Головна Наукові статті Євро інтеграція ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ПРАВА В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ПРАВОЗНАВЧІЙ КУЛЬТУРІ

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ПРАВА В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ПРАВОЗНАВЧІЙ КУЛЬТУРІ

Наукові статті - Євро інтеграція
196

О.І. Савайда

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ПРАВА В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ПРАВОЗНАВЧІЙ КУЛЬТУРІ

Йдеться про систематизацію та узагальнення правового знан­ня у сфері юриспруденції за часів формування європейської право­знавчої культури.

Ключові слова: спеціалізація, систематизація, енциклопедизм, енциклопедія права, методологія юридичної науки.

Постановка проблеми. Спроби акумулювати загальні знання у будь-якій сфері призвели до широкої всебічної обізнаності у різних галузях пізнання, що зрештою дістало відображення у сутності понят­тя «енциклопедизм». У правознавстві це поняття певною мірою закріпилося у процесі формування такої самостійної науки в системі юриспруденції, як енциклопедія права, що дає цілісне уявлення юри­дичного профілю. І хоч тепер енциклопедизм цієї науки певним чином перейняла теорія держави та права, проте важливо в історичному аспекті з’ясувати вагомість та фундаментальність внеску енцик­лопедії права в історію розвитку сучасної теорії держави та права і філософії права.

Стан дослідження. На висвітлення ряду аспектів означеної проблематики звернули увагу К. Неволін, Г. Цвєтков, М. Пилянкевич, А. Стоянов, М. Хлєбніков, С. Егізаров, О. Жилін, В. Демченко, П. Богаєвський, М. Коркунов, М. Палієнко, П. Редькін, М. Ренненкампф, Д. Хлеб-ніков, Б. Чичерін, Г. Шершеневич. Однак поза увагою залишається філософсько-правовий процес утворення енциклопедії права.

Водночас маємо підстави констатувати, що поки що нема ком­плексного досліджень, де висвітлювалися становлення та розвиток енциклопедії права як науки в європейській правовій культурі.

Виклад основних положень. Як відомо, витоки наукового пра­вознавства європейської культури походять від римської юрис­пруденції. З історії виникнення римсько

ї юриспруденції відомо, що римські юристи переважно займалися лише однією частиною права, а саме цивільним правом, яке регулювало сімейні та майнові відносини приватних осіб.

Звичайно для того, щоб володіти всіма правовими знаннями із цивільного права тому, хто займався проблематикою цивільно-правових взаємовідносин, потрібно було мати первинне уявлення про основи цивільного законодавства Римської імперії. І на той час існували правові інституції, які служили пропедевтичним підручником у школах Римської імперії. Найперші та найвідоміші серед цивільно-правових інституцій були Інституції Гая (відомого римського юриста II ст. н.е.) [1, с. 25]. Певною мірою можна вважати тогочасні римські інституції первинними зародками правового енциклопедизму.

Пізніше утворюються вже цілі юридичні школи (глосатори, постглосатори, коментатори), які займаються засвоєнням та тлумаченням римського права [2, с. 41, 72]. Але навіть створення юридичних шкіл не сприяло усвідомленню юристами необхідності єдиного бачення правової матерії у цивільно-правових відносинах. Таке випадкове, одностороннє тлумачення не могло надати цілісної картини всьому правознавству. Тому і у глосаторів, і у коментаторів наукове право­знавство обмежувалося лише римським правом, тобто однією сторо­ною всього права. Ці дві школи визнавали основним предметом свого вивчення цивільне право.

Звичайно, висовувалися окремі питання з сфери державного права, переважно права монарха; поширювалися цивільно-правові норми на міжнародні відносини (наприклад, при тлумаченні Дигестів доводилося торкатися окремих питань про злочини та покарання, тоб­то кримінального права). Але це все були лише окремі входження в інші сфери, де не створювалися спеціальні юридичні дисципліни. Нау­кове правознавство загалом обмежувалося цивілістикою (наукою цивільного права).

