення таким здійсненням законних прав та інтересів власника твору”, через що таке обмеження права доступу є невдалим і потребує виключення зі змісту ст. Закону [10, с. 249]. Погоджуючись з висловленою пропозицією, пропонуємо зі змісту ст. 26 Закону виключити речення: “Власник не може відмовити автору в доступі до твору без достатніх підстав”.
Одним із питань, що може виникати на практиці, є розповсюдження права доступу на об’єкт, що знаходиться не у власності, а у володінні іншої особи. На наш погляд, автор може вимагати здійснення права доступу не лише від власника оригіналу твору образотворчого мистецтва, але і від іншої особи, яка володіє оригіналом на підставі будь-якого речового права (державний музей, орендатор тощо). Якщо при придбанні твору не було спеціально визначено інше, власник (інший законний володілець) сам вирішує питання, у якому місці та в який час автору забезпечується доступ до твору. В цьому разі власник (інший законний володілець) вправі вимагати від автора компенсації своїх витрат, пов’язаних з наданням авторові права доступу.
Окремого розгляду вимагає питання законодавчого закріплення мети доступу автора до створеного ним твору. Закон України “Про авторське право та суміжні права” визначає таку мету, як використання твору для відтворення (виготовлення примірників, слайдів, карток, переробок тощо). При цьому зміст “відтворення”, яке може здійснюватися при реалізації права доступу, є ширшим за загальне розуміння названого поняття, яке надається у ст. 1 Закону, і включає до свого складу переробку. На наш погляд, включення переробки до складу поняття “відтворення” суперечить загальному розумінню названої категорії; з метою усунення колізії правових норм ст. 26 Закону “Право доступу до твору образотворчого мистецтва” має бути викладена в такій редакції: “...з метою його використання для відтворення, за умови, що це не порушує законні права та інтереси власника твору образотворчого мистецтва”.
Таким чином, ми дослідили юридичну природу та умови реалізації спеціальних повноважень автора твору образотворчого мистецтва – права слідування та права доступу. Сподіваємось, що запропоновані нами висновки та рекомендації щодо удосконалення законодавства України у сфері інтелектуальної власності виявляться цікавими для правничої громадськості, а також можуть бути врахованими в контексті подальшого удосконалення відповідних цивільно-правових норм.
Список використаної літератури:
Дроб’язко В. Право слідування // Інтелектуальна власність. – 1999. – № 1. – С. 23-26.
Мозалевский И.И. Современное положение художников во Франции. – М., 1950.
Дюма Р. Литературная и художественная собственность. Авторское право Франции / Пер. с фр. – М., 1993.
Гордон М.В. Советское авторское право. – М., 1955.
Вакман Е.Л., Грингольц И.Я. Авторские права художников. – М., 1962.
Торкатюк В.И. Авторское право: Учеб. пособие для студентов вузов. – К., 1995.
Ващинець І. Проблеми реалізації права слідування в Україні // Інтелектуальна власність. – 2003. – № 3. – С. 23-28.
Гаврилов Э.П. Комментарий к Закону РФ «Об авторском праве и смежных правах». – М., 1996.
Сергеев А.П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации: Учеб. – 2-е изд., перераб. и доп. – М., 2003.
Бошицький Ю.Л., Ващинець І.І. Інтелектуальна власність в Україні: деякі проблеми правового забезпечення інтересів художників // Держава і право. – 2002. – № 18. – С. 245-251.
< Попередня Наступна >