Отже, при такому розвитку право не потребувало енциклопе­дизму. Основні загальні поняття про право тогочасному суспільству постачалися інституціями римського права.

З часом та розвитком суспільних відносин межі права розширю­валися. Не обмежуючись лише цивільно-правовими відносинами, пра­во поширюється й на церковні, феодальні та кримінальні право­відносини. На основі цього виникає певна спеціалізація науки про пра­во. Така спеціалізація в сфері права проявилася в двох напрямках: у різносторонності правового матеріалу стосовно виникнення юридич­них норм та у характері визначуваних ними відносин життя [6, с 15].

Безумовно, жодна з спеціалізації не обумовлювала собою за­гальне розуміння права, не надавала цілісного розуміння правової сфе­ри, не акумулювала загальні знання про право, а лише зосереджувала­ся на власному та конкретному предметі свого дослідження. Й тому потреба в узагальненій правовій дисципліні чи науці була лише акту­альною для однієї спеціалізації.

Пізніше в науковому правознавстві формуються дві спеціа­льності: римського або цивільного права та церковного або кано­нічного. Представників першої спеціальності почали називати легістами та цивілістами, тобто знавцями світських законів і цивільного права. А представників другої спеціальності називали дек­ристами, або каноністами, тобто знавцями церковних постулатів. Закінчена юридична освіта повинна була вміщати в собі дві спеціальності, які і увійшли в коло викладання права в італійських університетах [3, с 24].

Для регулювання земельних відносин було вироблено з викори­станням принципів звичаю елемент самостійної системи феодального права. Це право набуло найбільшого розвитку насамперед в Ломбардії, де йог зафіксували у спеціальному збірнику. Викладені тут норми по­чали вивчати та тлумачити. Таким чином, феодальне право стало предметом наукового правознавства і сформувалося як спеціальна юридична дисципліна [4, с. 52].

До XII ст. відносять початки спеціальної розробки криміна­льного права. Але ця наука розвинулася і набула статусу універси­тетської дисципліни лише в XVI ст.

Згодом поступово поодинокі утворення шляхом спеціалізації виокремлювалися у певну цілість, що становила предмет та завдання енциклопедії права, вже як узагальненого вчення про право. У процесі змін у житті людей звичайно відбувалися і зміни в правовому полі всієї країни та взаємовідносин людей між собою, і тому для набуття світоглядного бачення та вирішення суспільних відносин не вистачає лише одного знання конкретної сфери права. Із збільшенням та роздрібненням правової сфери з’явилася потреба у створенні правових творів, які б давали можливість одночасно обліковувати та співставляти весь правовий матеріал. Щоб задовольнити таку потребу, потрібно було створити єдиний витвір права, який передбачав би можливість розглядати наявні сфери права у цілісній сукупності.

Першим таким науково обґрунтованим правовим підручником став твір Вільгельма Дурантіса «Юридичне зерцало» XVI ст. [1, с. 18]. Цей твір являв собою систематичний посібник всього чинного на той час права (і цивільного, і церковного) для юристів-практиків. Ідею ви­дання такого твору з правознавства і його назву запозичено від у су­часника В. Дурантіса – Вікентія де Бове, який вже був автором енцик­лопедичного збірника.

На XVI ст. припадає формування енциклопедії права. на той час з’являється низка книг методологічного та систематичного характеру, які охоплюють всі галузі права. Оскільки поняття «енциклопедія» таке різнобарвне і разом з тим невизначене, то можна під такий тип видан­ня зараховувати практиковані тоді огляди юридичних наук. Тим більше, що базою для них слугувало переважно римське та канонічне права [5, с. 14].

Перші науково–теоретичні знання про право на тернах українського правознавства почали створюватися досить пізно, на по­чатку XVIII ст., коли вже діяли Академія наук, навчальні заклади та університети, де викладали юридичні дисципліни [7, с. 31]. Склад та­ких вчень про право на перших етапах свого існування обмежувався тим, що вже було розроблено юридичною наукою Заходу. Про праці Гроція, Т. Гоббса, Дж. Локка, Б. Спінози, С Пуфендорфа, Х. Вольфа, Ш. Монтеск’є, Ж-Ж. Руссо, І. Канта читали лекції професори з універ­ситетських кафедр.

Всі первинні енциклопедичні, теоретичні та наукові знання про право формувалися в рамках самостійної науки - філософії права. Во­на досліджувала не стільки теоретичні основи позитивного права (на що насамперед зверталася увага в енциклопедії права), стільки право, яким воно повинно бути через призму ідеальних критеріїв, тобто предметом цієї науки виступало природне право. Енциклопедія права була дисципліною, під якою розуміли короткий виклад інших юридич­них наук у вигляді механічного зведення воєдино різносторонніх відомостей про право [10, c. 361]. Енциклопедія права з часом отрима­ла значення самостійної юридичної дисципліни, яка теоретично уза­гальнювала висновки інших юридичних наук.

До початку XIX ст. зміст енциклопедії права носив збірний, безідейний характер, а вона фактично становила методологічну основу юридичної науки. Прикладом можуть бути твори Лагуса та Гунніуса, присвяченні переважно римському та цивільному праву та процесу. Такий характер енциклопедія зберегла і в творах представників філософської школи XVIII ст. [8, с 165].

Але в той час відбувся розподіл змісту енциклопедії на два на­прями: чисто філософський (природно-правовий) та позитивний. Представниками першого філософського були Х. Вольф, К. Неттель-бладт, хоч зміст їх юридичних творів не мав цілісної внутрішньої філософської єдності. Справжнє підґрунтя для філософської енцик­лопедії права заклав відомий німецький правознавець Ф. Шиллінг у своїй праці «Vorlesungen uber die Methode des akademischen Studiums» 1803 р. (Лекції про метод академічного навчання), який вперше запро­понував розглядати енциклопедію права як науку. Автори деяких енциклопедій, виданих у першій половині XIX ст., намагалися підтримати та розвинути ідеї цього вченого, прихильника природно-правової теорії. Що ж стосується другого напряму позитивного змісту енциклопедії, то його представниками були С Пюттер, Колер, Гарейс [9, с 495].

Побудова філософської енциклопедії права взагалі стоїть поруч із розвитком філософського вивчення права: розквіт або занепад ос­таннього виявляється і на послідовності узагальнень енциклопедії пра­ва. Звичайно, коли представники історичної школи заперечують необхідність філософського узагальнення історичних явищ, енциклопедія права знову стає збіркою елементарних відомостей про право, які узагальнюються на розсуд укладача. У такому значенні енциклопедія пра­ва в ХІХ ст. ототожнювалася із загальною теорією права, чому сприяли занепад філософії права та розвиток юридичного позитивізму. Таким чи­ном енциклопедія права постає насамперед як позитивістська наука.

Але в таких побудовах теж є винятки. Так, філософські узагаль­нення Іеринга дала його послідовнику Меркелю ідейний поштовх до переосмислення енциклопедії права, що призвело до виникнення за­гального вчення про державу та право.

Потреба в енциклопедії права, як філософського синтезу сучас­них правових вчень буде помітна із загальних напрямів сучасної юридичної науки, яка буде розмежована спеціалізацією, але яка намагається вивчати приватні явища через призму з’ясування за­гальних законів створення права. При спеціалізації загальний зв’язок частин права легко може бути втрачений. Тому важливо мати філософський синтез правових ідей, який стоїть на рівні су­часного наукового розвитку та може слугувати провідником для вивчення спеціального знання.

Звичайно, дати такий синтез може не кожен учений. Не завжди він можливий, враховуючи стан самої науки та наукової філософії, але наміри та критичні виклади існуючих вчень про право, а особливо з’ясування методів вивчення права завжди повинні бути завданням енциклопедії права.

Енциклопедія права – вступ до курсу юридичних наук, який пропонується на першому курсі юридичних факультетів університетів. Потреба в енциклопедії права як особливому предметі викладання передбачається необхідністю повідомити тому, хто навчається, попередні відомості про право, про різні його відділи та методи вивчення.

Предметом енциклопедії права є загальне вчення про право, тобто це розкриття тих основних ідей правознавства, які пронизу­ють усі спеціальні юридичні дисципліни. І ці ідеї отримують послідовне розкриття відносно до їх особливостей з приватним об’єктом з тої позиції, з якої він розглядається (філософської, теоретико-прикладної чи історичної).

Поряд з цим предмет енциклопедії права покликаний послі­довно розкривати перелік питань, які знайомлять нас з правом як за­гальним об’єктом всіх юридичних наук, вказує на ті основи, на яких ґрунтується спеціалізація юридичний дисциплін, а також розкриває специфіку різних прийомів та методів розробки та дослідження права.

Звичайно право нерозривно пов’язане із державою: держава є безпосередньою сферою для розвитку права. Державна організація на­самперед регулюється правовими формами. Отже, внаслідок нерозрив­ного зв’язку між правом та державою, за загальним вченням про право невід’ємним в енциклопедії права є загальне вчення про державу.

Висновок. У правовому контексті енциклопедія права, по-перше, являє собою короткий перелік та огляд всього складу юри­дичних наук, які викладаються на юридичних факультетах, а по-друге, є спеціальною дисципліною філософського характеру, нау­ковий характер якої загалом залежить від закладених в її основу філософських чи соціологічних посилань.

На сьогоднішні енциклопедію права можна розглядати як уза­гальнюючий вступ в інтегральне правознавство, що як і будь-який за­гальний вступ, має обмежений характер. Огляд меж цього енциклопе­дичного знання, вияв його співіснування з межами іншого правового знання, яке можна уявити лише в глибинні розумінь цих понять, ста­новить одне із завдань енциклопедії права.

Запропоноване бачення проблематики, яке стосується енциклопедії права, в європейській правовій культурі виражається в тому, що дає можливість виявляти методологічні та філософські підстави осмислення нового ідеально цілісного та узагальненого знання про право.

–––––––––––

Кофанов Л.Л. Возникновение и развитие римского права в VIII– III вв. до н.э. / РАН Институт всеобщей истории и др. / Л.Л. Кофанов. – М.: Статут, 2006. – 547 с.

Хутиз М.Х. Римское часное право / М.Х. Хутиз; ответ. ред. С.А. Чи-биряев. – М.: Биліна, 1994. – 186 с.

Шершеневич Г.Ф. Учебник гражданского права / Г.Ф. Шершеневич. – М.: Спарк, 1995. – 324 с.

Тарановский Ф.В. История русского права / Ф.В. Тарановский. – М.: Зерцало, 2004. – 242 с.

Антологія української юридичної думки: в 6 т. / редкол.: Ю.С. Шем-шечунко (голова) та ін. – К.: Видавничий дім «Юридична книга», 2002. – Т. 1. Загальна теорія держави та права, філософія та енциклопедія права / упоряд­ники: В.Д. Бабкін, І.Б. Усенко, Н.М. Пархоменко; відп. редактори В.Д. Бабкін, І.Б. Усенко. – 568 с.

Шершеневич Г.Ф. Общая теорія права Вып. 1 / Г.Ф. Шершеневич. – М.: Изд. Бр. Башмаковых, 1910. – 368 с.

Історія Київського університету / від. ред. проф. О.З. Жмудський. – К.: Видавництво Київського університету, 1959. – 631 с.

Коркунов М.М. Лекції по загальній теорії права. – 9-те видання, без змін. / М.М. Коркунов. – СПб.: Видавництво юридичного книжкового мага­зину М.К. Мартинова, комісіонера державної типографії, 1914. – 360 с.

Філософія права. Хрестоматія: навч. посібник для студентів вищих навч. закладів / під ред. М.І. Панова; уклад.: М.І. Панов, В.А. Бачинін, А.Д. Святоцький. – К.: Вид. дім «Ін Юре», 2002. – 692 с.

Юридична енциклопедія: в 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко та ін. –К.: Українська енциклопедія, 1998. – Т. 2. Д–Й. – 1999. – 744 с

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук